< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ЯК УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ БУЛИ ЧАСТИНОЮ РОСІЇ

На кінець XV ст. Московське князівство почало об'єднання навколишніх земель, і в XVI ст. перетворилося на Російську централізовану державу з тенденцією до всебічного територіального розширення. Ставши грізним сусідом Литви, Москва висуває претензії на українські та білоруські провінції Великого князівства Литовського. Тяжіння вбік Москви місцевої аристократії стало для Литви небезпечним явищем, симптомом якого стало чернігівське прикордоння. Не дуже довіряючи місцевим князям на цих прикордонних землях, литовські володарі стали роздавати наділи вихідцям з Москви, які втікали з різних причин до Литви. Мета була проста: будучи ворогами Москви, вони постійно боротимуться з нею, захищаючи себе і Литву. Князі Можайські, Боровські, Шемячичі отримали уділи: Чернігів, Стародуб, Любич, Рильськ, Брянськ, Новгород-Сіверський, Путивль, Оршу, Вітебськ. Крім того, князі-перебіжчики (І.Можайський та І.Шемячич, які володіли Стародубським князівством, Новгород- Сіверським та Рильським) вважали себе потенційними претендентами на руський престол і не полишали надії "достать великого княженья". На Сіверщині, віддаленій від столичного Вільно, вони почувались як самостійні правителі, маючи не лише власні почти, а й великі військові загони.

Чернігівська земля - територія у Давній Русі по річці Десні, ЇЇ притоках та у верхів'ях Оки. Більш відома під назвою Чернігово-Сіверська земля. Основу населення становили сіверяни, жили також радимичі (по р. Сож) і в'ятичі (по р. Оці). Найбільші центри - Чернігів, Новгород-Сіверський, Брянськ, Муром. У XII ст. на території Чернігівської землі були Чернігівське, Новгород-Сіверське і Муромське князівства, які на початку XIII ст. розпалися на ряд уділів. Путивльське, Трубчевське і Муромо-Рязанське князівства пізніше відокремилися від Чернігова, й їхня подальша доля пов'язана з Північно-Східною Руссю. Під час монголо-татарської навали Чернігівська земля зазнала розорення. У XV ст. потрапляє до складу Російської держави, 1618 р. - до складу Речі Посполитої. За умовами "Вічного миру" між Польщею та Росією (1686) була приєднана до Росії.

Сіверська земля - історична область, що включала басейн середньої та нижньої Десни, Посейм'я і нижнє Посожжя. Термін, зафіксований у джерелах ХIV-ХVШ ст., і є похідним від етноніма "сівер"; "сіверія" (сіверяни) - назва східнослов'янської діалектно-етнографічної групи дніпровського Лівобережжя (VIII—XII ст.). Поняття "Сіверська земля" охоплювало тільки частину сіверського етнографічного ареалу, власне, ті території, які у другій половині XI - першій половині XIII ст. входили до складу Чернігівського князівства. Єдність Сіверської землі була суто етнографічною і не підкріплювалась адміністративно^

Фактично на переломі XV-XVІ ст. володіння перебіжчиків перетворилися на суспільний земельний масив величезної площі, розташований на прикордонні з Росією. Але наприкінці XV ст. стосунки між порубіжними князями та Вільно помітно погіршилися. Прагнення Івана III утвердити свою владу у цьому регіоні примусило його розпочати таємні переговори з представниками Сіверщини. Сіверські князі розуміли, що, володіючи своїми землями як "пожалуванням", могли будь-коли їх втратити; перехід же на службу до великого князя московського обіцяв їм не тільки збереження нагромаджених вотчин, а й за сприятливих обставин примноження їх за рахунок земель, відвойованих у Литви. Переговори завершились укладанням угоди про їх перехід на службу до Івана III.

Крім порубіжних князів, на бік Москви почали переходити і нащадки князя Ольгерда - Олельковичі, фактично усунені від політичної влади. Йдеться про так звану "змову князів" 1481 р. Її організаторами

були Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський. За свідченням джерел, змовники мали на меті усунення від влади (а, можливо, вбивство) великого князя Казимира Ягайловича і возведения на престол Михайла Олельковича. Це передбачалося вчинити на весіллі Федора Бєльського, куди був запрошений Казимир. Не виключено, що князі діяли за підтримки великого князя московського.

Похід Менглі-Гірея на Литовське князівство і пограбування Києва у 1482 р. теж не обійшлися без Івана III. Під час навали кримського війська на Київ на околицях міста зібралися князі: Одоєвський, Вяземський, Можайський, Трубецькой, Воротинський, Козельський зі своїми загонами, "вся земля" Смоленська, Вітебська, Полоцька, Волинська, Подільська, Брестська і т.д. Але їм не вдалося протистояти навалі.

Як свідчить Новгородський літопис, у вересні 1482 р. "по слову великого князя Ивана Васильевича всея Руси прийде царь Минь-Гірей Перекопьския Орды со всею силою и Киев взял и огнем сжже, а воеводу киевского изымал и землю Киевскую учини пусту".

Неспроможність війська Литви протистояти набігам кримчаків підірвала віру в доцільність перебування православних князів у цій державі. Певно, 1482 рік можна вважати переломним у свідомості православної еліти східних районів Литовського князівства в її ставленні до цього державного утворення. Кількома роками пізніше більша частина перерахованих вище князів опиниться на боці Івана III. Але, на думку М.Крома, рушійним мотивом такого переходу, була надія зберегти свій майновий і соціальний статус.

Географічне положення Чернігово-Сіверської землі, яка знаходилася на межі Литовської і Московської держав, було дуже зручним для місцевих удільних князів, які починають виїжджати до Москви. Відхід у чужу державу представників вищих станів, князів і бояр був звичним у Середньовіччі. Він був характерним як для Литви, так і для Москви. Із Литви "бігали" в Москву: Володимир Ольгердович, Свидригало, Патрикій Наримунтович, Михайло Сигизмундович,

Московські воїни

Михайло Олелькович та ін. Із Москви в Литву - князі Можайський, Боровський, Серпуховський, син князя Дмитра Шем'яки Іван. Така ситуація була цінною для держави, а для особистості була збитковою, людина залишалася без засобів існування. Наприкінці XV ст. зі старого звичаю виросло щось таке, у чому держава була серйозно зацікавлена, а саме "відхід князів з вотчинами". Звичайно, здійснюватися такий відхід міг лише у відомих, виключних обставинах, а саме, - коли вотчини лежали на межі двох держав. Таким умовам і відповідала якраз Чернігово-Сіверська земля.

Д.М.Бантиш-Каменський в "Малой истории России" пише: "Въ царствование Казимира многие удельные князья древней земли Черниговской, видя возростающую силу Иоанна, начали переходить въ Россию съ своими вотчинами и, для успокоения совъсти, давали только знать королю, что слагають съ себя обязанность его присяж- никовъ. Князья... служили московскому государю и вели непрестанную войну съ своими родственниками, которые остались в Литве".

У 1487 р. збільшилися "наїзди" московських загонів удільних князів і бояр на прикордонні сіверської землі. У результаті литовська сторона у прикордонних з Руссю районах була зовсім засмучена: землі обезлюдніли, населення чи розбіглося, чи було "выведено". Володарі цих земель для відновлення свого положення змушені були переходити на бік Великого князя Московського. Сутички на кордонах не переходили у велику війну до того часу, поки відхід із земель був нечастим. Крім того, Іван III стверджував, що ніякої війни немає, мова йде лише про повернення споконвічно руської території.

В архівах Міністерства закордонних справ Росії знаходиться переписка Казімира IV та Івана III, яка датується 1488 р. і характеризує становище на прикордонних землях. Звернемося до документів.

"От короля Казимира, божьей милостью короля Польского, Великого князя Литовского, Русского, князя Прусского, Жомоидского и других Великому князю Ивану Васильевичу: такого зла, таких кривд от твоих предков нам не бывало, какие теперь кривды нам товаришь. Ныне ти кривдою в земли наши вступаешь и наместников своих посылаешь, и дани наши, которые издавна за нашими предками с наших волостей к нам в казну шли, ты сии дани за себя взял...

Жаловались мне князья украинские, что на вотчины их ты воевод своих посылал, а они города захватывали, много поймали бояр и боярынь с челядью их, всего восемь тысяч человек, а воевод твоих было одиннадцать. Сего же лета твои воеводы волости торопецкие разграбили на Солпне, сожгли дворов пятьдесят, а человек 20 в полон взяли со всей их крупною и мелкой животиной и со всем добром. На Воретигорцах да на Понизовье 30 дворов сожгли, а взяли тоже большой полон, а у Селка 20 человек в полон взяли и всех коней увели, и животину, и все добро побрали. А всего дворов сожгли 100 и 50, а в Полесье 6 человек повесили. А тыи кривды делал князь Федор Вельский с твоими людьми. Ацо нам в казну нашу с тех наших волостей на каждый год шло, ныне он за 11 лет недоимок собрал в свою пользу, всего полдевяти тысячи рублей в золотых грошах и шестьдесят и два рубля. И перед самою субботою за неделю люди Федора Вельского наехали войском, захватали целую волость и выжгли 500 дворов и взяли в полон 500 человек, а битых, повешенных и раненых числа нет. Ино с твоего али не с твоего ведома сие все делается? Ежели с твоего, ты нам откажи, ежели не с твоего ведома, ты виновных вели сказнить, а полонян вели отпустить, а взятое вели отдать, а вперед бы того не было".

"Иоанн Васильевич, божьей милостью Государь всея Руси, Великий князь Володимирский, Московский, Новгородский и Псковский, Тверский, Ростовский, царь Булгарский и прочих королю Польскому, Великому князю Литовскому Казимиру.

Правил ты речи, будто нами кривды великие деются, а земли Вотчины твои мы за собою держим, но не ведаем, какие кривды от нас деются, а с божьей волею доржим токмо свои земли - свою вотчину. Многократ мы со своими послами отказывали, что северские земли - вотчины наши, а того мы не ведаем, по какому обычаю король польский наши волости, вотчину нашу зовет своими волостьми... Нам же от короля великие кривды деются, и кривд своих он не исправляет: наши города и волости земли и воды король по сие время за собою

Сигизмунд ІІ

держит, а от его князей украинских, и от его людей нашим людям обид там много было, и ныне в них идут разбои, наезды и грабежи великие от королевских людей и воевод. А сколько у нас именитых людей побито, окромя мелких людей, сколько людей в полон сведено и добра у них поймано - счету нет. А которые люди из иных земель к нам ездят на имя наше через королеву землю, и тех даже людей в королевской земле имают, и грабят, и продают, а к нам их не пропускают. А что про жалобы князей Воротинских, про Димитрия и Семена, то пусть король сам вспомнит, что мы многократ через своих послов говорили ему, что сии князи Воротинские много лиха чинят нашим людям, и мы просили, чтобы король строго казнил сих князей, а взятое велел бы отдать. Нынешней зимою, в великий пост те же князья Воротинские пришли не тайно, а явно войной в нашу отчину, за рекою, за Окою, и людей многих там досмерти побили, а иных в полон увели. Наши люди не могли стерпеть такою обиды и ходили за ним в погоню и отбивали у них своих жен и детей. Было бы ведомо королю, и впредь мы не будем терпеть обид ни от каких королевских князей и своей силой казнить их будем".

В період так званої прикордонної війни між Росією і Великим князівством Литовським (1487-1494) на бік Івана III перейшли разом зі своїми вотчинами князі Воротинські, Бєльські, В'яземські, Одоєвські, Перемишльські. Коли "королівські люди" намагалися шкодити від'їздам князів силою, на допомогу останнім приходили московські воєводи. Майже на всьому проміжку русько-литовського кордону розпочалися військові дії, які історики називають "дивною війною" (1487-1494). Формально війна між Росією і Великим князівством Литовським не оголошувалася, великокнязівські полки у ній участі не брали, воєнні дії проти "королівських людей" вели самі місцеві князі, московські прикордонні воєводи брали у них участь ніби з власної ініціативи, без наказу "государя всея Руси".

В боротьбі за Чернігово-Сіверську землю Іван III використовував свої дружні відносини з молдавським господарем Стефаном. "В 1498 году господарь вместе с крымскими татарами вторгся в Подолию и Украину, разорил Брацлав, Чернигов, Львов, Перемышль, Ярослав и другие города", - пише Д.Бантиш-Каменський. Руйнування чернігівських міст підштовхнуло князів до нового від'їзду на "московську службу".

У квітні 1500 р. Іван III взяв на службу з вотчинами Семена Івановича Можайського, Василя Івановича Шемячича, князів Трубець-

ких, Хотеновських, Мосальських, Бєльських. Тим самим визначилася доля всієї Чернігово-Сіверської землі, котра в 1500 р. фактично ввійшла до складу Московської держави. Великий князь литовський Олександр спробував перешкодити цьому. Тоді московський воєвода Яків Захар'їн зайняв Брянськ і швидко привів князів "к крестному целованию".

Так почалася московсько-литовська війна 1500-1503 рр. Майже без опору передавалися московським воєводам багато міст, що вважалися литовськими: Путивль, Мценськ, Серпейськ, Стародуб, Гомель, Любеч, Новгород-Сіверський, Рильськ. Це вже були не прикордонні сутички, а глибоко продумана Іваном III військова кампанія. Про суть стратегічного плану Івана III можна дізнатися з твору імперського посла барона Сигізмунда Герберштейна: "Перший загін направляє він на південь, проти сіверської області, другий - на захід проти Торопця і Білої, третій розміщує посередині проти Дорогобужа і Смоленська. Крім того, він зберігає в запасі частину війська, щоб вона швидше могла надати допомогу тому загонові, проти якого буде помічено рух литовців".

Потрійний удар по Литві, про який писав С.Герберштейн, розвивався для Москви успішно. На півдні Яків Захар'їн, Іван Репня-Оболенський, Тимофій Тростенський та інші московські воєводи захопили майже всю Сіверську землю. В центрі воєвода Юрій Захар'їн приступом узяв Дорогобуж, і в битві на р. Ведроша розгромив литовське військо під командуванням гетьмана Костянтина Острозького. У цій битві відзначилися загони чернігово-сіверських князів Семена Можайського, Василя Шемячича. Нові піддані вірно служили Іванові III, після його смерті (1505 р.) - Василю III. Васальний зв'язок зміцнили шлюбні узи: у 1506 р. син князя Семена Можайського Василь Стародубський одружився з рідною сестрою першої

Дмитрий Самозванець

дружини царя Василя III (шлюб виявився бездітним, тому після смерті князя у 1518 році удільне Стародубське князівство було ліквідоване і перейшло під владу царя).

Успіхи Івана III були значною мірою зумовлені сприятливою зовнішньополітичною ситуацією. Діючи в союзі з кримським ханом Менглі-Гиреєм, Іван III досяг дві мети: тримав у постійній тривозі Литву і Польщу і відволікав кримського хана від нападу на південні кордони руської держави.

У 1503 р. великий князь литовський Олександр, який на той час став і польським королем, запросив миру. За умовами перемир'я 1503 р. Литва визнала за Іваном III титул "государя всея Руси" та землі Чернігово-Сіверщини, що складали майже третину литовської держави. Однак приєднання Чернігово-Сіверської землі до Москви було не завжди добровільним. У Типографському літописі є звістка, що московські воєводи на Сіверщині "многие грады и села поплениша, а людей мечу и огнев придаша, а иных в плен поведоша". Так, використовуючи політику "батога і пряника", Іван III розширив кордони Москви на захід.

Після приєднання до Росії Чернігово-Сіверщину поділили на повіти, очолювані воєводами, котрі заступили місцевих князів, чиї володіння, за визнанням О.Зиміна, являли собою щось середнє між уділами родичів Великого князя Московського і вотчинами служилих князів. Включення Чернігово-Сіверщини до складу Московської держави не принесло миру на ці землі. У 1506 р. литовські воєводи, порушивши перемир'я, спалили Чернігів і напали на володіння князів Стародубського і Рильського. У цьому ж році "россияне воевали Смоленскую область... Осадили Минск, разорили все до самой Вильни...".

У 1507 р. князь литовський Сигізмунд І Старий (брат Олександра) прийняв рішення про війну з Росією, у лютому його підтримав литовський сейм, а в березні розпочалися воєнні дії. Спочатку це були дрібні прикордонні сутички, які потім перейшли у великомасштабні бої. Литва повернула Любич.

На початку 1509 р. був укладений мир між Литвою і Москвою. Сигізмунд І визнав кордон 1503 p., а Василь III "обещал не ступаться в Киев, в Смоленск, ни в другия литовския владения...". В цьому була суть так званого "вічного миру" між Росією і Литвою. Але в 1512 р. розпочалася нова війна між Литовською та Російською державами, яка тривала 10 років. Литовські війська в союзі з кримським ханом здійснили напад на прикордонні князівства. Активна роль в цій війні належала Чернігово-Сіверській землі.

На початку січня 1513 р. війська із "Сівери" під командуванням Василя Шемячича здійснили рейд на Київ і навіть спалили міські посади. Сигізмунд І писав про цей похід: "Московский враг разоряет и опустошает наши владения. Литовцы же, охваченные страхом, располагают для защиты лишь своими силами, так как приглашать на помощь иноземцев уже поздно".

В 1515 р. навколо Василя Шемячича і його Новгород-Сіверського і Стародубського князівств розгорнулася складна дипломатична боротьба. На ці князівства припадала левова частка постійної сторожової служби в степах, на них же і звалювалися перші удари кримських татар, першими вони йшли і в бій. Стратегічне становище князівств важко було переоцінити. Вони були на стику Литовської, Російської держав і Кримського ханства, і саме вони контролювали регіон.

У 1515 р. литовський князь і польський король Сигізмунд І звернувся до кримського хана Менглі-Гірея з проханням бути посередником між ним і Василем Шемячичем з тим, щоб умовити його перейти на бік Литви. Сигізмунд І пообіцяв йому на випадок взяття Москви удвічі збільшити його князівства ("А коли король Москву возьмет, а он ему вдвое даст"). Але, видно, переговори ні до чого не призвели, бо Менглі-Гірей у березні цього ж року направив свого сина на Сіверські князівства "со многою ратью". Це був спільний похід литовських та кримських сил. На чолі литовців стояли Свстафій Дашкевич і київський воєвода Андрій Немирович. Удар був сильним. Союзники забрали багато полонених, хоча й не зуміли захопити ні Чернігова, ні Стародуба, ні Новгород-Сіверська.

Військові дії на прикордонних землях тривали з перемінним успіхом до 1522 p., коли 25 грудня було підписано перемир'я строком на 5 років. Смоленськ відійшов до Росії, а кордонами між двома державами стали річки Дніпро, Івака і Меря.

Розорення Чернігово-Сіверської землі кримсько-литовськими військами, як не дивно, сприяло зміцненню влади Російської

Іван ІV Грозний

держави на території Сіверщини. У 1522 р. цар Василь III ліквідовує удільні князівства Стародубське і Новгород-Сіверське. Князь Василь Шемячич був заарештований за зраду (переговори з кримським ханством та польським королем). За версією С.Герберштейна, звинувачення було фальшивим, Василь III хотів усунути з політичної арени князя Шемячича, який помітно впливав на Сіверщину і мав прямий контакт з Кримом. Для управління ліквідованим уділами в Москві спочатку створюються спеціальні організації - замки на чолі з дворецьким, а в другій половині XVI ст. - прикази.

У 1526 р. в Москві було відновлено перемир'я з Польщею по 1533 рік.

"Но договор сей не восстановил прочного согласия между обоими державами. Литовцы и россияне пограничные продолжали неприязненные действия, отнимая земли друг у друга. Сигизмунд не хотел именовать Василия Великим Государем. Обладатель России не соглашался также называть короля российским и прусским. Так продолжалось до самой кончини Васильевой, последовавшей 5 декабря 1533 года", - пише Д.М.Бантиш-Каменський.

Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович (1788-1850) - російський і український історик, археограф, син керуючого московським архівом Колегії іноземних справ М.М.Бантиш-Каменського (1737-1814), під керівництвом якого здобув навички роботи над архівними матеріалами.

Служив у Колегії іноземних справ; у 1825-1828 рр. - губернатор Тобольської, а з 1836 р. - Віленської губерній.

Працюючи в Україні, зібрав цінні матеріали, на основі яких написав 4- томну "Історію Малої Росії" (М., 1822). Історичні документи, вміщені в ній, перевидані О.М.Бодянським під назвою "Джерела для малоросійської історії" у 1858 р.

У 1534 р. київський воєвода Андрій Немирович з багаточисленною раттю вступив у межі Чернігово-Сіверщини, обложив Стародуб і Чернігів, але змушений був відступити.

У 1535 р. татарський мурза Булгак у союзі з Шашкевичем пограбував Сіверську землю. У 1536 р. війна відновилася, ареною її знову стала Чернігівщина. Цю війну правільніше назвати регіональною, оскільки в бойових діях в основному брали участь місцеві князі та воєводи, а не регулярна армія. І головною метою всіх походів як російських загонів, так і польсько-литовських був звичайний грабунок.

Свої ж міста і майно кожна сторона захищали стійко. У 1564 р. російський гарнізон за допомогою місцевого населення відбив на

ступ польсько-литовських віськ на Чернігів "и знамя Сапегино взяли". За цю перемогу від Івана Грозного в Чернігівську землю був "послан с золотыми и речью" Яків Щєтнєв.

Прикордонні сутички продовжувалися весь час, а прикордонні землі переходили з рук до рук.

У 70-х роках XV ст. російська дипломатія зробила спробу покращити відношення Росії з Річчю Посполитою. Приводом для цього послужила смерть в 1572 р. польського короля Сигізмунда II Августа і припинення династії Ягеллонів. На польський престол була висунута кандидатура Івана IV (Грозного), прийняття якої призвело б до російсько-польсько-литовської унії. Кандидатура Івана IV була дуже популярна не лише серед українського і білоруського населення Речі Посполитої, але і широких кіл польсько-литовської шляхти, невдоволеної засиллям в Речі Посполитій магнатської олігархії. Але Іван IV вимагав, щоб Польща і Литва навіки з'єдналися з Російською державою, і польський трон був визнаний спадковим в "династии Рюриковичей". Крім того, він вимагав відмови Речі Посполитій від Лівонії та Києва, погоджуючись взамін повернути Полоцьк. Ці умови були відкинуті польською знаттю, бо магнати боялися не лише послаблення своїх політичних позицій в рамках російсько-польско-литовської держави, але і повторення Грозним в Речі Посполитій його досвіду боротьби з удільно-князівською опозицією. Після тривалої і жорстокої боротьби між кандидатами на польський престол в 1573 р. королем був обраний Генріх Валуа, син короля Франції Генріха II. В січні 1574 р., одержавши звістку про смерть свого брата французького короля Карла IX, він таємно втік, щоб зайняти французький престол.

Королем Польщі став Стефан Баторій, один із видатних полководців Європи. При обранні на престол, він поклявся польському дворянству повернути всі землі, завойовані Росією в Литві та Лівонії.

іван ІІІ

Баторій Стефан (1533-1586) - польський король (1576), син семи- градського (трансільванського) князя Стефана IV. Вчився в Падуанському університеті. В 1571-1576 рр. - семиградський князь. Після втечі французького принца Генріха Валуа обраний польським королем при підтримці середньої шляхти. У вересні-грудні 1578 р., готуючись до війни з Москвою і намагаючись використати в цій боротьбі козаків, збільшує реєстрове військо (500 чоловік). Реєстрові козаки одержують низку привілеїв і клейноди (хоругву, бунчук, булаву, печатку). У 1579-1582 рр. реєстрові козаки беруть учать у боях проти московського війська на Сіверщині. Після укладання в 1582 р. перемир'я з Росією уряд Баторія проводив посилену полонізацію Лівобережної України.

У липні-серпні 1579 р. війська нового польського короля, який уклав союз з Кримом і Туреччиною, перейшли в наступ, захопивши частину території Російської держави. У 1582 р. в Запольській Ямі між Польщею і Росією розпочалися мирні переговори. В перші дні переговорів посли Речі Посполитої одержали листи від старост прикордонних міст, у яких з тривогою повідомлялося, що "люди все з замков украйных поднялись прочь пойти". Це змусило поляків поспішити з укладанням перемир'я, відповідно до якого Іван IV Грозний відмовився від Лівонії на користь Речі Посполитої, а Стефан Баторій повернув Росії прикордонні землі, зайняті польсько-литовськими військами.

У 1586 р. Стефан Баторій помер, і в 1587 р. королем Польщі був обраний шведський принц під іменем Сигізмунда III.

Сигізмунд III Ваза (1566-1632) - король польський і Великий князь Литовський з 1587 р. Вихованець ієзуїтів, Сигізмунд III сприяв утвердженню в Польщі католицької реакції. У 1592-599 рр. - король шведський. Скинутий з престолу протестантським шведським дворянством. За допомогою Брестської унії 1596 р. Сигізмунд III прагнув добитися полонізації України і Білорусії. Уряд Сигізмунда III жорстоко придушив селянсько-козацьке повстання К.Косинського (1591-1593), С.Наливайка (1594-1596), Т.Федоровича(1630)та ін.

У 1600 р. Сигізмунд III відправив до Москви посольство на чолі з Левом Сапегою, запропонувавши Борису Годунову укласти довічний мир, за умовами якого Польща претендувала на передачу їй Смоленська, Чернігово-Сіверської землі та встановлення політичної унії між обома державами. Російський уряд відхилив цей проект і пішов лише на укладання 20-річного перемир'я на попередніх умовах.

У XVI ст. Чернігово-Сіверська земля була дуже неспокійним місцем. Вона знаходилася ніби в куті трикутника, який утворювався кордоном між Польсько-Литовською і Російською державами. На заході кордон проходив поблизу Носівки, а на півдні Прилуки вважалися спірною територією, через яку відбувалися постійні збройні сутички.

Прикордоння було дуже неспокійним, частими були "задоры", так на тодішній дипломатичній мові називалися всякого роду прикордонні інциденти.

Ініціаторами цих "задоров" були обидві сторони, оскільки прикордонні інциденти приносили відчутний прибуток як польсько-литовській шляхті у так і воєводам, князям, жителям прикордоння.

Прикордонні землі в XVI ст. являли собою цікаве місце за складом населення: з російського боку - велика кількість "гулящих людей", з польсько-литовського - бідна шляхта, яка шукала, де б застосувати свої військові таланти.

Особливе положення невеликих прикордонних міст привертало сюди "гулящих людей" і біглих холопів, бо саме тут їм було легше всього сховатися від розшуку і перетворитися у вільних людей. Крім того, уряд сам всіляко стимулював приплив населення в ці місця (захист кордонів), аж до того, що використовував для колонізації українських міст такий спосіб, як заслання туди злочинців, припускаючи (в указі 1582 р.), що той, хто "уличен будет в составе и крамоле, и такого лихова человека каз- нити торговою казнью да сослати в казаки, в Украйные города".

За свідченням монаха Авра- амія Паліцина, келаря Троїць- ко-Сергієвого монастиря, який залишив записи про смутні часи, уряд ішов навіть ще далі в своїй політиці заселення прикордоння: допускав, що якщо "кто злодействующий осужден будет к смерти и еще убежи в те грады Польские и Северские, то тамо да избудет смерти своя".

Марина Мнішек

У XVI ст. в Російській державі втікачі складали дуже значну частину населення і вважалися легальною категорією. З їх існуванням змушений був змиритися навіть уряд. "Гулящих людей" особливо багато було на прикордонних землях Чернігово-Сіверщини. Авраамій Паліцин визначив їх кількість в українських містах - понад 20 тисяч чоловік.

У Російській державі наприкінці XVI і першій половині XVII ст. відбувалися події, які ввійшли в історію під назвою "Смутного часу". Смутні часи, які продовжувалися на Русі 14-15 років, - це суцільна смуга (1598-1613) бунтів, безладу, заворушень, ослаблення влади, зруйнування державних органів управління, внутрістанової і міжстанової боротьби, вторгнень іноземних сил тощо.

У 1601-1603 рр. Росія пережила страшний голод, за словами літописців, вимерло ледве чи не "треть царства Московского". В обстановці суцільного хаосу в країні різко зросла кількість злочинів, крім того, мали місце голодні бунти.

Справді, розбійників розплодилося неймовірно багато, стільки, що вони перейшли в дещо іншу категорію - не лісових грабіжників, а заколотників.

У 1603р . на Москву із Сіверської землі посунуло велике зборисько "гулящого люду" під проводом Хлопка Косолапа. Це були вже не розбійники, а люди з певною програмою дій. Програма, правда, не відрізнялася ні новизною, ні глибиною - зайняти столицю, всіх винищити і пограбувати. Головний центр руху знаходився на південній окраїні країни, там, де зводилася оборонна лінія ("засечная черта"). Саме тут шукали притулку гнані злиднями і голодом селяни і холопи.

Родючі землі прикордонної України менше постраждали від неврожаю 1601-1603 рр. Але саме тому казна, прагнучи компенсувати великі недоїмки в інших повітах, збільшила тут збір податей,

Руські воїни

викликавши цим незадоволення у місцевих селян. Потрібна була лише іскра, щоб уся ця гурба незадоволених обернула свій гнів на московський уряд. Тому Борису Годунову лише з великими зусиллями вдалося розгромити загони повсталих.

Після розгрому повстання Хлопка значна частина "развоев", які уціліли від розправи, знайшла притулок в Чернігово-Сіверських містах. За словами очевидців, "старые воры, и иже на конях овыкши и к воинскому делу искусны, уйдоша на украйну", де пізніше зі зброєю в руках виступили на боці Лжедмитрія. Поява спритного авантюриста Григорія (Юшки) Отрєп'єва, який видавав себе за Дмитра, сина Івана Грозного, стала поштовхом до ще одного широкого повстання селян, козаків і дрібного служивого люду.

Отреп'єв Григорій Богданович (7-1606) - мабуть, збіглий дяк Московського Чудова монастиря, який видав себе за убитого сина Івана IV Грозного - Дмитра. У 1604 р. з польсько-литовським військом перейшов кордон і був проголошений російським царем (1605). Лжедмитрій І був убитий під час повстання городян у Москві.

Свої перші вирішальні успіхи самозванець одержав у Чернігово-Сіверській землі. Тут, крім місцевого населення, було багато голодних, збіглих і засланих холопів, біженців із центральних повітів. Крім того, в кінці XVI ст. Україною прокотилася хвиля народних повстань. Вони були жорстоко придушені шляхтою. Багато учасників цих повстань втекли за Дніпро у межі Росії. Як результат, прикордонні міста до початку "смути" були переповнені збіглими незадоволеними людьми як російського, так і українського походження. Одні попали сюди із Росії, інші - з Правобережної України. Населення прикордонних міст Чернігівщини підтримувало тісні торгові зв'язки з Київщиною. Тому чутки про "доброго" царя дуже швидко поширювалися з Києва в прикордонні міста.

Всупереч стійким поглядам, самозванець з'явився не десь "у Польщі" і навіть не в Литві, а в "руських землях" на Київщині та Прилуччині, в 1601 р. у володіннях всесильного магната Адама Вишневецького. Саме Адам і його брат Костянтин першими дізналися, що один із їхніх слуг - син Іоана Грозного.

З самого початку авантюри утворилася сильна партія прихильників самозванця на "поле", а потім і на московських "украинах", в Чернігово-Сіверській землі агенти Лжедмитрія І уже в 1603 р. у мішках жита і пшениці, в човниках і обозах з різними товарами переправляли при заступництві польських прикордонних властей через московські рубежі та мимо застав "прелестные письма" самозванця до населення, їх розносили по фортецях, містах, селах і селищах.

У жовтні 1604 р. загони Лжедмитрія вступили в межі російської держави в районі Чернігово-Сіверської України. Це призвело до того, що більшість міст і сіл виступили проти Годунова. В одному з джерел згадується "бисть мятеж во всех сєвєрских странах и городах - Северяне и вси мятежницы иже во время власти растригины лакнуша крови христианские".

17 травня 1606 року у Москві під час повстання проти інтервентів Лжедмитрій був убитий.

Звістка про його вбивство і прихід на престол Василя Шуйського викликала серед населення південної окраїни держави, в тому числі й Чернігово-Сіверської України, великі хвилювання.

Влітку 1606 р. на Сіверській Україні почалося одне із найбільших селянських повстань під проводом І.Болотникова. Стали поширюватися чутки, що "цар Дмитро живий". У грамоті патріархів Гермогена та Іова від 1607 р. сказано: "...собрались жє на Сєвєрской Украине сєврюки и других рязанских и украинских городов стрельцы и козаки, разбойники, воры, беглые холопы, прельстили прєждєомрачєн- ную безумием Северскую Украину, и от той Украйны многие и другие города прельстились, и кровь православних христиан, как вода, проливается, називают мертвого злодея растригу живым...".

Замість загиблого Лжедмитрія І Польща висунула нового авантюриста, відомого під іменем Лжедмитрія II. В липні 1607 р. самозванець, який видавав себе за царевича Дмитра, померлого в 1606 р., з'явився у прикордонному місті Стародубі.

Навколо Лжедмитрія II зібралися значні польсько-литовські сили, крім того, до нього стали приєднуватися ті, хто продовжував війну з урядом Шуйського. В Чернігово-Сіверських містах до нього примкнули дрібні служиві

Дворянська кіннота ХVІ ст

Українські землі у XVI ст.

люди, потім підійшли загони козаків, а пізніше приєдналися залишки розбитих селянських загонів Болотнікова.

Розбивши весною 1608 р. царські війська під Волховом, загони Лжедмитрія II 1 червня підійшли до Москви і почали її облогу. Загони самозванця попутно грабували не лише захоплені села і міста, а й ті, що самостійно приєдналися до нього. Це призвело до того, що проти Лжедмитрія II піднявся народ, який нещодавно його підтримував.

У 1609 р. польський король Сигізмунд III, переконавшись у тому, що Лжедмитрій II не в змозі оволодіти Москвою, вирішив розпочати відкрите вторгнення в межі Російської держави.

Усередині вересня 1609 р. польські війська перейшли російський кордон і з'явилися біля воріт Смоленська (мета Сигізмунда III була зробити російським царем польського королевича Владислава).

Українські землі у XVI ст.

На Чернігово-Сіверщині діяли загони польського шляхтича Олександра Лисовського (лисовчики), за участь в шляхетському заворушенні проти польського короля в 1607 р. його засудили до вічного вигнання за межі Речі Посполитої, і подітися йому було нікуди, тому "лисовчики" боролися відчайдушно.

"Лисовчики" в пору свого розквіту нараховували до десяти тисяч кінноти. Військові історики зазначають залізну військову дисципліну цієї ватаги, її виключну відчайдушність у бою і незамінність у дальніх кінних рейдах. Але з іншого боку, по грабежах і мародерству ця дружня компанія, мабуть би, зайняла перше місце в європейському чемпіонаті, задумай його хто-небудь провести.

Дев'ять років ішла війна за російську корону. Однак невдачі польської армії і зміни в міжнародних обставинах підштовхнули Польщу до укладення перемир'я. Першого грудня 1618 р. в селі Деуліно (біля Троїцько-Сергієвого монастиря під Москвою) Річ Посполита і Російська держава підписали перемир'я терміном на чотирнадцять з половиною років, при цьому Польща утримувала за собою захоплені нею Смоленські та Чернігово-Сіверські землі.

"Куди не підеш - вернешся назад - На батьківські на стоптані пороги, - У давні сни, у давній листопад Ведуть нас повсякчас шляхи-дороги. Я жив колись в казачім курені. Плив до Стамбула в запорозькім стерні, Судилось в морі потопать мені. Я не шкодую, що туди верта Мене одвічна пам'ять невмируща"

Юрій Мушкетик

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >