< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ПЕРЕДМОВА

Інтеграція української освіти у Європейський освітянський простір в рамках Болонського процесу, передбачає передусім зростання ролі викла­дача як творця інтелектуального продукту високої якості. В сучасних умо­вах таким інтелектуальним продуктом є навчально-методичне забезпечення кожної навчальної дисципліни. Воно включає підручники та навчальні по­сібники з комплексом завдань в контексті ефективної реалізації поточного модульного та підсумкового контролю.

В підручнику систематизовано і подано навчальний матеріал з ураху­ванням сучасних методологічних підходів та власних аналітичних розробок щодо розуміння головних етапів розвитку політичної думки в Україні та сві­ті, структури і функцій інститутів політичної системи і характерних ознак політичного процесу. Тут знайшли відображення політико-правові аспек­ти державної влади, політичних режимів, механізми державного управлін­ня, регіонального та місцевого самоврядування, а також тенденції та законо­мірності їх проявів в процесі політичного розвитку України.

Структура підручника дозволяє розкрити найбільш важливі політологіч­ні проблеми, які стосуються сучасних тенденцій глобального та національно­го розвитку політичних інститутів та їх взаємодії з такими сферами суспіль­ства як правова система і громадянське суспільство.

Автори не ставили собі за мету висвітлити усі проблеми політологічної тематики. їх завданням було розкрити лише коло тих питань суспільного життя, розуміння яких потрібне кожній освіченій людині для орієнтації в сучасних політичних процесах.

Підручник розрахований на студентів вищих навчальних закладів та ши­роке коло читачів, які цікавляться політологією.

Предмет і методи політології

Політологія - наука про політику. Для розуміння предмета потрібно з'ясувати суть поняття "політика". Термін "політика" походить від давньо­грецького polis (місто-держава), politeia (конституція), politike (мистецтво управління), politicas (державний діяч), polites (громадянин).

В сучасному розумінні, політику треба розуміти як форму суспільної ді­яльності, спрямовану на здобуття, використання, збереження або повалення політичної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на різних рів­нях інститутів політичної системи.

Владу можна здобути такими шляхами: виборами (вони можуть бути чесними, прозорими або навпаки); переворотом - усунення правлячої вер­хівки з допомогою політичної або військової змови; революції - усунення правлячої верхівки з допомогою масових акцій; абдиісацїі - зречення вищої посадової особи від влади.

Влада може використовуватися правлячою елітою для власного збагачен­ня, зміцнення свого панування або на благо суспільства. У високорозвинутих країнах, в умовах збалансованого механізму влади, сильної політичної кон­куренції, вільних ЗМІ, здатності громадських організацій лобіювати свої ін­тереси, правляча еліта вимушена працювати на благо суспільства.

Збереження влади може забезпечуватися з допомогою військової сили, неправового примусу, ідеологічного маніпулювання або легітимності - до­віри народу до владних інститутів. Однак легітимність може ґрунтуватись як на раціональних засадах, так і на ірраціональних, тобто люди можуть до­віряти владі, яка ефективно управляє і чітко дотримується правил або дові­ряти владі завдяки харизматичності її лідерів чи в силу етнонаціональних та релігійних традицій.

Політика як професійна діяльність на сучасному етапі виражається через такі основні параметри: когнітивний - глибокі знання в області політичних і правових наук, у макроекономіці, а також знання в окремій політичній спеці­алізації (наприклад, правова або бюджетна політика); артистичність - вміння політиків яскраво і переконливо довести свої знання до аудиторії; комуніка­бельність - вміння спілкуватися на належному рівні із різними соціальними категоріями; вольовий - здатність ставити суспільну мету і досягати її реаліза­ції; моральний - мати перевагу над іншими у тих моральних якостях без яких не можливо утверджувати суспільне благо; політичний досвід набутий в ре­зультаті політичної діяльності, починаючи від найнижчого до найвищого рів­ня (від депутата сільської ради до президента або прем'єр-міністра).

Політика в суспільстві завжди виражає і представляє певні суспільні ін­тереси. Інтерес - це об'єктивно зумовлений мотив діяльності окремої лю­дини, соціальної спільноти, суспільства в цілому, спрямований на досягнен­ня мети. Політичний інтерес має пряме (здобуття влади) або опосередковане відношення до неї для досягнення певних цілей: задоволення матеріальних потреб, піднесення престижу, стабілізації суспільства, забезпечення умов для безпеки і свободи особи, реалізації власних владних амбіцій, а також розв'язання соціальних проблем.

Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх суб'єктами політики, а нерозуміння цих інтересів - об'єктами політики. Суб'єкти політики - це особи і соціуми, а також створені ними установи й організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі.

Політика як суспільна діяльність охоплює такі рівні: державний - глава держави, парламент, уряд, представники уряду на регіональному рівні; регіо­нальний - політичні органи суб'єктів федерації, автономії та регіонального самоврядування; місцевого самоврядування - сільських, селищних та місь­ких рад та голів місцевого самоврядування; політичних партій - проурядових та опозиційних; груп тиску - громадських організацій, які, відстоюючи свої інтереси (професійні, соціально-класові, гендерні), впливають на проце­си прийняття політичних рішень; масовий - участь громадян у виборах, ре­ферендумах, мітингах, демонстраціях та революціях.

Політика як вид суспільної діяльності співвідноситься з іншими її вида­ми - правом, економікою, мораллю, релігією.

Стосовно співвідношення політики і права потрібно зазначити, що ефективність правового регулювання залежить від рівноваги інтересів соці­альних груп на політичній арені, а також від рівня економічного і культурно­го розвитку країни. Така рівновага інтересів є основою для створення права, яке служить всьому суспільству, а не тільки окремим соціальним групам, як це має місце в посткомуністичних державах.

Врівноваження інтересів соціальних груп є умовою вироблення таких правил гри, які не дають змоги одним жити за рахунок праці інших, тоб­то безжалісно відкидають паразитичні способи мислення і діяльності. Крім цього, правова система залежить від попередньої правової (а також політич­ної) культури та економічного розвитку, міжнародних відносин. Наприклад, серед сучасних політиків, незалежно від їхніх ідеологічних орієнтацій, знань чи певних інтересів, мало знайдеться таких, які прямо нехтували б принци­пами міжнародного права.

Отже, право - це результат погодження суспільних інтересів політич­них суб'єктів через механізм державної влади з метою досягнення певного стану рівноваги, з одного боку, з іншого - умова розв'язання суспільних про­блем у межах принципу права, а не принципу сили. По мірі наближення на­шої правової системи до стандартів міжнародного права вона зможе забез­печити стимули до чесної та високопродуктивної праці, захист прав і свобод громадян, високі темпи економічного росту, привабливий імідж країни на міжнародній арені.

Співвідношення між економікою і політикою в історичному вимірі можна виразити таким чином:

  • 1. закони економічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації;
  • 2. політичні інститути залежать від економічного розвитку, особливо у примітивних суспільствах;
  • 3. політика стримує економічний розвиток або коригує його відповід­но до соціальних і національних інтересів, особливостей історичної ситуації;
  • 4. політика, враховуючи закони об'єктивного економічного розвитку, забезпечує спокійний перехід від одного економічного укладу до ін­шого;
  • 5. політика має вирішальний вплив на економіку в перехідних суспіль­ствах, оскільки може стабілізувати або дестабілізувати фінансову сис­тему, стримати інфляцію або розкрутити інфляційну спіраль, створи­ти нову економічну модель і тим самим дати поштовх до культурної модернізації або допустити стагнацію при еклектичному існуванні елементів старої і нової систем;
  • 6. в сучасних умовах політичний вплив на економіку здійснюється, як правило, з допомогою монетарної та бюджетно-фіскальної політики.

Якщо розглядати політику і мораль, то треба сказати, що в даному ви­падку ми мораль розуміємо як сукупність цінностей і норм, які регулю­ють суспільні відносини з позиції добра і зла, чесності та справедливості. З точки зору моралі громадськість намагається оцінити політику і політиків категоріями справедливості, честі, чесності, виходячи з тих цінностей і норм, що існують в суспільстві. Однак колективна мораль не завжди збігається з універсальними цивілізаційними моральними принципами і тому етична оцінка політичної діяльності може мати спотворений характер відносно цивілізаційних моральних стандартів.

Так, на Заході подружня невірність може зашкодити політичній кар'єрі, а у посткомуністичних країнах звинувачення у корупційній діяльності не часто можуть перешкодити політичному успіху.

Крім цього, відсутність жорсткої політичної конкуренції, наявність договірних "нічиїх" між політичними угрупованнями, відсутність правових механізмів цивілізованого усунення своїх конкурентів з арени не дає змоги громадськості адекватно оцінити моральні якості політиків.

Співвідношення між політикою і мораллю можна звести до таких принципів:

  • 1. політика завжди аморальна;
  • 2. для досягнення високоморальних цілей (здобуття незалежності, утвердження слави і величі держави тощо) всі засоби (в тому числі і насильницькі) мають моральне виправдання;
  • 3. ніяка мета не може виправдати аморальних засобів її досягнення (насильства, брехні, підступності).

Останній принцип дедалі більше знаходить підтвердження у політичній практиці сучасного цивілізованого суспільства. При цьому треба сказати, що моральність політиків в її універсальному цивілізаційному значенні зале­жить не стільки від їхніх особистісних якостей, скільки від ситуації, у якій функціонує політика, а саме:

  • 1. ефективності соціального контролю над владними структурами;
  • 2. умов політичної конкуренції;
  • 3. рівня політичної культури політичних еліт і мас.

Отже, політика це не тільки концентрований вираз економіки (як гово­рили класики марксизму), але й морального стану. Моральний занепад нації призводить до виникнення тоталітарних або авторитарних режимів

Якщо зіставити релігію і політику, то побачимо, що домінування як церкви над державою, так і держави над церквою мало в історії негативні наслідки. Тому сьогодні використання церкви в політичних цілях, а також втручання церкви в державні справи є суспільно-небезпечним явищем.

У світовій практиці взаємодія церкви та політики грунтується на таких засадах: цезаропапізмі - домінуванні держави над церквою; папоцезарізмі - домінуванні церкви над державою; пріоритеті етнотрадиційної церкви; релігійному плюралізмі - законодавчому забезпеченні свободи совісті і толе­рантному ставленню до всіх конфесій; забезпеченню юридичної та фактич­ної автономії церкви від держави. Тільки завдяки дотриманню двох остан­ніх принципів держава зможе забезпечити правові гарантії свободи людини і безпеки нації, а церква - умови для внутрішньої свободи людини, мораль­ного відродження народу.

Політологія як наука про політику вивчає певні закономірності та тен­денції політичного життя. Для визначення предмету політології необхідно спочатку уточнити такі поняття як "об'єкт" і "предмет" науки, "закономір­ності", "тенденції", "політична сфера", "політична система". Без дефініцій цих понять читачеві буде складно з'ясувати суть і основні складові предмету політології, який не перетинається з іншими гуманітарними науками.

Під об'єктом розуміється в цій статті вся сукупність процесів і явищ із притаманними тільки їй специфічними ознаками, на вивчення якої спря­мована наука, а під предметом - з'ясування закономірностей і тенденцій функціонування і розвитку всіх складових даного об'єкту. В такому випадку об'єктом політології, в найширшому розумінні цього слова, є політична сфе­ра, яка якісно відмінна від економічної чи правової сфери.

Поняття "політична сфера" є найбільш широким, на мій погляд, понят­тям політології, оскільки охоплює всю сукупність політичного, тобто інсти­тути, процеси, цінності, ідеї, які мають політичну природу. Близьким понят­тям до політичної сфери є "політична система", яка охоплює упорядковану сукупність елементів, функціонально взаємозалежних. Однак, якщо політич­на сфера включає в себе все політичне, то політична система лише - типові елементи, характерні саме для даного її типу. Наприклад, якщо надто широ­кі повноваження глави держави є притаманні авторитарній політичній сис­темі, то вони логічно не можуть бути атрибутом ліберально-демократичної системи. Водночас політична сфера включає не тільки системні елементи, але й такі, що дуже виразно контрастують із цією системою.

Предмет політології, як науки, співпадає із її об'єктом, однак не зводить­ся повністю до нього. Адже, всяка наука досліджує певні закономірності та тенденції функціонування і розвитку власного об'єкту загалом чи окремих його складових зокрема. Під політичними закономірностями слід розумі­ти сталі, необхідні та причинно-наслідкові зв'язки між змінними політич­ної сфери або політичної системи. Для прикладу можна сказати, що атомізована партійна система є закономірністю функціонування авторитарного режиму, оскільки в ньому не партії формують виконавчу владу, а глава дер­жави. Тому тут партії не можуть розвиватися як самостійні конкурентно-спроможні політичні сили. У політологічній літературі вирізняють три гру­пи законів політичного життя: закони структури, функціонування, розвитку Закони структури виявляють сталість, визначеність зв'язків певної політич­ної структури (держави, партії). Так, закономірність олігархізації партії зна­чною мірою зумовлена її авторитарною організаційною структурою.

Закони функціонування торкаються сталості й визначеності зв'язків у процесі політичної діяльності в певному часовому вимірі. Наприклад, за­кономірністю можна вважати відчуженість політичної участі мас у тоталі­тарному режимі. Закони розвитку характеризують сталість і визначеність зв'язків при переході від однієї політичної системи до іншої. Сюди треба від­нести закономірності реформ, революцій.

Якщо з'ясування певних закономірностей є, як правило, змістом пред­мету природничих наук, то для гуманітарних наук суть їх предмету здебіль­шого виявляється через тенденції. Тенденції, на відміну від закономірнос­тей, не є виявом причинно-наслідкових зв'язків між змінними; вони лише фіксують ймовірний сценарій розвитку, який емпірично спостерігається і може при певних обставинах відбутися або навпаки. Для прикладу можна послатися на те, що сучасний політичний розвиток України характеризуєть­ся як перехід до ліберально-демократичного режиму, хоч ніхто не може пе­реконливо стверджувати про незворотність цього процесу.

Уточнивши зміст базових понять, переходимо до чіткого виділення скла­дових предмету політології, які мають власну специфіку і не перетинаються із аналогічними складовими предмету інших суміжних наук. В даній ситуа­ції мова йде насамперед про такі науки як теорія держави і права, держав­не управління, історія політичної думки, які мають на перший погляд дуже подібні елементи предмету. Таким спільним об'єктом і предметом для на­званих наук є держава. Виникає запитання як виокремити серед спільного об'єкту специфічні елементи, які мають виняткову політичну природу. Ви­ходячи із реальної практики функціонування держави у високорозвинутих країнах, структура якої передбачає чітке розмежування компетенції між політичними, правовими, адміністративними і військово-силовими орга­нами, пропонується окремо виділити політичні інститути державної влади. При цьому слід сказати, що тільки політичні інститути державної влади мо­жуть бути елементами предмету політології, а не вся держава як це прийня­то розглядати в контексті української навчально-політологічної літератури.

Політичні інститути держави на відміну від інших державних інсти­тутів мають специфіку в тому, що: по-перше, обираються народом або парламентом; по-друге, приймають рішення необхідні для виконання всім суспільством; по-третє, їхній термін повноважень закріплений в Основному законі; по-четверте, мають монопольне право на легітимний примус.

Крім політичних інститутів держави, предмет політології включає ана­логічні інститути на рівні регіону та місцевого самоврядування, а також ін­ститути, які забезпечують формування та розподіл політичної влади (таких як виборча і партійна системи.

Перелік складових предмету політології буде не повним, якщо не вра­хувати такі політичні явища, які мають не тільки інституційну основу, але й психологічну (ментально-поведінкову) або проміжну (інституційно-психологічну). До них можна віднести політичну культуру (ідеї, цінності, моделі по­ведінки) і форми політичної взаємодії (панування, конкуренцію, співпрацю).

Що стосується розмежування предмету державного управління і полі­тології, то воно зводиться до наступного. Державне управління вивчає струк­туру і функції органів виконавчої державної влади, а політологія тільки їх вищий рівень - політичний (глави держави, уряду); державне управління акцентує увагу на юридичних і адміністративних аспектах діяльності дер­жавної служби, а політологія - процесі розробки, прийнятті і реалізації політичних рішень державними органами. Державне управління з'ясовує обсяг і розподіл повноважень між ланками адміністративного апарату, а по­літологія - специфіку та зміст політико-управлінського процесу, його вза­ємодію із органами адміністративного управління.

Виведення історії політичної думки за дужки предмету політології має доцільність з огляду на такі моменти: по-перше, дуже складно виявити від­мінності у філософських, соціологічних і власне політологічних концепціях щодо вивчення політичної сфери; по-друге, за великим масивом політичних ідей, концепцій, парадигм, втрачаються істотні ознаки конкретної політоло­гічної проблематики; по-третє, політологічні концепції слід використовувати в процесі розгляду окремої політологічної тематики. І нарешті історичний контекст політичної думки дозволяє лише з'ясувати генезис того чи іншого політичного явища, розширити методологічне поле політологічного аналізу шляхом проведення паралелей між подіями минулого та сьогодення. Але він не дає відповіді на питання про природу, закономірності та сучасні тенденції розвитку політичних інститутів. Постановка цього питання аж ніяк не озна­чає, що необхідно повністю вивести історію політичної думки за межі пред­мету політології. Йдеться насамперед про відмову від традиції, згідно якої історія світової та української політичної думки розглядається від найдавні­ших часів до наших днів у всіх підручниках та посібниках з політології.

Підсумовуючи сказане варто додати, що розглянуті в цій статті пробле­ми мають спірний характер, однак без їх аналізу не можливо стимулювати запит на чітке окреслення предмету політології. У зв'язку з цим видається за необхідне сформулювати власне бачення складових предмету політологія, а саме : 1) політичні інститути державної влади - глава держави, парламент, уряд, представники держави на регіональному рівні; 2) політичні інститу­ти регіональної влади - політичні виконавчі та представницькі (законодав­чі) органи суб'єктів федерації, автономії та регіонального самоврядування;

3) політичні інститути місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради та голови місцевого самоврядування; 4) політичні інститути, які забез­печують формування політичної влади та політичного управління - вибор­ча та партійна системи; 5) політична культура - політичні знання, ціннос­ті, стиль політичного мовлення, моделі політичної поведінки. 6) суб'єкти політичного процесу - громадяни, політичні та громадські лідери, партії, громадські організації та тіньові суб'єкти політики - мафії, клани, кліки; 7) форми політичної взаємодії (співпраця, конкуренція, конфлікт, консолі­дація, панування та експлуатація; 8) міжнародна політика - глобальні, регі­ональні та національні інститути як суб'єкти міжнародних стосунків, сучас­ні геополітичні стратегії; 9) взаємодія елементів політичної сфери із різними сферами суспільного життя.

Отже, політологія - це наука про закономірності й тенденції функціону­вання і розвитку політики, політичних систем та окремих політичних інсти­тутів, їх взаємодію з різними підсистемами суспільства.

На сучасному етапі термін "політологія" переважно вживається в краї­нах колишнього СРСР, а в інших країнах застосовується термін "політичні науки", який об'єднує політичну філософію, політичну соціологію і політич­ну психологію.

Стосовно розуміння предмета політології виділяють два підходи: плю­ралістичний і моністичний. Прихильники плюралістичного підходу включа­ють до політології різні дисципліни: історію політичних і правових учень, політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію. Прихиль­ники моністичного напрямку розглядають політологію як окрему галузь до­слідження зі специфічними методами. Так, у французьких та італійських посібниках термін "політологія" застосовується на позначення дисциплі­ни, яка вивчає політичні режими, інститути, елементи громадянського сус­пільства У англо-американській традиції відповідна дисципліна називається "порівняльним правлінням".

Політологія в моністичному значенні включає два аспекти: етатистський (державознавчий), який охоплює коло проблем, пов'язаних з функціонуванням державних інститутів; кратологічний, що вивчає політи­ко-владні відносини на всіх рівнях суспільства.

На сучасному етапі розвитку проблематика політології тісно переплі­тається з проблематикою соціології. Деякі західні політологи, зокрема Р. Бендікс і С. Ліпсет, розрізняють політологію і соціологію на тій підставі, що перша вивчає вплив держави на суспільство, а друга - вплив суспільства на державу. Це твердження не є незаперечним у світлі дедалі більшого збли­ження політології і соціології в площині спільного використання методів досліджень. Йдеться про те, що методологія сучасних політологічних дослі­джень змістилася до конкретно-соціологічного аналізу політичних явищ і процесів, тобто соціолого-поведінковий аспект досліджень визначає специ­фіку сучасної політології. Отже, політологія сьогодні зводиться до одного з підрозділів соціології - соціології політики.

Політологія тісно переплітається з політичною філософією. Відмінність між політологією і політичною філософією, на думку багатьох політологів, полягає в такому:

  • 1. філософія розглядає більш умоглядні, абстрактні проблеми, а політо­логія - ті явища, які можна експериментально перевірити;
  • 2. філософія говорить про те, "що має бути", а політологія - про те, "що є".

Політологія як будь-яка гуманітарна наука виконує такі функції:

  • 1) описову, суть якої полягає в констатації фактів політичної реальнос­ті, на підставі чого можна отримати відповідь, якою є ця реальність;
  • 2) пояснювальну, що дає змогу зрозуміти суть політичних явищ, причи­ни їх виникнення, закономірності функціонування. Пояснювальна функція дає відповідь на запитання: чому саме ці, а не інші факти ма­ють місце в політичній реальності;
  • 3) прогностична функція зводиться до передбачення, якою буде політична дійсність у майбутньому (наприклад, прогнози щодо успіху на ви­борах);
  • 4) інструментальна функція полягає в розробці певних проектів при­йняття рішень для досягнення конкретного політичного результату;
  • 5) ідеологічна функція орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей. Вона дає змогу зрозуміти, яким чином уникнути фальши­вих, безглуздих цінностних орієнтацій.

Політологія як наукова теорія грунтується на певній методології. Мето­дологічна основа політичної науки включає такі елементи:

  • 1) загальнотеоретичні дослідження політики на рівні філософського обґрунтування її природи, основних принципів генезису і функціону­вання політичних інститутів, ролі особи в політичному процесі;
  • 2) теорії середнього рівня, спрямовані на дослідження і формування окремих концепцій політичного маркетингу;
  • 3) конкретні емпіричні дослідження різних елементів політичної ситу­ації.

Загальнотеоретичні методи можуть грунтуватися на соціологічних те­оріях, концепціях і парадигмах - основних ідеях або положеннях, які є спільними для окремих теорій або груп теорій. Серед загальнотеоретичних методів політології можна використати такі загально-соціологічні теорії та парадигми:

  • 1) структурно-функціональний (Толкотт Парсонс, Роберт Мертон);
  • 2) конфліктології (Ральф Дарендорф, Льюїс Козер);
  • 3) символічного інтеракціонізму (Джорж Мід і Герберт Блумер);
  • 4) біхевіоризму і обміну (Беррес Скінер, Джордж Хоманс, Пітер Блау);
  • 5) структуралізму (Клод Леві-Стросс і Мішель Фуко);
  • 6) постмодернізму (П'єр Бурдьє).

Структурно-функціональний метод грунтується на розумінні суспіль­ства як системи інтегрованих елементів, що прагне до стабільності на осно­ві вибору певної системи цінностей. Криза цінностей породжує соціальні дисфункції. Стан функціонування політичної системи, а також тенденції її розвитку можна визначити, виходячи із аналізу цінностей. Коли, наприклад, у свідомості переважають егалітарноколективістські цінності на кшталт несприйняття приватної власності, пріоритету права над владою, оцінка політиків за їх ідеологічними орієнтаціями, а не діловими якостями, то така політична система не має перспективи набути найближчим часом ознак розвинутої політичної системи.

Суть сучасних конфліктологічних теорій зводиться до розуміння кон­флікту як необхідної умови природного розвитку суспільства на основі зі­ткнення інтересів різних соціальних груп і окремих осіб навколо розподілу влади, матеріальних ресурсів, а також психологічних відмінностей. Якщо з позицій структурно-функціонального методу система цінностей забезпечує стабільність суспільства, то з точки зору конфліктології - створення ефек­тивних механізмів розв'язання соціальних конфліктів.

Символічний інтеракціонізм розкриває зміст та інтенсивність можли­востей взаємодії як необхідної умови становлення і трансформації соціаль­них інститутів. Ця інтеракція залежить від розуміння смислових значень зовнішніх стимулів (слів, предметів, логічних конструкцій). Часто в політич­ному житті конфлікти виникають на ґрунті не тільки зіткнення інтересів, а й нерозуміння політичних термінів. З позицій цього методу можна про­стежити, як міжособові контакти впливають на формування політичних інститутів. Часто нерозуміння вигоди суспільної взаємодії призводить до негативних соціальних наслідків. Сьогодні в Україні політичні діячі ще не звикли мислити ринковими категоріями взаємодії, що є однією з при­чин сповільненого процесу утворення сучасних партій. Отже, розуміння взаємодії залежить від ментальності її суб'єктів, а остання - від теоретич­них знань і досвіду, набутого в якісно новій ситуації.

Теорія обміну пояснює зміст політичної діяльності співвідношенням таких стимулів, як винагорода і покарання. Згідно з цією теорією, людина здатна повторювати ті дії і в тих обставинах, за які вона отримує винагоро­ду, і чим більша ціна цієї винагороди, тим більше зусиль прикладає людина для її досягнення. Покарання, навпаки, обмежує суспільно шкідливі дії лю­дей. Тому цей метод можна вважати перспективним з огляду на досягнен­ня співвідношення процедур заохочення і покарання в різних політичних структурах: політичному керівництві, державному апараті, партійній діяльності тощо.

Метод біхевіоризму передбачає дослідження реальної поведінки суб'єктів політики незалежно від тієї інформації, яку вони подають про себе або яка надходить від інших. Тут аналізується поведінка, обумовлена не пев­ними цінностями або нормами, а ситуацією. Тобто, за теорією біхевіористів, ми можемо очікувати від політика будь-якої дії залежно від ситуації. Напри­клад, патріот може бути корупціонером, а колишній злочинець - чесним політиком, якщо одна ситуація стимулює попит на корупційні дії, а інша ці дії обмежує або взагалі виключає. Отже, впровадження цього методу в на­укових дослідженнях дає змогу зняти маску лицемірства з політиків і пока­зати їхні реальні дії.

Структуралізм розглядає в дусі старого позитивізму соціально-політичні явища, які є незалежними від різних духовно-ментальних настанов і орієнтацій людей і детермінують їхню поведінку. До них структуралісти відносять об'єктивні суспільні структури, які розвиваються за закона­ми, аналогічними природним (економічні, політичні, ідеологічні, духовно-ментальні). Цей метод дає можливість простежити, як руйнування старих політичних, економічних та ідеологічних структур впливає на свідомість еліти і мас. Якщо виходити з позицій структуралізму, то треба показати, що реформістський потенціал владної еліти й електорату буде збільшуватися в міру остаточної вичерпнутості старих структур, а видима боротьба ідеологій є не що інше як конфлікт політичних угруповань за перерозподіл ресурсів. Отже, аналіз міфів, мови, економіки (об'єктивних структур) дає змогу зрозуміти спосіб мислення і поведінки політиків.

Постмодернізм намагається наблизити об'єктивістський і суб'єктивіст­ський підходи до політичної реальності. Згідно з його концепцією, існують об'єктивні структури (політичні, економічні, ідеологічні відносини) - поля, що детермінують розуміння, спосіб відчуття, осмислення та оцінки суб'єктів політики, політичної реальності - габітус. Посередником між полями і габітусом є практика, в процесі якої відбувається їх взаємне формування. Отже, цей метод дає змогу розкрити зміст політичної діяльності, виходя­чи з аналізу політичної ситуації (взаємодії різноманітних полів) і способу мислення, вибору тих стратегій, які можуть загальмувати чи прискорити суспільний процес.

Засвоєння сучасної зарубіжної методології політологічних досліджень значно розширює силове поле наукового пізнання політичної реальності у різних її виявах.

До емпіричних методів належать методи вибіркового дослідження, по­льового дослідження, прихованого спостереження, експерименту.

Суть методу вибіркового дослідження полягає в тому, що вчений вивчає не весь об'єкт Дослідження (генеральну сукупність), а лише його частину - вибіркову сукупність. Наприклад, при вивченні соціальної групи (студентів) для дослідження обирається тільки один відсоток від загальної кількості.

Метод польового дослідження грунтується на вивченні людей у реальних життєвих ситуаціях. Він має перевагу над методом вибіркового досліджен­ня, оскільки дає змогу спостерігати об'єкти дії.

Дослідження, при якому люди, чия поведінка вивчається, не знають про це, називається прихованим спостереженням. Цей метод характеризується тим, що зводить нанівець вплив дослідника на поведінку людей.

Істотна риса експерименту - створення контрольованої ситуації у про­цесі дослідження. В експерименті часто використовують дві групи - експе­риментальну, котра залежить від впливу стимулу, і контрольну, що не зале­жить від цього впливу. Наприклад, вивчаються виступи політичного лідера у двох групах: серед його прихильників і в нейтральній аудиторії. На підставі зіставлення двох виступів виводиться оцінка його впливовості.

Отже, використання загальнотеоретичних та емпіричних методів зару­біжної соціології у політологічних дослідженнях забезпечує зміщення ак­центів української політології з описових на інструментальні.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >