< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Державне відродження України в 1917- на початку 1918 рр.

Вплив Лютневої революції 1917 р. на події в Україні

  • 23 лютого 1917 року у Петрограді почалась революція. 27 лютого було утворено Петроградську раду робітничих і селянських депутатів, перехідний орган влади - Тимчасовий комітет Державної думи на чолі з М. Родзянком. 2 березня Микола II зрікся престолу; з депутатів Державної думи було утворено Тимчасовий уряд, очолений князем Г. Львовим.
  • 4 березня в Києві було утворено Раду об'єднаних громадських організацій із представників губернської, міської та повітової управ Земського союзу, Союзу міст, Воєнно-промислового комітету, Біржового комітету, кооперативних товариств тощо. Виконавчий комітет цієї Ради уособлював найвищу владу в місті. Громадські ради і комітети виникли в усіх губерніях і діяли як представницькі органи місцевої влади. Управління ними зосередилося в руках торговельно-промислових кіл. За партійною належністю комітети були переважно кадетськими. Виконавчу владу Тимчасовий уряд передав своїм комісарам, якими ставали голови губернських і повітових земських управ. 4 (17) березня 1917 року одночасно з Радою об'єднаних громадських організацій виник представницький орган української демократії - Центральна Рада, яку очолив лідер "Товариства українських поступовців" М. Грушевський.

Гру шевський Михайло Сергійович (1866-1934) - історик, літературознавець, публіцист, політичний, громадський і державний діяч. Голова Української Центральної Ради. Народився в м. Холм (нині на території Польщі). Закінчив Київський університет (1890). Поєднував дослідницьку роботу з участю в громадському житті, один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновник "Товариства українських поступовців" (1908). У березні 1917 року обраний Головою Української Центральної Ради. За гетьмана П. Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р. - в еміграції. У 1923 р. обраний дійсним членом ВУАН, у 1924 р. повернувся в Україну. 1929 р. обраний академіком АН СРСР. У1931 р. заарештований ДПУ і звинувачений у керівництві "Українським національним центром". Протягом 1930-1934 рр. працював у Москві. 25 листопада 1934 року помер у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

До організації і керівництва Центральною Радою долучилися С. Єфремов, В. Винниченко і С. Петлюра. До неї увійшли представники православного духовенства, робітників, студентів, Українського наукового товариства, педагогічного та інших товариств, різних гуртків, громад і т. д. За кілька тижнів до Центральної Ради вступила Українська партія соціалістів-революціонерів, очолена М. Ковалевським, П. Христюком і М. Шаповалом. Найближчою метою Центральної Ради була широка автономія для України в складі Російської Федеративної Республіки.

У містах народні маси створювали ради робітничих і солдатських депутатів.

Незабаром у Києві було поновлено випуск газети "Рада" , яка стала виходити під назвою "Нова Рада". Очолив її А. Ніковський. Перший номер газети відкривала стаття М. Гру шевського "Велика хвиля". Подальші дії Центральної Ради значною мірою визначали тематику статей М. Гру-шевського в цій же газеті: "Повороту нема", "Від слова до діла", "Чи Україна тільки для українців?" та ін. Вони відображали погляди самого Грушевського щодо надання національно-визвольному рухові поміркованості. Автономія України, за думкою Грушевського, повинна наближатися до державної самостійності. Росію він розглядав як союз держав на федеративній основі. Автономна Україна мала утвердитися на землях, де українське населення становило більшість.

Відбулися перші національні маніфестації, зокрема 12 березня в Петрограді - 20-тисячна маніфестація з приводу роковин смерті Т. Шевченка, а 19 березня Центральна Рада організувала урочистий похід у Києві за скликання в найближчому майбутньому Установчих зборів Українського національного конгресу щодо питання про автономію.

На політичну арену України вийшли політичні партії, що свідчило про організаційне становлення українсько! демократії як складової національно-визвольною руху. 25-26 березня відбувся з'їзд "Товариства українських поступовців", який оголосив про підтримку Тимчасового уряду і необхідність скликання Українського національного конгресу. Назву партії було змінено на "Союз українських автономістів-федералістів". Очолили його Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський, В. Прокопович. За основу було взято програму радикально-демократичної партії, що діяла під час першої російської революції. У червні на конференції партію було названо Партією соціалістів-федералістів (есерів), яка наближалася за своїми поглядами до кадетів. Масовою вона не стала, оскільки орієнтувалася здебільшого на інтелігенцію.

4-5 квітня провели свою конференцію українські соціал-демократи, які вимагали автономії. За кількістю ця партія вдесятеро поступалася місцевим меншовикам, які запропонували українським соціал-демократам злитися, але цього не сталося. Керівники РСДРП(м) насторожено ставилися до спроб Центральної Ради перетворитися на орган державної влади, хоча на словах визнавали право українського народу на автономію. Відомими соціал-демократами були В. Винниченко і С. Петлюра.

З'їзд української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) відбувався одночасно з конференцією соціал-демократів. Розбіжності між українськими та російськими есерами щодо національного питання (українські есери вимагали негайного впровадження широкої національно-територіальної автономії) унеможливлювали порозуміння. Організовували партію есерів в Україні студенти В. Залізняк, М. Ковалевський, Д. Ковалів, О. Севрюк, П. Христюк, М. Шраг. До неї ввійшов М. Грушевський.

За кількісним складом (майже 75 тис. восени 1917) УПСР істотно поступалася партії есерів Росії, маючи найбільший вплив на селі, що й дало їм змогу провести 6- 7 квітня з'їзд "діячів українського села" під гаслом скликання всеукраїнського селянського з'їзду і підтримки національно-територіальної автономії України. Наслідком цього було утворення Української селянської спілки (незалежної від Всеросійського селянського союзу), очоленої есерами.

  • 6 (19) квітня у Києві почав роботу Український національний конгрес, на якому були присутні понад 900 делегатів з усієї України. На порядок денний винесено питання про принципи федералізму, способи утворення автономного устрою, про права національних меншин. Крім того, було проведено вибори нового складу Центральної Ради. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, а заступниками - С. Єфремова і В. Винниченка.
  • 5-8 травня у Києві зібрався І Всеукраїнський військовий з'їзд, на якому було майже 700 делегатів. З'їзд підтвердив повноваження Центральної Ради і постановив домагатися миру без анексій! контрибуцій. Проте наголошувалося, що до настання такого миру слід обороняти завоювання революції. Обраний на з'їзді генеральний військовий комітет, очолюваний В. Винниченком, С Петлюрою та М. Міхновським, мав проводити українізацію армії та флоту.

І Всеукраїнський військовий з'їзд виніс постанову про організацію армії. Виконуючи її, Центральна Рада ініціювала утворення підрозділів "Вільного козацтва". Почесним отаманом обрали генерала П. Скоропадського.

До Петрограда для переговорів із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою виїхав В. Винниченко. Суттю переговорів було схвалення автономії України та її кордонів. Тимчасовий уряд доручив професорам-експертам підготувати пропозиції з цих питань. З цього приводу Винниченко писав: "Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку...".

Тимчасовий уряд, російські партії консерваторів і радикалів та більшовики Центральну Раду не підтримали, заявивши, що вона не є виразником волі народу України і тому не має повноважень вирішувати питання про автономію України до скликання Установчих зборів. Лояльність виявили хіба що російські та єврейські соціал-демократи, які домагалися надання їм культурної автономії.

Влітку 1917 року Центральна Рада налічувала 822 особи. З них понад 180 представляли неукраїнські партії, зокрема 10 більшовиків.

  • 28 травня в Києві розпочав свою роботу І Всеукраїнський селянський з'їзд, який висловив солідарність із позицією Центральної Ради під час переговорів з Тимчасовим урядом. З'їзд обрав Раду селянських депутатів та її виконком - Центральний комітет Селянської спілки, які за його рішенням увійшли до складу Центральної Ради.
  • 5-11 червня 1917 року відбувся II військовий з'їзд, на якому було затверджено статут Генерального військового комітету, очоленого С. Петлюрою. З'їзд обрав Раду військових депутатів, яка увійшла до Центральної Ради.

Проте значна частина діячів Центральної Ради не розуміла значення української армії. В. Винниченко підкреслював у "Робітничій газеті", що соціал-демократам і всім щирим демократам треба домагатися знищення всяких постійних армій. Саме тому М. Гру шевський і В. Винниченко відмовилися від допомоги 40-тисячного українізованого корпусу, що його пропонував надати в розпорядження Центральної Ради П. Скоропадський.

Процес створення армії розгортався стихійно й повільно. 16 українізованих дивізій не було своєчасно відкликано з фронту. Більшовики частково розгромили їх під час спроб пробитися в Україну. Друга частина цих військ в атмосфері загального розладу самодемобілізувалася. Тому, коли більшовицькі війська посунули в Україну, боронити її не було кому. За цю тяжку помилку Україна заплатила своєю державністю. Центральна Рада не спромоглася забезпечити збереження правопорядку, організувати роботу залізниць, вирішити питання перерозподілу земель, утворити адміністративний апарат. Все це позначилося на єдності лав Центральної Ради, між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами виникли ідейні конфлікти.

На II Всеукраїнському військовому з'їзді 10 червня 1917 року Центральна Рада оголосила свій І Універсал (державний документ), який декларував автономію України такими словами: "Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не пориваючи з державою Російською...".

15 червня було створено уряд України - Генеральний секретаріат, очолений В. Винниченком.

Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) - політичний і громадський діяч, письменник. Навчався в Київському університеті. Був членом РУП, потім УСДРП. Один з вождів української національної революції, лідер УСДРП, член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату. Був автором усіх головних законодавчих актів УНР, зокрема чотирьох Універсалів. У січні 1918 року пішов у відставку з посади прем'єра. У вересні був обраний головою Українського національного союзу. З листопада 1918 року до лютого 1919 року очолював Директорію. Наприкінці 20-х років виїхав на південь Франції. Автор тритомного мемуарно-публіцистичного твору "Відродження нації".

Секретарями стали: військових справ - С. Петлюра, земельних - Б. Мартос, фінансових - X. Барановський, міжнаціональних - С. Єфремов, судових - В. Садовський, продовольчих - М. Стасюк, народної освіти - І. Стешенко. Генеральним писарем було призначено П. Христюка.

Петлюра Симон Васильович (1879-1926) - державний, політичний і військовий діяч, літератор. Народився в Полтаві. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії. Член РУП з 1900 р. (з 1905 - УСДРП). У квітні 1917 року обраний головою Української фронтової ради військ Західного фронту. На І Всеукраїнському військовому з'їзді обраний головою Генерального військового комітету. В червні 1917 року призначений Центральною Радою Генеральним секретарем військових справ. Був членом Директорії, очолював армію УНР, Директорію (лютий 1919). Протягом 1919 р. керував боротьбою проти червоних і денікінських військ. У1920 р. очолював війська УНР, які разом з польськими силами вступили в Україну. В еміграції жив у Польщі, Будапешті, Відні, Женеві, аз 1924 р. - в Парижі. 25 травня 1926 року вбитий у Парижі агентом НКВС.

Перший уряд справді міг і хотів обстоювати інтереси народу України. Уряд більшовицької УНР (грудень 1917) теж називався Генеральним секретаріатом, але переслідував іншу мету. Його учасники (Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергєєв (Артем), М. Скрипник та ін.) були кадровими працівниками більшовицької партії.

Тимчасовий уряд, попри негативне ставлення до Центральної Ради, був змушений шукати компромісу з нею після поразок на фронтах. Тому представники обох урядів 11- 18 липня підписали угоду, за якою Генеральний секретаріат визнавався крайовою владою Тимчасового уряду. Питання автономії України і земельних відносин мали вирішити Всеросійські Установчі збори. Про це йшлося у II Універсалі Центральної Ради 3 липня 1917 року. У ньому також наголошувалося, що Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, після чого стане єдиним найвищим органом революційної демократії України. Генеральний секретаріат буде представлений на затвердження

Тимчасовому урядові. При кабінеті військового міністра, Генеральному штабі й Верховному головнокомандувачеві Центральна Рада матиме своїх представників, які почнуть формувати окремі частини винятково з українців.

Український народ підтримав Універсал, а Тимчасовий уряд засудив його. П. Мілюков заявив, що проголошення Універсалу є великим злочином. І Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів підтримав Тимчасовий уряд стосовно того, що тільки Всеросійські Установчі збори можуть вирішити проблему автономії України. У резолюції з'їзду щодо українського питання було рекомендовано урядові досягти порозуміння з органами української революційної демократії, щоб організувати тимчасовий крайовий орган для вирішення національних питань. Проте загальнонаціональна криза внесла корективи в перебіг подій. Хаос у народному господарстві, соціальні й міжнаціональні конфлікти, війна, безсилля державної влади створили сприятливі умови для заколоту, очоленого генералом Корніловим. Народ і армія його не підтримали. Комітет з охорони революції, куди входили представники всіх організацій і партій революційної демократії, придушив заколот наприкінці серпня 1917 року. Це призвело до зростання впливу більшовиків, які почали формувати загони Червоної гвардії та в жовтні вже мали в Україні понад 15 тис. червоногвардійців, із яких 3 тис. - в Києві. Більшовики і Ленін, готуючись до захоплення влади, змінили свої вимоги в аграрному питанні. Спочатку, підтримуючи селян щодо націоналізації всієї землі, більшовики мали на меті створення великого рільництва у державній формі на базі поміщицьких господарств та у комунальній на основі об'єднання селянських господарств. Селяни вимагали зрівняльного поділу поміщицьких земель. Орієнтуючись на народні маси, більшовики вдалися до облудної тактики. Всупереч своїй програмі вони висунули перехоплене в есерів гасло "Земля - селянам!", а в питанні національному - гасло утворення союзу вільних республік, хоча були прихильниками централізованої держави. 9 серпня 10 більшовиків увійшли до Центральної Ради з метою розкласти її зсередини.

Центральна Рада основну увагу в цей час приділяла національно-визвольному рухові. З 8 по 15 вересня в Києві працював З'їзд народів Росії за участю литовців, естонців, білорусів, молдован, грузинів, євреїв, бурятів і донських козаків. Виступаючи на ньому, М. Грушевський зазначив, що ідея федерації глибоко вкорінилася в свідомості українського народу і що в перспективі всі європейські народи, а згодом і цілий світ, зіллються в єдину федерацію. Важливим пунктом резолюції з'їзду було те, що скликання Всеросійських Установчих Зборів не перешкоджатиме крайовим Установчим зборам, які мали опрацювати форми внутрішньої організації автономних установ народу. Було підтримано рішення Центральної Ради про необхідність скликання Установчих зборів етнографічної України. З'їзд утворив громадську організацію - Раду народів під головуванням М. Грушевського з метою теоретичного обґрунтування необхідності створення Російської Федерації. Одначе всі ці зусилля звів нанівець Тимчасовий уряд. Цим скористалися більшовики, які 25 жовтня 1917 року захопили владу в Петрограді.

Центральна Рада засудила більшовицький переворот. 25 жовтня вона утворила Комітет з охорони революції в Україні, який на всій території України (9 губерній) мав розпоряджатися всіма силами революційної демократії. Йому підлягали всі органи влади. За кілька днів до жовтневого перевороту в Петрограді козацька військова рада проголосила Кубанську область окремою республікою у складі Російської Федерації. Поважаючи волевиявлення населення Кубані, Центральна Рада відмовилася від претензій на цю частину етнографічної території України.

Сили революційної демократії по-різному оцінили жовтневі події у Петрограді. Російські есери, меншовики і бундівці виступили на захист Тимчасового уряду. Українські партії висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів. Після осуду Центральною Радою жовтневого перевороту керівники київських більшовиків В. Затонський, І. Крейсберг і Г. П'ятаков прийняли рішення вийти з комітету з охорони революції, тим самим вивівши з-під контролю комітету сили, які були в їх розпорядженні. Фактично у Києві утворилося три табори, кожний з яких протистояв двом іншим. До табору прихильників скинутого уряду належали представники всіх загальноросійських партій, крім більшовицької, консолідовані на основі штабу Київського військового округу (КВО). Опорою більшовиків була Рада робітничих і Рада солдатських депутатів. Вони прагнули до встановлення радянської влади. Центральна Рада протистояла штабові військового округу, відстоювала власне право на владу.

Центральна Рада і більшовики не заважали одне одному в боротьбі зі штабом КВО, розуміючи, які сили він уособлює. В Україні більшовики зустрілися ще з одним противником, якого не було в Росії, - зародком національно-територіального органу влади. Тому керівники більшовиків у Києві виявляли певну нерішучість у стратегічних питаннях. Доказом цього було одноденне перебування діячів їхньої партії у складі створеного Центральною Радою комітету з охорони революції. Але вже 27 жовтня більшовики скликали розширений пленум Рад робітничих і солдатських депутатів за участю представників військових частин і профспілок, на якому було створено революційний комітет - орган керівництва збройними силами. Військам КВО вдалося ненадовго його блокувати в Марийському палаці. 29 жовтня більшовики обрали новий ревком. Почалися бої. Київські робітники загальним страйком підтримали більшовицьке повстання. У конфлікті між більшовиками і штабом КВО, який підтримував Тимчасовий уряд, наприкінці жовтня 1917 року Центральна Рада зайняла позицію нейтралітету. Це була жахлива помилка, яка принесла перемогу більшовикам. Після триденних боїв командувач округу генерал Квецинський, юнкери і донські козаки покинули Київ.

Центральна Рада більшістю голосів (проти голосували українські соціал-демократи і меншовики) ухвалила рішення про передачу поміщицьких і державних земель у розпорядження земельних комітетів, що було першим кроком до реалізації есерівських, а потім і більшовицьких вимог стосовно соціалізації землі. Малій Раді було доручено затвердити закон про вибори до Українських Установчих Зборів. Було ухвалено постанову про поширення влади Генерального секретаріату на ту територію України, яка була відмежована Тимчасовим урядом (Херсонщина, Катеринославщина, Харківщина, материкова Таврія, Холмщина, частина Курщини та Воронежчини).

7 листопада III Універсалом Центральна Рада проголосила Українську народну республіку (УНР). "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів... ">. До складу України як частини Федеративної Російської Республіки, яка була офіційно проголошена ще 1 вересня 1917 року входили: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Херсонська і Таврійська (без Криму) губернії. Долю Курщини, Холмщини, Воронежчини та деяких інших суміжних територій, населених українцями, мали вирішити пізніше. Було скасовано право приватної власності на землю. її було визнано власністю всього трудового народу. Земля повинна була перейти до нього без викупу. Вибори до Українських Установчих Зборів призначено на 27 грудня 1917 року, а їх скликання - на 9 січня 1918 року. Встановлено 8-годинний робочий день. Було запроваджено контроль над виробництвом, національно-персональну автономію для неукраїнців. Важливим пунктом III Універсалу було якнайскоріше досягнення миру, скасування смертної кари та амністія політичним в'язням, розширення прав місцевого самоврядування, проголошення свободи слова, віри, друку, зібрань, вживання місцевих мов у відносинах з усіма установами. Але, широко окресливши Україну як незалежну державу, ІП Універсал зберігав федеративний зв'язок із Росією, яка як держава вже не існувала. Рада зверталася до всіх народів Росії з пропозицією створити соціалістичні республіки, об'єднані у федерацію. 23 листопада, виходячи з результатів виборів до Всеросійських Установчих зборів в Україні (листопад 1917), на яких більшовики дістали всього 10 % голосів проти 75 %, одержаних українськими партіями, Генеральний секретаріат звернувся до Раднаркому РРФСР, урядів Дону, Кубані, Кавказу, Криму, Башкирі!, Сибіру й Молдови з пропозицією створити центральний федеративний уряд, що будуватиме свою пролетарську країну на території колишньої Російської імперії. Відтоді національний рух в Україні став перешкодою для більшовиків, які готувалися до війни з УНР.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >