< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Специфіка науково-педагогічного дослідження у професійній школі

Методологія науково-педагогічного дослідження

Для дослідників-початківців дуже важливо мати уявлення про методологію та методи наукової творчості, оскільки саме на перших кроках до оволодіння навичками наукової роботи виникає найбільше запитань методологічного характеру.

Методологія (rp. methodos - спосіб, метод і logos - наука, знання) - вчення про правила мислення у процесі створення теорії науки.

Питання методології досить складне, оскільки воно тлумачиться по-різному. Багато зарубіжних наукових шкіл не розмежовують методологію і методи дослідження. У вітчизняній науковій традиції методологію розглядають як учення про науковий метод пізнання або як систему наукових принципів, на підставі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження. Найчастіше методологію тлумачать як теорію методів дослідження, створення концепцій чи як систему знань про теорію науки або систему методів дослідження. Методику розуміють як сукупність прийомів дослідження, включаючи техніку й різноманітні операції з фактичним матеріалом.

Методологія в широкому розумінні - це вчення про структуру, логічну організацію, засоби і методи діяльності загалом. Зазвичай методологію вважають насамперед методологією наукового пізнання, тобто сукупністю теоретичних положень про принципи побудови, форми і засоби науково-пізнавальної діяльності.

Сучасна загальнонаукова методологія використовує такі теоретичні концепції, як системний підхід, загальна теорія систем, системний аналіз та інші види системних методів. їх основу становлять загальні принципи і методи вивчення, побудови й функціонування системних об'єктів. З іншого боку, методологія - це насамперед сукупність реальних, функціонуючих у певній науковій галузі принципів самого розуміння закономірностей реального світу, використання методів дослідження та їх взаємозв'язку, тлумачення понять науки з боку їх логічної форми, загального філософського аналізу, побудови теорій і розуміння вихідних засад певної науки. Методологію можна розглядати і як визначену систему основних ідей.

Фундаментальна, або філософська, методологія є вищим рівнем методології науки, що визначає загальну стратегію принципів пізнання особливостей явищ, процесів, сфер діяльності. Філософські вчення, провідними ідеями яких є філософські концепції наукового пізнання, діалектичний метод і теорія наукової творчості, визначають загальний підхід до вивчення проблем, спрямованих на вирішення здебільшого стратегічних завдань, а не завдань конкретного дослідження. Філософська методологія виконує два типи функцій. По-перше, вона виявляє смисл наукової діяльності та її взаємозв'язки з іншими сферами діяльності, тобто розглядає науку стосовно практики, суспільства, культури людини. Це філософська проблематика, але методологія не є особливим розділом філософії: методологічні функції щодо спеціальних наук виконує філософія в цілому. По-друге, методологія вирішує завдання вдосконалення, оптимі-зації наукової діяльності, виходячи за межі філософії, хоча й базується на розроблених нею світоглядних і загальнометодологічних орієнтирах та постулатах.

Загальнонаукова методологія використовується в усіх або переважній більшості наук, оскільки будь-яке наукове відкриття має не лише предметний, але й методологічний зміст, спричиняє критичний перегляд прийнятого досі понятійного апарату, чинників, передумов і підходів до інтерпретації матеріалу, що вивчається. Необхідно звернути увагу на такі загальнонаукові принципи пізнавальної діяльності людини, як порівняльно-історичний, термінологічний, системний, структурно-функціональний, системно-діяльнісний, синергетичний, інформаційний, культурологічний, аксіологічний, моделювання.

У межах історичного підходу активно застосовується порівняльно-історичний метод - сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дають змогу виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їх генетичну спорідненість, загальне і специфічне в їх розвитку.

Як відомо, будь-яке теоретичне дослідження потребує опису, аналізу й уточнення понятійного апарату конкретної галузі науки, тобто термінів і понять, що їх позначають. Тому визначення понять формулюють, базуючись на тлумачних та професійних словниках. Визначення обсягу і змісту поняття подають через родову ознаку й найближчу видову відмінність. Зазвичай спочатку тлумачать родове поняття, з якого виокремлюється або входить до нього як складник досліджуване поняття. Потім визначають ту ознаку, яка відрізняє його від усіх подібних, причому вона має бути найважливішою і найсуттєвішою. Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнення змісту й обсягу понять, встановлення їх взаємозв'язку і субординації, місця в понятійному апараті теорії, на якій базується дослідження.

Справді наукове визначення складних явищ і фактів не може обмежуватися формально-логічними вимогами. Воно має містити оцінку фактів, об'єктів, явищ, що визначаються, органічно увійти до чинної терміносистеми.

Застосування системного підходу потребує кожний об'єкт наукового дослідження, сутність якого полягає в комплексному дослідженні великих та складних об'єктів (систем) як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин.

Згідно з системним підходом, система - це цілісність, яка становить єдність закономірно розташованих і взаємопов'язаних частин. Основними ознаками системи є наявність: 1) найпростіших одиниць - елементів, які її складають; 2) підсистем - результатів взаємодії елементів; 3) компонентів - результатів взаємодії підсистем, які можна розглядати у відносній ізольованості, поза зв'язками з іншими процесами та явищами; 4) внутрішньої структури зв'язків між цими компонентами, а також їх підсистемами; 5) певного рівня цілісності, ознакою якої є те, що система завдяки взаємодії компонентів одержує інтегральний результат; 6) у структурі системотвірних зв'язку, які об'єднують компоненти і підсистеми як частини в єдину систему; 7) зв'язку з іншими системами зовнішнього середовища.

Завдяки системному підходу визначають стратегію наукового дослідження. У його межах розрізняють структурно-функціональний, системно-діяльнісний, системно-генетичний та інші підходи.

Сутність структурно-функціонального підходу полягає у виділенні в системних об'єктах структурних елементів (компонентів, підсистем) і визначенні їх ролі (функцій) у системі.

У межах структурно-функціонального підходу досліджують сутнісно-функціональну, функціонально-генетичну та функціонально-логічну структури системи. Перша з них виявляє субстанційні елементи, підсистеми та компоненти системи, а також їх сутнісні зв'язки й основні функції. Друга розкриває внутрішні закономірності розвитку і функціонування системи (від простого до складного, від нижчого до вищого, від генетично вихідного до генетично похідного, включаючи у "знятому" вигляді моменти попереднього при відносній самостійності). Третя виявляє логічно можливі відношення між функціями системи: переваги, домінування, супідрядності (основна і допоміжні функції); функціональної рівнозначності, або еквівалентності; поєднання (комбінована функція) та ін. Унаслідок структурно-функціонального підходу створюються моделі (описові, математичні, графічні) досліджуваної системи.

Загальнонауковою методологією вивчення об'єкта дослідження є системно-діяльнісний підхід, який значно поширився в сучасних наукових розробках. Він виявляє певний компонентний склад людської діяльності. Серед найсуттєвіших її компонентів: потреба - суб'єкт - об'єкт - процеси - умови - результат. Зазначене створює можливість комплексно дослідити будь-яку сферу людської діяльності.

Діяльнісний підхід - це методологічний принцип, основою якого є категорія предметної діяльності людини (групи людей, соціуму в цілому). Діяльність - форма активності, що характеризує здатність людини чи пов'язаних з нею систем бути причиною змін у бутті. Діяльність людини може розглядатися в загальному значенні цього слова - як динамічна система взаємодії людини із зовнішнім середовищем, а також у вузькому, конкретному - як специфічна професійна, наукова, навчальна форма активності людини, в якій вона досягає свідомо поставлених цілей, що формуються внаслідок виникнення певних потреб.

У процесі діяльності людина є суб'єктом діяльності, а її дії спрямовані на зміни об'єкта. Будь-яка діяльність реалізується завдяки множині взаємопов'язаних дій - одиниць діяльності, що не розкладаються на простіші, внаслідок якої досягається конкретна мета діяльності.

Зміст системно-генетичного підходу - розкриття умов зародження, розвитку й перетворення системи. Відносно новим є синергетичний підхід.

Сутність синергетичного підходу полягає в дослідженні процесів самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур. Він реалізується в дослідженні систем різної природи: фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних, екологічних тощо. Предметом синергетики є механізми спонтанного формування і збереження складних систем, зокрема тих, які перебувають у стані стійкої нерівноваги із зовнішнім середовищем. До сфери його вивчення потрапляють нелінійні ефекти еволюції систем будь-якого типу, кризи і біфукації нестійка фаза існування, що передбачає множинність сценаріїв подальшого розвитку.

З позицій синергетичного підходу неможливо традиційними детерміністськими методами вивчати розвиток складно організованих систем. Як відомо, нестійкість системи розглядається як перешкода, що потребує обов'язкового подолання. Жорсткі причиново-наслідкові зв'язки поступального розвитку мають лінійний характер. Сучасне визначається минулим, а майбутнє - сучасним. Синергетичний підхід передбачає ймовірне бачення світу, базується на дослідженні нелінійних систем. Образ світу постає як сукупність нелінійних процесів. Ідея нелінійності включає багатоваріантність, альтернативність шляхів еволюції та її незворотність. За допомогою синергетичного підходу вивчають дисипативні (нестійкі, слабо організовані) складні системи.

Інструментарій синергетичного підходу дає змогу визначити, що:

  • 1) складно організованим системам неможливо нав'язати напрями і шляхи розвитку, можливо лише сприяти (шляхом незначних впливів) процесу самоорганізації;
  • 2) неможливо досягти одночасного поліпшення відразу всіх важливих показників системи;
  • 3) при кількох станах рівноваги еволюційний розвиток системи відбувається за лінійного зростання ентропії (невизначеності ситуації);
  • 4) для складних систем є декілька альтернативних шляхів розвитку;
  • 5) кожний елемент системи несе інформацію про результат майбутньої взаємодії з іншими елементами;
  • 6) складна нелінійна система у процесі розвитку проходить через критичні точки (точки біфукації), в яких відбувається розгалуження системи внаслідок вибору одного з рівнозначних напрямів її подальшої самоорганізації;
  • 7) управляти розвитком складних систем можливо лише в точках їх біфукації за допомогою легких поштовхів, сума яких має бути достатньою для появи резонансу - достатньої амплітуди коливань як усередині системи, так і відносно впливів зовнішнього середовища. Тобто, чим меншою є сума впливів на більший об'єкт або процес у момент біфукації складно організованої системи, тим більший кінцевий синергетичний ефект.

Для ефективного використання синергетичного підходу необхідно: виділити й охарактеризувати у поняттях формальної логіки складну систему або процес, які потребують синергетичного впливу; дослідити стратегію її розвитку, описати можливі рівні і свободи, тобто рівноможливі напрями та шляхи її розвитку; здійснити факторний аналіз можливих шляхів її самоорганізації; визначити мету або бажаний результат (у яких конкретно аспектах необхідно змінити стан певної системи); розробити номенклатуру (перелік) незначних впливів, що сприятимуть самоорганізації хаотичної системи, а також тактику їх застосування; правильно визначити критичний момент біфукації досліджуваної системи.

Відносно новим загальнонауковим методом є інформаційний підхід, сутність якого полягає в тому, що під час вивчення будь-якого об'єкта, процесу чи явища у природі чи суспільстві насамперед виявляються найхарактерніші для нього інформаційні аспекти.

В основі інформаційного підходу лежить принцип інформаційності, згідно з яким:

  • -- інформація є універсальною, фундаментальною категорією;
  • - майже всі процеси та явища мають інформаційну основу;
  • - інформація є носієм сенсу (змісту) всіх процесів, що відбуваються у природі та суспільстві;
  • - всі наявні у природі та суспільстві взаємозв'язки мають інформаційний характер.

Інформаційний підхід тісно пов'язаний із системним. Він передбачає використання пізнавальних можливостей інформаційних теорій, методів, засобів, організаційних форм і технологій.

Для вчених інформаційна діяльність є невід'ємним складником творчого процесу, одним із важливих обов'язкових елементів наукового дослідження, наприклад, огляд літератури з теми дослідження спостереження, експеримент і т. ін.

Особливе значення має дослідно-пізнавальний потенціал культури для вивчення людини і суспільства. Культурологічний підхід інтегрує дослідний потенціал, накопичений різними науками, які вивчають культуру (філософією культури, теорією культури, мистецтвознавством, психологією культури, соціологією культури, історією культури та ін.), і реалізує прагнення до аналізу предмета дослідження як культурного феномену. У межах культурологічного підходу культура розглядається як система, що складається й функціонує у взаємодії об'єктивної (будь-які культурні об'єкти) та суб'єктивної ("зліпок" культури і свідомості) форм; раціонального й емоційно-чуттєвого її складників; культурно-іноваційних механізмів проникнення культури в усі галузі та сфери людської діяльності; процесів виробництва, розповсюдження (трансляцій) і "присвоєння" культурних цінностей тощо. Дослідний потенціал культурологічного підходу полягає в такому:

  • - обрання для досягнення мети і завдань дослідження найбільш адекватного визначення культури;
  • - розгляд процесів та явищ як феноменів культури;
  • - використання найсуттєвіших ознак культури, її субстанціональних елементів, аксіологічних, функціональних, інструментальних та інших можливостей;
  • - знання й використання теоретичних досягнень культурології.

Аксіологічний підхід базується на понятті цінності і дає можливість з'ясувати якості та властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольнити потреби окремої особистості і певного суспільства, а також ідеї й спонукання у вигляді норми та ідеалу. Цінності - це перевага певних смислів і побудованих на підставі цього способів поведінки.

Слід підкреслити, що для аналізу формування знання необхідне вивчення практичної й теоретичної діяльності людини у співвідношенні з її соціальним аспектом. У центрі досліджуваних проблем знаходиться людина як член соціуму, представник етносу, психологічний суб'єкт, мовна особистість, комунікант.

Пізнавальний принцип у методології не має чітко окреслених меж, можливості його використання визначаються специфікою галузі.

Для вивчення внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкта дослідження суттєве значення має метод моделювання. За його допомогою вивчаються ті процеси і явища, які не можна вивчити безпосередньо. Метод моделювання став ефективним засобом виявлення суттєвих ознак явищ і процесів.

Моделювання і модель - два пов'язаних між собою поняття. Модель розуміють як уявну або матеріальну систему, яка, відображаючи або відтворюючи об'єкт дослідження, може замінити його настільки, що її вивчення дає нову інформацію про цей об'єкт. Моделювання - це дослідження об'єктів пізнання на їх моделях, побудова й вивчення моделей реально існуючих об'єктів: метод опосередкованого вивчення різноманітних об'єктів, процесів та явищ. Предметом моделювання можуть бути як конкретні, так і абстрактні об'єкти; як реально існуючи системи, так і системи, які лише підлягають конструюванню за допомогою концептуальних, вербальних, математичних, графічних, фізичних моделей. Метод моделювання має таку структуру: постановка завдання; визначення аналога; створення або вибір моделі; розробка конструкту; дослідження моделі; переведення знань з моделі на оригінал.

Конкретно-наукова методологія - це сукупність ідей або специфічних методів певної науки, які є базою для розв'язання конкретної дослідної проблеми. Це наукові концепції, на які опирається дослідник. Конкретно-наукова методологія потребує звернення до загальновизнаних концепцій провідних учених у певній галузі науки.

На основі методологічних засад наукових досліджень необхідно чітко здійснювати дослідження за такими напрямами:

  • - вивчення наукових праць учених за обраною тематикою конкретної галузі науки;
  • - узагальнення ідей науковців, які безпосередньо вивчали цю проблему;
  • - проведення досліджень вже існуючих специфічних підходів до вирішення наукової проблеми;
  • - аналіз концепцій у певній сфері наукової і практичної діяльності як українських, так і зарубіжних учених і практиків.

Зазначене й становить наукову концепцію дослідження. Загальновідомо, що концепція - це система поглядів, система опису певного предмета або явища стосовно його побудови, функціонування, що сприяє його розумінню, тлумаченню, вивченню головних ідей. Концепція має надзвичайне значення, оскільки є єдиним визначальним задумом, головною ідеєю наукового дослідження.

Конкретно-наукова методологія виконує синтетичну функцію всередині конкретних наук, за умовами взаємодії цих наук.

Підсумовуючи зазначене вище, методологія науки виконує такі функції:

  • - визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динамічні процеси та явища;
  • - допомагає введенню нової інформації до фонду теорії науки;
  • - створює систему наукової інформації, яка базується на об'єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання;
  • - спрямовує, передбачає особливий шлях, на якому досягається певна науково-дослідна мета;
  • - забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що вивчається;
  • - забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >