< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Соціальна політика держави. Соціальні гарантії

Легкові автомобілі вже перестали сприйматися нами як предмети розкоші, бо стали звичним засобом життя. Сучасні їх моделі відзначаються не лише підвищеною комфортністю, а і здатністю розвивати величезну швидкість. Проте навряд чи хтось ризикне скористатися максимальною їхньою швидкістю. І це не тільки через брак ідеальних і прямих доріг, а ще й тому, що потрібно рахуватися із інтенсивністю дорожнього руху, можливою появою попереду форс-мажорних подій, природною обмеженістю людської реакції тощо.

Саме так і ринкова економіка як саморегулююча система економічних зв'язків працює на користь суспільства. Вона приводить в дію потужні стимули до підприємницької активності, до збагачення підприємливих людей, спрямовуючи водночас силами конкуренції їхню ініціативу на максимальне задоволення різноманітних суспільних потреб. У цьому плані ринок і виховує людей, і створює матеріальну основу для зростання добробуту всіх.

Але суспільство не може цілком покладатися на ринок. І дійсно, сам по собі ринок не може гарантувати високі доходи усім членам суспільства, включаючи інвалідів, важко хворих, пенсіонерів та інших. Більше того, він не гарантує цього навіть усім працездатним людям, тобто й половині суспільства. Ринок як конкурентна система містить багато ризиків, зокрема таких як втрата роботи, отримання збитків чи банкрутство власного бізнесу. В ринковій економіці ніхто не може бути певен у довготривалій стабільності своїх доходів.

Між тим, живучи в сучасному цивілізованому суспільстві, кожна людина як особистість повинна мати і таки має право на соціальний мінімум (мінімальну заробітну платню і пенсію, загальнодоступну шкільну освіту тощо). Допомагати нужденним — це не тільки справа поодиноких благодійників, але й обов'язок сучасної держави як суспільного органу. Цю місію держава реалізує через соціальну політику.

Соціальна політика держави — це система цілей і засобів по регулюванню соціально-економічних умов життя суспільства, забезпеченню добробуту усіх його членів.

Соціальна політика держави не зводиться лише до надання матеріальної підтримки нужденним людям, як це часом здається на перший погляд. Вона значно ширша за своїм змістом і включає два головних напрямки (рис. 19.4).

Головні напрямки соціальної політики держави

Рис. 19.4. Головні напрямки соціальної політики держави

Щодо працездатної частини громадян держава створює сприятливі умови та стимули для їх ділової активності (у бізнесі та праці), аби вони могли заробляти якомога більші доходи, звісно, дотримуючись чинного законодавства. Задля цього, судячи зі світової практики, держава застосовує такі заходи:

  • • дерегуляція бізнесу, тобто звільнення його від бюрократичних перешкод, надання суб'єктам господарювання свободи дій, але в рамках закону і сурової відповідальності;
  • • заохочення малого бізнесу (надання кредитів, податкових пільг, технічної та іншої допомоги);
  • • підтримування високого рівня зайнятості в країні (створення нових робочих місць, сприяння професійному навчанню, перекваліфікації і працевлаштуванню, переселенню в райони дефіциту трудових ресурсів);
  • • регулювання трудових відносин (тривалості робочого часу, відпусток, охорони праці тощо).

Соціальний захист громадян передбачає встановлення державою певних соціальних гарантій, які закріплюються Конституцією (Основним законом) як права та обов'язки громадян і держави.

Соціальні гарантії держави — це її зобов'язання перед суспільством щодо формування певного стандарту (рівня) добробуту людини, сім'ї.

В основу розрахунку величини соціальних гарантій зазвичай закладають прожитковий мінімум, який визначається за вартістю споживчого кошика. Прожитковий мінімум є дуже важливим соціально-економічним нормативом для визначення:

  • - величини обов'язкової мінімальної оплати праці в країні;
  • - розміру мінімальної пенсії за віком;
  • - допомоги багатодітним родинам;
  • - допомоги по безробіттю;
  • - державних стипендій;
  • - величини неоподатковуваного мінімуму доходів громадян тощо.

Існує широкий арсенал засобів соціального захисту населення. Вони зводяться до таких основних груп: соціальне забезпечення, соціальне страхування, обов'язковий мінімум оплати праці та індексація доходів.

Соціальне забезпечення — це соціальні виплати у формі грошових та натуральних трансфертів, а також послуг.

Соціальні виплати і послуги різноманітні. Вони розрізняються за джерелами формування, способами фінансування та умовами надання людям.

Грошові соціальні трансферти пов'язані із компенсацією втрат доходу внаслідок: повної або часткової втрати працездатності, втрати роботи або годувальників, народження дітей.

Натуральні соціальні трансферти — це субсидії, які певною мірою компенсують сім'ям з невеликими доходами втрату їх реального доходу внаслідок подорожчання житлово-комунальних послуг; надання матеріальної допомоги ветеранам та інвалідам війни, учасникам бойових дій; надання нічліжок та обідів для безхатченків тощо.

Гарантовані соціальні послуги надаються у вигляді повністю або частково безплатних послуг закладів дошкільного виховання, освіти, охорони здоров'я, культури, громадського транспорту, послуг зон відпочинку та заняття спортом тощо.

З усіх соціальних трансфертів одні носять разовий характер, інші виплачуються періодично протягом певного часу, визначеного законом. їхній розмір прив'язується законодавством до вартості прожиткового мінімуму або до розміру мінімальної заробітної плати;

Соціальне страхування — це засіб соціального захисту населення, який відкриває можливості для матеріального забезпечення та підтримки населення за рахунок страхових фондів.

В Україні діють такі види державного соціального страхування:

  • - пенсійне страхування;
  • - страхування на випадок безробіття;
  • - страхування від нещасного випадку та професійного захворювання на виробництві;
  • - страхування з тимчасової втрати працездатності.

Відповідні фонди державного соціального страхування формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями (власниками підприємств або уповноваженими ними органами управління), громадянами, а також за рахунок бюджетних та інших джерел.

Окрім загальнообов'язкового державного соціального страхування, широкого поширення набуває добровільне соціальне страхування через недержавні страхові фонди і компанії. Останні, отримавши ліцензію від держави, здійснюють страхування життя (на випадок смерті чи інвалідності годувальника сім'ї), страхування на випадок втрати працездатності, нещасних випадків поза виробництвом та інших захворювань. Недержавні страхові фонди формуються за рахунок добровільних внесків громадян та їхніх роботодавців. В економічно заможних країнах добровільне індивідуальне страхування найбільшого поширення набуло в галузі страхової медицини. Сплачуючи регулярні страхові внески, у разі виникнення будь-якого (!) захворювання людина отримує гарантовану кваліфіковану медичну допомогу. Звісно, це вселяє спокій у людину і мобілізує її ділову (економічну) активність. Очевидна вигода від цього як для суспільства, так і для економіки.

Обов'язковий мінімум оплати праці — одна із соціальних гарантій держави, яка захищає інтереси найманих працівників незалежно від місця їх працевлаштування, передбачаючи оплату їхньої праці на рівні, не нижче вартості прожиткового мінімуму.

Цим заходом держава захищає інтереси насамперед працівників низької кваліфікації, але виграють від цього і всі інші працівники. Адже у такому випадку задля збереження кадрів під тиском економічної конкуренції роботодавці змушені переглянути у бік збільшення всю систему оплати праці на підприємстві.

Індексація доходів — це заходи, які держава спрямовує на компенсацію (в певній мірі) втрати доходів населення унаслідок зростання вартості життя.

Цю форму соціального захисту держава застосовує за умов стійко галопуючої інфляції зазвичай щодо тих громадян, які отримують фіксовані доходи (працівників бюджетної сфери та всі тих, хто отримує від держави трансфертні соціальні виплати). Оцінка змін вартості життя здійснюється за допомогою індексу споживчих цін і тарифів, тобто на основі розрахунків вартості споживчого кошика. Оскільки споживчі кошики, що відображають обсяг і структуру сімейних витрат, різняться для сімей з різними доходами, постільки дуже важливо знати, який саме кошик — мінімальний чи середній — уряд закладає в механізм проведення індексації.

Важливо також розуміти, що вся система соціального захисту населення має спрямовуватися на підтримку реальних, а не номінальних (грошових) доходів, тобто її сенс у підтримуванні реального добробуту сімей. Відтак вона має компенсувати втрату не тільки отримуваних грошових доходів, але й натуральних виплат і пільг. Тому під соціальною захищеністю розуміється характер та рівень обов'язків суспільства щодо людини та будь-якої соціальної групи, або, іншими словами, ступінь реальності їхніх прав та свобод.

Ще раз наголосимо, що система соціального захисту повинна одночасно підтримувати реальний рівень життя населення і створювати стимули для підвищення ділової активності всіх суб'єктів ринкової економіки. Тому, надаючи матеріальну допомогу окремим категоріям людей, суспільство має керуватися не лише гуманними міркуваннями, але й враховувати людську психологію. Так, людям з обмеженими фізичними можливостями (наприклад, для сліпих, глухонімих та інших інвалідів) доцільно також створювати сприятливі умови для їх посильної праці у суспільному секторі, аби вони, заробляючи доходи, відчували себе учасниками повноцінного життя. Так само і щодо безробітних: обов'язковий мінімум оплати праці має бути вищим за вартість прожиткового мінімуму із таким розрахунком, аби стимулювати їх до якнайшвидшого працевлаштування.

Кожна країна формує власну систему соціального захисту населення. Цей процес залежить від багатьох факторів, основними з яких є: специфіка соціально-економічного устрою країни; рівень економічного і культурного розвитку; історичні традиції; характер політичної влади.

Першими у світі започаткували систему соціальних компенсацій Німеччина в 1883 р. та Англія в 1911 р. їх почин підхопили США, але лише в 1935 році під тиском наслідків Великої депресії. Сьогодні найбільший соціальний захист своїм громадянам пропонують скандинавські країни: Швеція, Норвегія, Фінляндія. Загалом в економічно розвинених країнах через систему соціального захисту населення отримує більше половини сукупного доходу.

В Україні система соціального захисту наразі є вкрай деформованою і неефективною. Наша держава декларує у Конституції чимало соціальних гарантій, але реально жодну з них не забезпечує у повному обсязі і належним чином. Витрати на освіту й охорону здоров'я значною мірою вже перекладені на самих громадян, попри те, що рівень оплати праці у нас є одним із найнижчих у Європі. Роздута система пільг позбавлена адресності, а тому в 2013 р. 10% найбідніших сімей отримували від держави лишень 2% від усіх наявних пільг, тоді як 10% найбагатших — 22% пільг. Тож, держава перерозподіляє доходи не на користь бідним, як це годиться, а багатим. До того ж, уся система перерозподілу доходів перетворилася на джерело тотальної корупції і казнокрадства.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >