Т. С. Яценко. Функціонально-структурні особливості цілісного феномену психіки (модель внутрішньої динаміки психіки)

Діяльнісний підхід, який домінував у радянській психології, зосереджуючи увагу на зв'язку психіки з практикою, дещо знецінював функції внутрішніх детермінант феномену психічного. Саме тому вважалося, що свідомість є вищим рівнем регулювання характеру діяльності на основі прийнятих людиною цінностей та моральних норм. Для комуністичної моралі була неприйнятною думка про те, що людина не є господарем свого внутрішнього світу, оскільки тоді потрібно було б визнати існування несвідомих душевних процесів, які не піддаються контролю з боку людського розуму.

У ті часи вважалося, що моральні норми стають інтегративним компонентом життя особистості під впливом Ідеології, і тому майже не враховувалась наявність несвідомої інстанції психіки з усім її функціональним багатством, автономією та взаємозв'язками зі свідомим. Унаслідок цього в діяльнішому підході свідоме відігравало домінуючу роль, що вело до спрощеного розуміння мотивів поведінки суб'єкта. При цьому поза дослідженнями залишалось не тільки несвідоме як внутрішній феномен, що не вписувався в зовнішньо-детерміновану категорію психічного, а й такі категорії, як немотивовані вчинки, Ірраціональні дії, інфантильні та регресивні прояви поведінки. Через це з активного понятійного арсеналу психолога тих часів випав феномен несвідомого, а отже, не досліджувалися взаємозв'язки між свідомим та несвідомим. Тому в тогочасній психології не знаходилось місця психологічним захистам, уже не кажучи про такі поняття, як витіснення, опори, хибне коло, закон вимушеного повторення та ін.

У результаті такого дискретно-однобічного розуміння сутності феномену психічного зусилля дослідників за своєю новизною та адекватністю отримуваних результатів не сприяли просуванню вперед. Інакше кажучи, психологи радянського періоду шукали ключик до психологічних знань там, де було світло від променів комуністичної ідеології. Внаслідок цього в психології створювалась ілюзія фундаментальних та прикладних досліджень, безплідних за своєю практичною значущістю, із фрагментарним розумінням психічного, що зумовлювало артефакти. Саме на такому "дисфункційно-науковому тлі" зародилася в 70-80-ті роки минулого століття практична психологія, якій було важко спиратись на академічну, що не була "господаркою" феномену психічного. На відміну від академічної, практична психологія може розвиватися, лише враховуючи цілісний феномен психіки та розуміння свідомого та несвідомого в їх взаємозв'язках у процесі психологічної практики. Щоправда, окремі наукові школи, передусім грузинська, докладали значних зусиль до зрушення проблеми несвідомого з мертвої точки, про що свідчать Міжнародний конгрес у Тбілісі та. опублікування 1978 р. чотиритомника "Несвідоме". Проте більшість психологів не мали належного науково-практичного підґрунтя, методологічного рівня та ерудиції для адекватного сприйняття проблеми несвідомого в контексті функціонально-цілісного розвитку психіки. Психологічна наукова спільнота й досі рухається в дискретно-діяльнісному напрямі. Категорію ж несвідомого багато фахівців використовують подібно до приспіву в пісні: про неї періодично згадують, але вона все ще не набуває дієвості та істотного впливу на зміст і характер досліджень. За період розвитку України як незалежної держави намітилася тенденція до практичної орієнтації частини психологічних досліджень. Особливих зусиль у цьому напрямі докладає Інститут психології ім. Г. С. Костюка на чолі з академіком АПН України С.Д.Максименком, провідним фахівцем у галузі методологічних проблем психології, який надає всіляку підтримку розвитку галузі "Практична психологія".

Матеріал цього розділу ґрунтується на емпіричних результатах групової психокорекції за авторським методом активного соціально-психологічного навчання (АСПН). Із часом цей метод не лише набув глибинно-психологічної орієнтації в плані психокорекції, а й відкрив можливості наукового дослідження психіки у взаємозв'язках її свідомих та несвідомих проявів. Особливий поштовх у цьому напрямі дала методика психоаналізу комплексу тематичних малюнків, розроблена десятиріччя тому. Саме завдяки репрезентативному емпіричному матеріалу, який адекватно об'єктивує закономірності несвідомої сфери, та системному підходу до його аналізу ми змогли виокремити в структурній організації психіки лінійні взаємозалежності на доповнення до вертикальних, установлених 3. Фрейдом. Отримані результати цілком вписуються в поняття "система".

Слово "система" (від грец.) означає ціле, складене із частин; це сукупність елементів, які перебувають один з одним у певних відношеннях та зв'язках. Передбачається також структурованість кожного системного об'єкта. Невід'ємною ознакою будь-якої системи є не лише наявність зв'язків і відношень між елементами, що її утворюють, а й нерозривна їх єдність. Цілісність системи полягає у взаємозв'язках із навколишнім середовищем. Розглядаючи психіку як цілісне системне утворення, ми намагалися розкрити її внутрішню динамічну сутність, від розуміння якої залежить прогнозування поведінки суб'єкта. Такий підхід орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкта та механізмів, що її забезпечують, на виявлення багатоманітності взаємозв'язків та зведення їх у єдину концептуальну систему, картину. Поняття і принципи системного підходу дають змогу фіксувати недостатність старих, традиційних підходів у постановці та розв'язанні проблеми. Саме він, на відміну від діяльнісного підходу до розуміння психіки, сприяє виявленню ширшої пізнавальної реальності.

Модель внутрішньої динаміки психіки як підсумок наукових узагальнень матеріалу групової психокорекції за методом АСПН, зібраного впродовж 22 років, подано на мал. 1 (далі в посиланнях - модель). В основу моделі покладено об'єктивування механізмів інтрасуперечностей та психодинаміки в межах внутрішньої цілісності психіки.

Оцінка конфліктів у соціальних стосунках за таких умов зазнає серйозних змін завдяки визнанню того, що їх динамічною засадою може бути неперервна інтрапсихічна боротьба протилежних тенденцій. Результати системного аналізу внутрішньої динаміки психіки показали складність категорії психічного та багатоманітність взаємозв'язків між суперечливими за своєю сутністю підструктурами, які адекватно можна окреслити поняттям "антиномія", головним значенням якого є єдність І єднання суперечливих тенденцій. Наше дослідження переконує, що саме такий характер мають внутрішні суперечності психіки як цілісної системи. Класичний психоаналіз дав нам розуміння того, що, контактуючи із зовнішнім середовищем, психіка виявляє протистояння та протидію (антагонізм). У нашій моделі це відображають структурні компоненти, подані по вертикалі: "Ід" ("Воно"), "Его" ("Я") та "Супер-Его" ("Над-Я"). Модель демонструє структуру психіки в системному синтезі лінійних (поздовжніх) взаємозалежностей, об'єктивує сутнісну суперечливість кожної підструктури і водночас їх поєднання без можливості взаємного нівелювання, усунення якоїсь із таких "конкуруючих" сторін або їх злиття. Саме взаємозалежності внутрішніх динамічних характеристик психіки відповідають філософській категорії "антиномія", що не виключає антагонізму відомих "вертикальних" підструктур (за 3. Фрейдом). Тому в параметрах розуміння суперечностей психіки є відмінність: "вертикальні" взаємозалежності сповнені антагонізму, а лінійні ("горизонтальні") становлять єдність конкуруючих сторін одного цілого, як/ ніколи не виключають існування одна одної, симультанно не зливаються і водночас передбачають нерозривне і незмінне (стале) поєднання.

Мал. 1. Модель внутрішньої динаміки психіки

Якщо сутність зовнішніх суперечностей підпадає під дію діалектичного закону єдності й боротьби суперечностей, то внутрішня суперечливість психіки (інтрапсихічний конфлікт) регулюється законом єдності й поєднання суперечностей. Для точнішого розуміння внутрішньої суперечності слід прояснити значення філософських категорій "зовнішнє" і "внутрішнє".

Зовнішнє виражає властивості предмета як цілого і способи його взаємодії з навколишнім середовищем, а внутрішнє - будову самого предмета, його склад, структуру і зв'язки між елементами. У процесі пізнання зовнішнє, як правило, виявляє себе безпосередньо і доступне для прямого спостереження як властивість зв'язку предметів, що сприймаються емпірично. Внутрішнє здебільшого приховане від зовнішнього спостереження і може бути виявлене лише шляхом теоретичного дослідження, у процесі якого виводяться сутності й закони, недоступні для прямого спостереження, - концепти. В такому розумінні рух пізнання є рухом від спостережуваного до таких феноменів, які не піддаються прямому спостереженню, - до концептів. Причому внутрішнє розкривається через зовнішнє, яке є способом виявлення внутрішнього. Завдяки зовнішнім його проявам відкривається можливість пізнання концептів.

Внутрішнє відображується в різних символіко-знакових формах: несвідоме як різновид внутрішнього - у символах; свідоме - у знаках. Єдність свідомого й несвідомого становить цілісність психічного.

Найрельєфніше цю нерозривну єдність свідомого й несвідомого втілює "Его".

У "Моделі внутрішньої динаміки психіки" "Его" розглядається як базова структура. Слабкість "Его" - в домінуванні примітивних захисних механізмів, що детермінуються глибинно-психологічними цінностями (цінностями інфантильного "Я") і мають різноспрямовані тенденції: "До сили Я", "До слабкості Я" (див. стрілки 3 і 4). Умовно можна стверджувати, що за тенденцією "До сили Я" стоять ситуативні захисти, "До слабкості Я" - базові захисти. Водночас вони тісно взаємопов'язані: базові задають спрямованість психіки, ситуативні - поведінку. На когнітивному рівні це інтегрується в "умовних цінностях". Регресивні прояви "Еге", що засвідчують його слабкість: відсутність толерантності до тривоги, нездатність до керування своїми імпульсами, нерозвиненість каналів сублімації, слабкість диференціації себе й об'єктів (що можна віднести до неспецифічних аспектів слабкості). Ригідність характеру інколи помилково відносять до сили, проте, на нашу думку, ні ригідність, ні "надлабільність" не є ознаками сили чи слабкості "Его": слабкість "Я" породжується відступами від реальності. Одним із найважливіших завдань розвитку й інтеграції "Его" є синтез ранніх та пізніх ін-троекцій, ідентифікацій у стабільне і цілісне "Его". Розщеплення захищає "Его" від конфліктів засобами дисоціації або активної підтримки окремо інтроекцій та ідентифікацій яскраво вираженого конфліктного характеру, незалежно від міри їх представленості у свідомості.

Привертає увагу подібність підструктур психіки, що відносяться до свідомого, та підструктури несвідомого (передсвідомого), що поєднуються в "Его", -їх відношення ізоморфічне (мал. 1, вертикаль).

Модель являє собою універсум, який охоплює всі основні підструктурні компоненти психіки, із яких лише одна наслідує "принцип реальності", а решта -"принцип задоволення". У сучасному науковому мисленні поняття "універсум" дедалі частіше набуває смислу фіксованої системи. З логічного погляду поняття "модель" ґрунтується на відношеннях ізоморфізму і гомоморфізму, які існують між моделлю і тим, що з ЇЇ допомогою моделюється. Ізоморфний, або гомоморфний, образ певного об'єкта і є його модель. Модель внутрішньої динаміки психіки ґрунтується на відношеннях ізоморфізму (лінійній залежності).

Якщо обмежитись взаємозалежностями внутрішніх характеристик психіки із соціумом (вертикаль), то це відповідатиме характеристикам гомоморфізму. Прикладом цього є символ, який відрізняється від знака характеристиками полізначності (символ співвідноситься з несвідомою сферою, а знак - зі свідомою). Ізоморфною ж система називається у тому разі, якщо між ЇЇ елементами, а також функціями, властивостями і відношеннями існують або можуть бути встановлені симетричні відповідності. На створеній нами моделі ці відповідності різняться за характером присутності реальності; свідоме "прагне" перебувати в об'єктивних категоріях реальності, несвідоме - в уявних, передбачуваних (наприклад, фотографія і передбачуваний за нею оригінал). Будь-який ізоморфізм є гомоморфізмом, але не навпаки. Скажімо, виділені в моделі підструктури набувають реальності у поведінці суб'єкта - саме в цей момент ізоморфізм переходить у гомоморфізм (одна першопричина детермінує варіативність поведінки).

У глибинній психології прийнято розглядати психіку в трьох аспектах - динамічному (як результат зіткнення різноспрямованих психічних сил), енергетичному (розподіл та спрямування енергії") та структурному. У нашій моделі Іманентно присутні всі три компоненти. Динамічний аспект представлений через взаємозв'язки свідомого з несвідомим; енергетичний - через відмінність у спрямуванні енергії лібідо і танатос; структурний - через лінійні взаємозалежності, що відрізняються від структури психічного за 3. Фрейдом. Структурний аспект істотно доповнює психоаналітичну трикомпонентну структуру психіки й розкриває в ній особливості лінійних залежностей, важливих для розуміння сутності самих підструктур психічного, які мають суперечливий характер.

Створена нами модель внутрішньої динаміки психіки виникла як узагальнення групової психокорекційної практики, в якій ми не можемо досліджувати свідоме окремо від несвідомого, що характерно для академічного підходу. Будь-який фрагмент практичної психології розглядає людину цілісно. Водночас дуже важливо розрізняти ці дві сфери психіки: свідоме має просоціальні цілі, які людина здатна контролювати, сфера несвідомого (передсвідоме) також упорядкована й має свою "мету", неусвідомлювану суб'єктом. Саме в цьому свідома і несвідома сфери гармонізуються, проте в діаметрально протилежних напрямах (мал. 1, стрілки 2 І 5). Ці дві сфери функціонують не автономно, а мають спільність. Несвідоме "обізнане" з усім, що притаманне психіці суб'єкта, оскільки воно "гомоморфно бачить" зміст свідомого. Свідоме ж не може "бачити" змісту несвідомого, оскільки заважають захисти, з якими пов'язані механізми опорів. Якщо у процесі психокорекційної роботи психолог зачіпає вразливі аспекти психіки суб'єкта, той дає афективну реакцію. Опір - це така внутрішня обслуговуюча інстанція щодо "Его" та "Супер-Его", яка має іманентний характер. Емпірично опір ніяк не об'єктивується (це концепт), проте реакцію суб'єкта, детерміновану опорами, можна відчути (а також спостерігати): в якийсь момент уся сутність суб'єкта неначе вимагає: "стоп". Наголосімо, процес витіснення й опір діють у парі: не буває витіснення без опорів. Якби не було опору, доцільність витіснення була б сумнівною: витіснений зміст одразу міг би повернутися у свідомість. Таким чином, витіснене "випадає" зі сфери свідомості.

Що ж відбувається зі змістом, який зберігається під блоком опорів і не може ввійти у свідомість? За витісненим змістом завжди стоїть енергія, "притулком" для якої є несвідома сфера. Ця енергія зберігає тенденцію до вияву у свідомості та поведінці суб'єкта. Спрямованість несвідомого змісту єдина: реалізуватись (об'єктивуватись) у поведінці. Ідеться про несвідоме як про автономну інстанцію, оскільки воно структурно-функціонально організоване на зразок комп'ютера, цілісно інформоване (як про свою сферу, так і про сферу свідомого), обслуговує себе без помітної участі свідомого. Свідоме не існує без потенційно свідомого. "Розуміючи", що там, "нагорі", є "Супер-Его" та механізми опорів, які в явному вигляді не пропустять витісненого змісту, сфера несвідомого актуалізується у процесі символізації, що специфічно маскує ЇЇ зміст. Несвідоме не представлене ні самому суб'єкту, ні об'єктивному спостерігачеві, який може пізнати його лише через певні вияви в житті суб'єкта (сновидіння, вчинки, малюнки, фантазії). Отже, процес символізації - це маскування змісту несвідомого від цензури "Над-Я" з метою забезпечення можливості його вияву в поведінці. Будь-який зміст несвідомого не мас санкцій на прямий (неприхований) вихід у незашифрованому вигляді у свідому сферу, тобто він семантично закритий. Зміст свідомого суб'єкт за бажання має змогу об'єктивувати та пізнавати в будь-який момент.

Як відбувається процес пізнання сфери несвідомого? Оскільки його зміст представляється в замаскованому вигляді, тут особі не обійтися без допомоги об'єктивного спостерігача. Для пізнання несвідомого важливою є інтерпретація, дешифрування його виявів у поведінці конкретної особи, що належить до професійних функцій психолога. Найскладніше з його фахових завдань - за окремими виявами поведінки розкрити семантику символів та їх системну впорядкованість, важливу для з'ясування особливостей особистісної проблеми тієї чи тієї людини. Процес дешифрування (інтерпретації) потребує цілісного розуміння несвідомої сфери психіки. Смислова структура символу багатошарова, він об'єктивно реалізує себе не як наявність конкретного змісту, а як динамічна тенденція: він не даний, а заданий. Тлумачення символу є діалогічною формою знання: смисл символу існує тільки всередині людського спілкування, поза яким можна спостерігати лише його оболонку. Діалог, у процесі якого розкривається зміст символу, може бути деформований хибною позицією Інтерпретатора. Протилежна крайність - поверховий раціоналізм, зорієнтований на уявну (ілюзорну) об'єктивність і чіткість "остаточного" тлумачення, який усуває діалогічний момент, знижуючи сутнісні характеристики символу як динамічної системи, що дає змогу пізнати спрямованість енергетики суб'єкта.

Символ - знак, прикмета розпізнавання; він є образом, узятим в аспекті своєї знаковості, знаком, наділеним усією багатозначністю тлумачення образа. Предметний образ і глибинний смисл виступають у структурі символу як два нероздільні полюси. Символ виражає смислову глибину, перспективу образу; його не можна дешифрувати прямими зусиллями розуму, він невіддільний від структури образу й не існує у вигляді якоїсь раціональної формули, яку можна з нього виокремити. Головна відмінність символу від знаку полягає в тому, що знак відображає поодиноке явище, а символу притаманна багатозначність. Символ через часткові прояви сприяє виявленню цілісної картини. Наприклад, міфологічне світосприйняття передбачає нероздільну (недиференційовану) тотожність символічної форми та її смислу, що виключає будь-яку рефлексію над символом. Трактування символу є певною мірою переходом від абстрактного до конкретного. Абстрактне - це "вузькість", однобічність знання, рух від менш до більш змістовного. На відміну від знакової системи символ завжди несе емоційне навантаження, вказуючи, тим самим на причетність до сфери несвідомого. Слово ж як абстрактний знак набуває емотивного заряду, синтезуючись із символом, а без такого зв'язку воно виконує лише інформативну функцію. Тому за певних умов слово може перетворюватись на символ. І що більше воно в спілкуванні має символічний відтінок, доступний свідомому сприйняттю, то цікавішим (емоційно жвавішим) є саме спілкування. Символ же сам по собі сильніший за знак не лише емотивним зарядом, а й внутрішньою синтезованістю семантичного розмаїття, здатністю симультанного вираження змісту як свідомої, так і несвідомої сфер водночас з усіма їх суперечливими взаємозв'язками (відповідно до підструктур нашої моделі).

У процесі символізації діють механізми, на які вперше звернув увагу 3. Фрейд у своїй інтерпретації сновидінь, а саме: згущення, зміщення, натяк. Психоаналіз малюнків дав змогу доповнити цей перелік, а саме: гіперболізація, мінімізація, кількісні маскування, схематизація, порушення фізичних закономірностей предметів (відсутність чи викривлення окремих їх частин), неприродний синтез їх якостей, компіляція окремих їх елементів, локалізація, генералізація та ін. Найяскравіше дія зазначених механізмів виявляється у процесі аналізу малюнків. Саме ці механізми сприяють прояву змісту несвідомого "назовні".

Незаперечно, що основний зміст психіки суб'єкта зберігається на несвідомому рівні. Ми усвідомлюємо лише фрагмент нашої активності в ту чи ту мить, а загалом сукупність соціально-перцептивної інформації залишається у несвідомій сфері. З огляду на це видається невиправданим звинувачення на адресу 3. Фрейда в тому, що він перебільшував роль несвідомого. Його опоненти стверджували, що все неусвідомлюване не існує. Проте говорити можна швидше про не існування свідомості, яка актуалізується лише фрагментарно, а весь інший зміст перебуває в потенційно свідомому стані. Потенційно усвідомлюване - це те, що не усвідомлюється в актуальний (поточний) момент. Саме такий зміст психіки людини, який не суперечить цензурі "Над-Я", не витісняється і може зберігатись на рівні потенційно свідомого, а його прояви не актуалізують опори. Цей зміст може легко переходити у свідомість під впливом потреб (зовнішніх чи внутрішніх). Несвідоме ж, тобто існування певного змісту, який піддавався витісненням і опорам, характеризується зв'язком з "Ід" (з потягами) і не має змоги прямолінійно об'єктивуватись у свідомість особи, хоча витісненому завжди притаманне потенційне прагнення заявити про себе "назовні". Реалізація такого прагнення стає можливою саме завдяки процесу символізації. Інакше кажучи, процес символізації "йде назустріч" прагненням витісненого змісту виявитись "назовні". В цьому випадку функціонально діють "вертикальні" залежності між підструктурами моделі. "По горизонталі" провідним механізмом в об'єктивуванні нереалізованих інфантильних потреб є механізм заміщення.

Прояви несвідомого на обох "осях координат" (рис. 1) можна спостерігати, зокрема, у процесі психоаналізу комплексу тематичних малюнків.

За умови спонтанного малювання образ синтезовано виражає водночас свідоме і несвідоме автора. Найважливішою вимогою до професійної роботи психолога є цілісність пізнання. Тому, аналізуючи малюнки, ми у процесі діалогу з їх автором намагаємося здійснити аналіз та синтез свідомих і несвідомих аспектів його психіки. При цьому береться до уваги функціональна відмінність між свідомим та несвідомим.

Передавати складний психологічний зміст несвідомого в малюнках не вчили нікого і ніколи. У кожного індивіда цей процес неповторний. Якщо взяти до уваги генезис, то можна дійти висновку, що вже діти можуть передавати в малюнку символізований психологічний зміст, який ґрунтується на рефлекси, самоусвідомленні та самовідображенні. На наше припущення, цю здатність до образної передачі змісту забезпечує (та сприяє ЇЇ розвитку) вроджений інстинкт - архетип. У нашому розумінні це психодинамічна тенденція, яка сприяє розвитку навичок та вмінь репрезентувати в образній формі складний психологічний зміст та впорядкуванню внутрішнього світу суб'єкта загалом.

Завдяки архетипу використовується банк візуальних засобів із надр колективного несвідомого, Це найвиразніше виявляється у випадках, коли на певний зміст "Я" накладається жорстке табу, що ускладнює його вияв у психомалюнках. Останнє пов'язане з едіповою залежністю, яка є основою особистісної проблеми суб'єкта. Саме завдяки архетипу в поведінці об'єктивується "потаємна" інформація із глибин несвідомого. Програмування поведінки суб'єкта інфантильними мотивами обов'язково виявляється в малюнках за умови їх вільного виконання.

Цілісність психіки та взаємозв'язок свідомої і несвідомої сфер забезпечується адаптацією архетипних символів до просоціального і водночас індивідуально неповторного досвіду особи. Тому за рахунок фіксацій минулого досвіду архетипна символіка в кожної особи має індивідуально-неповторне забарвлення. Наприклад, за допомогою піктографічного письма людина передавала емоційні стани, пов'язані зі страхом перед блискавкою, громом та Ін. На нашу думку, здатність до відтворення в образах та символах психологічного змісту індивіда передається саме з генотипом. Аналізуючи малюнки, ми переконуємось у складності процесу передачі неусвідомлюваного змісту та семантичних взаємозв'язків між окремими символічними елементами. Свідомість ніколи не "впорається" з таким завданням. Візьмімо, наприклад, феномен сомнамбулізму: якщо людину, яка перебуває в такому стані, привести до тями, вона може впасти. На ці особливості прояву несвідомого психолог має звертати увагу й ретельно вивчати його закономірності.

Ми не прихильники тестової інтерпретації малюнків, оскільки фактично це є процесом переведення символічного характеру малюнка у знаковий, що диктують стандартизовані форми його тлумачення. За тестовою інтерпретацією будь-який символ перетворюється на знак. Чому? Наведемо три основні причини: по-перше, в цьому разі не враховується бачення образу самим суб'єктом, по-друге, нівелюється багатозначність інтерпретації, по-третє, не залишаються поза увагою логічні взаємозв'язки (асоціації) між окремими образами та їх елементами.

Тестова Інтерпретація малюнка породжує артефакти, оскільки не враховує сутнісних характеристик несвідомого. Психолог за таких умов стає нецікавим для автора малюнків, оскільки таку інтерпретацію він за бажання може здійснити й сам. Символічність малюнка полягає у тому, що він може розповісти більше, ніж автор свідомо вкладає у його семантику. Для психолога-практика першорядного значення набуває його професійна здатність розуміти символічний характер несвідомого та вміти дешифрувати його, виявляючи взаємозв'язки між елементами виокремлених образів. Свідоме оперує абстрактними знаками - словами, несвідоме - образами, що мають символічний характер. Працюючи з малюнками в психоаналітичному ракурсі, ми переконуємося, що маємо справу не просто з образами, а з символами. Символ, як уже зазначалося, не виражає змісту прямолінійно та однозначно. Образна канва розходиться з семантичною, смисловою - і в цьому роль І функції символу як такого. Символ завжди багатозначний і семантично місткий. Тому, зважаючи на образний і символічний характер змісту несвідомого, дуже важливо працювати з візуальним матеріалом, який породжений спонтанною активністю руки суб'єкта, що цілісно об'єктивує зміст психіки.

Отже, свідоме й несвідоме функціонують за різними законами, які виражають сутність антиномії між цими підструктурами психіки. Вони є протилежностями одного цілого і водночас еквівалентними та зорієнтованими на збереження цієї цілісності, хоч і різноспрямовані за орієнтацією не цінності (див. модель). Ці дві підструктури (свідоме й несвідоме) не існують одна без одної, а пізнання однієї з них не може бути повним без урахування специфічних особливостей впливу іншої підструктури. На наш погляд, саме недотримання цього постулату зумовлює слабкість практичної психології. Свідоме та несвідоме семантично настільки близькі одне до одного, наскільки й далекі - ось у чому сутність взаємозв'язків між ними.

Функціональні особливості двох підструктур психіки наведено у таблиці.

Функціональні особливості двох сфер психіки

Як видно з таблиці, свідоме й несвідоме є проявами однієї і тієї самої реальності - психіки, і водночас мають різні функціональні характеристики. Отже, за принципом додатковості (подібно до квантової фізики) пізнання несвідомого потребує інших методів (порівняно зі свідомим), які були 6 спроможні відтворювати цюкну картину психіки з урахуванням лінійних взаємозалежностей її підструктур.

Глибинно-психологічна інтерпретація відповідає принципу додатковості, оскільки вона сприяє виявленню логіки несвідомого на емпіричній конкретиці: ЇЇ визначають лінійні взаємозв'язки (асоціації) між образами та їх елементами. Логіка несвідомого формується позадосвідно і їй притаманні позачасові параметри.

Термін "поза часом" узгоджується з поняттям архетипу, який сприяє символізації змісту несвідомого й передається з покоління в покоління як інстинкт, пов'язаний із колективним несвідомим.

Несвідомому (передсвідомому), яке формується за участі вербальних засобів, притаманна системна впорядкованість, яка найрельєфніше виявляється у базових, особистісних захистах, на противагу захистам ситуативним, провідною функцією яких є "адаптація" суб'єкта до соціально значущої ситуації. Проте потрібно пам'ятати, що обидва різновиди захистів не лише взаємопов'язані, а й не існують один без одного. На відміну від свідомого несвідоме існує не лише поза часом, а й поза статтю. Несвідоме ("Ід") не знає статі, йому відомі лише бажання суб'єкта, що первісно підпорядковуються "принципу задоволення" і, реалізуючи його, намагаються перебороти (ігнорувати) інтервали часу. Наприклад, дівчатка граються переважно ляльками, хлопчики - машинками, однак це ще не є свідченням їхньої орієнтації на свою стать. Найімовірніше, архетипний образ прийнятних дій зумовлює вибіркову активність на об'єкти ідентифікацій. Ми схильні вважати, що до 2-3-річного віку провідником до свідомої активності є архетип, і активність несвідомого спочатку стимулюється не статтю, а емоційною значущістю подій, які дитина переживає в контексті індивідуальних ідентифікацій (перенесень, заміщень) та біологічних потреб. Якщо для хлопчика значущий батько, він повторюватиме його заняття; якщо не значущий (конфронтуючий), - може виявляти активність, наближену до дій матері. Для несвідомого значущість події є вагомішим чинником, ніж кількісні показники чи статеві ознаки, які згодом іманентно переходять у передсвідоме. Несвідомому притаманні глибинно-психологічні цінності, які семантично його структурують та впорядковують, що зумовлює направленість енергетики. 1 тут є помітна відмінність. Якщо для свідомого це ідеал -"Я" (див. модель, стрілка 2), який може свідомо окреслюватися, визначатися, то для несвідомого - "ідеалізоване Я" (там само, стрілка 6), яке спирається на умовні цінності дитинства. Тобто, якщо в дитинстві для суб'єкта була важливішою близькість до матері, то специфіка їхніх стосунків може перейти в умовну цінність, яку суб'єкт невидимо для себе реалізовуватиме з людьми протилежної статі. При цьому лише окремі психологічні риси матері можуть заміняти її персону (відрив від об'єкта Ідентифікації) й відігравати провідну роль у пошуку суб'єктом супутниці життя. За таких умов його активність визначається неусвідомлюваною цінністю пошуку об'єкта, подібного до матері (чи батька), з метою відтворення (оживлення) бажаних психічних рис та емоцій, що їх єднали. У малюнках це може передаватися сонечком, яке символізує тепло, затишок, захищеність.

Несвідоме (передсвідоме) своїми символічними засобами знаходиться поза фізичною реальністю, що їм відповідає. Якщо взяти як основну тезу, що несвідоме - це не матеріальна реальність, то стане зрозумілим, що в несвідомому існує

безліч образних (ідеальних) комбінацій. За рахунок символізації змісту образ може зміщуватися, зрушуватися у просторі, викривлюватися в окремих частинах, згущуватися, схематизуватися, гіперболізуватися чи мінімізуватися або використовувати прийом вуалювання смислу через протилежні образи ("від супротивного"). Зміст несвідомого може передаватися таким механізмом, як "натяк", що послуговується низкою інших засобів: відсутністю в образі окремих частин або штучною присутністю елементів іншого образу. Як натяк може бути використано колір або кількісні характеристики образу, гіперболізацію. Заміщення лібідіозного об'єкта може здійснюватись однією рисою, яка була значущою у формуванні інфантильних цінностей суб'єкта. Тому психологові-практику важливо навчитися виявляти логічний (асоціативно-образний) ланцюг, який веде до інфантильних витоків (глибинних цінностей); до дитинства, оскільки завдяки силі фіксації ці компоненти є енергетично потентними. Амнезія досвіду дитинства унеможливлює його репродукцію. Механізми, які сформувались у цей період, спрацьовують на латентному рівні, проте не втрачають імперативного впливу на психіку впродовж усього життя, маскуючи інфантильну значущість актуальністю ситуацій, в яких суб'єкт перебуває у соціумі. Свідомо відтворюються лише окремі фрагменти, які в уяві суб'єкта важко асоціюються з інфантильними детермінантами, тому зв'язок їх з дитинством не піддається самостійному виявленню. Завдяки професійній допомозі психолога можна актуалізувати цілісні прояви психіки. Несвідоме, зберігаючи Інфантильне спрямування активності, пробивається на поверхню крізь терни опорів фрагментарно, завдання ж психолога "розм'якшити" та розсунути ці опори. Зважаючи на їхні особливості, психолог має звертати увагу на системні характеристики несвідомого. Що краще він уміє працювати із захисною системою суб'єкта, то більшою мірою зможе об'єктивувати важливий поведінковий матеріал, який піддається аналізу в аспекті виявлення в ньому логічних взаємозв'язків (проявів несвідомого). Хаос панує лише в "Ід". Усе витіснене пройшло етап вербалізації, адже це одна з умов цензури "Над-Я". Несвідоме - це не лише пітьма. Енергетика "Ід" (де панує хаос) опосередковано пробивається до життя (до вияву в дії) через передсвідоме, забезпечуючи його енергетично. Проте оскільки обидві категорії стосуються змісту, що існує поза свідомістю суб'єкта, ми об'єднуємо їх спільним терміном "несвідоме" й динамічно розуміємо як одну інстанцію. Загалом психіка характеризується цілісністю, тому в професійній діяльності психолога-практика важливо враховувати взаємозв'язки між сферами свідомого й несвідомого. При цьому слід вирізняти категорію потенційно усвідомлюваного, що зберігається на несвідомому рівні. Несвідоме дає притулок свідомому. Зв'язки між ними дуже тісні, хоча й суперечливі, а лінійні залежності відповідають характеристикам антиномії, тоді як структура психіки за 3. Фрейдом - антагонізму.

3. Фрейд у трикомпонентній структурі психіки відобразив антагонізм взаємозв'язків між різними психічними підструктурами "по вертикалі". Аналогічним чином вертикальні підструктурні взаємозв'язки подав також А. Менегетті. Нас цікавлять природа лінійної, енергетичної спрямованості психіки та їх суперечливий характер, який призводить до непродуктивної витрати енергії та нейтралізації' активності суб'єкта.

Феномен антиномії суперечить принципу антагонізму, який притаманний під-структурам психіки при виявленні "вертикальних" взаємозалежностей. Перебуваючи під впливом фрейдівського розуміння трикомпонентної структури психіки, науковці не приділяли достатньої уваги лінійним ("горизонтальним") залежностям підструктур психічного.

Під впливом класичного психоаналізу психологічна наука обмежувала бачення структурних взаємозв'язків у психіці тільки "по вертикалі", не залишаючи місця для суто внутрішніх динамічно-лінійних взаємозалежностей її підструктур. Унаслідок цього набуло усталеного значення розуміння функцій "вертикальних" захисних психологічних механізмів. Санкціонуючи "теоретичний погляд" на внутрішню динаміку психіки, ми порушуємо проблему розкриття системи захистів суб'єкта, що спрацьовує "по горизонталі". Горизонтальні характеристики захисної системи мають базовий характер та детермінуються глибинно-психологічними цінностями, що мають зв'язок з логікою несвідомого ("іншою логікою"). Ми переконані, що між "горизонтальними" та "вертикальними" залежностями існує єдність та єднання і неможливість взаємо виключення, взаємо нівелювання та злиття.

Структура особистості за 3. Фрейдом

Функціональними особливостями лінійних взаємозв'язків та взаємозалежностей є те, що ці підструктури не претендують на знищення та заперечення одна одною. Далі докладніше зупинімося на класичній схемі, яка відображає антагоністичні взаємозв'язки "протистояння" між різними підструктурними компонентами психіки лише "по вертикалі": "Его", "Супер-Его", "Ід".

"Супер-Его" намагається витіснити спонуку активності "Ід", а "Ід" прагне пробитися й панувати в "Я". Розкриття лінійних взаємозв'язків між психічними підструктурами на рівні внутрішньої динаміки, психіки передбачає відчуження (з науковою метою) від актуальних взаємозв'язків суб'єкта із соціумом. Інакше кажучи, розуміння лінійних взаємозв'язків передбачає як відчуження суб'єкта від моменту актуальної взаємодії із соціумом, так і наявність в ній "вертикальних" залежностей. Таким чином, створена нами модель доповнює психоаналітичну структуру психіки ("Его", "Супер-Его", "|д"), яка, враховуючи взаємозв'язки суб'єкта із соціумом, залишала психодинаміку на рівні внутрішньої самоорганізації Цього не можна сказати про практичний аспект психоаналізу, який передбачав виявлення асоціативних зв'язків у процесі вільних асоціацій особи, їх логіку ("горизонталь").

Пізнання несвідомого стає можливим завдяки інваріантності (сталості), Ітеративності, повторюваності та незмінності його проявів.

Поведінка суб'єкта часто підпорядкована законам вимушеного повторення здебільшого невдалих, драматичних фрагментів життя, що актуалізує в нього почуття меншовартості (мал. 1, стрілка 3).

Водночас у результаті пристосування до поточної ситуації, яка нерідко використовується з метою маскування ризикованого для гідності "Я" змісту, прояви поведінки можуть щоразу варіюватися. Так само є варіативними прояви несвідомого: його зміст щоразу інший, воно може набувати найрізноманітнішого вигляду, унеможливлюючи прямолінійний вияв свого змісту в поведінці. Цьому сприяє й образність форм вияву змісту несвідомого, яка завдяки символам може маскувати його інваріантну природу палітрою багатозначності поведінкових проявів. Проте серед нескінченних варіантів можна виокремити стале, незмінне. І ця усталеність виявляється передусім у характері взаємозв'язків між окремими елементами спонтанного поведінкового (образно-графічного) матеріалу суб'єкта.

На чому ж ґрунтуються взаємозв'язки, що об'єктивують зміст несвідомого? Глибинне пізнання веде до певного фіксованого, інфантильного моменту, в який розпочалося формування системних характеристик несвідомої сфери. Першорядного значення набуває факт інфантильного тяжіння до батьків, адже перший досвід емоційного контакту дитина отримує саме в сім'ї. Особливої ваги набуває контакт із матір'ю - він завжди неперевершений за емоційною силою впливу, адже як хлопчик, так і дівчинка своє перше емоційно-чуттєве тяжіння відчувають саме до матері. І хоча суб'єкт не усвідомлює значущості чуттєвого контакту з матір'ю, він лише невидимо сприяє формуванню механізмів поведінки, які відіграють вирішальну роль у визначенні характерних для ідеалізованого "Я" очікувань суб'єкта. На цьому тлі формується амбівалентність почуттів до значущих людей, а завдяки заміщенням та перенесенням людина не може позбутися подібної суперечливості впродовж усього життя. Більше того, стосунки дитини з обома батьками навантажені первинними лібідіозними тяжіннями едіпового характеру, вияв яких у поведінці різних осіб індивідуальний.

З погляду практичної сутності психоаналіз побудований на виявленні в емпіричному матеріалі лінійних ("горизонтальних") взаємозв'язків. У структурі психіки, запропонованій 3. Фрейдом, увагу зосереджено на "вертикальних" взаємозв'язках. Водночас "вертикаль" дає змогу констатувати лише окремі факти прояву несвідомого і неможливість визначити його логічну впорядкованість у цілому. Крім того, за одним актом поведінки суб'єкта несвідоме важко відмежувати від свідомого внаслідок їх симультанного злиття. Внутрішня організація "лінійної структури" психіки можлива в пізнанні тільки за умови аналізу поведінки в її системній упорядкованості. Тому ми не є прихильниками короткотривалих психокорекцій них занять, адже за таких умов фахівець отримує лише фрагментарний поведінковий матеріал, що є недостатнім для виявлення в ньому внутрішніх логічних зв'язків, які, характеризують зміст несвідомого.

Розпізнавання "іншої" логіки відбувається саме при встановленні системних зв'язків, проте кожна з горизонтальних ліній, які нам вдалося виявити як підструктурні компоненти (див. модель), сама по собі є суперечливою. Загалом пропонована модель ілюструє єдність суперечностей, кожна з яких не нівелює іншої. Зміст свідомого переважно зберігається в потенційно усвідомлюваному стані. Тому кожна лінія на моделі має два напрями, наприклад до ідеалу -"Я", до перспектив (стрілка 2) і до цінностей минулого досвіду, нерідко драматичного (стрілка 1). Ця суперечність притаманна самій інстанції свідомого. Відбувається "перетягування канату" (енергетики) до "минулого" чи до "майбутнього", при цьому найгірше суб'єкт усвідомлює реальність "тут і тепер". Друга лінія знизу відображає несвідому тенденцію до цінностей "Ідеалізованого Я" (стрілка 5); у протилежний бік (стрілка 6) ілюструє тенденцію до глибинно-психологічних цінностей інфантильного порядку, витоки яких, як уже зазначалося, пов'язані з едіповим комплексом. Всі ці суперечності притаманні підструктурам, які функціонують у межах свідомого чи несвідомого. Зауважимо, що ці інстанції не протистоять одна одній - "простір" між ними заповнений системою психологічних захистів. А звідси випливає висновок: що менше буде автоматизованих психологічних захистів, то швидше свідома й несвідома сфери гармонізуються на реалістичних засадах, і що більше вони виражені, то сприятливіші умови для гармонізації психіки на засадах соціально-перцептивних викривлень (суб'єктивна інтеграція психіки).

У процесі психокорекції виявляються дисфункції психіки, які зумовлюють спрямування активності суб'єкта в бік інфантильних, глибинно-психологічних цінностей (див. модель, стрілки 3 і 5). Тому маємо пам'ятати: що меншою мірою виражене ідеалізоване -"Я" суб'єкта, то більше він має шансів наблизитись до ідеалу -"Я".

Таку ідеалізацію щоразу забезпечують психологічні захисти, що спираються на умовні цінності, маскування яких і здійснюється шляхом відступів від реальності. Механізмом ситуативних психологічних, так само як і базових, захистів є генеральний механізм "від слабкості до сили" (стрілка 4). Загалом захисти спираються на когнітивну їх інстанцію, яка синтезує як умовні, так і нормативні цінності суб'єкта. Ситуативні захисти, хоча й функціонують "по вертикалі", проте перебувають у нерозривному взаємозв'язку з базовими захистами, а тому разом із ними підпорядковуються тенденції "до сили" (стрілка 4). Водночас можна виокремити лінійність взаємозв'язків, що виражають базові, або особистісні, захисти [7]. На відміну від ситуативних, вони покликані забезпечити реалізацію цінностей інфантильного "Я" (стрілка 5). їхню семантичну сутність можна встановити, виявивши логіку несвідомої сфери суб'єкта, яка є "іншою логікою" порівняно з логікою свідомого. Тому умовно суб'єкта із соціумом, залишала психодинаміку на рівні внутрішньої самоорганізації. Цього не можна сказати про практичний аспект психоаналізу, який передбачав виявлення асоціативних зв'язків у процесі вільних асоціацій особи, їх логіку ("горизонталь").

Пізнання несвідомого стає можливим завдяки інваріантності (сталості), ітеративності, повторюваності та незмінності його проявів.

Поведінка суб'єкта часто підпорядкована законам вимушеного повторення здебільшого невдалих, драматичних фрагментів життя, що актуалізує в нього почуття меншовартості (мал. 1, стрілка 3).

Водночас у результаті пристосування до поточної ситуації, яка нерідко використовується з метою маскування ризикованого для гідності "Я" змісту, прояви поведінки можуть щоразу варіюватися. Так само є варіативними прояви несвідомого: його зміст щоразу Інший, воно може набувати найрізноманітнішого вигляду, унеможливлюючи прямолінійний вияв свого змісту в поведінці. Цьому сприяє й образність форм вияву змісту несвідомого, яка завдяки символам може маскувати його інваріантну природу палітрою багатозначності поведінкових проявів. Проте серед нескінченних варіантів можна виокремити стале, незмінне. І ця усталеність виявляється передусім у характері взаємозв'язків між окремими елементами спонтанного поведінкового (образно-графічного) матеріалу суб'єкта.

На чому ж ґрунтуються взаємозв'язки, що об'єктивують зміст несвідомого? Глибинне пізнання веде до певного фіксованого, інфантильного моменту, в який розпочалося формування системних характеристик несвідомої сфери. Першорядного значення набуває факт інфантильного тяжіння до батьків, адже перший досвід емоційного контакту дитина отримує саме в сім'ї. Особливої ваги набуває контакт із матір'ю - він завжди неперевершений за емоційною силою впливу, адже як хлопчик, так і дівчинка своє перше емоційно-чуттєве тяжіння відчувають саме до матері. І хоча суб'єкт не усвідомлює значущості чуттєвого контакту з матір'ю, він лише невидимо сприяє формуванню механізмів поведінки, які відіграють вирішальну роль у визначенні характерних для ідеалізованого "Я" очікувань суб'єкта. На цьому тлі формується амбівалентність почуттів до значущих людей, а завдяки заміщенням та перенесенням людина не може позбутися подібної суперечливості впродовж усього життя. Більше того, стосунки дитини з обома батьками навантажені первинними лібідіозними тяжіннями едіпового характеру, вияв яких у поведінці різних осіб індивідуальний.

З погляду практичної сутності психоаналіз побудований на виявленні в емпіричному матеріалі лінійних ("горизонтальних") взаємозв'язків. У структурі психіки, запропонованій 3. Фрейдом, увагу зосереджено на "вертикальних" взаємозв'язках. Водночас "вертикаль" дає змогу констатувати лише окремі факти прояву несвідомого і неможливість визначити його логічну впорядкованість у цілому. Крім того, за одним актом поведінки суб'єкта несвідоме важко відмежувати від свідомого внаслідок їх симультанного злиття. Внутрішня організація "лінійної структури" психіки можлива в пізнанні тільки за умови аналізу поведінки в її системній упорядкованості. Тому ми не є прихильниками короткотривалих психокорекційних занять, адже за таких умов фахівець отримує лише фрагментарний поведінковий матеріал, що є недостатнім для виявлення в ньому внутрішніх логічних зв'язків, які, характеризують зміст несвідомого.

Розпізнавання "іншої" логіки відбувається саме при встановленні системних зв'язків, проте кожна з горизонтальних ліній, які нам вдалося виявити як лідструктурні компоненти (див. модель), сама по собі є суперечливою. Загалом пропонована модель ілюструє єдність суперечностей, кожна з яких не нівелює іншої. Зміст свідомого переважно зберігається в потенційно усвідомлюваному стані. Тому кожна лінія на моделі має два напрями, наприклад до ідеалу -"Я", до перспектив (стрілка 2) і до цінностей минулого досвіду, нерідко драматичного (стрілка 1). Ця суперечність притаманна самій інстанції свідомого. Відбувається "перетягування канату" (енергетики) до "минулого" чи до "майбутнього", при цьому найгірше суб'єкт усвідомлює реальність "тут і тепер". Друга лінія знизу відображає несвідому тенденцію до цінностей "Ідеалізованого Я" (стрілка 5); у протилежний бік (стрілка 6) ілюструє тенденцію до глибинно-психологічних цінностей інфантильного порядку, витоки яких, як уже зазначалося, пов'язані з едіповим комплексом. Всі ці суперечності притаманні підструктурам, які функціонують у межах свідомого чи несвідомого. Зауважимо, що ці інстанції не протистоять одна одній - "простір" між ними заповнений системою психологічних захистів. А звідси випливає висновок: що менше буде автоматизованих психологічних захистів1, то швидше свідома й несвідома сфери гармонізуються на реалістичних засадах, і що більше вони виражені, то сприятливіші умови для гармонізації психіки на засадах соціально-перцептивних викривлень (суб'єктивна інтеграція психіки).

У процесі психокорекції виявляються дисфункції психіки, які зумовлюють спрямування активності суб'єкта в бік інфантильних, глибинно-психологічних цінностей (див. модель, стрілки З І 5). Тому маємо пам'ятати: що меншою мірою виражене ідеалізоване -"Я" суб'єкта, то більше він має шансів наблизитись до ідеалу -"Я".

Таку ідеалізацію щоразу забезпечують психологічні захисти, що спираються на умовні цінності, маскування яких і здійснюється шляхом відступів від реальності. Механізмом ситуативних психологічних, так само як і базових, захистів є генеральний механізм "від слабкості до сили" (стрілка 4). Загалом захисти спираються на когнітивну їх інстанцію, яка синтезує як умовні, так і нормативні цінності суб'єкта. Ситуативні захисти, хоча й функціонують "по вертикалі", проте перебувають у нерозривному взаємозв'язку з базовими захистами, а тому разом із ними підпорядковуються тенденції "до сили" (стрілка 4). Водночас можна виокремити лінійність взаємозв'язків, що виражають базові, або особистісні, захисти [7]. На відміну від ситуативних, вони покликані забезпечити реалізацію цінностей інфантильного "Я" (стрілка 5). їхню семантичну сутність можна встановити, виявивши логіку несвідомої сфери суб'єкта, яка є "іншою логікою" порівняно з логікою свідомого. Тому умовно можна сказати, що за логікою свідомого стоять ситуативні захисти, а за логікою несвідомого - базові. Суперечність цих двох логік обумовлює слабкість "Я" суб'єкта (стрілка 3). У разі вираженої особистісної проблеми стрілка 3 стає суцільною, що означає її домінування над стрілкою 4 (пунктир зникає, внутрішня суперечливість "Я" загострюється). Отже, обидва види захистів намагаються інтегрувати психіку (за участі соціально-перцептивних викривлень) в одному напрямі - "до сили". Проте ситуативні захисти, спираючись на логіку свідомого та на реальну ситуацію, підпорядковуються принципу реальності, а базові покликані завершити "справи дитинства" (інфантильні цінності "Я"), тому пов'язані з принципом задоволення. Однак, ураховуючи взаємозв'язок цих різновидів захистів І те, що ситуативні захисти є водночас способом реалізації базових, результатам їх спільного функціонування завжди притаманний відступ від реальності, що породжує необхідність суб'єктивної інтегрованості психіки. Відмінність між ними полягає в тому, що ситуативні захисти не мають окремої системної організації, вони слугують водночас свідомому (його логіці) та базовим захистам (логіці несвідомого). Логіку несвідомого ще можна окреслити як прихований зміст (сенс) соціально забарвлених вчинків, який суперечить їх просоціальності внаслідок егоїстичної та інфантильної сутності.

Ступінь вияву особистісної проблеми відображено в динаміці стрілок на моделі: стрілка б набуває суцільності; стрілка 1 ("до минулого") також стає суцільною І продовжується вправо, а стрілка 2 стає пунктирною і скорочується вправо до мінімуму.

До того ж модель зберігає "вертикальні" суперечності підструктур ("Супер-Его", "Его", "Ід"), описані 3. Фрейдом.

У об'єктивуванні цих питань може допомогти лише процесуальна психодіагностика, а не формальна, як за традиційного підходу до пізнання. Процесуальна психодіагностика передбачає постійне єднання діагностики із психокорекцією.

Таким чином, модель внутрішньої динаміки психіки відображає той факт, що зарезервована з інфантильного періоду життя енергія дає рецидиви в поведінці шляхом дії захисних механізмів заміщення, компенсації, сублімації впродовж усього життя (лінійна динаміка). На ці явища потрібно зважати на рівні розуміння функціональних характеристик захисних механізмів, що деструктурують просоціальне спрямування поведінки суб'єкта на шляху прагнення "до сили", дією тенденції "назад, у дитинство". Сформовані захисні механізми живляться енергією, спрямування якої не дано, а задано фіксаціями інфантильного періоду розвитку суб'єкта. Усе це визначає характер його емоційної сфери. Тому психолог-практик має бути уважним до спонтанних виявів емоцій, адже вони є першими й надійними вісниками змісту несвідомого. Втаємничення змісту несвідомого полягає в латентності формування системних характеристик та його логічної впорядкованості. "Логіка несвідомого", яка стоїть за базовими, особистісними захистами, формується на латентному рівні позадосвідно. Такої логіки неможливо раціонально навчити - це процес синтезу індивідуального досвіду суб'єкта (соціалізації) з тенденціями на завершення його інфантильних потреб, що здійснюється поза межами свідомого. Проте свідоме й несвідоме не розділені жорстко - вони тісно взаємопов'язані й діють синергічно, про що свідчить уже сам факт існування категорії "потенційно свідомого". Психолог-практик має пам'ятати, що пізнання несвідомого неможливе без встановлення зв'язків між свідомим та несвідомим. 3. Фрейд у цих питаннях робив ставку на свідоме. Весь його психоаналіз побудований на тому, щоб увести витіснений зміст у свідомість, зробивши його таким чином упізнаним і зрозумілим для суб'єкта. Шлях побудови логічного ланцюга, що веде до первинної причини симптому хвороби (з метою усвідомлення його особою й одужання), видався Фрейду "царським шляхом".

3. Фрейд виходив із того, що свідоме потребує допомоги, бо воно "не господар навіть у власному будинку". Свідоме в контексті несвідомого, говорив він, схоже на вершника, який керує конем. До певного часу кінь слухається, а потім імперативно декларує свої права. За силою кінь переважає вершника, й зін не може його приборкати, проте й позбутися не хоче. Несвідоме допомагає свідомому зберегти "становище господаря", і вершник знаходить компроміс: непомітно для себе видає бажання "коня" за його власні. Безболісність та невидимість (неусвідомлюваність) компромісної "правди" забезпечують суб'єкту психологічні захисти, тому процес їх корекції нелегкий. Психологічні захисти, хоча й дорогою ціною (відступами від реальності, селекціонуванням та викривленням інформації, ЇЇ пропусками, побудовою ілюзій тощо), все ж таки забезпечують процес суб'єктивної інтегрованості психіки за наявності її об'єктивної дезінтегрованності. Це означає, що бажання інфантильного "Я" (мал. 1, стрілка 5) маскуються, сприяючи процесу суб'єктивної інтеграції психіки в контексті просоціальних цілей суб'єкта. Психологічні захисти (ситуативні та базові) інтегрують свідому й несвідому сфери в симультанний процес, тому актуальна поведінка індивіда виражає їх у єдності. Оскільки несвідоме енергетично сильніше, матеріальна (об'єктивна) реальність нерідко підмінюється бажаною суб'єктивною. Таким чином, створюються умови, за яких свідоме "Я" непомітно для себе прагне того самого, що й Інфантильне "Я". У цьому полягає сутність антиномії взаємозв'язків між підструктурними компонентами моделі, які самі по собі с суперечливими, проте існують у цих суперечностях. Психологічні захисти закамуфльовують компромісний, ризикований для просоціального аспекту "Я" зміст, маскують його захисним "туманом".

Професіоналізм психолога-практика полягає в умінні розвінчувати ілюзію, породжену інфантильними інтересами "Я" суб'єкта (що приховуються за просоціальними цілями), та прогнозувати деструкції психіки, зумовлювані імперативною тенденцією "до минулого", до інфантильних цінностей "Я", що спричиняє його слабкість та актуалізує почуття меншовартості. Суб'єкт при цьому може мріяти про кар'єру, особистісне зростання, й не бачити, що він душею, серцем і розумом працює на закономірність "вимушеного повторення" минулих драматичних переживань, які поглинають його енергетику. Ситуативні захисти, зорієнтовані на просоціальний характер актуальної ситуації, намагаються, не втрачаючи "інфантильного інтересу" (за яким стоїть базовий захист), реалізувати просоціальне спрямування суб'єкта в контексті "логіки свідомого". Зважаючи на це, можна встановити взаємозв'язок між базовими (за якими стоїть "інша логіка", логіка несвідомого) та ситуативними захистами. У малюнках це нерідко символізує зображення прірви, з якої людина намагається вибратись. Постійне непродуктивно-драматичне повторення поведінки створює лише ілюзію сили. Згадаймо образ Ісуса Христа, який допомагає людині знову й знову переживати події, пов'язані з емоційними втратами. Наприклад, деякі люди часто виставляють свої драматичні переживання напоказ як ознаку власної гідності, сили, як героїзм. Із часом це може набувати парадоксальної форми "задоволення від страждань". Однак у процесі психокорекції, яка покликана гармонізувати особистість, вона вчиться бачити соціально-перцелтивну реальність і звільняється від інфантильного сповідування принципу задоволення.

Зазначені суперечливі тенденції завуальовано відтворюються в символі, який іманентно виражає сутність інтрапсихічної реальності.

Психологи-практики мають уміти пізнавати несвідоме й дешифрувати його символічні форми та специфіку вираження змісту "іншої логіки" порівняно з логікою свідомого. Це дає змогу вивільнити останню з невиправданого підпорядкування інфантильним цінностям "Я", яке внаслідок пріоритетності феномену минулого над теперішнім та майбутнім надає поведінці суб'єкта регресивного характеру.

Є суперечливою й сама сутність символу: з одного боку, він прагне бути впізнаним та розшифрованим, чому сприяє просоціальний характер образів фантазій, а з іншого, - з метою самозбереження змушений такою самою мірою бути зашифрованим (замаскованим), невидимим, невпізнанним. На допомогу останньому й приходить архетип (інстинкт): він "знає", як це буває з використанням надіндивідуального досвіду. Цей досвід, незалежно від глибини пізнання, ніколи не стане здобутком ні свідомості суб'єкта, ні об'єктивного спостерігача (психолога). За допомогою "шифрування" символ зберігає принцип доцільності, який відкривається у процесі інтерпретації поведінкового матеріалу суб'єкта. Проте з функціонального погляду те, що "може робити" й чим "володіє" архетип, пізнати важко. Ми можемо бачити тільки результат і вибудовувати теоретичні припущення. Таким чином, можна стверджувати, що колективне несвідоме зберігає свою автономію й абсолютну пізнавальну недоторканність поза контекстом цілісної психіки суб'єкта, що знову означає суперечність: з одного боку, колективне несвідоме має надіндивідуальний характер, а з іншого, - не існує без індивіда.

Отже, архетип без індивіда функціонально (а не теоретично) існувати не може, а інстинкти продовження роду ("лібідо") та смерті ("танатос") є в архетипній символіці провідними. Колективне несвідоме, зобного боку, автономне, з іншого - максимально пов'язане із психікою конкретної особи, оскільки за допомогою архетипу воно слугує визначенню змісту несвідомої сфери суб'єкта. Можна стверджувати, що у процесі психокорекції залишається непізнаною процесуальна сутність функцій архетипу, якому зобов'язана презентативність сфери несвідомого, що може бути розкрита за умов цілісного аналізу символічного матеріалу за участю фахівця.

Архетип візуалізує несвідоме не дифузно, а під впливом глибинних цінностей суб'єкта (див. модель, стрілка 5) з використанням символів із арсеналу колективного несвідомого, які синтезуються з Індивідуальним досвідом суб'єкта.

Таким чином, тим, що людина "розповідає" про свою "глибинно-психологічну драму" в психомалюнку, слід завдячити саме архетипу як "граматиці" вираження змісту несвідомого за допомогою візуальних засобів. Якщо мова - це система знаків, то колективне несвідоме обслуговує система символів, які втілюють у собі певну, хоча й ретроспективно зорієнтовану, функцію презентації фалічної сфери життя індивіда, на яку (порівняно з іншими потягами - до свободи, власності, самозбереження) суспільство накладає найсуворіше табу, що є за межами конкретної культури людей. Можливо, в ієрархії потягів інстинкт продовження роду відіграє провідну роль саме тому, що "відчуває" найбільшу загрозу, а може, тому, що від нього залежить існування всіх інших потягів (адже, якщо не буде живої істоти - не буде інших інстинктів, у тому числі й архетипу). Це, очевидно, і пояснює той факт, що серед арсеналу колективних символів, які набувають статусу архетипних, найзначніша в ужитку символіка лібідо.

Наш досвід дає підставу стверджувати, що пізнання несвідомого без участі архетипів було б неможливим. Саме архетип є для індивіда позадосвідним, а отже, неконтрольованим з боку опорів та "Супер-Его". На наш погляд, це динамічний конструкт, який є провідним у символізації змісту несвідомого відповідно до глибинних цінностей (див. модель, стрілка 5). Архетип є механізмом символізації (шифрування) змісту (а не конкретним змістом) несвідомого, який сприяє візуальному вираженню його потаємної сутності.

Ми також упевнені, що архетип нероздільно пов'язаний зі свідомим (через індивідуальний досвід суб'єкта), так само, як і з несвідомим. Архетип - це універсальний механізм візуального синтезування змісту обох сфер психіки (свідомої і несвідомої") в символічній формі. Тому колективне несвідоме як осередок філогенетичного спадку візуальних засобів вираження змісту психічного оживає відповідно до потреб психіки суб'єкта. Об'єднувальним моментом колективного несвідомого й архетипу є "знання" арсеналу образів. Архетип сильний тим, що може цим скористатися для вираження системних характеристик глибинних проблем конкретного індивіда. У цьому й полягає його синтезувальна функція у ракурсі цілісної психіки.

У процесі символізації змісту несвідомого архетип ураховує як сферу свідомого, так і несвідомого в усій повноті їх суперечливих тенденцій і енергетичних спрямувань. Постає питання: для чого архетипу, базовою засадою якого є колективне несвідоме, орієнтуватися на зміст свідомого? По-перше, він цілісно візуалізує інтрасуперечливий зміст психіки з її захисними тенденціями. Останні, як уже зазначалося, спрацьовують як "по вертикалі" - ситуативні захисти (орієнтовані на утвердження логіки свідомого), так і "по горизонталі" - базові захисти (орієнтовані на утвердження "іншої логіки", що відповідає інфантильним (глибинним) цінностям "Я"). Саме свідоме значною мірою сприяє оживленню символіки колективного несвідомого, робить II прийнятною (адаптованою) до соціуму у використанні архетипом. По-друге, на нашу думку, головна мета символізації не лише в уникненні покарання "Супер-Его", а й у задоволенні потреби несвідомого в презентації (в тому, щоб бути пізнаним і реалізованим через свідому сферу). Тому архетип ніколи не використовує у процесі символізації знак (без його символічного аспекту), бо він безпосередньо міг би бути впізнаваний. Символ багатозначний, і його значення (подібно до суперечливості підструктур, див. модель) взаємно не нівелюють одне одного, не зливаються і не перебувають в антагоністичних стосунках, вони мирно співіснують. У символі єднаються суперечливі смисли, про що переконливо свідчить психоаналіз комплексу тематичних малюнків.

Логіка свідомості "знає" лише про себе і без особливого бажання "здогадується" про існування несвідомого та його логіки. Несвідомому відомий зміст психічного загалом, у всіх його проявах, а символ завдяки його багатозначності має змогу репрезентувати це у поведінці суб'єкта.

Несвідоме, яке зберігає пам'ять навіть про генетичну передісторію індивіда, пов'язану з енергетичним потенціалом, має значні переваги над свідомим, проте не відмежовується від свідомості, зберігаючи функціональну автономію, і ні в чому не хоче поступитися їй (модель відображає певну симетрію обох цих сфер).

А оскільки свідоме задає форми і способи адаптації до мінливого соціуму, то несвідоме завдяки ситуативним захистам діє паралельно, згладжуючи свою архаїчність (колективне несвідоме) актуальністю заміщень, перенесень, проекцій, сублімацій та ін. За таку "послугу" свідомого несвідомому останнє незмінно підтримує його енергетикою, тим самим тримаючи в залежності (згадаймо, "свідоме не господар навіть у власній домівці"). Як у суспільстві вирішальним чинником є економіка, так у психіці - енергетика, первинні джерела якої не адаптовані до соціуму. Тому свідоме (психічно здорової особи) перебуває (завдяки захистам) з несвідомим у гармонійних взаємозв'язках, що потребує певних поступок; а свідоме "вдовольняється" невидимою для себе позицією "що менше бачу, то менше турбот".

Проте без взаємних поступок така гармонійність була б ілюзорною: несвідоме (вербалізоване несвідоме, те, що пройшло витіснення) представлене у свідомості в символічній (замаскованій) формі, створюючи для свідомого ситуацію "бачить око, та зуб не бере". Головне, що свідомому нема за що "ображатись" на несвідоме, зміст якого йому невідомий, замаскований у символі, І без інтерпретації фахівця для свідомого є певним знаком. Тобто свідоме обмежується однозначним баченням символів, а деякі фахівці реалізували таку позицію в тестових методиках інтерпретації психомалюнків. Несвідоме ситуацією власної непізнанності ніби закидає свідомому мотиваційний гачок: "Хочеш більше енергії - пізнай мене!". Тому несвідоме не дозволяє суб'єкту залишатись байдужим, воно приваблює (на цьому ґрунтується висока мотивація самопізнання), проте такою самою мірою створює для психолога ефект міражу пізнаності й ефект ілюзії обізнаності для самого суб'єкта. Щоправда, деякі дослідники (прихильники тестових методик) ідуть за логікою свідомого і ціною "перетворення" символів на знаки (обмежуючись однозначністю тлумачень) спрощують систему глибинного пізнання, породжуючи тим самим артефакти. Такі дослідники не враховують, що у свідомого (з його знаковою системою самовираження) можливості презентації завжди обмежені, а в несвідомого - нескінченні. На наше переконання, тестові інтерпретації символіки малюнків не можна вважати адекватними методами наукового пізнання, оскільки вони не враховують природи символу та функціональної специфіки несвідомої сфери. Наприклад, символ не існує, з одного боку, без діалогу з індивідом, який веде до розкриття його змісту, з іншого - без архетипу як універсального механізму інтегрування індивідуального та надіндивідуального досвіду суб'єкта.

Несвідоме проявляється у свідомій сфері лише фрагментарно завдяки ітеративним (повторюваним) інваріантним характеристикам, які засвідчують залежність від інфантильних, глибинно-психологічних цінностей. Це можуть бути описки, обмовки, жарти, анекдоти, сновидіння, вільні розповіді, візуальні фантазування та ін. Проявам несвідомого найбільше сприяють спонтанні форми поведінки за мінімальної регламентації формальних спонук до певних дій. Однозначний (знаковий) зміст образу відображає логіку свідомого, а багатозначність дає змогу розкрити "іншу логіку", логіку несвідомого.

Свідоме ніколи не може пізнати несвідоме за його поодинокими проявами, тобто без допомоги об'єктивного спостерігача. Головний зміст несвідомого, а саме системна та логічна його впорядкованість, завжди залишається "за кадром", адже це потребує визначення лінійних залежностей, пізнання яких пов'язане з виявленням асоціативних ланцюгів, взаємозв'язків між поведінковими проявами (вербальними та невербальними). Останнє передбачає аналіз поведінкового матеріалу особи впродовж тривалого проміжку часу, а не обмеження аналізом одноактної поведінкової реакції (фантазії, висловлювання чи образу). Диференційованість та розпізнаність окремих острівців вияву несвідомого не дає змоги споглядально встановити зв'язки з глибинно-психологічними цінностями, які стоять за ними. Та це й не дивно, адже на їх реалізацію існує соціальне табу, оскільки вони (цінності) породжені едіповою залежністю. Внаслідок цього несвідоме (за умови фрагментарного його вияву) залишається невидимим (непізнаним), тобто зберігає латентність механізмів впливу на свідому сферу. Тому несвідомому завжди притаманна суперечлива тенденція до презентації свого змісту й до його маскування. За допомогою ситуативних захистів несвідоме інтегрується зі свідомим щодо здійснення нереалізованих потреб інфантильного порядку, маскуючи їх сутність шляхом просоціальної раціоналізації, що зазвичай відповідає логіці свідомого.

Однією з передумов (та умов) символізації є маскування достеменно інфантильного інтересу та змісту несвідомого просоціальним мотивом. Тобто маскування в "одяг", прийнятний для свідомого, є однією з умов (та результатів) як символізації, так і примирення змістів свідомого і несвідомого водночас, хоча в цій гармонії пріоритет має несвідоме.

Інтерпретація буде успішною за умови врахування глобальної суперечності: несвідоме прагне бути такою ж мірою невидимим, замаскованим, як і пізнаним та реалізованим у своїх інфантильних потребах. Проте воно ще з дитинства "втратило на це сподівання" (у контексті табу на Інцест). Тому його дії схожі на партизанські: виступаючи проти переможця, воно прагне перемоги. У цьому випадку маскування, яке належить до сталих функціональних характеристик несвідомого, здійснюється шляхом символізації змісту. Без "одягу", який забезпечує символізація, тобто без "маскхалату", зміст несвідомого в поведінці не виявляється ніколи.

Ось чому такого великого значення набуває інтерпретація, вміння здійснювати яку може бути критерієм професіоналізму психолога-практика. З наведеного вище випливає теза: несвідоме ніяк "не хоче втратити сподівання" на реалізацію інфантильних інтересів (цінностей). У контексті едіпової залежності несвідоме апелює до архетипної символіки так, начебто вона має замістити йому батьків чи близьких людей, які його не розуміють і які спровокували психічну травму.

А чи наважиться на це свідоме? Ні! Проте несвідоме змушує його це зробити завдяки системі психологічних захистів, які беруть на себе функцію узгоджування, примирення суперечностей, інтересів та цінностей свідомої і несвідомої сфер В аспекті глибинних цінностей несвідомого (модель, стрілка 5) рятувальним кругом найчастіше є низка заміщень. Якщо в трикомпонентній структурі психіки провідним механізмом захисту був феномен витіснення, то при розкритті лінійних взаємозалежностей на особливу роль претендує заміщення в єдності з ідентифікацією, проекцією, перенесенням. Заміщення сприяє реалізації того "мрійливого та недосяжного" раннього періоду життя (2-6 років), коли виникають едіпові залежності, засновані на чуттєвому тяжінні, яке виявляється в платонічних почуттях до близьких людей (лібідіозних об'єктів). Проте будь-яке заміщення лібідіозного об'єкта ґрунтується на глибинно-психопогічних механізмах згущення, зміщення, натяку, гіперболізації чи мінімізації, які передбачають відступ від первинного об'єкта лібідо, тобто від справжньої сутності глибинної реальності, й проектування її на інші об'єкти (подібні за окремими характеристиками) невиправдане. За таких умов свідоме підтиском бажань несвідомого робить кроку бік ілюзії, приймаючи бажане за реальне ("це саме той (чи та)"). Основою цього процесу є механізм генералізації та локалізації. Допоки ілюзія компенсується чуттєвістю та емоціями, свідоме й несвідоме співіснують у злагоді. Коли ж реальність починає заявляти про себе в такий спосіб, на який уже не можна не зважати, на допомогу раціо (свідомому) приходить несвідоме, яке завдяки механізму дискредитації та проекцій "затьмарює" об'єкт вибору, охороняючи невидимі механізми його зв'язку з первинним лібідіозним об'єктом та зберігаючи безсумнівним (бездоганним) ідеалізоване "Я" суб'єкта (модель, стрілка 6). Що відбувається у "взаєминах" свідомого й несвідомого? Свідоме карає себе стражданням (спричинюючи його й для іншого), нерідко діаметрально протилежно реагуючи на ситуацію "досягнення бажаного". Саме "по горизонталі" визначаються дві діаметрально спрямовані тенденції захисної системи "слабкість-сила", генезис якої започатковано ще в ранньому дитинстві. Почуття "слабкості" (меншовартості) є епіфеноменом едіпової залежності. Тенденція "до сили" відповідає просоціальним спрямуванням "Я" (мал. 1, стрілки 3 і 4). Можна припустити, що механізми витіснення, покликані посилити просоціальне спрямування активності суб'єкта, автоматично упереджуючи будь-які небажані впливи (зумовлені антисоціальними чи асоціальними нахилами), відправляючи їх у несвідоме, створюють лише ілюзію доцільності такої роботи. І ось чому: витіснені "заборонені спонуки" не зникають зовсім, а залишаються та накопичуються в несвідомій сфері, що згодом виявляється в системній спрямованості активності на "незавершені лібідіозні потреби дитинства" (див. рис. 1, стрілка 5).

З огляду на викладене подібність систем гомоморфізму (симетрії") структурних особливостей свідомого та несвідомого на пропонованій на мал. 1 моделі й відображують, з одного боку, стрілки 2, 4, 6, а з іншого - 1, 3, 5. Проте різна спрямованість цих стрілок вказує й на "діаметральну протилежність", у чому ми солідарні з ідеями Ш. Ференці. Отже, можна зробити висновок: завдяки дії психологічних захистів ці підсистеми є еквівалентними, тобто незалежно від їх діаметральної спрямованості результат спільний, а саме - зінтегрованість психіки. Саме психологічні захисти, які створюють ілюзію "високості" та соціальної прийнятності поведінки (див. модель, стрілка 4), маскуючи несвідомі (й діаметрально протилежні) тенденції, спрямовані на розв'язання проблем інфантильних потреб "Я" (стрілка 3 на моделі тісно пов'язана зі стрілкою 5). Створення ілюзії зінтегрованості (суб'єктивної інтеграції) психіки потребує значних енергетичних витрат, пов'язаних з автоматичною дією могутніх засобів психологічних захистів. Захисний процес пов'язаний із феноменом опорів, які поглинають енергію суб'єкта, а отже, послаблюють його. Ш. Ференці припускає: "Заборони, що ґрунтуються на витісненнях, можна порівняти з постгіпнотичним навіюванням негативної галюцинації, адже так само, як загіпнотизована людина, якій дали сильний наркоз, прокинувшись, не може сприйняти або розпізнати певні зорові, слухові або тактильні стимули, так і людство в наші дні навчене інтроспективної сліпоти"1. Саме ця розбіжність тенденцій свідомого та несвідомого у психіці суб'єкта породжує слабкість, "погіршує здатність діяти.., вигодовує в несвідомому іншу, паразитичну особистість, в якої природний егоїзм і нахили до прямого (невідстроченого у часі) задоволення бажань являє собою тіньовий фантом, негатив усього доброго й прекрасного, чим пишається вища совість..." (там само). На наш погляд, із цією проблемою розбіжності цінностей, яку так загострив Ш. Ференці, й "намагаються впоратись" захисти, що спрямовує психіку до "суб'єктивної інтегрованості".

Ш. Ференці висуває ще одну тезу: "...свідоме змушене витрачати свою величезну силу на створення захистів проти примусу визнати і прийняти асоціальні Імпульси, що приховуються за милосердям і добротою, оточуючи їх кріпосним муром моралістичних, релігійних і суспільних догм. Такі кріпосні мури - це, приміром, почуття обов'язку, чесність, повага до авторитету та законних інститутів І т. ін. Словом, усі ті моральні якості, які змушують нас поважати права інших і придушувати власний егоїзм" [там само]. Зіставивши це висловлювання з моделлю внутрішньої динаміки психіки, можна побачити спроби Ш. Ференці апелювати до "Над-Я" через нормативні цінності. Проте він не враховує момент співвіднесеності нормативних та умовних цінностей, породжених ідентифікацією з батьками та значущими людьми, чим і пояснюються бажані для суб'єкта відступи від реальності в бік Ідеалізації 'я". Нормативні цінності не мають природного для суб'єкта енергетичного заряду, який стосувався б його цілісно (хоча вони й спонукають до певної про-соціальної активності). Тому ми знову звертаємося до феномену суб'єктивної зінтегрованості психіки, за яким відбувається асиміляція нормативних цінностей егоїстичним 'я" з метою створення захисної оболонки для ідеалізованого "Я": у цьому випадку може йтися лише про феномен "психологічного егоїзму", спрямованого на глибинно-психологічні цінності інфантильного. "Я", за якими стоять "незавершені лібідіозні справи дитинства" (як правило, едіпового походження) на Інтрапсихічному рівні, тобто без наміру обмеження інтересів інших людей. Більше того, суб'єкт при цьому може виявляти альтруїзм, який відповідає нормативним цінностям.

Важко не погодитися з Ш. Ференці, який вважає процес пізнання несвідомої сфери шляхом до самореалізацІЇ та внутрішньої психічної свободи, а не до регресу й аморальних учинків. Стверджуючи, що суспільство невротизоване, він пише: "Я щиро переконаний, що ця хвороба суспільства не підлягає іншому лікуванню, крім відкритого визнання істинної і неповторно] природи людини, передусім визнання доступного тепер методу роботи з несвідомим психічним життям;... це нове виховання, що ґрунтується не на догмі, а на інсайті, доцільне виховання, методики якого нам ще належить виробити у майбутньому" [9,76].

Ми переконані, що як у вихованні, так і в психокорекції для вироблення адекватних методів потрібна функціонально спроможна теорія психологічної практики, яка ґрунтується на відповідних науково-методологічних засадах.

Таким чином, модель внутрішньої динаміки психіки синтезовано відображає зазначені передумови професійного рівня організації психокорекційного процесу з глибинно-психологічною орієнтацією і є продуктивним кроком до формування теорії практичної психології, яка покликана забезпечувати належну підготовку фахівців цієї галузі. У психологічній практиці не може бути фрагментарного та вузькопланового погляду на психічне, з орієнтацією лише на раціональні аспекти, й нехтування ірраціональними, алогічними проявами. Створена нами модель допоможе практичним психологам зрозуміти, що "алогічне" (ірраціональне) є таким лише з погляду свідомого раціо, а з позицій цілісного сприйняття психічного - ірраціональні явища є наслідком дії "іншої логіки" (якій вони підпорядковані), не менш чіткої, ніж логіка свідомого, а енергетично - ще потужнішої.

Розуміння змісту моделі сприятиме пізнанню психічного в його цілісних проявах, а відображені у ній суперечливі підструктури з іманентно властивою їм взаємозалежністю послугують застереженням від спрощеного сприйняття феномену психічного та схильності до однобічного його тлумачення з позиції категорій "свідомого". У процесі професійної підготовки майбутніх психологів до практичної роботи з психокорекції модель буде "ниткою Аріадни" в складних лабіринтах розуміння та пізнання психіки, надасть допомогу в процесуальному діагностуванні та прогнозуванні певних форм поведінки суб'єкта, пов'язаних з його готовністю до тих чи тих учинків. Інакше кажучи, слід прогнозувати сферу установок та тенденцій, які, природно, не передбачають варіативності поведінки, лейтмотивом якої є адаптація до соціуму.