< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Культура Італійського Відродження

Раніше за все окреслені зміни в суспільно-економічній і духовній сферах відбувалися в Італії. Це пояснюється вигідним розташуванням італійських земель, розквітом середземноморських міст, відкриттям античної культурної спадщини. Відродження мало хронологічні і типологічні особливості в різних італійських містах. Найбільш повно воно виявилось у Флоренції, дещо пізніше і не так інтенсивно його пережили Рим, Мілан, Неаполь.

У формуванні ренесансного світобачення в Італії виокремлюють декілька етапів: 1) Проторенесанс (ХНІ-ХІУ ст.); 2) Раннє Відродження (XV ст.); 3) Високе Відродження (90-ті роки XV ст. - 30-ті роки XVI ст.); 4) Пізнє Відродження (30-ті роки XVI ст. - кінець XVI ст.).

Культура Італійського Відродження характеризується такими рисами.

Секуляризація. Зміна уявлень про світ, наукові відкриття, активізація духовного життя, пробудження свідомості і самосвідомості людини сприяли секуляризації культури - її переорієнтації з Бога на земну людину і земне життя, збільшення значення і ролі світської культури. Це означало звільнення різних сфер життя і діяльності людей (освіти, науки, мистецтва, філософії) від диктату церкви, розширення пізнавальних інтересів людей.

Антропоцентризм. Центром ренесансного світогляду є людина - прекрасна духовно і тілесно, вільна та динамічна, енергійна та діловита, егоцентрична та заповзятлива, здатна як до критичного мислення, так і на ризик.

Одночасно людина доби Відродження є внутрішньо суперечливою, в ній поєднуються духовне і тілесне, високі думки і низькі пристрасті. Образ людини доби Ренесансу визначається словами Ф. Петрарки: "Усім у світі чужий - і світ обійняти готовий".

Амбівалентність образу людини позначається на характері всієї культури. З одного боку, доба Відродження може бути охарактеризована як епоха радісного і гармонійного самоствердження людини, а з другого - вона відзначена зіткненням античних і середньовічних начал, занепокоєністю людського розуму, постійним рухом, драматизмом. Відчуття нездійсненності місії людини, неповноти земного життя, розриву між божественним і земним, трагізму буття, відчутне вже на пізньому етапі Відродження, посилюється на межі Відродження і Нового часу, втілюючись у світогляді бароко XVII ст.

На відміну від античного антропоцентризму, який характеризується нерозривним зв'язком людини і колективу (роду, полісу), в ренесансному антропоцентризмі в центрі знаходиться індивід, людина-особистість (хоча процес формування особистісного начала в цю добу тільки розпочався).

Індивідуалізм. На відміну від людини Середньовіччя, для якої програмуюче значення мала її станово-корпоративна належність (яка визначала соціальну роль, манеру поведінки, стиль життя тощо), людина доби Відродження є самодостатньою у своїй діяльності. Вона не залежить від різних колективних спільнот, таких як поліс (в Античності), рід або верства (в Середньовіччі). Вона покладається не на родовитість і походження, а на власну вдачу, розум, здібності, працьовитість, досвід, сміливість. Якщо у Середньовіччі людина виявляє себе через загальне та універсальне, то у Відродженні - через неповторне та індивідуальне. Індивідуалізм - це усвідомлення людиною своєї унікальності, культурної і соціальної цінності, прагнення виділитися за будь-яку ціну, виявити свою відмінність, своєрідність.

Титанізм. Як правило, бажання виявити себе спонукало людину до активної і плідної пізнавальної, дослідницької, мистецької діяльності. Людина випробовувала і реалізовувала свої здібності в різних сферах, галузях, напрямах. Це породило явище "ренесансного титаніту" - відродження ідеалу всебічно розвиненої особистості, який є стрижнем культури Античності. Індивідуалістичні тенденції часто виявлялися руйнівними в соціальному і політичному житті суспільства, перетворюючись на свавілля, ствердження корисливих прагнень і потреб, задоволення егоїстичних інтересів, безмежне самоствердження за будь-яку ціну, яке виправдовувало неймовірні пристрасті, пороки, злочини. Видатний філософ О. Ф. Лосєв назвав це явище "зворотним бокалі титанізму".

Ренесансний гуманізм - це напрям світської думки, основною ідеєю якого є вивчення і дослідження сутності людського духу (humana studio) на противагу вивченню Бога (divina studio), пізнання людського духу на основі філософських, етичних, педагогічних, філологічних, історичних, мистецтвознавчих розвідок тощо. У широкому розумінні гуманізм стверджував гідність і велич людини, її право на самореалізацію, плідну різноспрямовану творчість, насолоду та щастя в земному житті.

У своїх працях ренесансні гуманісти обґрунтовували цінність людського життя і особистості, незалежність гідності і честі особистості від походження і родовитості, наголошували на свободі волі людини, здатності її до самовдосконалення, виражали впевненість у безмежних можливостях людини, виправдовували тілесне начало. Призначення людини, на думку мислителів, полягало в пізнанні та творчому перетворенні світу, вдосконаленні наук і ремесел, розвитку мистецтв.

Мислителі Відродження зверталися до вивчення досвіду Античності, єврейської, арабської мудрості, праць отців церкви. Це гранично розширило культурний потенціал доби, надало їй просторову і часову глибину. Серед видатних гуманістів Італійського Відродження назвемо Мірандолу, Л. Валлу, К. Салютаті, Дж. Бруно, Г. Галілея, Дайте Ф. Петрарку, Мікелаиджело, Дж. Боккаччо та ін.

Переосмислення Бога, Пантеїстичні настанови. Секуляризація ренесансної культури не означала відмови від віри, інтерес до реального земного світу, виправдання земного начала не виключали глибокої релігійності. Проте відбувалося переосмислення як образу Бога, так і відносин між людиною і Богом. Особливістю ренесансної культури є поширення пантеїзму - ідеї злиття Бога з природою, ототожнення його Всесвітом. Згідно з цим Бог визнавався присутнім поряд з людиною, у самій людині, в усьому, що її оточує. Тому через пізнання природи, самої себе людина може пізнати Бога. Саме пізнання людиною земного світу, сповненого божественного начала, стало одним із завдань доби Відродження.

Водночас у добу Відродження формується уявлення про безмежні людські можливості: завдяки своїм зусиллям, здібностям, винахідливості, волі, творчості, напруженню сил людина може досягти будь-якої мети, реалізувати свої плани і задуми, жити повним земним життям, не очікуючи винагороди після смерті. Вдача, влада, насолода - усе під силу людині, але в тому разі, якщо вона талановита, наполеглива, відважна, освічена, має яскраві індивідуальні якості.

Орієнтація на міський тип культури. Ренесансна культура і новий тип людини складалися за умов міського життя, яке відрізнялося динамічністю, конкурентністю, строкатістю, на відміну від традиційного, консервативного, однорідного, "повільного" життя села.

Новаційність. Сутнісною рисою Відродження став перехід від традиціоналізму як головного принципу існування попереднього (середньовічного) типу культури до новаційності в усіх сферах діяльності особистості як принципу буття європейської культури. Орієнтація на новаційність передбачала індивідуалістичну, особистісно-креативну установку будь-якої діяльності.

Креативність. Усвідомлення людиною себе як Творця призвело до великого відкриття доби Відродження: людина творить і свій світ, і саму себе. Вчинки, помисли людини інтегруються у свідомо створеному нею ідеальному образі, і людина своїми зусиллями немовби виліплює себе. Так формувалось уявлення про унікальну особистість, яка сповнена складним, неповторним змістом. Це виявилось у культі майстерності і культі особи Майстра (Художника, Вченого, Винахідника) в будь-якій сфері людської діяльності.

Зародження національної культури. У добу Відродження розпочинається історичний процес формування націй та національних культур. Це виявляється в появі спільних рис духовного життя, особливостей психології, формуванні менталітету та самосвідомості народу. Зокрема, в Італії відбувався перехід літератури з латинської мови на народну італійську мову (уо1§аге), усвідомлювалися відмінності культури, формувалися її специфічні явища тощо.

Елітарність. Культура Відродження - це культура елітарна, яка сформувалася і розвивалася зусиллями нечисленного прошарку освічених, ерудованих, по-новому мислячих людей. їх ідеї не були до кінця осмислені сучасниками, вкорінені у суспільну свідомість, у якій продовжував домінувати середньовічний світогляд. Гуманістичні ідеї, ідеали та настанови знайдуть повне визнання в добу Нового часу.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >