< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Виникнення та становлення українського радянського аграрного законодавства

Першим нормативно-правовим актом радянської влади у сфері регулювання аграрних відносин, як видається, було "Положення про соціалістичний землеустрій та про заходи переходу до соціалістичного землеробства", прийняте Всеросійським Центральним виконавчим комітетом 14 лютого 1919 р. (далі - Положення про соціалістичний землеустрій).

Суттєвими особливостями Положення про соціалістичний землеустрій є перша спроба правової регламентації державних і суспільних форм землекористування та встановлення чіткого державного управління і контролю за їхньою діяльністю, яким присвячені окремі глави положення. Так, глави V-VI стосувались регулювання радянських господарств, а глави VII і VIII - відповідно сільськогосподарських комун та товариств зі спільного обробітку землі (далі - ТСОЗ). Згідно зі ст. 30 радгоспам відводилися землі колишніх висококультурних господарств з найціннішими сільськогосподарськими культурами і тваринами, а також переробними промислами. Радгоспи перебували у безпосередньому віданні Наркомзему та його місцевих органів. При цьому в радгоспах запроваджувалася жорстка планова система ведення господарства (ст. 41).

Працівники радгоспів прирівнювались до робітників промисловості з нормованим робочим шестиденним тижнем. Жоден із робітників і службовців не мав права заводити особисте господарство, тобто не міг мати власних тварин, птицю та городи. Для здійснення ревізійних функцій у радгоспі створювався у обов'язковому порядку контрольний робочий комітет, який обирався з працівників господарства у кількості 3-5 членів. Відповідно до ст. 52 Положення про соціалістичний землеустрій засідання контрольного робочого комітету мали проводитися не рідше ніж двічі на місяць. Поряд із цим, держава згідно зі ст. 58 зобов'язувалася надавати серйозну підтримку радгоспам в організації ветеринарних пунктів, пунктів штучного осіменіння худоби, прокатних і насіннєвих пунктів, покращення стану місцевих доріг, організації агрономічної допомоги тощо.

Не менша увага приділялась і сільськогосподарським виробничим комунам. Зразковий статут комун вироблявся і опубліковувався Наркомземом. У ст. 62 Положення про соціалістичний землеустрій уперше у відкритій формі на законодавчому рівні викладено програмне завдання радянської влади у землеробстві - побудова землеробської промисловості на підвалинах усуспільнення засобів виробництва. Саме так закладалася колгоспна модель як різновид державних господарств і один із проявів державних промислових підприємств. Комуни створювались як перехідна форма до державних сільськогосподарських підприємств. Так, у тексті ст. 64 було прямо сказано, що інвентар колишніх крупних приватних господарств відводився комунам, якщо він не міг бути використаний для потреб ближніх радгоспів.

Комуни поряд із радгоспами підпорядковувалися контролю місцевих державних органів Наркомзему. У статтях 67 та 83 закладено основи організаційно-планової системи сільського господарства, за якими план комун затверджувався також місцевими земельними органами. Засоби і вироблена продукція комун підлягали обліку і контролю на загальних засадах. При цьому всі надлишки сільськогосподарської продукції підлягали реалізації державі. Місцевий земельний орган міг вилучити сортові зернові і племінну худобу, призначені для внутрішнього споживання комуни, в обмін на подібну продукцію нижчої якості без будь-яких доплат. Таким чином, комуни були не правомочні розпоряджатися результатами своєї праці, незважаючи на зовні демократичну форму організації господарства.

Нарешті щодо товариств спільної обробки землі встановлювався дещо інший правовий режим майна, ніж у сільськогосподарських комунах. Майнові режими різнилися ступенем усуспільнення майна. Якщо у комунах майно (в т. ч. земля) комунарів підлягало повному усуспільненню, то у ТСОЗах існувало часткове усуспільнення, оскільки частка майна учасників таких товариств залишалась для обробки землі особистих господарств. Поряд із цим, відчуження інвентаря від "заможніших" селян здійснювалося на безоплатній основі, а бідніших - на оплатній (ст. 115 Положення про соціалістичний землеустрій). Майно членів ТСОЗу вносилося до інвентарного фонду, який за своїми ознаками був прообразом неподільного фонду колгоспів. Відповідно до ст. 18 у разі припинення суспільного обробітку землі майно інвентарного фонду не могло бути розподілене без дозволу повітового земельного органу, що повністю суперечить принципу добровільності суспільного об'єднання та суспільної демократії. Не маючи майнових прав, члени ТСОЗів проте наділялися сукупністю обов'язків, зокрема щодо підвищення родючості оброблюваних спільних земель за рахунок одержуваних у особистих господарствах органічних добрив та сплати грошових внесків на купівлю мінеральних добрив. І останнє стосується визначеного ст. 133 порядку режиму повного контрою повітового земельного комітету за діяльністю ТСОЗів.

Таким чином, можна резюмувати, що "Положення про соціалістичний землеустрій та про заходи переходу до соціалістичного землеробства" як нормативно-правовий акт радянського аграрного законодавства заклало основу для подальшої диференціації форм землекористування у бік одержавлення, усуспільнення земельно-майнової власності сільськогосподарських виробників та створення із одноосібних селянських господарств колективних господарств, які виробляли сільськогосподарську продукцію.

Для врегулювання внутрішніх відносин колективних сільськогосподарських господарств (комуни, артілі, товариства спільної обробки землі) було вироблено моделі статутів. Так, у 1919 р. було розроблено Нормальний статут сільськогосподарської комуни, який у зв'язку із введенням НЕПу був замінений Примірним статутом сільськогосподарської комуни (1923 р.). Поряд із незначними нововведеннями, які полягали у тому, що майно, яке передавалося комуні у власність, попередньо оцінювалось, а сума, на яку оцінювалося майно, зараховувалася у вигляді внеску члена комуни у її засоби, який у разі виходу або при ліквідації комуни повертався власнику незмінним, і далі залишався зрівняльний принцип розподілу доходів.

За 1922-1923 рр. було також прийнято примірні статути сільськогосподарських артілей та ТСОЗів. У Примірному статуті сільськогосподарської артілі (1922 р.) зазначено, що мета артілі полягає в організації і веденні на загальній земельній ділянці спільною працею і засобами членів удосконаленого сільського господарства. Кожен член артілі повинен був внести пай (грошима або інвентарем чи іншим майном) і вступний внесок, який при виході з артілі поверненню не підлягав, на відміну від пайового внеску. Членам артілі дозволялось ведення особистого господарства у вільний від артільних обов'язків час і якщо воно не шкодило артільному господарству. Загальними зборами установлювався принцип розподілу доходів: за їдоками, відповідно до затраченої праці і т. д.

Примірний статут ТСОЗ (1923 р.) визначав мету товариства, яка полягала у підвищенні доходів господарства і його членів шляхом організації спільних польових робіт, загального користування сільськогосподарськими машинами та інших заходів, спрямованих на покращення господарства. Відповідно до норм Примірного статуту майно членів товариства не підлягало усуспільненню. Члени товариства, як і в артілі, вносили пай, який при виході з товариства повертався, та вступний внесок, який поверненню не підлягав. Товариство могло створювати усуспільнені засоби виробництва, купуючи сільськогосподарські машини та інший інвентар, що стимулювало вступ до товариства селян-середняків, оскільки у них зберігалася приватна власність на засоби виробництва, які спільно використовувалися тільки під час "головних" сільськогосподарських робіт.

Подальший розвиток колективних форм господарювання відбувається у зв'язку з прийняттям спільної постанови ЦВК і РНК СРСР "Про сільськогосподарську кооперацію" від 22 серпня 1924 р. Згідно з нормами постанови товариства, артілі та комуни згруповувалися під назвою "кооперативні об'єднання", які набували статусу юридичної особи і могли здійснювати кредитні операції. Створювалися вони з метою спільного ведення сільськогосподарського виробництва на основі застосування прогресивніших технологій та засобів виробництва.

З метою організаційно-господарського зміцнення колгоспів спільною постановою ВУЦВК і РНК УСРР "Про організаційно-господарське зміцнення колгоспів" від 21 вересня 1927 р. було створено Всеукраїнську спілку сільськогосподарських колективів (Укрколгосп).

У тому ж 1927 р. були засновані машинно-тракторні станції (далі - МТС), які відіграли важливу роль у колгоспному будівництві. Правові засади діяльності МТС було встановлено постановою Ради праці і оборони "Про організацію машинно-тракторних станцій" від 5 червня 1929 р. Так, МТС складали матеріально-технічну базу колгоспного будівництва, яка ґрунтувалася на основі договірних відносин. Відповідно до норм постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 25 червня 1933 р. Типовий договір МТС із колгоспом прирівнювався до закону, який підлягав обов'язковому і безумовному виконанню як колгоспами, так і МТС. Купувати колгоспам сільськогосподарську техніку було дозволено лише у березні 1958 р. Законом СРСР "Про подальший розвиток колгоспного ладу і реорганізацію машинно-тракторних станцій". Колгоспам надавалася можливість купувати стару сільськогосподарську техніку реорганізованих МТС, а також нову в разі їх платоспроможності. Створенню міцної матеріально-технічної бази колгоспів сприяла державна політика у сфері розширеного кредитування.

Після XV з'їзду ВКП(б) ЦВК СРСР були розроблені і затверджені 15 грудня 1928 р. "Загальні засади землекористування та землевпорядкування", за якими колгоспи і сільськогосподарські товариства виділялись як особливі землекористувачі. Колгоспам надавалося переважне право на одержання землі, окрім того кращої і найбільш зручно розташованої, землевпорядкування проводилося позачергово і за рахунок держави, встановлювалася система пільг і кредитування, передавались у безоплатне користування державні промислові і підсобні підприємства, будівлі тощо, розташовані на території колгоспу.

На підтримку курсу колективізації селянського землекористування проголошеної в СРСР наприкінці 20-х - на початку 30-х років було видано 5 січня 1930 р. постанову ЦК ВКП(6) "Про темпи колективізації та міри допомоги держави колгоспному будівництву". Цією постановою ЦК ВКП(б) доручав Наркомзему СРСР із залученням колгоспних організацій у найкоротший строк виробити Примірний статут сільськогосподарської колгоспної артілі, обов'язково врахувавши недопустимість прийняття "куркулів" до колгоспів.

Майже через місяць, 1 лютого 1930 р., було прийнято спільну постанову ЦВК і РНК СРСР "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в умовах суцільної колективізації та у боротьбі з куркульством", якою скасовувалося право оренди землі селянськими господарствами в районах суцільної колективізації, заборонялося використовувати найману працю у сільському господарстві, "куркулів" позбавлено прав на землю та ліквідовано земельні товариства у зв'язку із зменшенням кількості та ролі селянських господарств.

Примірний статут сільськогосподарської артілі, прийнятий Колгоспцентром і схвалений Наркомземом СРСР 1 березня 1930 р., законодавчо закріпив принцип добровільності створення колективних сільськогосподарських господарств. Поряд із усуспільненням всіх земельних угідь дозволялося в особистому користуванні членів артілі залишати присадибні ділянки (сади, городи і т. п.), дрібний сільськогосподарський інвентар, жилі будинки. До майнових активів артілі входили неподільний фонд та пайові внески, фонд на утримання непрацездатних, фонд поточних виробничих потреб, сімейний і фуражний фонди. Примірний статут закріпив повноваження внутрішніх органів управління сільськогосподарської артілі. До компетенції Загальних зборів як вищого органу управління артілі належало вирішення найважливіших справ, вибори правління і ревізійної комісії артілі, затвердження інструкції по їх роботі. Правління артілі являло собою виконавчий орган, який обирався терміном на один рік для вирішення поточних справ артілі. Примірним статутом було врегульовано також і взаємовідносини сільськогосподарської артілі та держави у сфері реалізації сільськогосподарської продукції, які базувалися на договорі контрактації.

Подальше правове регулювання сільськогосподарських відносин відбулося на VI з'їзді Рад СРСР у березні 1931 р., де було прийнято постанови "Про радгоспне будівництво" та "Про колгоспне будівництво". Відповідно до першої постанови радгоспи визначалися як державні господарства, де держава є повноцінним господарем з усіма випливаючими наслідками, і нічим з цієї точки зору не відрізняється від іншої соціалістичної фабрики промислового типу. Колгоспи ж навпаки, вважалися господарствами, заснованими селянами на добровільних засадах, що усуспільнили засоби виробництва і ведуть своє господарство на землі, яка належить державі.

На підтримку колгоспного будівництва було прийнято 3 вересня 1932 р. постанову ЦВК і РНК СРСР "Про створення стійкості землекористування колгоспів", де зазначалося про закріплення за кожним колгоспом землі, яка знаходилася в його трудовому користуванні в існуючих кордонах, і про заборону переділів. Відтепер кордони землекористування колгоспів не могли змінюватися і при виході селян із членів колгоспу. Таким чином, селянин фактично втрачав свою земельну ділянку, яку передав колгоспу при вступі. У такому випадку він міг отримати земельну ділянку із вільного державного земельного фонду, але в жодному разі не за рахунок фактичного землекористування колгоспів.

Поряд із рядом заходів, спрямованих на укріплення організаційно-господарської діяльності колгоспів, держава намагалася забезпечити і правовий захист колгоспної власності. Так, постановою ЦВК і РНК СРСР від 25 червня 1932 р. "Про революційну законність" на місцеві органи Радянської влади покладалося зобов'язання притягувати до суворої відповідальності всіх посадових осіб, винних у самовільному розпорядженні майном колгоспів, їх продукцією, грошовими коштами і наданої в їх користування землею. На виконання вищевказаної Всесоюзної постанови РНК УРСР 2 листопада 1932 р. видає свою постанову "Про заборону оплати коштом колгоспів робіт та витрат, не пов'язаних безпосередньо з колгоспним господарством", якою заборонялося місцевим організаціям на кошти колгоспів утримувати працівників сільських рад та кооперації, сільських виконкомів та оплачувати витрати, не пов'язані з колгоспним виробництвом. На продовження курсу державної підтримки захисту колгоспної власності було видано постанову ЦВК і РНК УРСР від 4 червня 1933 р. "Про заборону місцевим органам влади, іншим державним органам та громадським організаціям свавільно розпоряджатися майном" продукцією та грошовими коштами колгоспів". Так, названим органам заборонялося розпоряджатися майном, продукцією, грошовими коштами і робочою худобою колгоспів, вилучати майно колгоспів та зобов'язувати колгоспи виділяти грошові й натуральні фонди на потреби, не передбачені статутами колгоспів та спеціальними постановами уряду, або брати на постачання осіб, що не мали жодного відношення до колгоспного виробництва. Розпоряджатися майном колгоспів могли лише безпосередньо власники цього майна згідно з чинним законодавством та статутами колгоспів.

Новий Примірний статут сільськогосподарської артілі був затверджений 17 лютого 1935 р. спільною постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б). Відповідно до норм даного статуту земля перебувала у загальнонародній державній власності та надавалася артілі у безстрокове (довічне) користування і не підлягала ні купівлі-продажу, ні здачі артіллю в оренду. Стаття 2 передбачала право користування закріпити шляхом видання районним виконавчим комітетом рад державного акта, де чітко зазначалися розміри і точні межі землі, яка знаходилась у користуванні артілі. Членам артілі не заборонялося мати в особистому користуванні присадибні земельні ділянки площею від 0,25 до 0,5 га, а в окремих місцевостях - до 1 га. Усуспільненню підлягали робоча худоба, сільськогосподарський інвентар (плуг, сівалка, борона, молотилка, косарка), насіннєві запаси, корми, господарські будівлі, необхідні для ведення артільного господарства, і всі підприємства з переробки продуктів сільського господарства. Вступаючи до артілі кожен член мав сплатити до неподільного фонду вступний грошовий внесок у розмірі від 20 до 40 карбованців на двір, залежно від міцності господарства. Розділ VII статуту регламентував організацію, оплату і дисципліну праці. Вся робота у господарстві артілі виконувалася особистою працею її членів відповідно до правил внутрішнього розпорядку, прийнятих Загальними зборами (вищий орган управління артілі). Із членів артілі Правління (виконавчий орган) утворювало виробничі бригади на чолі з бригадиром, який при розподілі роботи повинен був не допускати ніякого кумівства, сімейності та строго враховувати кваліфікацію, досвід і фізичну силу кожного. Розподіл доходів артілі між її членами відбувався виключно за кількістю вироблених трудоднів кожним членом артілі. Всі члени артілі зобов'язувалися берегти колгоспну власність і державні машини, працювати чесно, підкорятися вимогам статуту, постановам Загальних зборів і Правління, дотримуватися правил внутрішнього розпорядку, дисципліни праці.

З метою реалізації норм ст. 2 Примірного статуту сільськогосподарської артілі 7 липня 1935 р. було прийнято постанову РНК СРСР "Про видачу сільськогосподарським артілям державних актів на безстрокове (довічне) користування землею".

У зв'язку зі швидкими темпами розвитку колективізації сільськогосподарського виробництва було введено заборону щодо оренди земель сільськогосподарського призначення. Спочатку це стосувалося переселенців згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР "Про заборону переселенцям здавати землю в оренду" від 21 березня 1931 р., а дещо пізніше - всім сільськогосподарським землекористувачам, що передбачалося постановою ЦВК і РНК СРСР від 4 червня 1937 р. "Про заборону здавати в оренду землі сільськогосподарського значення".

Для закріплення досягнутих результатів колективізації було прийнято 19 квітня 1938 р. спільну постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про заборону виключення колгоспників із колгоспів", у якій зазначалося, що більшість виключень із колгоспів є цілком необґрунтованими. Постановою заборонялося проведення чистки колгоспів під будь-яким приводом, виключення із колгоспів членів сімей колгоспників у зв'язку з переходом одного із членів сім'ї на тимчасову чи постійну роботу до державного підприємства, виключення із колгоспів за порушення правил внутрішнього розпорядку. За порушення цієї постанови винні особи (голови колгоспів, члени правління колгоспів, районні партійні працівники) прирівнювались до кримінальних злочинців і притягувалися до кримінальної відповідальності.

З метою убезпечення громадських земель колгоспів від розбазарювання і розкрадання для збільшення особистих господарств колгоспників 27 травня 1939 р. було ухвалено спільну постанову ЦК ВКП(б) і РНК СРСР "Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання". У п. 2 цієї постанови, зазначалося, що усуспільнені землі колгоспів є недоторканними і їх розміри у жодному разі не підлягають скороченню без особливого на те дозволу уряду СРСР, а можуть бути тільки збільшені.

У період Великої Вітчизняної війни територія УРСР перебувала під окупацією, тому подальше правове регулювання сільськогосподарських відносин відновилося після звільнення України від фашистських загарбників. Політика Радянської влади відразу ж набула спрямування на відновлення довоєнного колгоспного землекористування. Тому постановою РНК УРСР від 28 травня 1945 р. "Про відновлення державних актів на безстрокове (довічне) користування колгоспів землею і земельних шнурових книг у колгоспах Української PCP, визволених від німецько-фашистської окупації" покладено зобов'язання на Наркомзем УРСР і виконавчі комітети обласних і районних рад депутатів трудящих шляхом проведення землевпорядних робіт (не пізніше 1 червня 1945 р.) було передбачено відновлення довоєнного сільськогосподарського землекористування і його повторне закріплення за допомогою державних актів і записів у земельні шнурові книги не пізніше 1 червня 1946 р. З метою заохочення пришвидшення темпів праці землевпорядників, які успішно виконували і перевиконували установлені для них річні плани робіт із відновлення державних актів та земельно-реєстраційних документів у колгоспах, дозволялося преміювати у розмірі від одномісячного до тримісячного окладу заробітної плати.

Для усунення зловживань у сфері майнових відносин колгоспів було прийнято постанову Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 вересня 1946 р. "Про заходи по ліквідації порушень статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах". Цю постанову було продубльовано постановою Ради Міністрів УРСР від 28 вересня 1946 р. "Про заходи до забезпечення виконання постанови Ради Міністрів Союзу PCP і ЦК ВКП(б) від 19 вересня 1946 р. "Про заходи по ліквідації порушень статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах".

У післявоєнний період в Україні було продовжено процес перетворення колгоспів на радгоспи. Про зміну існуючого порядку передачі колгоспного майна при перетворенні колгоспів на радгоспи свідчить постанова ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 3 травня 1957 р. "Про порядок передачі колгоспного майна при переведенні колгоспів у радгоспи і про порядок розрахунків з колгоспниками". Цією постановою встановлювалася процедура безоплатної передачі майна колгоспів радгоспам, а видатки, пов'язані з виплатою колгоспникам зароблених ними трудоднів, розрахунками з організаціями і погашення заборгованості колгоспів за кредитними зобов'язаннями та іншими платежами, погашалися коштом держави. Перетворення колгоспів на радгоспи здійснювалося відповідно до постанови тільки на суворо добровільних засадах, за бажанням більшості колгоспників.

Звертає на себе увагу і ряд заходів держави, спрямованих на підвищення ефективності сільського господарства, впорядкування закупок державою сільськогосподарської продукції та поліпшення інфраструктури села. Про це свідчать нормативно-правові акти того часу, такі як постанова ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР "Про заходи по зміцненню кормової бази, поліпшення племінної справи, підвищенню продуктивності тваринництва в колгоспах і радгоспах Української PCP" від 9 січня 1965 p., постанова Ради Міністрів УРСР "Про внесення деяких змін в Типовий договір контрактації сільськогосподарської продукції" від 10 серпня 1967 р., указ Президії Верховної Ради СРСР "Про участь колгоспів, радгоспів, промислових, транспортних, будівельних та інших підприємств і господарських організацій у будівництві та ремонті автомобільних доріг" від 16 жовтня 1968 р.

27 листопада 1969 р. було прийнято новий Примірний статут колгоспу, який складався з 12 розділів. У першому розділі статуту зазначалися цілі і завдання колгоспу, які полягали у зміцненні і розвитку громадського господарства, неухильному підвищенні продуктивності праці та ефективності громадського виробництва. Розділ другий встановлював процедуру прийняття до колгоспу та права і обов'язки членів колгоспів. Членом колгоспу могли бути громадяни які досягли 16-річного віку. Кожному члену колгоспу видавалася "Трудова книжка колгоспника" єдиного зразка. Порядок користування колгоспами землею визначено у розділі III "Земля та її використання". Кожному колгоспові видавався державний акт на право користування землею, у якому зазначалися розміри і точні межі землі, закріплені за колгоспом, які ділилися на землі громадського користування і присадибні землі. Четвертим розділом "Власність колгоспу" закріплювалося майно колгоспу у його власність та чітко прописувалася правомочність колгоспу розпоряджатися своїм майном за власним рішенням. П'ятий розділ "Виробничо-господарська і фінансова діяльність колгоспу" вперше відокремлював майнову відповідальність колгоспу і його членів за зобов'язаннями. Форми організації виробництва і праці (дільниці, цехи, ферми, бригади, ланки) встановлювалися у ст. 26 розділу VI "Організація, оплата і дисципліна праці".

У колгоспі застосовувалася відрядна, акордна оплата праці за обсяг виконаних робіт, вироблену продукцію, почасова, почасово-преміальна та інші системи оплати праці. За порушення трудової дисципліни Примірного статуту колгоспу або Правил внутрішнього розпорядку членами колгоспу Загальні збори або Правління колгоспу могли накласти стягнення у вигляді осуду, догани, суворої догани, переведення на нижчеоплачувану роботу, звільнення із займаної посади, попередження про виключення з членів колгоспу. Розподіл валової продукції і доходів колгоспу визначено сьомим розділом. Так, передбачено було створення за рахунок одержуваного валового доходу власного фонду оплати праці. Наповнивши страхові і перехідні (насіннєвий, фуражний, продовольчий) фонди колгоспам дозволялося решту продукції реалізувати споживчій кооперації, на колгоспному ринку або використовувати на інші потреби на власний розсуд.

Заходи щодо соціального забезпечення колгоспників зазначені у восьмому розділі, полягали у одержанні пенсій по старості, інвалідності, у зв'язку із втратою годувальника. Малозабезпеченим сім'ям встановлювалася виплата допомоги на дітей. За рахунок централізованого фонду соціального страхування колгоспників надавалися путівки до санаторіїв та будинків відпочинку, а також допомога по тимчасовій непрацездатності.

У розділі IX "Культура, побут, благоустрій" встановлювалися заходи для поліпшення культурно-побутових умов життя колгоспників, які полягали у будівництві і обладнанні колгоспних клубів, бібліотек, спортивних споруд, сприянню батькам і школі у правильному вихованні дітей, наданні допомоги органам охорони здоров'я в проведенні у колгоспі лікувальних і профілактичних заходів і т. п.

Відповідно до положень розділу X "Підсобне господарство сім'ї колгоспника (колгоспного двора)" сім'я колгоспника (колгоспний двір) могла мати у власності жилий будинок, господарські будівлі, продуктивну худобу, птицю, бджіл і дрібний сільськогосподарський інвентар для робіт на присадибній ділянці, наданій в користування у межах норм, визначених статутом колгоспу.

Одинадцятим розділом статуту "Органи управління і ревізійна комісія колгоспу" визначалася компетенція Загальних зборів членів колгоспу, Правління колгоспу, Зборів уповноважених, Голови колгоспу, Ревізійної комісії. У XII розділі встановлювався порядок щодо прийняття і реєстрації статуту колгоспу.

Про подальше врегулювання з боку держави щодо продажу товаровиробниками сільськогосподарської продукції свідчать постанови Ради Міністрів УРСР "Про порядок прикріплення колгоспів, радгоспів та інших державних господарств до переробних підприємств і приймальних пунктів для здачі сільськогосподарської продукції" від 29 грудня 1970 р. та "Про розміри грошових сортових надбавок, що виплачуються колгоспам, радгоспам та іншим господарствам за гібриди і сортове насіння кукурудзи, що продаються державі" від 20 вересня 1971 р.

Порядок надання колгоспам та іншим сільськогосподарським підприємствам земель для тимчасового користування регулювався постановою Ради Міністрів УРСР "Про порядок надання не використовуваних промисловими, транспортними, лісогосподарськими, іншими несільськогосподарськими підприємствами, організаціями і установами земель для тимчасового користування для сільськогосподарських цілей" від 18 серпня 1983 р.

Утворення Державного агропромислового комітету УРСР (Держагропром УРСР) як центрального державного органу управління агропромисловим комплексом республіки було закріплене п. 1 постанови ЦК КП України та Ради Міністрів Української PCP "Про дальше вдосконалення управління агропромисловим комплексом Української PCP" від 10 грудня 1985 р. Систему Держагропрому УРСР утворювали агропромислові комітети областей, районні агропромислові об'єднання, колгоспи нарівні з радгоспами та іншими організаціями і установами. Рішення Держагропрому УРСР були обов'язковими для виконання всіма міністерствами і відомствами УРСР, а також установами, об'єднаннями, підприємствами і організаціями.

Закон СРСР "Про кооперацію в СРСР" від 26 травня 1988 р. суттєво змінив умови функціонування кооперативного руху, особливо в сільському господарстві. У п. 2 ст. З вперше було визначено два основні типи кооперативів (виробничі та споживчі). Позитивним поштовхом для подальшого розвитку сільськогосподарських товаровиробників було закріплення ст. 36 власності колгоспів та інших сільськогосподарських кооперативів. Відтак усе майно сільськогосподарського кооперативу, вироблена продукція та одержані грошові кошти оголошувалися його власністю.

З урахуванням норм Закону СРСР "Про кооперацію в СРСР" було розроблено новий Примірний статут колгоспу, прийнятий Четвертим Всесоюзним з'їздом колгоспників 25 березня 1988 р. Цим статутом повною мірою відображено всі процеси, які відбувалися в політичній, економічній, соціально-культурній діяльності сільськогосподарських господарств того періоду. Він складався з XII розділів. На відміну від попереднього статуту, колгоспи визначалися уже не як суспільна форма соціалістичного господарства, а як кооперативна. Новелою першого розділу є визначення колгоспу як соціалістичного сільськогосподарського підприємства, що діє в умовах повної самостійності і самоврядування, госпрозрахунку і самофінансування на основі демократичних принципів і за сприяння держави. Нормами другого розділу встановлювалися права і обов'язки членів колгоспу. Так, колгоспи вже вправі були при прийнятті в члени колгоспу встановлювати випробувальний строк до трьох місяців. Не допускалося прийняття в члени колгоспу громадян, залучених для виконання тимчасової або сезонної роботи. У розвиток Закону "Про кооперацію в СРСР" відтепер член колгоспу одночасно міг бути членом споживчого кооперативу, а у вільний від роботи в колгоспі час брати участь на правах членства в іншому виробничому кооперативі. Порядок землекористування колгоспів залишався практично незмінним. Деяких змін зазнав розділ IV Примірного статуту, де власність колгоспу визнавалася недоторканною і перебувала під захистом держави. Майно колгоспів могло вилучатися тільки за рішенням суду. Стаття 14 забороняла нецільове використання коштів колгоспу.

Відповідно до норм ст. 16 розділу V виробничо-господарська і фінансова діяльність колгоспу здійснювалася на основі принципів соціалістичного господарювання і самофінансування, широкого використання товарно-грошових відносин. Поряд із сільськогосподарським виробництвом колгоспам надавалося право займатися без обмеження і іншими видами діяльності, не забороненими чинним законодавством: переробкою сільськогосподарської сировини, виробництвом продуктів харчування, товарів народного споживання, торгівлею, ремонтними і будівельними роботами та ін. (ст. 17).

Позитивом розділу VI "Організація, оплата, охорона і дисципліна праці" було зрівняння колгоспників у соціальних правах з працівниками державного сектора народногосподарського комплексу СРСР. Рівень оплати праці колгоспників визначався їхнім трудовим внеском і розміром тієї частини валового доходу колгоспу, яка спрямовувалася на оплату праці. Недоброякісно виконана з вини колгоспника робота не оплачувалася або розмір оплати за неї відповідно зменшувався (ст. 36).

Стаття 49 розділу VII статуту врегульовувала порядок розподілу валового доходу колгоспу. Так, валовий дохід колгосп використовував для розрахунків за своїми зобов'язаннями перед бюджетом і банком, спрямовував на розширення виробництва, оплату праці, здійснення соціальних заходів, а також створення страхових фондів. Колгоспам дозволялося самостійно визначати види, розміри і порядок формування та використання фондів і резервів. Крім того, державні і. кооперативні органи не встановлювали колгоспам нормативів їх утворення.

Розділом VIII вперше було введено новий вид аграрних відносин - відносин соціального розвитку колгоспу, які увібрали в себе подібні відносини, визначені попереднім статутом (1969 р.): спорудження та обладнання колгоспних клубів, бібліотек та інших культурних закладів, спортивних споруд, сприяння батькам і школі в правильному вихованні дітей, організація громадського харчування для колгоспників, надання житлової площі потребуючим її спеціалістам. При цьому відбулося зачне розширення змісту відносин соціального розвитку за рахунок розширення будівництва та обслуговування мережі оздоровчих закладів (санаторії-профілакторії, будинки відпочинку, піонерські табори), соціального забезпечення (будинки для людей похилого віку та інвалідів), надання послуг у будівництві житла колгоспникам, підготовки кадрів для села за кошти колгоспів тощо.

Особисте підсобне господарство відповідно до норм ст. 57 розділу IX визначалося як складова частина соціалістичного сільськогосподарського виробництва. Відтепер член колгоспу, який мав особисте підсобне господарство, міг на власний розсуд реалізовувати вироблену продукцію за договором з колгоспом, організаціями споживчої кооперації, іншими підприємствами та на ринку. У новому статуті розмір присадибної земельної ділянки встановлювався тільки з урахуванням трудової участі в громадському господарстві, а кількість членів сім'ї вже до уваги не бралась.

У розділі X цього статуту дещо було розширено права і обов'язки органів управління колгоспом із залишенням їх найменування та структуру без змін. Так, наприклад, відповідно до змісту попереднього статуту (1969 р.) голова колгоспу був наділений правом представляти колгосп у відносинах з державними органами та іншими установами і організаціями, а за статутом 1988 р. - крім зазначеного права додавалися права укладати договори, видавати розпорядження і вказівки, обов'язкові для всіх колгоспників і працівників, які залучалися за трудовим договором. Стосовно обов'язків голови колгоспу, то окрім здійснення повсякденного керівництва діяльністю колгоспу та забезпечення виконання рішень загальних зборів і правління колгоспу (статут 1969 р.), за новим статутом (1988 р.) додавалися обов'язки забезпечення своєчасного проведення загальних зборів колгоспників і засідань правління та несення особистої відповідальності перед колгоспниками за результати роботи господарства.

Новелою Примірного статуту колгоспу був розділ XI "Припинення діяльності колгоспу", у якому зазначалося, що реорганізація (злиття, приєднання, розділення, виділення, перетворення) та припинення діяльності (ліквідація) колгоспу проводиться за рішенням його загальних зборів у встановленому порядку. Нововведення розділу XII "Прийняття і реєстрація статуту колгоспу" полягало у встановленні місячного строку для подання статуту колгоспу на реєстрацію до виконавчого комітету районної (міської) Ради народних депутатів.

У цьому розділі розглянуто найголовніші, найвагоміші нормативно-правові акти аграрного законодавства до початку проголошення незалежності Української держави у 1991 р., за допомогою яких формувався механізм правового регулювання тодішніх аграрних відносин. З проголошенням незалежності розпочався новий етап розвитку аграрного законодавства відповідно до зміни соціальних, економічних, політичних умов розвитку нашого суспільства.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >