< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Основні характерні риси права конкуренції Європейського Союзу

Універсальність

Загальні норми про конкуренцію охоплюють все, що може становити предмет комерційних угод. Це означає, що вони стосуються не тільки товарів, а й послуг і навіть прав на інтелектуальну власність. Однак діють деякі спеціальні положення про конкуренцію, такі як, наприклад, ті, що стосуються транспорту (ст. 77—81 ДЗЄС), і ті, до яких закріплені в ст. 85—94 ДЗЄС норми застосовуються через принцип lex specialis generali derogat (спеціальні норми мають перевагу над загальними).

Значний внесок у створення прецедентного права

Положення ст. 85—94 ДЗЄС мають загальні формулювання і певною мірою потребують подальшого тлумачення Судом Європейських Співтовариств. Однак стає значно відчутнішим вплив похідного законодавства. Зокрема, це стосується норм такого характеру, як наприклад, Регламент про злиття. Такі норми значною мірою є самовиконуваними документами, що регулюють законодавство щодо конкуренції (на відміну від регламентів про блокові вилучення, умови яких цілком продиктовані вимогами щодо імплементації ст. 85 Договору).

Принцип екстериторіальності

Право конкуренції Європейського Союзу застосовується до всіх підприємств, дії яких мають відношення до спільного ринку, незалежно від того, засновані вони в державі — члені Співтовариства чи ні. Це було підтверджено Судом Європейських Співтовариств у рішенні, в якому він постановив, що Комісія має право розпочинати судові справи проти підприємств відповідно до ст. 85 та 86, коли їхні дії негативно впливають на торгівлю в межах Співтовариства, навіть якщо їх представництва не зареєстровані в Європейському Союзі.

Ідеологічний прагматизм

Мета політики Співтовариства щодо конкуренції полягає в запобіганні створенню перешкод для торгівлі в межах Співтовариства; як така вона прихильна до ідей ринкового лібералізму, на якому ґрунтується Договір. Однак подібна відданість цінностям вільного ринку не є догматичною — насправді, значно меншою мірою, ніж відносно інших основоположних торговельних правил, як наприклад, тих, що стосуються вільного руху товарів. Відповідно різноманітні положення, в яких закріплюються основні норми, є предметом великої кількості винятків, продиктованих як соціальними міркуваннями (а саме ст. 92(2) Договору), так і міркуваннями ефективності ринку (ст. 85(3) Договору).

Застосування санкцій щодо дій, які негативно впливають на торгівлю в межах Співтовариства

Право Співтовариства вимагає застосування санкцій лише проти підприємств або національних органів влади в тих випадках, коли їхні дії впливають на торгівлю між державами-членами. Це не залежить від того, до якої міри торгівля в межах Співтовариства зазнає такого негативного впливу. Навіть коли відповідна діяльність полягає лише в укладенні угоди між двома підприємствами, розташованими на території однієї держави-члена, до цієї угоди можуть бути застосовані санкції, якщо вона впливає на торгівлю між державами-членами. Щодо визначених обставин, за яких це може статися, Суд у рішенні в справі Brasserie de Haecht v Wilkin встановив загальну формулу, в якій постановив, що незаконна практика повинна:

мати певний вплив, прямий чи непрямий, на торгівлю між державами-членами, який спричиняє розподіл ринку і перешкоджає впровадженню економічного взаємопроникнення, якого прагне Договір.

Право конкуренції і приватний сектор: загальний контекст

Джерела

Право конкуренції, застосоване до приватної підприємницької діяльності, значною мірою, засноване на антитрестовських положеннях Договору (ст. 85), його нормах щодо контролю за монополіями (ст. 86) разом з прецедентним правом і похідним законодавством, яке ґрунтується на них. Ці антитрестівські положення охоплюють не лише регламенти, які скасовують пільги, а й законодавство, що стосується не конкурентної поведінки; вони є менш залежними від основних положень Договору, а також від процедурних норм щодо конкуренції.

Національне право конкуренції і право конкуренції Європейського Союзу

Норми стосовно політики щодо конкуренції прийняті як на національному рівні, так і на рівні Співтовариства. Неминуче виникає питання стосовно співвідношення між нормами Європейського Союзу і національними нормами щодо конкуренції. Хоч як дивно, але СЄС мав досить небагато можливостей прояснити ці відносини. У справі Wilhelm and others v Bundeskartellamt певні німецькі концерни були оштрафовані німецьким Федеральним картельним відомством за те, що брали участь у незаконному картелі всупереч німецькому законодавству щодо конкуренції. Ці компанії оскаржили таке рішення на тих підставах, що державні органи Німеччини не могли законно розпочати справу про порушення, яка підлягала одночасному розгляду Комісією відповідно до права конкуренції Європейського Співтовариства. Суд ЄС прийняв рішення, в якому постановив, що норми щодо конкуренції Співтовариства і такі ж національні норми діють у двох різних сферах: перші передбачають застосування санкцій стосовно поведінки, яка негативно впливає на торгівлю в межах Співтовариства, тоді як другі мають виключно національний зміст. Внаслідок цього державні владні органи мають право відповідно до національного законодавства розпочинати справу проти будь-якої угоди, навіть у тих випадках, коли спір відносно застосування норм Співтовариства до цієї угоди розглядається Комісією.

Поняття підприємство (суб'єкт підприємницької діяльності)

Положення ст. 85 і 86 Договору застосовуються до поведінки суб'єктів підприємницької діяльності, не визначаючи обсяг цього поняття. Цю прогалину заповнили Суд Європейських Співтовариств і Комісія, тлумачення яких має тенденцію до значного розширення цього поняття. Так, зовсім необов'язково, щоб відповідний суб'єкт підприємницької діяльності мав юридичну осібність: оскільки він бере участь у торговельній діяльності, остільки підпадає під сферу дії поняття суб'єкта підприємницької діяльності. З цього випливає, що фізична особа також може бути суб'єктом підприємницької діяльності, якщо буде встановлено, що вона бере участь у комерційній діяльності. Також можна зробити висновок, що відповідний суб'єкт може не керуватися мотивами, які полягають в отриманні прибутків.

У цьому випадку постають два специфічних запитання. По-перше, чи мають групи компаній розглядатись як один і той самий суб'єкт підприємницької діяльності? СЄС дав позитивну відповідь, обумовивши, що один із членів цієї групи здійснює за іншим контроль достатнього рівня. У рішенні у справі Hydrotherm v Andreoliu Суд постановив, що група, яка складалася з фізичної особи та компанії і товариства, контрольованих цією особою, становила один суб'єкт підприємницької діяльності. Інше питання стосується відносин між материнською компанією та її філіями. Тут Комісія і Суд керуються принципом, який полягає в тому, що коли філія не становить з материнською компанією економічного утворення, вона разом з її материнською компанією не є єдиним суб'єктом підприємницької діяльності. Це може викликати ефект визнання законною угоди між материнською компанією та її філією. При цьому в разі укладання тієї самої угоди між окремими суб'єктами підприємництва, вона порушувала б політику Європейського Союзу щодо конкуренції.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >