< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Суспільний поділ праці та обмін

Суспільний поділ праці як економічна основа ефективної організації виробництва

Виробництво є процесом суспільним (соціальним). Суспільний характер виробництва означає, що усі його учасники працюють спільно, у тісній взаємодії й взаємозалежності один від одного. Це видно з того, як люди повсякдень зайняті певними видами праці, маючи відповідні професії та спеціальності. Підприємства також вирізняються за сферою та видом діяльності. При цьому продукція кожного виробника, як правило, споживається іншим економічним суб'єктом. Наприклад, добута гірниками руда потрапляє до металургів, які виплавляють метал, із якого машинобудівники, у свою чергу, виготовляють баштові крани, потрібні для будівельників і т.д. Коли цей ланцюг виробничих взаємозалежностей послідовно продовжити, то виявиться, що в нього ми включимо практично усі відомі нам результати виробництва, адже споживачами виступають як підприємства, так і їх працівники. Сьогодні не знайти людини, якщо, звісно, не зважати на аномальні випадки, яка була б абсолютно ізольована від суспільного процесу виробництва. Немає і підприємств, які б працювали виключно на задоволення власних потреб і потреб своїх працівників.

Взаємозв'язки й взаємозалежності людей у суспільному виробництві мають своєю економічною основою суспільний поділ праці.

Суспільний поділ праці — це відособлення різних видів економічної діяльності та їх стійке закріплення за окремими людьми та їх групами у вигляді спеціалізації.

Однак суспільний поділ праці не тільки роз'єднує людей як спеціалізованих виробників, але й об'єднує їх. Адже що глибша спеціалізація праці, то сильніша взаємозалежність спеціалізованих виробників. Цей "невидимий" бік поділу праці називають кооперацією праці або виробничою кооперацією. Кооперація праці (від лат. cooperatio — співробітництво) — це форма організації праці і виробництва на окремому підприємстві, яка ґрунтується на спеціалізації працівників. Виробнича кооперація — це форма тривалих і стійких зв'язків між економічно самостійними підприємствами (фірмами), зайнятими спільним виготовленням певної продукції на основі спеціалізації їхнього виробництва. Таким чином, суспільний поділ праці є формою, механізмом або способом співробітництва людей у господарському житті.

Теоретично явище суспільного поділу праці об'єктивно обумовлене знову таки обмеженістю ресурсів. Мається на увазі, що жоден економічний суб'єкт не може нормально жити за рахунок самозабезпечення, елементарно не може створювати усе необхідне для себе. А тому, з міркувань здорового глузду, кожен спеціалізується на окремому виді діяльності, де почуває себе комфортно щодо наявних знань, кваліфікації, навичок.

Люди здавна засвоїли, що ізольованість, виготовлення продуктів лише для власного споживання є справою нераціональною й невигідною. Людина, котра береться за будь-яку справу, може бути майстром на всі руки, проте її праця залишиться малопродуктивною.

Поділ праці виник ще у первісному суспільстві. Він був тоді, звичайно, природним, оскільки враховував головним чином статевовікові та фізіологічні особливості людей. Наприклад, жінки займалися домашніми роботами та дітьми, а чоловіки — добуванням їжі, будівництвом житла. Немаловажне значення при розподілі робіт мав також вік і фізичний стан людини, голос, слух, інтуїція, сміливість та інші природні дані.

З часом поділ праці набуває усе більш стійкого характеру. Історія людства дає підстави виділяти три великих етапи відособлення суспільної праці, або три великих суспільних поділи праці:

  • 1) відокремлення скотарських племен від землеробських (відбулося 10-12 тисяч років тому);
  • 2) відокремлення ремесла від сільського господарства (проходило 7-8 тисяч років тому);
  • 3) виділення верстви купців як знавців обмінних операцій (сталося близько 4,5 тисячі років тому).

Розпочавшись колись давно із двох галузей (землеробства і скотарства), розвиток суспільного поділу праці призвів сьогодні до утворення сотень різних, відносно самостійних видів господарської діяльності. Те, що виробляли наші далекі предки, можна перелічити на пальцях. Сьогодні ж у світі виготовляються десятки мільйонів різних найменувань продуктів і послуг, існують тисячі професій і видів робіт. Навіть коли якась річ і видається з першого погляду дрібничкою (наприклад, канцелярські скріпки чи сірники), вона насправді є результатом кооперованої праці багатьох спеціалізованих виробників.

Основні рівні суспільного поділу праці:

  • поділ праці на підприємствах. Це спеціалізація цехів, відділів, дільниць, працівників;
  • поділ праці між підприємствами. Це спеціалізація підприємств на виготовленні певної продукції, робіт, послуг (наприклад, швейна фабрика, молокозавод, транспортна чи будівельна організація тощо);
  • поділ праці між галузями. Це виділення окремих галузей: добувні (вугільна, газова тощо), обробні (металургія, нафтопереробка, текстильна тощо), сільське господарство, торгівля та інші.
  • поділ праці між регіонами країни. Це спеціалізація окремих територій на певному виробництві (наприклад, Вінниччина в Україні славиться як цукровий регіон, Донеччина — як вугільний регіон, Крим і Карпати — як курортні регіони).
  • поділ праці між країнами, або міжнародний поділ праці. Це спеціалізація цілих країн на певному виробництві (наприклад, Японія є визнаним у світі виробником електроніки та легкових автомобілів; Швейцарія — наручних годинників, твердих сирів і шоколаду; Бразилія — кави).

В сучасному промисловому виробництві помітні три основних види спеціалізації:

  • попредметна, або продуктова (виробництво машин, взуття, ліків тощо);
  • подетальна (виготовлення підшипників, гуми, клею тощо);
  • поопераційна, або технологічна (встановлення двигунів чи вікон, фарбування, фасування борошна тощо).

Поглиблення спеціалізації праці не знає меж.

Основні фактори розвитку суспільного поділу праці:

  • - індивідуальні здібності людей. Кожен індивід шукає роботу за своїми силами і здібностями. Проблемою відповідності претендента на ту чи іншу посаду переймаються також організації, фахівці їх кадрових служб. Що відповідальніша робота, то ретельніший вибір її виконавця. Так, одним із важливих факторів підбору працівника є врахування його психологічного типу, або специфіки його темпераменту, оскільки в цьому сенсі люди природно поділяються на флегматиків, меланхоліків, сангвініків і холериків;
  • - природно-кліматичні умови. Наявність тих чи інших мінеральних багатств, особливості кліматичних умов, географічне розташування тощо — це той важливий фактор, яким визначений напрям спеціалізації окремих територій і цілих країн;
  • - традиції (від лат. traditio — передача). Майстерність у певному виді діяльності передається з покоління в покоління. Такими самобутніми традиціями, наприклад, в Україні стали гончарство, плетення з лози, вишиванки тощо. Існують також сімейні професійні традиції, коли формуються сімейні династії;
  • - досвід. У вибору професії та місця роботи люди часто орієнтуються на певні підприємства, розташовані поблизу їх місця проживання, або на доступну їм інформацію, поради.

Суспільний поділ праці доставляє людям і суспільству велику економічну вигоду, а саме:

  • сприяє більш раціональному використанню виробничих ресурсів. Люди, зайняті своєю справою, швидше й легше набувають майстерності, їх праця стає якіснішою. У спеціалізованому виробництві повніше використовується обладнання, не гається час, як це буває при зміні одного виду роботи іншим. При територіальному поділі праці ефективніше використовуються різного роду місцеві особливості;
  • відкриває широкі можливості для механізації й автоматизації виробництва. Це пов'язано з тим, що спеціалізація максимально спрощує технологічні операції. Навряд чи знайдеться сьогодні така універсальна машина, яка б змогла, приміром, перетворити стовбур дерева в комп'ютерний стіл. Коли ж цей виробничий процес розбити на окремі спеціалізовані операції, то застосування відповідних механізмів і навіть автоматів стає цілком можливим;
  • сприяє значному підвищенню продуктивності праці. Розглянемо суть цього поняття детальніше.

Продуктивність праці — основний показник ефективної організації виробництва. Він визначається кількістю виробленої продукції за одиницю робочого часу, або кількістю часу на одиницю продукції: що більше продукції, або що швидше дається один виріб, то продуктивніша праця. Завдяки зростанню продуктивності праці створюються можливості економії трудових ресурсів задля їх переміщення в інші галузі, здешевлення виробництва товарів, підвищення добробуту населення. Основними факторами підвищення продуктивності праці є її спеціалізація, технічна озброєність, кваліфікація і заінтересованість виробника.

Свою знамениту книгу "Дослідження про природу та причини багатства народів" (1776 р.) класик політичної економії Адам Сміт розпочав із прикладу організації виготовлення шпильок у звичайній майстерні, яким показав, що тільки завдяки уведенню спеціалізації ручної праці десяти робітників обсяг виробництва зріс у 240 разів (!).

Разом з тим, суспільний поділ праці створює для суспільства і чималі проблеми, як-от:

  • однобічний розвиток особистості людини. Зосереджуючись на якійсь трудовій діяльності і віддаючи їй основну частину свого життя, людина вимушено перетворюється на функціонера (людину-функцію, часткового працівника);
  • монотонність і непривабливість багатьох видів робіт. Це стосується, насамперед, фізичної роботи, коли робітник часто виступає як механічний виконавець заданих машиною рухів. Особливу напруженість у роботі задають конвеєрні технології. Монотонність праці викликає швидку втомлюваність працівників і, як наслідок, — підвищену захворюваність і виробничий травматизм;
  • повна залежність виробників один від одного, яка зумовлює необхідність чіткого їх кооперування, налагодження безперебійного обміну результатами діяльності. Через це надмірно вузька спеціалізація підприємств підвищує ризик збоїв у виробництві з усіма економічними наслідками.

Та все ж економічні переваги суспільного поділу праці більш вагомі, і тому суспільство заінтересоване у поглибленні суспільного поділу праці та мінімізації його негативних наслідків.

Слід зауважити, що спеціалізація виробництва має не лише абсолютні, але й відносні переваги. Абсолютні переваги спеціалізації — це явні переваги того чи іншого виробника (працівника, підприємства, країни) над іншими щодо майстерності, продуктивності праці чи витрат виробництва. Відносні, або порівняльні, переваги спеціалізації не такі очевидні, оскільки пов'язані з альтернативними витратами. Вони полягають у тому, що спеціалізація на одному, правильно вибраному напрямку і раціональна кооперація (обмін) з іншими виробниками завжди забезпечують більший економічний ефект.

Розглянемо суть відносних переваг поділу праці на умовному прикладі. Припустимо, лікар Іваненко є також чудовим столяром, йому потрібна книжкова шафа, підігнана до площі стіни однієї з кімнат. Тож, у нього виникло дві виробничі альтернативи: виготовити шафу самому або ж найняти за плату столяра. Припустимо далі, якби Іваненко власноруч узявся робити шафу і витратив на це 20 год., то йому довелося б пожертвувати на цей час своєю лікарською справою й доходом від неї, приміром, у 800 гривень (умовна вартість однієї години лікаря (40 грн.), помножена на 20 год.). Якщо ж він скористається другою альтернативою — найме столяра, то той зробить шафу також за 20 год. і зажадає за свою роботу 500 грн. (часова ставка столяра — 25 грн., помножена на 20 год.). Як бачимо, лікарю Іваненкові економічно вигідніше найняти столяра, аби не втратити своїх 300 грн. додаткового доходу (800 — 500).

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >