< Попер   ЗМІСТ   Наст >

СТАРОДАВНІ ГРЕЦІЯ ТА РИМ

У контексті давньогрецької культурної традиції, на нашу думку, можна виокремити два напрями у поглядах на збройний конфлікт, виразниками яких умовно можна вважати Гомера і Гесіода.

Гомер оспівував мужнього воїна, носія певного кодексу лицарської честі. Зокрема воїну слід було дотримуватися перемир'я протягом узгодженого часу, справедливо ділити здобич, виносити з поля бою поранених і вбитих, не заважати супротивнику ховати загиблих, не вбивати тих, хто підкорився і здається у полон, тощо. Щоправда, боги у Гомера постійно втручалися у перебіг війни між троянцями й ахейцями, часто підбурюючи і тих, і тих до нешляхетних дій. Тому відповідальність за безчесну поведінку героїв лягала ніби на них. У цілому ж складається враження, що, розглядаючи дотримання воїнами "правил війни" як одну з лицарських чеснот, Гомер не схильний рішуче засуджувати тих, хто ці правила порушив в окремому випадку. Так само не є чіткою межа між військовою хитрістю і підступністю. В одного з улюблених героїв Гомера - у "великою хитрістю славного" Одіссея [50, с. 151] - міркування ефективності часто брали гору над вимогами честі. Згадаймо, що Дайте помістив Одіссея разом з іншим ахейським героєм, Діомедом, у восьмий рів восьмого кола пекла, де "судилось їм горіть і не згоряти" [62, с. 172], за низку обманів:

Судилось Діомеду й Одіссею

Каратись разом карою одною,

Сказав мій вождь. - Лукаві бо душею,

Бони конем завоювали Трою,

Яка тому дала початок роду,

Що ми його шануємо з тобою.

За Дейдамію мають нагороду,

Що й досі ще оплакує Ахілла,

І за Палладій славного народу" [62, с. 128].

Таку сувору оцінку було дано з позицій іншої епохи, іншого світогляду, в якому, зокрема, всі люди рівні перед Божим судом. У Гомера ж прихильність богів можна купити жертвоприношеннями, боги протегують своїм нащадкам і улюбленцям серед людей, нарешті, вчинки царів (а Одіссей - цар Ітаки) оцінюються інакше, ніж аналогічні дії осіб нецарської крові. Це цікаво, оскільки у східній традиції (наприклад, в "Артхашастрі") ми знаходимо ще більш виразно стверджену тезу про відмінність чеснот воїна, лицаря, аристократа від чеснот повелителя (царя, полководця).

Отже, у Гомера ми бачимо високу оцінку лицарських чеснот (що є обстоюванням шляху нормативного регулювання конфліктів) і, водночас, прославлення "хитромудрості", яка часто ігнорує норми честі (обстоювання орієнтованості на максимальну ефективність дій у конфлікті) і в кінцевому підсумку забезпечує перемогу героя. У подальшому в грецькій культурі зростає інтерес до регулювання конфліктів через встановлення досконалих законів і морального виховання, що, за Гесіодом, і відрізняє людей від тварин:

Риби і звірі, і птиці крилаті нехай безборонно

Нищать себе й поїдають - нема-бо правди між ними,

А чоловікові правду він дав, найкоштовніше благо [36, с. 122].

У творах грецьких філософів, яких зараховують до наївних стихійних діалектиків, стверджувалося, що все змінюється, і боротьба, зіткнення (війна) є атрибутом життя. "Треба знати, що війна є загальноприйнятною, що ворожнеча - звичайний порядок речей, і що все виникає через ворожнечу"; "Ту з протилежностей, яка призводить до виникнення [космосу], називають війною і розбратом, а ту, яка до згорання, - згодою і миром"; "Війна - батько всіх, цар усіх: одних вона оголошує богами, інших - людьми, одних створює рабами, інших - вільними" (Геракліт).

Чимало місця опису війн та різноманітних чвар відведено в "Історії" Геродота (між 490 і 480 рр. до н. е. - між 430 і 424 рр. до н. е.), написаній, за словами автора, "щоб зроблене людьми з часом не забулося, і щоб великі та дивовижні діяння як греків, так і варварів не залишилися невідомими, і, зокрема, щоб з'ясувати, чому вони воювали між собою" [35, с. 14). Геродота передусім цікавили особисті мотиви можновладців, що спонукали їх до війн або до утворення союзів з іншими державами.

У часи Геродота Скіфія займала майже всю територію сучасної України. Він характеризує скіфів як плем'я, що "дуже розумно винайшло щось, чого немає в інших, а саме, що ніхто з тих, хто на них нападав, не врятувався, і ще - коли вони не хочуть, щоб їх знайшли завойовники, скіфів неможливо зустріти" [35, с. 191]. Розповідаючи про похід на скіфів і поразку перського царя Дарія, Геродот не засуджує загарбницький характер війни, пов'язані з війною людські й матеріальні втрати. У цій та інших розповідях відображено ставлення Геродота до війни як узвичаєної форми зовнішньої політики держави. Природним є як прагнення перських царів розширити свою державу, так і прагнення скіфів, вавилонян, лакедемонців, афінців, інших народів захистити свою незалежність. Перемога чи поразка у війні є або безпосереднім виявом волі богів, або ж зумовлена здатністю полководців дослухатися до цієї волі. А ось мужність, сміливість, безстрашність у бою - це особиста заслуга воїна, і Геродот у кожній битві намагається поіменно назвати і відзначити кращих як серед переможців, так і серед переможених. Він є одним із фундаторів європейської традиції вшанування героїчного індивіда - мужнього, сміливого, стійкого воїна, незалежно від цілей, характеру й наслідків збройних дій.

Демокрит (бл. 460 – бл. 370 рр. до н. е.) звернув увагу на негативні наслідки чвар для переможців: "Міжусобна війна – зло для обох сторін: це однакове лихо і для переможців, і для переможених" [113, с. 370]. Водночас "змагання шляхетних корисне для того, хто змагається, і не шкодить тому, з ким змагаються" [ИЗ, с. 370].

Удосконалення законів із метою мінімізації негативних наслідків суспільних конфліктів є однією з провідних ідей, які розробляв Платон. В одному з найвідоміших діалогів "Держава" Платон розглядає, крім іншого, питання ведення війни. Спираючись на спостереження реальної взаємодії грецьких держав у війні, Платон закликає у внутрішніх війнах, війнах греків проти греків, які він називає розбратом (залишаючи термін "війна" тільки для збройних державних конфліктів із варварами), дотримуватися певних обмежень під час ведення бойових дій, зокрема: 1) не спалювати будинки і не розоряти країну; 2) не вважати ворогами все населення - і чоловіків, і жінок, і дітей -а тільки воюючу сторону (призвідників розбрату). Але ці обмеження не стосуються війн із варварами [143, с. 272].

До думок про роль і місце війни у суспільстві Платон згодом повернувся в останніх творах: у діалозі "Політик" і знаменитих "Законах".

У "Політику" Платон розглядає психологічне коріння конфліктів, стверджуючи існування двох типів натур: мужніх і розсудливих. Ті, хто носять у своїх душах кожну з них, "відчувають між собою розлад", "вступають у найбільш ворожі відносини - стосовно багатьох речей - один з одним" [144, с. 77]. Розсудливі, "ті, хто відзначається упорядкованістю, завжди готові жити мирно, опікуючись власними справами і не втручаючись у чужі; таке саме їх поводження зі своїми домочадцями та з іншими містами: вони завжди готові підтримувати з ними мир" [144, с. 77—78]. Але розсудливість, за Платоном, із часом переходить у млявість і нездатність себе захистити, тому громади розсудливих підпадають під владу завойовників. Але є вади й у мужніх, які, "постійно втягуючи свої міста у війни... викликають до себе ворожість багатьох могутніх людей і або зовсім занапащають свою батьківщину, або віддають її у рабство й підпорядкування ворожим державам" [144, с. 78].

Справа ускладнюється тим, що помірковані шукають собі подружжя серед поміркованих, а мужні - серед мужніх, що веде до виродження представників кожної з натур: "Душа ж, надто наповнена скромністю і не змішана з завзятою відвагою, передаючись з покоління у покоління, стає більш в'ялою, ніж належить, і зрештою вироджується" [144, с. 81], - пише Платон. Так само, "мужність багатьох родів, не змішана від народження з розсудливою природою, спочатку наливається силою, під кінець же перетворюється на повне божевілля" [144, с. 81].

Платон рекомендує поєднувати у шлюбі мужніх і розсудливих. Що ж до правителя держави, то радить шукати такого, який би мав обидві натури. Серед керівників нижчої ланки мають бути як мужні, так і розсудливі [144, с. 82].

Як бачимо, Платон стверджує про наявність вроджених рис, які зумовлюють схильність до конфліктної або мирної взаємодій.

На початку "Законів" Платон постулює провідне значення питань національної безпеки держави, оскільки "жодне надбання, жодне заняття, взагалі ніщо не принесе жодної користі, якщо не буде перемоги на війні: бо всі блага переможених дістаються переможцю" [144, с. 86]. Далі він розвиває досить песимістичний погляд на відносини країн і окремих людей. На думку Платона, головною особливістю цих відносин є постійна війна держави з державою і людини з людиною. Мир є зовнішньою й оманливою характеристикою, суттєвою характеристикою відносин є війна: "те, що більшість людей називає миром, є тільки ім'я, насправді ж від природи існує вічна непримиренна війна між всіма державами" [144, с. 86].

Ця ідея у Платона пов'язана зі своєрідним соціал-дарвінізмом: "Бездіяльна і безтурботно розжиріла істота стає здобиччю іншої істоти, загартованої мужністю і працею" [144, с. 287]. Тому громадяни мають постійно займатися військовими вправами і "таким чином, вся держава, доки вона існує, весь час має потрібним чином готуватися до справжнього бою" [144, с. 312]. І якщо під час військових вправ хтось загине, "законодавець тримається тої думки, що смерть небагатьох людей буде відшкодована народженням інших, до того ж не гірших, ніж були загиблі" [144, с. 312].

Але постійна війна, за Платоном, існує не тільки між державами, а й усередині них, причиною чого є недосконалий державний лад. І демократичний, і олігархічний, і тиранічний лад — усі вони можуть бути названі "тривалою міжусобицею, бо жоден з цих ладів не приймається добровільно, але тримається постійним насильством і свавіллям, що пригнічує волю підданих. Володар же, побоюючись своїх підданих, добровільно ніколи не допустить, щоб вони стали гідними, багатими, сильними, мужніми і взагалі обізнаними з ратною справою" [144, с. 314].

Що ж робити в цій ситуації? Відповідь Платона - будувати досконалий державний лад, позбавлений недоліків тих форм суспільного устрою, які нам відомі. Але сам Платон добре усвідомлював складність реалізації своєї ідеї. Тому виникає запитання, як ми можемо зупинити і пом'якшити негативні наслідки суспільних конфліктів. Відповідь Платон дає у листах, де розглядається конфлікт сиракузького тирана Діонісія і його родича Діона.

Тут Платон демонструє силу своєї інтуїції, даючи абсолютно правильну відповідь про шлях залагодження тривалого конфлікту. Він полягає у встановленні справедливих законів і неухильного дотримання їх. До того ж переможець у конфлікті має ще більш ретельно і демонстративно дотримуватися цих законів, ніж переможений. Фактично Платон постулює необхідність проходження від конфлікту до порозуміння особливої стадії "ні миру, ні війни, лише закон".

Підсумовуючи сказане, ми віднесли б Платона до традиції нормативного регулювання конфлікту.

На думку Аристотеля (384-322 рр. до н. е.), "військове мистецтво є певною мірою природним засобом набуття власності, бо це та частина військового мистецтва, яка має на меті полювання: полювати ж треба як на тварин, так і на тих людей, що від народження повинні коритися, але не бажають чинити послух. Війна проти них вважається справедливою" [7, с. 25]. Позитивним аспектом війни є те, що вона "примушує бути справедливим і поміркованим" [7, с. 206], тоді як мир сприяє розвиткові зарозумілості. Водночас війна не є самоціллю, а "існує заради миру". Військову підготовку громадян слід проводити: 1) не для того, щоб поработити тих, хто цього не заслуговує, але щоб передусім вони самі не потрапили у рабство; 2) для того, щоб вони прагнули гегемонії на користь підвладним, а не для набуття деспотичної влади над усіма; 3) для прагнення до деспотичної влади тільки над тими, хто заслуговує бути рабом.

У суспільстві першопричини конфліктів і державних переворотів філософ убачав можливим характеризувати виходячи з: 1) настроїв заколотників; 2) їхньої мети (заради чого); 3) причин і приводів. Настрої заколотників, за Аристотелем, визначаються або прагненням до рівноправ'я одних, або до нерівності й вищості інших. Метою є або отримання прибутків і шани, або уникнення збитків і втрати громадянських прав. Причиною розбрату можуть бути нахабство, страх, вищість, презирство, зневажливе ставлення, відмінність характерів тощо. "Прагнення отримати прибуток і пошану взаємно дратує людей - не тому, що вони бажають мати їх..., а тому, що вони бачать, як люди - одні справедливо, інші несправедливо порівняно з ними – користуються привілеями... Зверхність і корисливість державних урядовців викликають обурення в народі як проти них, так і проти державного устрою, що дає їм можливість так чинити; причому байдуже, чи стосується корисливість таких правителів майна приватних осіб, чи державного майна" [7, с. 132]. Внутрішній розбрат виникає завжди з серйозних, а не з дріб'язкових причин, хоча привід може бути дріб'язковим. Таким чином, психологічне коріння конфліктів зумовлене, за Аристотелем, реальними відмінностями у цінностях та інтересах людей: "Всяка незгода тягне за собою очевидні чвари. Найбільше, можливо, суперечать одна одній чеснотливість і порочність. Потім злидні і багатство, потім решта більш-менш значних причин" [7, с. 135]. Зміцнювати державу можна, по-перше, запобігаючи правопорушенням, і, по-друге, посилюючи середній прошарок суспільства і зменшуючи нерівність між незаможними і заможними. Зберігає своє значення дотепер і думка, що "найголовніше за всякого державного устрою - це через відповідні закони та решту постанов налагодити таку систему правління, аби урядовці не мали змоги перетворювати її на джерело своєї корисливості. За цим особливо слід стежити в олігархічних державах" [7, с. 146].

Певний оптимізм стосовно майбутнього збройних конфліктів висловив Епікур, який вважав, що "нещастя, пов'язані з нескінченними війнами, змусять людей жити в стані постійного миру".

Вважають, що до початку важливої війни давні греки робили спроби мирного розв'язання конфлікту шляхом відшкодування збитків або якогось іншого врегулювання. Іноді це набувало форми "ультиматуму з умовним оголошенням війни".

Стародавній Рим відомий тим, що впродовж свого існування вів майже неперервні війни з сусідніми державами. За легендою, римський храм Януса, що відчинявся з оголошенням війни (через його ворота війська вирушали у похід), лише двічі був зачиненим у зв'язку з мирними днями. Римському історикові Корнелію Непоту (94-24 pp. до н. е.) належить відомий вислів: "Хочеш миру - готуйся до війни". Права римських громадян охороняло природне право (jus naturale), а право іноземців (jus gentium) давало захист тим, хто мешкав у Римі, але не був римлянином. На мешканців ворожих держав права не поширювалися (за відомим римським прислів'ям, "Голос закону заглушається брязкотом зброї"). Водночас визнавалося, що починати війну слід лише на законній підставі {justa causa). Війна розглядалася як засіб правового захисту в умовах, коли інші засоби не допомагали. Військові приготування починалися тоді, коли Рим вимагав компенсації за завдану образу, наприклад за напад на римських громадян чи союзників Риму за межами римських володінь. Якщо вимоги не задовольнялися, особлива колегія жерців-феціалів провадила церемонію, на якій проголошувалося, що вороги Риму керуються несправедливими мотивами, тоді як мотиви Риму справедливі. Потім відкривалися ворота храму Марса. Спеціальна делегація вирушала до кордонів, де кидала списи на ворожу територію, сповіщаючи ворога про початок війни. Після цього можна було починати бойові дії. Після їх закінчення набирав чинності закон відплати (lex talionis), за яким ворог, що не виконував вимоги переможця, тлумачився як злочинець.

Римські історики докладно описали як війни, що їх вели римські полководці з сусідніми державами, так і численні громадянські війни. Було зібрано й упорядковано численні прийоми військової хитрості ("Стратагеми" Секста Юлія Фронтіна [192] та "Стратагеми" Поліена [147]). Вміння використовувати попередній військовий досвід і закріплювати його в інституційних формах давало римлянам перевагу у війнах із сусідніми народами.

Цицерон (106 - 43 рр. до н. е.) у праці "Про державу" стверджував, що несправедливими є ті війни, які розпочато без підстав: "Бо якщо нема підстав у вигляді помсти або в силу необхідності дати відсіч нападу ворогів, то вести... правдиву війну неможливо". Також він указав на формальні ознаки справедливої війни: "Жодна війна не вважається справедливою, якщо вона не сповіщена, не оголошена, не розпочата через невиконану вимогу відшкодувати завдані збитки" [196, с. 114].

Слід зауважити, що морально-правова оцінка війни як справедливої чи несправедливої відповідно до формальних ознак властива лише європейській суспільній думці. Китайці переважно засуджували війну як неефективну форму політики, а справедливою вважали хіба що війну, "коли зупиняють насилля і рятують країну від заворушень" (У-цзи). Індійці вважали війну справою життя касти кшатріїв.


 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >