< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Стародавній Вавилон

Найбільш відомими пам'ятками Вавилона, країни, яка розташовувалася у межиріччі Тигру і Євфрату, були кодекси законів царя Ешнунни (XX ст. до н.е.), царя Ліпіт-Іштара (ХХ-ХІХ с. до н.е.) і царя Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.). Вони надають можливість прослідити намагання правителів законодавчо вирішити існуючі тоді економічні проблеми.

Так, тексти законів царя Ешнунни містять дані про встановлені державою тверді ціни в грошових одиницях сиклях (1сикль - 8,4 г срібла) на основні продукти (ячмінь, масло, вовну, сіль, мідь і т.д.), рівень орендної плати, розміри штрафів, ставки позичкових відсотків, плати за виховання тощо. Така жорстка регламентація економічних відносин пояснюється загрозою для нормального функціонування держави та її інститутів (особливо армії) стихійного розвитку товарно-грошового обігу, особливо лихварських операцій, що супроводжувалося зниженням податкових надходжень в казну і збільшенням чисельності тих вільних общинників, які за борги переходили в рабство і поповнювали прошарок неповноправних громадян.

Найбільш яскраво особливості державного регулювання суспільно-економічних відносин Вавилону висвітлюються у найвідомішій історичній пам'ятці цієї країни - Кодексі законів царя Хаммурапі. Ці закони висічені на чорному базальтовому стовпі й містять 282 статті. Найбільш важливими з точки зору економічної думки були групи статей, що регламентували відносини власності, оренди, лихварства і найму.

Так, з метою захисту власності громадян Вавилона в Кодексі заборонялися продаж та відчуження їх земельних ділянок. Особлива увага приділяється захисту власності палацу і державних службовців, насамперед воїнів (редумів і баірумів). "Поле, будинок і сад, що належать ре-думу, баіруму або платнику доходу, не можуть бути проданими за срібло" (ст. 36). Більш того, вавилонські громадяни, які були куплені в якості рабів за межами своєї держави, повертають собі волю при поверненні на вітчизну (ст. 280)1. Одночасно, поділ суспільства на рабів і рабовласників вважався природним і довічним.

В Кодексі чітко визнавалися права приватної власності, а спроби посягнути на неї каралися через різні форми штрафних санкцій, віддачею у рабство або смертною карою. Захищалися інтереси учасників торговельних угод та встановлювалася єдина система виміру.

Держава жорстко регламентувала діяльність лихварів. Так, у випадку неврожаю дозволялося продовжити борг ще на один рік без сплати додаткових відсотків, максимальний лихварський відсоток становив 20 % в грошовій формі та одну третину від суми боргу у натуральній формі.

В Кодексі термін боргового рабства було жорстко обмежено трьома роками. "Якщо борг здолав чоловіка, і він продав за срібло свою дружину, свого сина чи свою дочку або віддав їх в кабалу, три роки вони повинні обслуговувати будинок їх покупця або їх лихваря, на четвертий рік їм повинна бути надана воля" (ст. 117). Велика увага приділяється регулюванню відносин найму (як людей, так і майна), регламентується розмір плати за найману працю.

Стародавня Індія

Розвиток економічної думки Стародавньої Індії відбився в літературно-релігійних пам'ятках, серед яких особливе місце займають "Закони Ману" - правила благочестивої поведінки, які приписуються прародителю людей Ману. Вони складалися на протязі декількох століть брахманами - служителями релігії індуїзму і містять багатий матеріал про особливості соціально-економічного розвитку. В Законах відображається розшарування стародавнього індійського суспільства на чотири замкнуті варни, кожній з яких відводилася особлива сфера життєдіяльності; розглядається важлива роль держави в суспільстві, до її економічних функцій віднесено забезпечення доходів і регламентації господарської діяльності.

Більш пізні твори буддизму (релігії, яка виникла в середині І тис. до н.е.) та брахманізму відображають процеси інтенсивного будівництва в Індії міст, розповсюдження приватної власності й рабоволодіння, появи монетної чеканки, створення в III ст. до н.е. першої загальноіндійської держави. З точки зору економічної думки визначне місце серед цих творів займає знаменитий трактат "Артхашастра", складений в перші століття нашої ери, проте з широким використанням матеріалу більш ранніх творів (ІУ-Ш ст. до н. е). Авторство трактату про мистецтво політики і управління державою приписується брахману на ім'я Каутілья Вішнугупта - раднику царя Чандрагупти І.

Як видно із самої назви ("артха" - матеріальна користь; "піастра" - наука, науковий твір), ця робота присвячена принципам отримання матеріальної вигоди. Мається на увазі розширення території держави, що дозволяє збільшити кількість платників податків і, отже, доходи казни. На ці доходи можна утримувати більше військо, завдяки якому - розширювати територію держави.

Автор трактату рекомендує правителю утримувати ефективний державний апарат, який повинен регулювати господарство, особливо землеробство, збирати податки, розширяти будівництво і забезпечувати охорону іригаційних споруд. В "Артхашастрі" аналізуються основні види надходжень в казну - доходи від державних (царевих) господарств, різноманітні податки, мито та штрафи з населення. Податки розглядаються як винагорода царя за охорону країни від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.

Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати "справедливі ціни" на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у казну. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, і його норма заздалегідь фіксувалася: для місцевих товарів у розмірі 5 % встановленої ціни, а для іноземних товарів - 10 %.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >