Естетичні теорії Нового часу

В філософській думці XVII столітті в центрі уваги постає проблема людини, її можливостей, здобутих й вроджених якостей. Крім цього, актуальності набуває проблема прискорення плину часу, як необхідної умови людського буття, завдяки чому світ перебуває в постійній трансформації. Основними художніми стильовими напрямками даного періоду є бароко та класицизм. Мистецтво стає своєрідною мовою філософії, що відійшла від універсальних раціональних побудов і занурилася у сферу емоційного досвіду. Зростає самооцінка мистецтва як креативної сили культури.

Змінюється об'єкт дослідження, відповідно відбувається зміщення акценту на проблеми сприйняття, на постать слухача, на різноманітність смаків. Розпочинається новий рівень специфікації сприйняття суб'єкта. В естетичній теорії увага спрямовується відтепер не тільки на постать митця, а й на читача, глядача, слухача. Актуальності набуває ідея згідно якої розуміння твору мистецтва, а отже й подальша доля його існування, багато в чому залежить від того, хто і як його сприймає. Спостерігається виникнення тенденції зацікавленості унікальним індивідуальним досвідом, внутрішнім світом особистості, що в свою чергу сприяло формуванню різноманітних художніх напрямків.

В естетиці Нікола Буало представлені загальні естетичні принципи класицизму. Відповідно до них він проголошує пріоритет думки над словом, ідеї над художнім виразом. Саме розум має визначальне значення у мистецтві, а чуттєве начало вторинне. Заради ясності ідеї, яка є запорукою краси, необхідно відійти від життєвої барвистості. Буало обґрунтовує ієрархічний поділ жанрів на "високі" та "низькі", розвиває ідею триєдності (часу, місця і дії).

Основні ідеї представників Просвітництва щодо теорії смаку, яка є однією з провідних для даного періоду розвитку естетичної думки, викладені у підрозділі, пов'язаному з естетичним та художнім смаком. Отже зупинимось на інших теоріях філософів Нового часу.

Френсіс Хатчесон у творі "Дослідження про походження наших ідей краси і доброчесності" аналізує проблему краси та гармонії. Наші уявлення про гармонію, красу та порядок ґрунтуються на певному внутрішньому почутті, а не на раціональному обґрунтуванні. За Хатчесоном, краса має безкорисливий характер і тому естетичне почуття є зразком для морального почуття. Мистецтво підпорядковується моралі, а краса та гармонія є джерелом та засобом виховання доброчесності. Краса має два різновиди: 1) абсолютна, де краса сприймається без порівняння з чимось зовнішнім (краса явищ природи, наукових законів); 2) відносна або порівняльна, що пов'язана з видами мистецтва, які підпорядковані принципу наслідування. Відносна краса найбільш яскраво проявляється у живописі та поезії, де "точна імітація буде прекрасною, навіть коли оригінал був повністю позбавлений краси". Хатчесон пропонує ідею об'єктивної природи прекрасного, проте всезагальність виступає у нього як однаковість сприйняття краси.

Едмунд Берк аналізуючи категорії прекрасне та піднесене, виявляє психологічні аспекти їх сприйняття. В основі піднесеного закладено потяг до самозбереження. Це почуття виникає внаслідок зустрічі з тими силами, що викликають людський жах, осторогу. Прекрасне ж ґрунтується на прагненні до суспільного, до спілкування. Все, що пробуджує любов, симпатію та спонукає нас до наслідування є прекрасним і стосується сфери людських стосунків. Можливим є існування краси у фізичному світі, де насолода стосується вибору певних кольорів, тонів, форм. Почуття прекрасного сприяє єднанню людей та формуванню моральних якостей.

Ідеї естетичного виховання у зв'язку з проблемою геніальності аналізуються французьким філософом Клодом Адріаном Гельвецієм. Він вважає, що геніальність притаманна всім людям, проте необхідне виховання, яке б могло розкрити цю здатність. Геніальність митця проявляється у реалістичності та стилі зображення. Виховною метою мистецтва є пробудження сильних відчуттів, надання того, що відсутнє у реальності. Найвища форма насолоди надається лише завдяки уяві та фантазії, що надає мистецтву статус засобу для розваги.

Дені Дідро обґрунтовує взаємозв'язок між мистецтвом та моральністю. Мистецтво має виховувати, виражати певне життєве правило. Істина, добро і краса взаємопов'язані між собою. Окрім розробки поняття прекрасного, яке займає значне місце в естетичній концепції Дідро, він надає великого значення гармонії у мистецтві. Гармонія як взаємозалежність між компонентами твору надає змогу побачити цілісний образ. В своїх творах Дідро аналізує особливості музичного, драматичного, живописного, танцювального мистецтв, апелюючи не лише до загально-естетичних закономірностей, а й звертаючись до спеціальних питань теорій мистецтв - від засобів виразності та формоутворення до жанрових різновидів.

Жан-Жак Руссо, серед просвітників XVIII ст. найбільш глибоко зрозумів музику як мистецтво Нового часу. Теоретичні розробки аналізу структури акордів та розвінчання гіпотези про тотожність давньогрецької гармонії та сучасного акорду було важливим внеском Ж.-Ж.Руссо в розвиток теорії музики. В зв'язку зі зростанням уваги до зображення людської природи, найбільш актуальною та характерною саме для цього періоду стає проблема вірного зображення почуттів, емоцій людини. Відтворення афекту в цей період співпадає з зображенням природи. Цю точку зору на протязі певного часу поділяв Руссо. Він (в праці "Музичний словник") акцентує увагу на тому, що музика, як і інші види мистецтв, має засоби наслідування будь-якого предмета природи. Пізніше Руссо став вважати, що зміст творчості музиканта полягає у налаштуванні души саме на такий настрій, який їй би хотілося.

Олександр Баумгартен визначає, що предметом естетики є вивчення логіки чуттєвого пізнання, вона має поєднувати у собі не лише теорію, а й мистецьку практику. Принцип консенсусу стає універсальним для естетики німецького філософа, в ньому втілюється уявленню про красу як про єдність у багатоманітному. Серед проблем, які аналізуються Баумгартеном, це естетичне сприйняття і художня творчість. Обидва процеси передбачають момент творчості, включають в себе естетичний порив. Саме О.Баумгартен вказав на те, що естетичне пізнання має самостійний характер, володіє внутрішніми та специфічними закономірностями і незалежне ані від релігії, ані від моралі.

Готгольд Ефраїм Лессінг в своїх працях розмірковує про античну теорію катарсису і застосовує її до сучасної теорії драми. Він вказує на зв'язок ідеї катарсису з античною концепцією міри та ідеєю Аристотеля про "золоту середину". Також значне місце в естетиці Лессінга посідає проблема взаємовідношення видів мистецтва, які він поділяє на просторові (пластичні) та часові. Просторові мистецтва втілюють завершену дію, не передають змін. Інша ситуація у часових мистецтвах, які передають розгортання у часі, а отже здатні передати індивідуальну особистість героїв, стосунки між ними. Лессінг розробляє цілу систему класифікації мистецтв, де найвище місце посідають література та поезія.

Мета мистецтва полягає у розкритті істини, зображенні прекрасного у дійсності. Лише відкриваючи істину мистецтво здатне надавати насолоду, навчати, виховувати.