< Попер   ЗМІСТ   Наст >

АДАПТАЦІЯ СТАНДАРТІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ УКРАЇНОЮ У СФЕРІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

Вступ

Політика євроінтеграції є вагомою складовою загальної політики національної безпеки України. Утім, підміна акцентів з адаптації євро стандартів, на адаптацію законодавства України під євро стандарти змушують зосередити увагу на основному змісті цих стандартів, а також формуванню вірного уявлення читача про зміст механізму адаптації і його цільове призначення.

Право Європейського Союзу

Вже на початку інтеграційного процесу політичними інституціями ЄС колишні соціалістичні країни було поділено на три групи:

  • 1) держави Центральної, Східної Європи;
  • 2) балканські країни;
  • 3) Росія й інші держави СНД.

До першої групи входили такі країни: Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Болгарія, Румунія, Литва, Латвія та Естонія, співробітництво з якими відбувалось на основі асоційованих Європейських угод.

До другої - Федеративна республіка Югославія (Сербія і Чорногорія), Хорватія, Албанія, Македонія, Боснія і Герцеговина. Після нормалізації ситуації в цих країнах планувалась взаємодія з ЄС в рамках угод про стабілізацію і асоціацію.

До третьої - Росія, Україна, Грузія та інші держави СНД, з якими могли бути чи вже були укладені угоди про партнерство та співробітництво.

Характер взаємодії між країнами, що утворились після розпаду Радянського Союзу та ЄС залежав від їх економічного, політичного, соціального потенціалу.

Гнатовсъкий ММ. зазначає, що здебільшого виокремлюють три основні організаційно-правові форми європейської інтеграції - Європейський Союз, Раду Європи та Організацію з безпеки і співробітництва в Європі. Дослідники кожної з головних організаційних форм європейської інтеграції неминуче проходять через спокусу визначити правову систему, яка створена відповідною організацією, "європейським правом".

Як правило, під "європейським правом" розуміється:

  • - сукупність національних правових систем європейських держав, незважаючи на досить суттєві відмінності, зокрема, між англосаксонським загальним правом та романо-германським правом;
  • - регіональна чи навіть, субрегіональна міжнародно-правова система;
  • - сукупність правових норм, які регулюють відносини, що складаються переважно між державами Європейського Союзу.

Така невизначеність у застосуванні терміну "європейське право" може свідчити лише про те, що нині ще не можна стверджувати про існування правової системи, яка повною мірою заслуговує на таку назву, тому не можна погоджуватися з тими з авторів, які ототожнюють поняття "європейське право" та "право Європейського Союзу". Останнє, хоча й декларувалося його творцями як "європейське", проте стати таким воно може лише із розповсюдженням сфери його дії на більшість, а потенційно -на всі держави Європи. Більш того, називати "європейським правом" лише право Європейського Союзу означало б ігнорування права Ради Європи та ОБСЄ, які роблять дуже суттєвий внесок у справу формування спільного для всіх європейських держав.

Як зазначалось раніше, виходячи зі змісту установчих договорів Європейського союзу, він особливу увагу приділяє розвитку спільної політики в таких сферах, як економічна, з вугілля та сталі та з атомної енергії, що прямо витікає з установчих договорів (Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі, Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства та Європейського Співтовариства з атомної енергії (Євроатом), зовнішня політика та політика безпеки, а також співробітництва поліцій і судів в кримінальноправовій сфері (в галузі юстиції та внутрішніх справ).

Саме Маастрихтський договір запровадив поняття "трьох опор", кожна з яких тотожна вищезазначеним сферам. Важливість даного нормативно-правового акта підтверджується ще й тим, що вперше було закріплені загальна зовнішня політики та політика безпеки країн ЄС, а саме:

  • - захищати загальні цінності, основні інтереси та незалежність Союзу;
  • - зміцнювати безпеку Союзу та держав-членів усіма способами;
  • - підтримувати мир та зміцнювати міжнародну безпеку згідно з принципами Статуту 00Н, Гельсінського заключного акта та цілями Паризької хартії;
  • - сприяти міжнародному співробітництву;
  • - розвивати та консолідувати демократію й законність, повагу до прав людини й основних свобод.

Одразу зазначимо, що право Європейських Співтовариств є складовою права Європейського Союзу.

Аналіз науково-практичних та нормативно-правових джерел дозволяє виокремити ряд специфічних характерних ознак праву Європейського Союзу щодо права держав-учасниць.

  • 1. Інтернаціоналізація національних правових систем шляхом рецепції, апроксимації (зближення). Основними формами зближення є гармонізація (повна, часткова, альтернативна, мінімальна) та уніфікація.
  • 2. Процес зближення законодавств держав-членів ЄС є багатоетапним. На першому етапі органи ЄС встановлюють певні правила (засади, стандарти) усунення протиріч у національних законодавствах країн-учасниць у відповідних напрямках правового регулювання, які в подальшому імплементуються. На другому етапі, до їх національного права з урахуванням специфіки механізму прийняття певних змін до правової системи цих держав (процес гармонізації). Але, процес гармонізації має ряд винятків у випадках, передбачених статтею 36 Римського договору (міркування суспільної моралі, суспільного порядку та державної безпеки, захисту здоров'я і життя людей та/або тварин, збереження рослин, захисту національних скарбів, що мають художню, історичну чи археологічну цінність, захисту промислової і торговельної власності), чи пов'язаних із захистом умов праці або навколишнього середовища, внаслідок чого будь-яка країна-учасниця може визнати за необхідне застосування власних національних норм права щодо права ЄС. Дані питання, вирішуються виключно в судовому порядку.

Процес уніфікації відбувається на підставі окремих договорів (угод), що потребує обов'язкової згоди кожної країни-учасниці ЄС в чітко закріплених сферах, наприклад, забезпечення застосування та захисту прав своїх громадян на тих же умовах, що надаються кожною державою власним громадянам; усунення подвійного оподаткування в Співтоваристві; взаємне визнання компаній та збереження їх правосуб'єктності при перенесенні місцезнаходження компаній з однієї країни до іншої, а також забезпечення можливості злиття компаній, що керуються законами різних країн; спрощення взаємного визнання та виконання судових та арбітражних рішень.

Угода про партнерство та співробітництво між Європейськими Співтовариствами, їх державами-членами та Україною закріпила необхідність гармонізації законодавства України із правом Європейського Союзу.

Крім того, як зазначає Муравйов В.І., Україна, не будучи членом ЄС, може приймати нормативно-правові акти, що відповідають праву ЄС, здійснюючи у такий спосіб непряму гармонізацію.

  • 1. Право ЄС має пріоритетний та доповнювальний характер щодо національних правових систем держав-учасниць.
  • 2. Відповідно до ст. 189 Договору про створення ЄЕС норми права ЄС є нормами прямої дії на території держав-учасниць. Суд Європейських Співтовариств вказав на те, що самі держави-учасниці ЄС, створивши на невизначений час Співтовариство, що має свою власну організаційну структуру, власні право- і дієздатність, право виступати на міжнародній арені в якості самостійної юридичної особи, обмежили свої суверенні права (хоча й у рамках лише деяких сфер) і створили систему права, обов'язкову як для них самих, так і для їхніх юридичних і фізичних осіб.
  • 3. Принцип верховенства права ЄС над національним правом держав-учасниць розглядається в якості неписаного (через відсутність його закріплення в якому-небудь з установчих договорів про створення ЄС), але, разом з тим, основного правила, що діє в рамках ЄС, крім того, застосування даного принципу не залежить від того, коли прийнята та чи інша норма внутрішнього національного права: до чи після вступу в силу норми права ЄС, що їй не відповідає. В усіх випадках пріоритет залишається за останньою.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >