< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Особливості використання водних ресурсів та надр у сільському господарстві

Поряд із землекористуванням водокористування є одним із основних видів сільськогосподарського використання природних ресурсів, оскільки під час здійснення сільськогосподарської діяльності споживаються найбільші обсяги води порівняно з іншими групами споживачів. Законодавче регулювання використання водних ресурсів у сільському господарстві здійснюється на підставі Водного кодексу України, законів України "Про питну воду та питне водопостачання", "Про меліорацію земель", а також низки підзаконних нормативно-правових актів.

Право сільськогосподарського використання водних ресурсів має певні особливості правового регулювання залежно від цільового призначення: для задоволення питних та господарсько-побутових потреб, потреб сільського, лісового, рибного, мисливського господарства.

Використання водних ресурсів під час ведення сільського господарства здійснюється громадянами та іншими фізичними особами переважно на праві загального водокористування. Відповідно до ст. 47 Водного кодексу України безоплатно та без надання спеціальних дозволів можуть здійснюватися такі види загального водокористування, як забір води зі струмків, річок, водойм, інших водних об'єктів та криниць без застосування спеціальних технічних пристроїв; водопій сільськогосподарських тварин; любительське і спортивне рибальство з метою особистого споживання здобутої риби чи інших об'єктів водного промислу в межах обсягу безоплатного вилову тощо.

Якщо сільськогосподарське використання водних ресурсів здійснюється із значним навантаженням на екосистему, наприклад для зрошення сільськогосподарських угідь, скидання дренажних вод або забруднюючих речовин у водні об'єкти та інших видів діяльності, які не віднесено до загального водокористування, господарюючі суб'єкти повинні мати спеціальний дозвіл на первинне або вторинне водокористування. Згідно зі ст. 42 Водного кодексу України до первинних водокористувачів віднесено юридичних та фізичних осіб, що мають власні водозабірні споруди і відповідне обладнання для забору води та скидання стічних вод у водні об'єкти. Всі інші водокористувачі є вторинними, які реалізують право спеціального водокористування переважно на підставі договорів із первинними водокористувачами, а також на підставі дозволів на спеціальне водокористування.

Порядок видачі дозволів на спеціальне використання водних ресурсів встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 р. № 321. Дозвіл на спеціальне водокористування видається на підставі клопотання водокористувача з обґрунтуванням потреб у воді, погодженого з відповідними територіальними органами Державного комітету по водному господарству, якщо використовуються поверхневі води, з територіальними органами Державної геологічної служби, якщо використовуються підземні води, а також Міністерством охорони здоров'я України у разі використання водних об'єктів, що є лікувальними.

Згідно зі ст. 49 Водного кодексу України дозволи на спеціальне використання водних ресурсів видаються залежно від охоронного режиму водних об'єктів: Міністерством охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди) у разі спеціального використання водних об'єктів загальнодержавного значення; Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими радами за погодженням із відповідними територіальними органами Мінприроди - у разі спеціального використання водних об'єктів місцевого значення.

За спеціальне використання водних ресурсів справляється державний збір, порядок сплати і розміри якого визначаються згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 2002 р. № 1494. Державний збір за спеціальне водокористування у вигляді збору за використання води водних об'єктів та збору за скидання в них забруднюючих речовин сплачують юридичні та фізичні особи, що здійснюють підприємницьку діяльність, зокрема у сфері сільського господарства. Розмір збору за використання води визначається на основі нормативів збору, фактичних обсягів використаної води та встановлених лімітів використання води. Зокрема у разі відсутності лічильників обсягу спожитої води громадяни, які займаються сільськогосподарською діяльністю, сплачують її залежно від одиниць великої рогатої худоби, свиней, овець тощо.

З метою охорони водних об'єктів від забруднення, засмічення чи вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та поліпшення стану водних об'єктів відповідно до ст. 87 Водного кодексу України навколо водних об'єктів встановлено водоохоронні зони. У межах даних територій зі спеціальним водоохоронним режимом забороняється або обмежується городництво, садівництво, розорювання земель, облаштування пасовищ, застосування стійких або сильнодіючих пестицидів, влаштування гноєсховищ, звалищ сміття тощо. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них регламентується постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. №486.

Певну специфіку має правове регулювання використання водних об'єктів під час розведення, вирощування та вилову водних живих ресурсів. Особливості їх правового режиму та перелік промислових ділянок рибогосподарських водних об'єктів та їхніх частин визначається постановою Кабінету Міністрів України від 22 травня 1996 р. №552.

Відповідно до ч. 2 ст. 59 Земельного кодексу У країни можуть передаватися у приватну власність земельні ділянки водного фонду, на яких розташовано - замкнені водойми площею до 3 гектарів, у складі угідь особистих селянських, фермерських та інших господарств. Варто зазначити, що для сільськогосподарського водокористування водоймами, які перебувають у приватній власності громадян України, не передбачено одержання спеціальних дозволів для їхніх власників. При цьому повинні додержуватися права й обов'язки водокористувачів та екологічні вимоги, передбачені законодавством.

Інформацію про водні об'єкти, їх кількісні та якісні характеристики, а також про розподіл серед власників та первинних водокористувачів можна одержати з державного водного кадастру, порядок ведення якого визначається постановою Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1996 р.№413.

Надрокористування у сільському господарстві також відзначається певними особливостями правового регулювання, які передбачено в Кодексі У країни про надра, Гірничому законі України, Законі України "Про державну геологічну службу" та іншими законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами. Істотною рисою правовідносин, що складаються у сфері сільськогосподарського використання надр, є конституційне закріплення надр як об'єкта права виключної власності Українського народу. Згідно з даною засадою конституційного ладу під час здійснення сільськогосподарської діяльності надра можуть надаватися фізичним і юридичним особам лише у тимчасове користування.

Сільськогосподарське використання надр пов'язане переважно з видобуванням корисних копалин місцевого значення. Відповідно до ст. 23 Кодексу України про надра видобування місцевих корисних копалин і торфу загальною глибиною розробки до 2 метрів можуть здійснювати безоплатної без спеціальних дозволів власники землі та землекористувачі в межах наданих ним земельних ділянок. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. № 827 до корисних копалин місцевого значення належать пісок, глина, крейда, галька, гравій, ракуша, вапняк, гіпс, сапропель, гажа, лес, граніт, пісковик, сланець, суглинок, супісок тощо.

Хоча підземні води, в тому числі прісні, належать до корисних копалин загальнодержавного значення, використання для сільськогосподарських потреб прісних підземних вод також не потребує одержання спеціальних дозволів, якщо глибина їх розробки становить до 20 метрів. При цьому використання зазначених місцевих корисних копалин, торфу та прісних підземних вод має здійснюватися з метою задоволення господарських та побутових потреб власників земельних ділянок та землекористувачів.

Лише на підставі спеціального дозволу можливе використання для потреб сільського господарства корисних копалин загальнодержавного значення, а також прісних підземних вод та корисних копалин місцевого значення, якщо перевищено дозволену загальну глибину розробки або обсяги яких перевищують господарські та побутові потреби власників чи користувачів земельних ділянок.

Спеціальний дозвіл (ліцензія) на користування надрами надається Державною геологічною службою за погодженням з Мінприроди України. Право на користування надрами документально оформлюється актом про надання гірничого відводу. Відповідно до ст. 17 Кодексу України про надра гірничим відводом є частина надр, надана користувачам для цілей промислової розробки родовища, корисних копалин та цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин (зокрема будівництвом та експлуатацією підземних споруд для збереження харчових продуктів, утримання виноматеріалів, вирощування рослин та грибів шахтним способом тощо).

Гірничі відводи для розробки корисних копалин місцевого значення надаються відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими радами за погодженням із територіальними органами гірничого нагляду в порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 59. Варто зазначити, що відповідно до ст. 26 Кодексу України про надра право надрокористування припиняється у разі, якщо користувач без поважних причин не приступив до користування надрами протягом 2 років,

Надрокористування, в тому числі й для здійснення сільськогосподарської діяльності, є платним. Плата за користування надрами справляється у вигляді платежів за користування надрами; збору за видачу спеціальних дозволів (ліцензій); відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету тощо. Порядок та розміри плати за користування надрами для видобування корисних копалин визначається постановою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р. № 1014, а плата за користування надрами в цілях, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, регламентується постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2000 р. № 1682.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >