< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Конституційно-правові засади адвокатури в Україні. Принципи діяльності

Правові засади адвокатури в Україні

Документами, що визначають правовий статус української адвокатури та принципи і засади ЇЇ діяльності є Конституція України, ЗУ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі Закон), Кримінально-процесуальний кодекс України, процесуальні кодекси інших гілок судової системи України та інші Закони та урядові постанови України.

Генеральне визначення адвокатури і її функцій дано в ст. 59 Конституції України: "Для забезпечення права на за захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура".

Отже, допоки діє Конституція України жоден закон не може дати іншого визначення цій конституційній інституції. Більше того, влада держави зобов'язана забезпечити необхідні безперешкодні умови діяльності адвокатури. На жаль, практика поводження з Конституцією з боку владних органів та посадових осіб у цьому питанні свідчить про гострий дефіцит бажання у них виконувати вимоги Основного Закону держави.

Закон (ст. 3) визначає правовий статус адвокатури таким чином: "Адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом."

Правовий статус адвокатури - одне з головних питань в історії становлення суцозахисницького інституту в Україні. Сьогодні, з прийняттям Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", можна стверджувати, що адвокатура (поки що теоретично) уперше з часів судової реформи, що відбулася у Російській імперії в 1864 р., наблизилась до статусу, якому вона відповідала після свого заснування.

"Теоретично" тому, що протягом майже вікової історія адвокатури в тоталітарній Радянській державі і двадцятирічного періоду правового безладу часів незалежності як на законодавчому рівні, так і на практиці імідж другосортності професії адвоката порівняно з іншими юридичними спеціалізаціями - насаджувався і утримувався майже офіційно, що зазвичай притаманно лише авторитарним і тоталітарним режимам.

Перша стаття Закону "Визначення основних термінів" не містить поняття адвокатури. Визначенню цього поняття присвячено ст. 2 Закону.

Закон "Про адвокатуру" визнавав адвокатуру "добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу".

Частина 1 ст. 2 чинного Закону позиціонує адвокатуру як недержавний самоврядний інститут, що забезпечує (курс наш) здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.

Що насправді змінилось і що викликає певні роздуми?

В обох визначеннях поняття адвокатури нами курсивом виділено одну з головних функцій адвокатури - межі впливу. Якщо у першому визначенні адвокатура лише "... сприяє захисту прав...", то у чинному Законі адвокатура "... забезпечує здійснення захисту...". Тобто Закон користується конституційною термінологією - мовою Конституції. Це звучить обнадійливо.

Між словами "сприяти" і "забезпечувати" існує суттєва різниця. Сприяння - це ніби добровільна і необов'язкова категорія. Можна комусь співчувати, сприяти його діяльності, а можна лише співчувати... Сприяння не передбачає відповідальності. Хочу - сприяю, не хочу - ні. Обов'язок забезпечення якогось дійства - імператив, правова категорія, за яку можна і спитати і за невиконання якої можна покарати.

Отже, Закон позиціонує адвокатуру як організацію, яка в законодавчому порядку уповноважена забезпечити надання усіх видів правової допомоги. Це слід розглядати як значне підвищення і зміцнення статусу адвокатури. З іншого боку, з адвокатури загалом, а з адвоката зокрема можна і, мабуть, будуть запитувати у разі незабезпечення своєї функції.

Те, що відбувається далі, дещо насторожує уважного читача, не кажучи вже про науковця-правознавця. У визначенні адвокатури в чинному Законі випали такі поняття, як "добровільність", "професійність", "громадськість". Випадково це чи осмислено?...

Закон (ч. І ст. 2) стверджує, що адвокатура "... самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом" (курс, наш)

Після ознайомлення з наведеним текстом мимоволі виникає питання, як сумістити два антагонічних ствердження в одному реченні: "самостійно вирішує питання організації і діяльності" з "в порядку, встановленому цим Законом". Про яку самостійність і незалежність недержавної і самоврядної організації йдеться в Законі, коли все до найдрібніших деталей урегульовано Законом.

Не є секрет, що вирішальна роль у трансформації статусу адвоката, як і багатьох інших понять та положень, закладена чинним Кримінально-процесуальним кодексом, що набрав чинності з 19 листопада 2012 р. Саме цей документ став визначальним для ролі адвоката у кримінальному процесі і саме новий КПК зробив необхідним появу Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" саме в такому вигляді, як він є.

З деякими вербальними конструкціями у визначенні статусу адвокатури можна було б подискутувати. Адвокатура України - недержавний самоврядний інститут. Слово "недержавний" категорично автономізує адвокатуру і відмежовує її від державних інститутів.

Водночас адвокатура, як ніяка інша громадська професійна організація, є невід'ємною складовою процедури судочинства, забезпечує нормальну діяльність судів, судової системи, а відтак - судової влади, Надання правової допомоги підозрюваному, обвинуваченому, підсудному - це конституційна функція адвокатури, і саме тому Закон проводить жорстку лінію на об'єднання усіх адвокатських одиниць під проводом єдиної структури - Національної Асоціації адвокатів України.

Якщо виходити з букви і духу Конституції України (ст. 59), яка встановлює, що "кожен має право на правову допомогу... В передбачених законом випадках ця допомога надається безоплатно. Для забезпечення права на захист та надання правової допомоги при вирішенні справ в судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура", то зіставлення визначення адвокатури обох законів дає підставу констатувати:

  • 1. Закон впритул наближає статус адвокатури до конституційного і цілком обгрунтовано виокремлює адвокатуру в єдиний орган, що забезпечує правову допомогу у захисті від обвинувачення;
  • 2. Закон ставить жирну крапку у майже десятирічній дискусії з приводу рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. у справі гр. Солдатова щодо права на допуск до судового захисту т.зв. "фахівців з права". Віднині надання правової допомоги і забезпечення судового захисту від обвинувачення - це прерогатива адвокатури і лише адвокатів.

Пункт 2 статті 2 Закону є знаковим. Він встановлює, що адвокатуру України становлять усі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність. Нарешті, у законодавчому порядку розв'язані такі питання: що таке адвокатура і кого об'єднує це поняття.

Роками точилася затяжна дискусія, під прикриттям якої функціонували тисячі фізичних і юридичних суб'єктів, які не тільки не мали прямого відношення до цієї інституції, але й паразитували на її полі, ігноруючи будь-які корпоративні й етичні вимоги до адвокатської діяльності.

Закон кладе край організаційній невизначеності і встановлює, що особа, яка отримала свідоцтво на право зайняття адвокатською діяльністю, зобов'язана у встановлений строк стати на облік у регіональній адвокатській структурі, лише після цього адвокатська діяльність набуває повної легальності.

Щоправда, Закон не відповідає на запитання:

  • 1. Чи означає нове визначення адвокатури, що вона перестає бути "добровільним" об'єднанням?
  • 2. Чи перестає "професійність" бути обов'язковим критерієм адвокатського об'єднання?
  • 3. Чи перестає адвокатура позиціюватись як громадське об'єднання?

Закон також не відповідає на запитання, як бути зі свідоцтвом на право здійснення адвокатської діяльності, якщо особа у подальшому не зареєструвалась у місцевій структурі НААУ? Якщо реалізувати своє право на здійснення адвокатської діяльності за межами НААУ особа не може, то, схоже, що у сфері надання адвокатських послуг владою створена і жорстко підтримується монопольна структура на ринку з надання правових послуг.

Безконфліктний вихід з такого положення пропонувався автором у 2005 р. Він полягає у створенні двох рівнів адвокатури - присяжної та приватної з різним обсягом та можливостей. Так, представництво у судах вищих інстанцій, виїзд у справах в інші регіони та за кордон і т.п. дозволяється лише присяжним повіреним, що автоматично вирішувало усі незручності у правовому та етичному полях цього питання. Зберігались альтернатива та принцип добровільності у виборі власного напряму діяльності. Кого влаштовував статус приватного адвоката, той добровільно приймав запропоновані умови, кого - ні, йшов до присяжної адвокатури.

Стаття 2 Закону завершується п.3: "З метою забезпечення належного здійснення адвокатської діяльності, дотримання гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних прав адвокатів, забезпечення високого професійного рівня адвокатів та вирішення питань дисциплінарної відповідальності адвокатів в Україні діє адвокатське самоврядування". Оскільки цей пункт стосується питань адвокатського самоврядування, якому присвячено розділ VII Закону, то, вочевидь, доцільно вдатися до висвітлення викладених тут положень саме під час роботи над даним розділом за програмою.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >