Художній принцип класичної естетики

Перехідний характер класичної культури (що відповідає процесу переходу від родового суспільства до індустріального, не дивлячись на те що хронологічно це найбільший період письмової історії) свідчить про неостаточність розриву людини та суспільства, матеріальної та духовної культури, а тому спільним моментом у всьому різноманітті форм естетичного в класичній естетиці є наслідування (mimesis з грец. - наслідування) як художній принцип, що розкриває подібність, спорідненість мистецтва світу в цілому. Він демонструє спорідненість буття, естетичний характер єдності людського досвіду, в незалежності від того, що наслідує дана конкретна доба (космоцентризм - Античність, теоцентризм - Середньовіччя, логоцентризм - Новий час). Ідеал цілісності людського життя, спорідненості людини з людством є настільки близьким ще самій реальності, що мистецтву лише залишається її наслідувати, на думку видатного німецького естетика XVIII ст. Фр. Шиллера.

Занурення в наслідування класичного мистецтва дозволяє людині пізнати себе, але свою справжню, вдосконалену природу, свій "досвід зростаючого освоєння в світі", вважає німецький теоретик Г. Гадамер і в цьому сенсі погоджується з теорією впізнання давньогрецького філософа Арістотеля. Останній радість впізнання в мистецтві пов'язує з проблемою розрізнення художньої правди і правдоподібності. Правдоподібність дозволяє вміло копіювати реальність. Художня правда мімезису припускає подібну правдоподібність, але перевершує її: вона покликана розкрити особливий сенс буття людини, на що і мають бути спрямовані зусилля митця. Художній принцип наслідування підкреслює спорідненість людини реальності, а не просто копіює її образи. Тому класична естетика далека від натуралізму. Мімезис покликаний зазирнути за покривало явищ і випадковостей та розкрити внутрішню суть речі, відкрити її гармонійний зв'язок зі світом. Він розкриває впорядкованість і гармонійність світу, що ховається за розмаїттям речей та ситуацій. Твір мистецтва як особлива річ стає для людини запорукою впорядкованості її існування у Всесвіті.

Така художнього форма моделювання світу як мімезис підкреслює спорідненість мистецтва з іншими сферами блага - істиною (головною цінністю царини пізнання) та добром (головною цінністю царини моралі). Це свідчить про єдність духовної культури під приматом релігії.

Форма творчості

Оскільки, на етапі розвитку класичної естетики, річ не зовсім відокремлюється від суспільно-цілого, а тому вона не може повністю виразити повноту естетичного ідеалу. Тому "ані прекрасний горщик, ані прекрасний кінь, ані прекрасна дівчина" (давньогрецький філософ Платон) не можуть повністю виразити поняття "прекрасного". Його всезагальність не вміщується в межі окремої речі. Лише світ в цілому є абсолютним витвором мистецтва. Тому митцем в цьому контексті не може стати взірцем людини як такої. Лише Бог є актором творчості. Так вже в давньогрецького філософа Емпедокла Бог тлумачиться як митець (Deus artiflex), живописець (Deus pictor) й актор.

Митець в естетичній теорії визначається як представник соціальної структури художнього поля, який має статус автора твору мистецтва. В класичній естетиці проблема авторства не відіграє провідної ролі. Представник давньогрецької натурфілософії Емпідокл порівнює космогенез зі створенням картини. Так само і середньовічна філософія чітко відмежовує "природу тварну" від "природи, що створює" (середньовічний теолог Еріугена). Бог є не лише метою вираження священного змісту, що набуває художньої форми втілення, але й її рушійною силою. Божественне натхнення є джерелом художньої творчості як в античній міфології, так і за часів Відродження. Продукти фантазії, що далеко відхиляються від традиційного канону, розглядаються як відхилення від божественного задуму, як поштовх темних сил, неуцтво диявола. Тому тема авторства художнього твору не є такою важливою. Більшість митців навіть не залишили своє ім'я на творі, тому що не мали авторських амбіцій, сприймали себе як рупор божественного натхнення.

Людська діяльність ще схоплюється у своїй цілісності, поза її цеховими специфіками. Саме в цьому полягає універсальність давньогрецького терміну "техне" та латинського "арт". Вона є способом проявлення прихованої суті людини за поверхнею явищ. Хоча будь-яка взаємодія з річчю викриває лише нові поверхні, проте уявлення про сутність речі формує метафору глибини. "Довершеність форми дозволяє унаочнити її суспільну сутність" (сучасний український дослідник В. Панченко), а тому твори мистецтва сприймаються як проблиск абсолютного у темряві феноменального світу.