Територіальні питання та проблеми Чорноморського флоту в українсько-російських відносинах
Територіальну цілісність України було поставлено під сумнів Постановою і Заявою Державної думи Російської Федерації про Крим від 21 і 22 травня 1992 р. У цих документах зазначалася неправомочність акта передання Криму Україні (1954). У Заяві Державної думи Росії також ішлося про необхідність "захищати інтереси росіян, де б вони не проживали".
Україна почала робити висновки з уроків історії. Достатньо зауважити, що у 20-80-х роках XX ст. довільне перекроювання кордонів відбувалося майже 100 разів. Для України ситуація була оригінальною, адже протяжність неврегульованих кордонів на душу населення переважала загальносвітові показники.
Ще Мінська угода, де йшлося про утворення СНД, закріпила положення про взаємне визнання і поважання територіальної цілісності країн - учасниць Співдружності, недоторканності їхніх кордонів. У Заяві Верховної Ради України 20 грудня 1991 р. з приводу Угоди про Співдружність Незалежних Держав зазначалося: кордон між Україною - з одного боку, та Росією і Білоруссю - з іншого, є Державним кордоном України, який недоторканний. Лінія його проходження визначена Договором між Україною і Росією 1990 р. і залишається незмінною незалежно від того, чи є Україна стороною Угоди, чи ні.
Однак російська сторона стверджувала, що кордони держав, котрі утворилися після розпаду СРСР, не фіксуються і не гарантуються
Гельсінськими домовленостями. За таких умов назріла необхідність надання Державному кордонові України правового статусу. В правовому сенсі кордон України не був оформлений не лише з Росією, а й з Білоруссю та Молдовою, хоча ці країни і не висували територіальних претензій. Добрі перспективи у правовому оформленні кордонів, здавалося, відкривав Меморандум про співробітництво в охороні державних кордонів Республіки Білорусь, Російської Федерації й України, підписаний главами держав у Москві 15 квітня 1994 р. Спільна заява підтверджувала готовність продовжити роботу з договірно-правового оформлення своїх державних кордонів.
Проте таку готовність виявили лише Білорусь і Україна, які створили спільну делімітаційно-демаркаційну комісію, що вже завершила необхідні делімітаційні роботи. У 1997 р. підписано Договір про Державний кордон між Україною і Республікою Білорусь. Укладена в листопаді 1994 р. Угода між Урядами України та Молдови про співпрацю з прикордонних питань дала змогу започаткувати делімітацію українсько-молдовського Державного кордону. На листопад 1996 р. Україна з цими державами вже мала напрацьованих 40 договірних документів із прикордонних питань.
Складніше розв'язувалося питання про делімітацію українсько-російського кордону. Україна не погоджувалася на пропозиції росіян стосовно "внутрішнього й зовнішнього кордонів", і тричі у 1992 р. МЗС України надсилало до МЗС Російської Федерації ноти з проектом Угоди про делімітацію українсько-російського кордону, а також пропозиції стосовно початку його правового оформлення. Російська сторона від усіх цих пропозицій ухилялася. Влітку 1992 р. російський міністр А. Козирєв попередив, що цілісність української території не може бути незаперечним фактом.
Російський парламент 9 липня 1993 р. ухвалив Постанову "Про статус міста Севастополя", в якій наголошувалося: місто має перебувати у російському підпорядкуванні, оскільки в процесі передання Кримської області 1954 р. зі складу Росії до складу України Указ Президії Верховної Ради РРФСР 1948 р. про безпосереднє підпорядкування Севастополя Російській Республіці не визнано таким, що втратив чинність. Це рішення було однозначно оцінено агресивним політичним актом, який суперечить нормам міжнародного права, спрямований на порушення кордонів і територіальної цілісності України. Позицію України підтримала світова спільнота, передусім Рада Безпеки ООН. Вона визнала такий крок несумісним із взаємними зобов'язаннями РФ та України про непорушність кордонів, таким, що суперечить цілям і принципам Статуту ООН, а відтак не має юридичної сили.
Однак, незважаючи на рішення Ради Безпеки ООН, російська сторона продовжувала акцентувати на проблемах Криму. Державна дума РФ 23 жовтня 1996 р. прийняла рішення "Про призупинення розподілу Чорноморського флоту". Воно містило статтю, яка була прямим втручанням у внутрішні справи України. У квітні 1997 р. Рада Федерації РФ звернулася до Президента В. Єльцина з пропозицією розглянути питання про спільне володіння Росією й Україною Севастополем.
Загальна протяжність Державного кордону між Україною та Російською Федерацією - 2295,04 км, у тому числі сухопутна ділянка- 1974,04 км, морська ділянка - 321 км. На літо 1998 р. обидві сторони домовились про оформлення правового статусу акваторії Азовського моря і Керчинської протоки і завершення делімітації Державного кордону на 1999 р. На січень 2002 р, Україна повністю делімітувала сухопутний кордон з Росією.
На початку 2003 р. Президенти Росії та України підписали Договір про сухопутний кордон. Проблема морського кордону розв'язувалася з величезними труднощами. У Керчі 24 грудня 2003 р. після нетривкого, чітко спланованого "конфлікту" навколо о. Тузла Л. Кучма та В. Путін підписали Договір про співпрацю у використанні Азовського моря та Керчинської протоки і визнання Азовського моря як внутрішніх вод обох країн. Парламенти Росії та України 3 березня 2004 р. розпочали ратифікаційний процес стосовно спільних кордонів.
Проте відсутність офіційно визначеного українсько-російського Державного кордону, зокрема його вододільної частини в акваторії Азовського і Чорного морів, а також Керченської протоки, за існуючих нечітких механізмах урегулювання спорів залишається переду мовою для виникнення конфліктних ситуацій. Процес правового оформлення Державного кордону в Азово-Керченській акваторії та демаркації його сухопутної ділянки перебуває у стагнації. Численні раунди переговорів лише фіксують принципові розбіжності сторін і не наближають до подолання проблеми.
У травні 2008 р. на засіданні Підкомісії з питань Азово-Керченського врегулювання Підкомітету з міжнародного співробітництва Українсько-Російської міждержавної комісії та делегацій України і Російської Федерації з розмежування Азовського й Чорного морів та Керченської протоки були визначені спрощена серединна лінія Азовського моря, а також координати точок повороту цієї лінії та її графічне зображення. Незважаючи на це, в січні 2009 р., під час проведення 30-го раунду переговорів щодо визначення морської ділянки українсько-російського міждержавного кордону, російська делегація повернулася до своїх висхідних позицій, відстоюючи ідею спільного використання Керченської протоки і перенесення кордону в напрямок України.
Нерезультативним виявися черговий 31-й раунд переговорів з урегулювання правового статусу Азовського моря та Керченської протоки, який відбувся 16-17 червня 2009 р. у Москві: сторони знову лише підтвердили власні позиції щодо лінії Державного кордону в Азовському і Чорному морях та Керченській протоці.
Процес демаркації сухопутної ділянки кордону теж затягнувся. Перше засідання Спільної комісії з питань демаркації українсько-російського кордону, запланованого на березень - квітень 2008 р., так і не відбулося. Російська сторона дотепер не завершила внутрішньодержавні процедури із підготовки та підписання Угоди про демаркацію. Ініціативи України про підписання документа не були підтримані. Пункт № 10 Плану дій "Україна - Росія" до 2009 р., який передбачав початок практичних дій з демаркації кордону, не втілено у життя. У заявах представників МЗС України, зокрема Л. Осаволюка, висловлювалася готовність до початку демаркації сухопутної ділянки в односторонньому порядку.
У 2010 р. 29 липня набула чинності Угода про демаркацію українсько-російського Державного кордону, що створило правові підстави для започаткування процесу позначення українсько-російського Державного кордону на місцевості.
Помітною залишається проблема забруднення Керченської протоки. В українсько-російських відносинах була спроба врегулювати питання ліквідації наслідків екологічної аварії у Керченській протоці. Для цього 2007 р. створено Міжвідомчу українсько-російську робочу групу, в рамках якої відбулося шість засідань, де обговорювалися питання безпечного використання Керченської протоки. Українська сторона дала Росії власні пропозиції з правил судноплавства в акваторії протоки, але не звернулася офіційно до Уряду РФ про стягнення з російських судновласників збитків, заподіяних Україні внаслідок аварії суден у Керченській протоці. Урядова комісія України з питань техногенно-екологічної безпеки і надзвичайних ситуацій у березні 2008 р. доручила Міністерству закордонних справ, Міністерству транспорту та зв'язку, Республіканському комітетові Автономної Республіки Крим з охорони навколишнього природного середовища підготувати вимоги про стягнення з російських судновласників збитків, заподіяних Україні. Наказом Міністерства юстиції України у жовтні 2008 р. утворена Міжвідомча робоча група з питань, пов'язаних із захистом прав та інтересів України у справі стосовно відшкодування збитків, заподіяних Україні внаслідок екологічної аварії, що сталася 11-12 листопада 2007 р. в акваторії Керченської протоки, Азовського та Чорного морів з вини іноземних суб'єктів. Комісія сформулювала попередні вимоги. Однак питання подання позовних вимог вийшло за межі суто юридичної площини і набувало політичного характеру.
Отже, проблема демаркації сухопутної частини українсько-російського кордону роками залишалася "замороженим" питанням у двосторонніх відносинах, хоча останнім часом Україна відійшла від практики політизації прикордонних питань. Київ дотримується того, що між незалежними суверенними державами мають бути оформлені всі кордони. Російські партнери також так вважають. Проте ще існують певні розбіжності в підходах до цих проблем. Так, у питанні розмежування Азовського моря відсутнє єдине розуміння сторін стосовно узгодження протяжності українських і російської берегових ліній, що залишається предметом виважених дипломатичних переговорів.
Українська сторона послідовно обстоює необхідність найшвидшого розмежування суміжних морських просторів у Азово-Керченській акваторії. Позиція нашої держави в питанні делімітації Керченської протоки не змінилася. Україна наполягає на необхідності визнання кордону відповідно до міжреспубліканського (адміністративного) кордону між УРСР і РСФСР. Натомість російська сторона вважає, що в колишньому СРСР між союзними республіками адміністративний кордон морем не встановлювався. Ця відмінність у підходах двох країн не сприяє просуванню у переговорному процесі. Триває робота із пошуку взаємоприйнятих рішень на рівні експертів. З огляду на позитивну налаштованість обох сторін, є підстави розраховувати на розв'язання питань у дусі добросусідських відносин.
У 2011 р. продовжено роботу з метою підготовки загальної Декларації про зміст українсько-російського стратегічного партнерства. Здійснювалися заходи в контексті демаркації Державного кордону та делімітації акваторій в Азовському та Чорному морях і Керченській протоці, активізовано переговорний процес з вирішення актуальних питань, пов'язаних з перебуванням Чорноморського флоту РФ на території України на основі конструктивного діалогу та пошуку узгоджених рішень.
Спірним залишається перебування на території України ЧФ РФ. Основні угоди про умови перебування ЧФ РФ на території України (1997) мають рамковий характер і не підкріплені чіткою документально затвердженою процедурою їхньої імплементації. У зв'язку з цим виникає комплекс політичних, юридичних, фінансових, екологічних проблем, пов'язаних із перебуванням ЧФ РФ на території України.
Підкомісія з питань функціонування Чорноморського флоту Російської Федерації та його перебування на території України Українсько-Російської міждержавної комісії уповноважена забезпечувати переговорний процес стосовно правового забезпечення перебування ЧФ РФ у Криму і зосереджувалася на таких напрямах:
- - навігаційно-гідрографічне забезпечення судноплавства в Чорному та Азовському морях;
- - порядок перетину Державного кордону України і пересування її територією військовослужбовців, військової техніки ЧФ РФ;
- - дії ЧФ РФ у кризових ситуаціях;
- - надання інформації про чисельність особового складу й озброєнь ЧФ РФ;
- - інвентаризація майна і земельних ділянок, наданих у користування ЧФ РФ;
- - правовий статус військовослужбовців та членів їхніх сімей, у тому числі питання громадянства.
Низький рівень забезпечення переговорного процесу із означених питань у рамках Підкомісії пояснюється насамперед неготовністю російської сторони до розгляду і розв'язання конкретних проблем. Неодноразові пропозиції МЗС України з проведення повномасштабного засідання Підкомісії не підтримала російська сторона. Після Шостого засідання Підкомісії з питань функціонування Чорноморського флоту Російської Федерації у січні 2008 р. робота здійснювалася тільки на рівні робочих та експертних груп. У 2008 р. зовнішньополітичні зусилля української влади зосереджувались на узгодженні етапів та порядку виведення ЧФ РФ з місць його тимчасової дислокації на території України до 2017 р. Російській стороні 15 квітня 2008 р. передано відповідний Меморандум, який передбачав, що з 1 червня 2008 р. мали розпочатися консультації стосовно порядку та етапів виведення військових формувань ЧФ РФ з території України. Однак сторони жодного разу не засідали з приводу положень цього документа через ігнорування переговорів російською стороною. Остання передала лише пропозиції з організації засідань робочих груп і зустрічей експертів у рамках Підкомісії з питань ЧФ РФ. Позиція Росії полягала втому, що переговорний процес повинен відбуватися в рамках узгодженого мандата, концентруватися на розгляді проблем практичного характеру, без забігання наперед у питанні про терміни базування російського флоту.
Можна позитивно оцінити відновлення переговорного процесу з питань ЧФ РФ після більш ніж річної перерви. Унаслідок Сьомого засідання Підкомісії, яке відбулося 10 червня 2009 р. у м. Києві, Україна і Росія узгодили порядок оформлення результатів інвентаризації земельних ділянок Чорноморського флоту та домовилися скоригувати часові межі її проведення. Обговорення проекту Угоди з питань юрисдикції та надання правової допомоги у кримінальних справах на період перебування ЧФ РФ на території України продовжено. Керівники делегацій підтвердили завершення внутрішньодержавних процедур, необхідних для підписання Протоколу між Міністерствами оборони України та РФ з надання інформації про загальну чисельність особового складу та основних озброєнь ЧФ РФ, котрі базуються на території України, а також обговорили можливі шляхи правового врегулювання дій сторін у випадку кризових ситуацій, пов'язаних з використанням ЧФ РФ на території України.
У Харкові 21 квітня 2010 р. Президенти України та Росії підписали Угоду між Україною і РФ з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України. Згідно з нею термін перебування Чорноморського флоту РФ у Севастополі продовжено з 2017 р. до 2042 р. з автоматичним продовженням на 5 років у випадку, коли та чи інша сторона не висловить заперечення про встановлення орендної плати. Термін перебування флоту збільшено в обмін на здешевлення для України російського газу через застосування знижки у вигляді анулювання митних зборів.
Оплата за перебування флоту складається зі щорічних платежів у 100 млн дол. США на рік, починаючи з 2017 р., а також з додаткових коштів, які отримуються за рахунок зниження з дати набуття чинності цією Угодою ціни в розмірі до 100 дол. США від установленої чинним контрактом між НАК "Нафтогаз" України і ВАТ "Газпром", на кожну тисячу кубометрів газу, що поставляється в Україну. За ціни 333 дол. США і вище ніж тисячу кубометрів газу зниження дорівнюватиме 100 дол. США, а за ціни нижче ніж 333 дол. - 30 % від такої ціни.
Угоду ратифікувала Верховна Рада України та Державна дума РФ 27 квітня 2010 р. В Україні домовленості спричинили обурення опозиції, екологів, місцевих рад та суспільства загалом. Більшість аналітиків розцінили її як таку, що суперечить Конституції України.
