< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Бойові дії на Південно-Західному та Південному фронтах

З середини липня 1941 р. почався виключно важкий етап збройної боротьби. Незважаючи на опір відступаючих радянських військ, ворог продовжував, хоча й дещо уповільненими темпами, просуватись у глиб країни.

Вирішальні бої на території України розгорнулися на житомирсько-київському, уманському та одеському напрямках. Німецьке командування планувало швидко розгромити дислоковані тут великі угруповання Червоної армії, захопити територію України, а потім здійснити прорив на Кавказ і в Закавказзя.

У перших же боях далася взнаки нестача озброєння, боєприпасів і пального. До всього війська були позбавлені чіткого, компетентного керівництва з боку як Ставки Верховного Головнокомандування, так і низових ланок управління, дезорганізовані внаслідок їхніх суперечливих наказів. Відчувалися розгубленість, навіть безпорадність у військах перед шаленим натиском броньованих полчищ ворога, які, прикриті з повітря громадою літаків, рвалися вперед.

З початку липня депресія від невдач Червоної армії, що охопила було Сталіна, змінилася гарячковою, імпульсивною, волюнтаристською діяльністю. Вона проявлялася у некомпетентному втручанні у складні воєнні проблеми, у яких тоді він мало що тямив. Цим Сталін завдав великої шкоди керівництву бойовими діями безпосередньо на фронтах.

Ведучи оборонні бої, частини Червоної армії завдавали ворогові значних втрат, гальмуючи його просування. Головною воєнно-політичною подією літньо-осінньої кампанії 1941 р. на території України була оборона Києва.

  • 11 липня 1941 р., коли німецьким військам вдалося прорвати рубіж у центрі Новоград-Волинського укріп-району і вийти на підступи до Києва, почалася оборона столиці України. Стійкий опір військ Київського укріп-району зірвав спроби ворога захопити місто з ходу. Під час цих боїв ворожу танкову атаку поблизу села Ставище на Житомирському шосе відбив загін воїнів 144-го стрілецького полку 28-ї гірсько-стрілецької дивізії під командуванням молодшого лейтенанта Д. 1. Шепе-ленка. Відбиваючи безперервні атаки, бійці гранатами і пляшками з запалювальною сумішшю підпалили 26 танків. Більшість воїнів загинула. Ті, що залишилися живими, були поранені, але продовжували битися. Загинув і Д. І. Шепеленко, який з останньою в'язкою гранат кинувся під ворожий танк, висадивши його в повітря.
  • 30 липня німецькі війська поновили наступ, але в середині серпня, наштовхнувшись на сильний опір захисників Києва, припинили штурм оборонних рубежів. Отже, київська оборона, відволікаючи великі сили противника, сприяла стабілізації становища на московському напрямку.

Та наприкінці серпня 1941 р. воєнна обстановка в Україні ускладнилася. Вороже командування повернуло з центрального напрямку на південь сильне танкове угруповання, форсувавши Дніпро. Захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Штаб Південно-Західного фронту й особисто командуючий, генерал М. П. Кирпонос, звернулися до Ставки Верховного Головнокомандування за дозволом негайно відвести війська з напівоточеного Києва. Але Сталін, виходячи з принципу "триматися до кінця", категорично заборонив залишати Київ. І певні підстави у Сталіна для цього були. Адже ще на початку серпня 1941 р. він прямо звернувся до командуючого Південно-Західним фронтом М. П. Кирпоноса і першого секретаря ЦК КП(б)У М. С. Хрущова із запитанням, чи є можливість не допустити, щоб німці форсували Дніпро і оточили Київ. Обидва співрозмовники Сталіна категорично його запевнили, що ні в якому разі не дадуть противнику як "перейти на лівий берег Дніпра, так і взяти Київ". Як бачимо, обіцянки Кирпоноса і Хрущова коштували небагато.

Лише 17 вересня, коли кільце оточення з півночі та півдня замкнулось, Ставка дала згоду на виведення військ із міста. Та вже було пізно — в оточенні загинули сотні тисяч воїнів. Тільки рештки військ змогли пробитися крізь лінію фронту. За три місяці боїв було втрачено основну масу військ Південно-Західного фронту. Такою була ціна лише однієї з помилок Сталіна як Верховного Головнокомандуючого.

Водночас із наступом на Київ 300-тисячна ворожа (переважно румунська) армія з 5 серпня 1941 р. повела широкий наступ на південний схід і південь України, метою якого було захоплення Одеси. Місто опинилось у важкому стані після того, як ворог прорвав фронт і відрізав Приморську армію від основних сил Південного фронту. Відбиваючи шалені атаки противника, захисники Одеси день у день посилювали опір і зрештою затримали ворога на третьому оборонному рубежі ,(Олександрівка — Стара Ванталинка — Кароліно-Бугаз). 15 вересня румунські війська почали генеральний наступ і незабаром опинилися в безпосередній близькості до міста не тільки зі сходу, а й з південного заходу. Тяжке воєнне становище на фронтах наприкінці вересня не давало можливості далі обороняти Одесу. Неперевершеною за своєю майстерністю операцією по евакуації Одеського укріпленого району закінчилася 16 жовтня 1941 р. оборона міста.

Протягом першого півріччя радянсько-німецької війни наша країна в результаті воєнних поразок утратила більшу частину кадрової армії. Але на кінець

1941 р. в тилових районах вдалося сформувати та озброїти понад 400 нових дивізій, на які покладалися надії, що вони вплинуть на хід подій на фронтах.

В оборонних боях на допомогу військам Червоної армії прийшли щойно сформовані загони українських партизанів. У лісах Чернігівщини, Сумщини, Житомирщини та інших місцевостях формувалися партизанські загони, до яких входили робітники, селяни, військовослужбовці, що опинилися в оточенні. За важких умов у ворожому тилу розпочали боротьбу партизанські загони, що їх очолювали С. А. Ковпак, С. В. Руднєв, М. М. Попудренко, О. Ф. Федоров та ін. Щоправда, на діяльності перших партизанських загонів та підпільних організацій негативно позначалася директивна настанова сталінського керівництва, що майбутня війна вестиметься виключно на чужій території. Давалися взнаки і поспішність та непродуманість їхнього формування за умов війни та відступу радянських військ. Підпільниками та партизанами часто ставали непідготовлені й просто ненадійні люди. Це незабаром після приходу окупантів спричинило масові провали та загибель підпільників, партизанів.

Уже на самому початку своєї бойової діяльності основна маса українських партизанів виявила себе захисниками населення від фашистських убивць і мародерів. Адже окупанти запровадили в Україні, як і в Інших районах СРСР, окупованих ними, режим терору і насильства. Головною їхньою метою була колонізація України. У планах нацистів щодо цього говорилося: "Україна —найплодючіша область Європи. її завданням буде постачати продуктами харчування та сировиною нову Європу. Цій меті повинні служити всі заходи у політичній, адміністративній та економічній галузях".

Невдовзі після загарбання Києва на околиці міста, у Бабиному Яру, протягом кількох днів було страчено 52 тис. жінок, дітей та старих єврейської національності. Відтак Бабин Яр став місцем постійних розстрілів (щовівторка та щоп'ятниці), де було знищено загалом понад 100 тис. громадян єврейської, української, російської та інших національностей.

Криваві сліди нацистських головорізів не обминули жодного міста чи району України. Жертвами цього терору, розв'язаного передусім з расистських та політичних міркувань, стали 1366 тис. радянських військовополонених у 180 таборах смерті, розташованих на території України. У республіці відомо не менше 250 місць масових розстрілів українського населений. Усього за роки окупації в Україні загинуло близько 4 млн. цивільного населення, !Д з них становили люди єврейської національності, решту — українці, росіяни, поляки та ін. Не зупиняючись ні перед чим, гітлерівці хотіли морально зломити населення окупованих територій, придушити його волю до опору.

Восени 1941 р. обстановка на радянсько-німецькому фронті була вкрай напруженою. За п'ять місяців війни гітлерівцям удалося значно просунутися на вирішальних його ділянках, зокрема на південно-західній — на 900—1200 км. Нацистська верхівка розраховувала, що, здобувши столицю СРСР, вона досягне політичної мети війни. Для проведення генерального наступу на Москву гітлерівське командування зосередило угруповання, що налічувало понад 1 млн. до зубів озброєних солдатів та офіцерів. Радянських військ на московському напрямку було значно менше. День і ніч тривали ці найзапекліші і водночас найвідповідальніші з початку війни бої.

Але на початок грудня 1941 р. німецький наступ захлинувся, співвідношення сил нарадянсько-німецькому фронті почало мінятися на користь Червоної армії. Склалися умови для переходу її у контрнаступ, який привів до розгрому німецьких військ. Разом із сотнями, тисяч солдатів багатьох національностей у битві за Москву стійкість проявили воїни-українці. Деякі з них — П. О. Бондаренко, І. В. Москаленко, Г. О. Петренко— удостоєні за це звання Героя Радянського Союзу. На полях Московської битви було остаточно поховано гітлерівський план "блискавичної війни", розвіяно міф про непереможність німецької армії.

Успіх під Москвою Сталін вирішив використати для розвитку загального наступу. Всупереч пропозиціям своїх військових радників він дав вказівку про проведення багатьох часткових і розрізнених наступальних операцій. Погано продумані і слабо забезпечені у матеріально-технічному відношенні, всі вони були невдалими. Великої крові радянським воїнам коштували помилки Ставки, а також командування Південно-Західного фронту на чолі з С, К. Тимошенком і М. С. Хрущовим. 12 травня 1942 р. війська цього фронту перейшли в наступ з метою визволення Харкова і прорвали оборону противника, проте невдовзі наштовхнулися на сильний опір. Замість того, щоб зайняти оборону, вони отримали наказ продовжувати наступ. Наслідком цього було оточення противником трьох радянських армій. У полоні опинилося 240 тис. чоловік.

Несприятливо розгорталися події і в Криму, де гітлерівці розпочали вирішальний штурм Севастополя, оточеного ще восени 1941 р. Блоковані з суші, моря і повітря набагато переважаючими силами ворога, героїчні захисники 4 липня 1942 р. за наказом Ставки Верховного Головнокомандування залишили місто. Невдача спіткала радянські війська і на Керченському півострові. Лише частину військ Кримського фронту, до складу якого входили три армії, вдалося евакуювати на Таманський півострів. Більшість воїнів потрапили у полон. А 10 тис. чоловік зайняли оборону в Аджимушкайських каменоломнях і героїчно захищали їх з травня по жовтень 1942 р.

У такій вкрай несприятливій для радянських військ обстановці 28 червня 1942 р. німецькі війська великими танковими з'єднаннями за підтримкою авіації почали навальний наступ на воронезькому напрямку. Наслідком цього був прорив фронту вглиб на 200—400 км протяжністю 600—650 км. Із залишенням 22 липня 1942 р. м. Свердловська Ворошиловградської області уся територія Української PCP була окупована німецькими військами.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкажіть про співвідношення військових сил СРСР і фашистської Німеччини та про становище на радянсько-німецькому кордоні у переддень війни. 2. Які плани виношувала нацистська верхівка щодо України? 3. Використовуючи текст параграфа та найновіші публікації, схарактеризуйте суть прорахунків військово-політичного керівництва СРСР у війні з Німеччиною та їхні причини. 4. Підготуйте повідомлення про початок війни та перші битви у районах, що прилягали до західного кордону України. Чому німецьким військам у перший місяць війни вдалося захопити значну частину території України? 5. Які вживалися заходи щодо мобілізації українських сил на відсіч німецькій агресії? Чим ви можете пояснити посилення репресій проти українського населення у прифронтових районах? 6. Дайте загальну характеристику бойових дій на Південно-Західному і Південному фронтах наприкінці 1941 р. Які їхні наслідки? 7. Розкажіть про трагічні події на Кримському фронті.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >