< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Регіональні структури влади та місцевого самоврядування

Важливе місце в політологічній науці посідає з'ясування ролі і місця регіо­нальних структур влади. Розглядаючи це питання, треба виділити два підходи: згідно з першим, поняття "регіональні структури" включає суб'єкти федера­ції, адміністративно-територіальні та національно-територіальні автономії і територіальні громади в унітарних державах (наприклад, регіон, департамент у Франції); згідно з другим - тільки суб'єкти федерації та автономії.

У нашому розумінні регіональні структури влади охоплюють: 1) дер­жавні утворення - суб'єкти федерації; 2) адміністративно-територіальні та національно-територіальні автономії; 3) органи регіонального самовря­дування. Суб'єкти федерації за політико-правовим статусом є державними утвореннями, які частково наділені ознаками суверенітету, тобто мають кон­ституцію, парламент, уряд, іноді судову систему, громадянство, а також вій­ськові формування (наприклад, у США), державні символи - герб, прапор, гімн. Суб'єкти федерації мають також паритетне або пропорційне представ­ництво у верхніх палатах національних парламентів. Проте вони не наділені правом виходу з федерації - сецесії; їхні конституції не повинні суперечити федеральним конституціям; їм не належить пріоритет у законодавчій сфері; заборонене або істотно обмежене право здійснювати самостійно міжнарод­ну політику (за винятком зовнішньоекономічної діяльності і то, як правило, з дозволу федеральних органів).

Території суб'єктів федерації мають різні назви - штати (США, Бра­зилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія), провінції (Аргентина, Канада, Пакистан), землі (Австрія, ФРН), республіки (Росія, Югославія), кантони (Швейцарія). Серед таких державних утворень існують так звані асиметричні федерації, які передбачають різні найменування суб'єктів феде­рації: республіки, області, міста федерального значення, а також автономні області й автономні округи (Росія).

У федеративних державах існує механізм розмежування компетенцій (кола владних повноважень у тій чи іншій сфері суспільної діяльності) між державними органами й органами суб'єктів федерації. В правовій літерату­рі виділяють декілька видів компетенції: виняткова федеральна компетен­ція; виняткова компетенція суб'єктів федерації; спільна (конкуруюча) ком­петенція федерації та її суб'єктів; залишкова компетенція.

До виняткової компетенції федерації належать ті владні повноважен­ня, якими наділені тільки федеральні органи, хоч вони можуть делегува­ти окремі права органам суб'єктів федерації. Федеральна компетенція, як правило, включає такі владні повноваження: визначення принципів суспіль­ного і державного ладу суб'єктів федерації; застосування конституційних засобів примусу щодо суб'єктів федерації у випадку порушення ними фе­деральної конституції і законів; забезпечення суспільної безпеки суб'єктів федерації; оборона; федеральна судова система; оголошення війни; міжна­родна політика; федеральне громадянство; федеральна фінансово-бюджетна і монетарна політика; захист авторських і винахідницьких прав; федераль­ний залізничний транспорт і повітряний простір, пошта та зв'язок тощо. Ви­няткова компетенція суб'єктів федерації передбачає тільки ті владні повно­важення, якими наділені її органи й органи місцевого самоврядування; не виключається, що в межах цієї компетенції можуть мати повноваження й федеральні органи. Виняткова компетенція суб'єктів федерації передбачає: прийняття конституції; формування законодавчих, виконавчих і судових ор­ганів суб'єктів федерації визначення правового статусу органів місцевого са­моврядування; діяльність фінансово-бюджетної системи.

Спільна компетенція федерації та її суб'єктів полягає в тому, що владні повноваження в тій чи іншій сфері належать як органам федерації, так і ор­ганам суб'єктів федерації та органам місцевого самоврядування. В цій сфе­рі компетентні повноваження можуть бути розподілені таким чином: фе­дерація видає закони в певній сфері, а суб'єкти федерації забезпечують їх виконання; федерація видає основні рамкові принципи законодавства, а її суб'єкти - конкретні закони;органи суб'єктів федерації видають закони з питань, які неврегульовані федеральним законодавством (конкуруюча ком­петенція). Однак у будь-якому випадку правові акти суб'єктів федерації не можуть суперечити федеральному законодавству. До спільної компетенції федерації та її суб'єктів можна віднести також такі повноваження: ратифі­кація змін і доповнень до конституції (США); цивільне, кримінальне і тру­дове право; виконання вироків; судоустрій і судочинство; адвокатура і но­таріат; законодавство про спілки і зібрання; охорона культурної спадщини; освіта, культура і охорона здоров'я; контроль за дотриманням конституції і законів: соціальна допомога малозабезпеченим, інвалідам і безробітним.

До залишкової компетенції належать ті повноваження, які не визначе­ні федеральною конституцією і шляхом конституційної презумпції можуть бути віднесені до будь-якої із вище перелічених компетенцій.

У світовій юридичній практиці існує низка варіантів поєднання цих компетенцій: 1) конституція визначає лише виняткову компетенцію орга­нів державної влади, а органи суб'єктів федерації наділені лише залишко­вою компетенцією (США, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Австрія); 2) кон­ституція визначає дві сфери виняткової компетенції - сферу федерації і сферу суб'єктів федерації з наступним переліком повноважень кожної з них (Канада); 3) конституція встановлює дві сфери компетенції - винят­кову для федеральних органів і спільну (Німеччина, Росія). Суб'єкти федера­ції можуть приймати нормативні акти відповідно до федеральних законів; 4) конституція встановлює три предметні сфери компетенції - виняткову компетенцію федерації, виняткову компетенцію штатів і спільну (конкуру­ючу) компетенцію федерації та її суб'єктів (Індія); 5) конституція Австрії встановлює чотири варіанти співвідношення компетенцій між федерацією і її суб'єктами: а) виняткова компетенція федерації у законодавчій і виконав­чій діяльності; б) законодавча діяльність віднесена до компетенції федерації, а виконавча - до компетенції земель; в) федерація видає загальні принципи законодавства, а землі видають конкретні закони і здійснюють їх виконан­ня; г) законодавство і виконання законів належить до компетенції земель.

Наступним типом регіональних структур є автономії. В політико-правовій літературі під автономією розуміють самоврядування певної терито­рії в державі, що має деякі законодавчі повноваження з питань місцевого значення. Між суб'єктами федерації й автономією існують певні відміннос­ті, ступінь яких залежить від рівня автономності територій. Суть цих від­мінностей полягає в таких аспектах: по-перше, автономія це форма децен­тралізованої державної влади в унітарній державі на рівні регіону, яка має особливості (історичні, географічні, етнокультурні, економічні) розвитку; по-друге, якщо федерація створюється внаслідок об'єднання окремих дер­жавних утворень, що поступаються частиною свого суверенітету на користь держави (цілого), то автономія є результатом децентралізації держави, яка поступається частиною своїх прав на користь окремих територій; по-третє, автономізація регіонів не порушує унітарної суті держави, не перетворює її на федерацію, хоч забезпечує реалізацію тих же функцій, що і суб'єкти феде­рації; по-четверте, якщо юридичний статус суб'єктів федерації здебільшого визначається їх власною національною конституцією, то статус автономії, як правило - конституційними законами, ухваленими національним пар­ламентом; по-п'яте, на рівні автономії існує інститут представників держави (губернаторів, урядових комісарів), які здійснюють державне управління і координацію всіх державних структур; по-шосте, на рівні автономії відсут­ня самостійна система судочинства, за винятком конституційного (Іспанія, Німеччина).

Автономії утворюються за адміністративно-територіальним і націо­нально-територіальним принципами. До адміністративних автономій мож­на віднести більшість областей в Італії та Іспанії, а також автономні області в Португалії. Національними автономіями вважаються, наприклад, такі об­ласті, як Басконія, Каталонія, Галісія в Іспанії, Фріулі-Венеція-Джулія, Валле д'Аоста, Трентіно-Альто Адідже в Італії, а також території - Фарерські ост­рови (Данія), Шотландія й Уельс (Велика Британія).

Автономії так само, як суб'єкти федерації, мають законодавчі та вико­навчі органи, громадянство і символіку. За обсягом повноважень автономії можна поділити на такі типи: звичайні області, області з спеціальним ста­тусом, заморські території. Останні наділені значно ширшим обсягом по­вноважень, ніж області. Вони мають власну символіку, грошову одиницю (Фарери), податкову систему (Полінезія Французька), право проводити ре­ферендуми з питань міжнародних угод (Фарери, Гренландія, Нова Каледонія), а також широку компетенцію у законодавчій сфері. Діяльність автоном­них областей значно обмежується державою. їх компетенцію визначають статути або конституційні закони, ухвалені національними парламентами при взаємодії з представницькими органами областей. Глава держави має право розпустити представницький орган автономної області або припини­ти його діяльність (Італія, Португалія). Держава також визначає правовий режим майна, надає бюджетні асигнування, здійснює контроль над законо­давчим процесом областей.

Незважаючи на державні обмеження статусу, обласні автономії мають достатньо широкі повноваження у сфері як загальнонаціональної, так і влас­ної законодавчої та установчої компетенцій: наділені правами законодавчої ініціативи щодо скасування законів у вигляді народного вето, можуть ініці­ювати референдуми щодо змін окремих положень конституції; приймають власні статути і подають їх національному парламенту для затвердження; оскаржують рішення державних органів у конституційному суді; приймають власні законодавчі акти; беруть участь у виборах президента; визначають ста­тус органів місцевого самоврядування і контролюють їхню діяльність.

Специфіка спеціальної обласної автономії порівняно зі звичайною об­ласною автономією полягає в тому, що, по-перше, співвідношення ком­петенції між законодавчими і виконавчими органами аналогічні співвід­ношенню між національним парламентом і урядом; по-друге, спеціальна обласна автономія має значно більше законодавчих прерогатив (особливо у сфері фінансів і міжнародної політики).

Структура органів влади - законодавчих, виконавчих і судових суб'єктів федерації і автономії, як правило, подібна до структури органів державного управління. Так, в Італії органи регіональної влади побудовані на зразок пар­ламентської, а в США та Мексиці - на зразок президентської республіки. Однак існують певні відмінності. Наприклад, один із штатів США, німецькі землі (крім Баварії), провінції Канади, штати Мексики, значна частина кан­тонів Швейцарії не мають двопалатних парламентів, на відміну від парла­ментів національних; у Німеччині, Австрії, Італії відсутній інститут, анало­гічний інститутові глави держави (його повноваження виконує відповідно голова земельного уряду та голова обласної ради).

Законодавчі органи суб'єктів федерації й автономії формуються у рам­ках існуючих виборчих систем прямими загальними або непрямими (у верх­ні палати) виборами. При цьому не у всіх країнах виборчі системи регіональ­ного рівня збігаються із національною. Скажімо, у таких країнах, як Італія, Швейцарія, Бразилія, Франція, виборчі системи регіонального рівня відмін­ні від національного, а у США, Великобританії, Німеччині - ідентичні.

Законодавчі збори регіональних структур відрізняються за терміном по­вноважень та кількістю складу. Вони також мають різні назви: легіслатури - США, Індія; ландтаги - Німеччина, Австрія; обласні ради - Італія; зако­нодавчі збори - Бразилія; ландстинг - Гренландія; парламент, генеральна кунта, кортеси, регіональні збори - Іспанія.

Законодавча функція на регіональному рівні здійснюється законодавчи­ми зборами, регіональними референдумами та загальними зборами грома­дян. Суб'єктами законодавчої ініціативи тут виступають депутати, виконав­чі органи і громадяни (народна законодавча ініціатива). Законодавчі збори, крім законодавчих функцій, визначають склад і структуру виконавчих орга­нів влади. Вони можуть саморозпускатися (Німеччина, Іспанія), бути розпу­щеними президентом (Італія, Португалія) або урядом (Франція).

Виконавчі органи регіональних структур також відрізняються за на­звою, джерелами формування й обсягом повноважень. У країнах з прези­дентською формою державного правління (США, Латинська Америка) ви­конавчу владу суб'єктів федерації здійснюють губернатори, які обираються шляхом прямих виборів і мають статус, аналогічний статусові президента федерації. В англосаксонських країнах з парламентською формою правлін­ня виші посадові особи також іменуються губернаторами (Індія, Австралія) або ж лейтенант-губернаторами, що призначаються федеральним главою держави самостійно або за згодою федерального уряду. Губернатори своєю чергою призначають глав урядів, які є лідерами партійної більшості у парла­ментах суб'єктів федерації.

В інших федеральних країнах з парламентською формою правління по­сада губернатора відсутня, а виконавчу владу очолює глава уряду (міністр-президент, правлячий бургомістр, перший бургомістр - Німеччина). Голови урядів і уряди вибираються парламентами або парламентами і населенням (Швейцарія).

В унітарних країнах з обласною автономією виконавчу владу формують обласні законодавчі збори. Наприклад, в Італії виконавчий орган і його голо­ва обирається обласною радою, в Іспанії урядова рада призначається законо­давчими зборами, а її голова обирається з числа членів урядової ради цими зборами і призначається королем.

До регіональних структур влади належать також органи регіонального самоврядування. На регіональному рівні самоврядування треба розуміти як право територіальних громад в рамках закону розв'язувати питання, які ви­ходять за межі місцевого значення.

Місцеве самоврядування поширюється на територіальні громади села, селище та міста. Щодо розуміння суті та його повноважень, то виділяють три концепції місцевого самоврядування: державницьку, громадську та кон­цепцію муніципального дуалізму.

Сутність державницької концепції полягає в тому, що, по-перше, в ній органи місцевого самоврядування розглядаються як засіб здійснення дер­жавних функцій за допомогою недержавних за своєю природою суб'єктів; по-друге, органи самоврядування є окремою ланкою в механізмі народо­владдя, оскільки джерелом їхньої влади є воля народу, а не окремої його час­тини; по-третє, місцеве самоврядування охоплює не тільки територіальні громади, а й регіони.

Громадська концепція місцевого самоврядування розглядає його на рів­ні первинних суб'єктів-громад, які виконують функції місцевого значення. Згідно з цією концепцією, регіональний рівень самоврядування можливий лише за умови добровільного об'єднання територіальних громад села, сели­ща, міста у певні асоціації, визнані і гарантовані державою.

Концепція муніципального дуалізму розглядає органи місцевого само­врядування як структури публічної влади, що виконують дві групи повнова­жень: муніципальні і державні.

Виходячи з державницької концепції самоврядування, можна виділи­ти його рівні за типом адміністративно територіальних одиниць: базовий і регіональний. Базовий рівень охоплює територіальні громади - первинні суб'єкти сіл, міст, селищ (комуни, муніципалітети, округи). Цей рівень само­врядування має різні муніципальні режими: уніфікований (Франція, Украї­на, Данія, Італія) та різноманітний (США, Німеччина, Велика Британія).

В одних країнах статус органів місцевого самоврядування базового рів­ня визначається національною конституцією й органічними законами, а в інших конституцією, законами суб'єктів федерації, є також муніципальни­ми хартіями і статутами. Назви суб'єктів самоврядування базового рівня бу­вають різними: община, округ, союз общин (Німеччина), сільські та міські муніципалітети (Португалія), сільські та міські комуни (Іспанія), приходи (Велика Британія), округи, міста, тіуни, тіуншити (США), гміни, села, міста (Польща), громади сіл, селищ, міст районного, обласного і республікансько­го підпорядкування (Україна).

Регіональний рівень місцевого самоврядування охоплює території або об'єднання первинних, базових суб'єктів самоврядування і може мати від­мінну від них структуру органів, виборчу систему та компетенцію. Суб'єктами регіонального самоврядування можуть бути: регіони і департаменти (Фран­ція), графства (США, Велика Британія), райони і області (Україна), провін­ції (Італія, Іспанія, Бельгія), райони (Німеччина), воєводства (Польща).

Органам місцевого самоврядування властиві ознаки, які становлять їхню правову, організаційну і матеріально-фінансову самостійність (автономію).

Суть правової автономії полягає в тому, що місцеве самоврядування, його органи мають власні повноваження визначені національною конститу­цією і законами або конституцією та законами суб'єктів федерації, а також власними хартіями та статутами. Органи місцевого самоврядування в меж­ах місцевої компетенції, а також у межах компетенції, делегованої держа­вою, можуть видавати нормативно-правові акти, які регулюють різні сторо­ни життя територіальних громад.

Суть організаційної автономії полягає в тому, що органи місцевого са­моврядування визначають власну організаційну структуру відповідно до сво­їх повноважень і не підпорядковуються іншим органам.

Матеріально-фінансова автономія охоплює управління об'єктами кому­нальної власності, комунальними службами (енерговодопостачання тощо), а також місцевий бюджет, джерелами якого є державні і регіональні субси­дії, місцеві податки, збори і позики. При цьому основними джерелами до­хідної частини місцевого бюджету є державні або регіональні субсидії, (на­приклад, у країнах ЄС вони можуть становити приблизно 35 % - 80 %), податки на нерухомість, прибуткові податки на громадян, а також кошти від використання комунальної власності і надання комунальних послуг.

Для більш конкретного розуміння компетенції органів місцевого само­врядування потрібно виділити основні групи їхніх повноважень: 1) політико-правові - юридичний статус органів місцевого самоврядування та їхня нормотворча діяльність; публічна влада місцевої спільноти, політико-адміністративні механізми формування цієї влади; представництво інтересів соціальні структури на рівні місцевої громади; 2) фінансово-економічні - формування і виконання місцевого бюджету, планування і регулювання економічного життя; управління об'єктами комунальної власності і кому­нальним обслуговуванням населення, розвитком транспорту і регулюванням дорожнього руху, санітарією і прибиранням вулиць; 3) соціальні - будівни­цтво житла для малозабезпечених категорій наведення, охорона навколиш­нього середовища, соціальна допомога бідним, управління школами, лікар­нями, бібліотеками; 4) забезпечення громадського порядку - управління муніципальною поліцією, а також координація дій з правоохоронними дер­жавними органами.

За походженням виділяють такі групи повноважень: обов'язкові, що ре­гулюють найважливіші сфери життєдіяльності місцевої громади і повинні виконуватися в першу чергу (водопостачання, транспорт, громадський пра­вопорядок, охорона здоров'я, освіта і прибирання вулиць); факультативні, які реалізуються місцевою владою після того, як виконані обов'язкові по­вноваження, і охоплюють додаткові соціальні послуги; делеговані - наділені державною або регіональними структурами влади на певний період для ви­конання певних державних або регіональних програм.

Принципи організаційної структури публічної влади місцевого само­врядування, специфіку їхнього формування і функціонування можна зро­зуміти через типологію муніципальних інститутів. У спеціальній літературі виділяють три типи організаційної структури інститутів місцевого самовря­дування: англосаксонський (США, Велика Британія, Канада, Австралія, Нова Зеландія); французький, або континентальний (Франція, Італія, Бельгія, Ні­дерланди, Іспанія, Португалія); змішаний (Німеччина, Японія).

Англосаксонський тип грунтується на таких принципах: позитивного регулювання діяльності органів місцевого самоврядування, який передбачає встановлення законом детального переліку їхніх прав і обов'язків, розмежу­вання компетенції між органами самоврядування села і міста (муніципальні органи створюються, як правило, в місті); відсутності прямого підпорядку­вання нижчих виконавчих органів вищим; відсутності інституту .уповнова­жених посадових осіб держави; прямих виборів не тільки представницьких органів влади, а й у багатьох випадках - посадових осіб; наявності непря­мого контролю держави за органами місцевого самоврядування (через ней­тральні міністерства, а також суд). У англосаксонській системі (особливо в США) місцева влада наділена широкими правами: володіє власністю, здій­снює широкий спектр ділових операцій на кшталт американських корпо­рацій, видає нормативні документи, які регламентують діяльність фізичних і юридичних осіб на своїй території. Структуру представницьких та адміні­стративних органів даного типу місцевого самоврядування, характер їхніх взаємовідносин можна простежити на прикладі США.

Тут виділяють такі моделі муніципальної влади: мер - рада (слабкий мер), мер - рада (сильний мер); рада - менеджер; комісійна форма управ­ління і місцеві збори.

Особливість моделі "мер - рада" (слабкий мер) полягає в тому, що, по-перше, мер обирається зі складу депутатів міської ради і як голова ради, може виступати з проектами рішень ради, пропонувати кандидатури на по­сади керівників адміністративних служб і звільняти їх за згодою ради, має право часткового "вето"; по-друге, рада виконує адміністративно-розпоряд­чі функції, затверджує або узгоджує компетенцію основних посадових осіб, дає згоду на їхнє звільнення, здійснює контроль за діяльністю виконавчих органів, може достроково припинити повноваження мера.

Модель "мер - рада" (сильний мер) характеризується такими ознака­ми: обраний прямими виборами мер призначає і звільняє посадових осіб ад­міністрації, складає проект місцевого бюджету, володіє правом абсолютного "вето" на рішення ради; рада здійснює нормотворчу діяльність, регламентує процес .управління міським господарством, затверджує міський бюджет та звіт про його виконання, а також може подолати "вето" мера двома трети­нами голосів від складу депутатського корпусу.

Модель "рада - менеджер" передбачає такі взаємовідносини органів місцевої влади: рада здійснює всі властиві представницьким органам функ­ції, а також наймає і звільняє менеджера; менеджер здійснює всю виконав­чу владу, призначає і звільняє працівників адміністративного апарату і пред­ставляє раді проект місцевого бюджету.

Комісійна модель передбачає здійснення представницьких і виконавчих функцій місцевого самоврядування комісарами, вибраними населенням. Як колективний орган, комісари виконують функції міської ради, а кожен зо­крема комісар керує певним департаментом. Мером тут є один із комісарів. Він не має права "вето" і володіє адміністративними повноваженнями тіль­ки в частині керованого ним департаменту.

Місцеві збори формуються із числа виборників (100 і більше людей), які обираються населенням. Міські збори обирають правління виборників, які здійснюють вище керівництво між зборами. Крім правління виборників, ді­ють ще такі посадові особи, як скарбник, податковий інспектор, констебль, які вибираються населенням або виборниками.

Джерелами доходів американської моделі самоврядування є: податок на власність (нерухомість і рухомість та дивіденди від акцій), прибуткові подат­ки громадян; податок на купівлю деяких товарів; штрафи; внески населення; кошти від надання комунальних послуг; податкові прибутки від матеріаль­но-фінансових операцій; фінансова допомога держави і штатів.

Для континентального типу місцевого самоврядування характерні такі ознаки: 1) наявність принципу негативного регулювання, який дає змогу місцевім органам здійснювати всі не заборонені законом операції; 2) од­номанітність муніципального режиму яка передбачає, що правами муні­ципалітетів наділені як сільські, так і міські комуни; 3) поєднання прямого державного управління у вигляді уповноважених уряду і місцевого самовря­дування; 4) представницькі органи не існують на всіх рівнях адміністратив­но-територіальних одиниць; наявність системи різноманітних форм дер­жавного контролю.

У Франції місцеве самоврядування має три рівні: регіональний, департаментний і муніципальний. На кожному з них місцеве самоврядування існує поряд з державним управлінням. На рівні регіону регіональна рада обира­ється на шість років прямими виборами і голова ради обирається радника­ми також на шість років. Регіональна рада виконує представницькі функції, а голова ради виконує повноваження ради і керує виконавчою владою регі­ону. Державне управління здійснюється комісаром регіону, який від імені держави виконує такі повноваження: політичні - проводить політику дер­жави серед регіональної громади; юридичні - підписує контракти з фізич­ними і юридичними особами, представляє державу в судових органах, подає в суди скарги на акти органів місцевого самоврядування; поліційні - забез­печує громадський порядок, виконує функції судової поліції (приймає акти, які констатують правопорушення у сфері внутрішньої і зовнішньої держав­ної безпеки); адміністративні - здійснює управління і координацію всіх державних служб на території регіону.

Аналогічна структура влади існує на рівні департаменту. При цьому пред­ставницький орган самоврядування називається генеральною радою, голова ради - президентом, а представник держави - комісаром департаменту.

Особливість самоврядування на рівні комуни полягає в тому, що там не­має окремих органів державного управління, а їхні функції здійснює мер. Останній як голова муніципальної ради підзвітний раді і здійснює управ­лінські функції в сфері компетенції представницького органу; як голова ви­конавчої влади підзвітний урядові і комісарові департаменту і керує адмі­ністративними службами; як представник держави - підпорядкований комісару департаменту і без його згоди не може бути звільнений з посади. Як представник держави мер виконує такі функції: публікує закони; органі­зовує перепис населення і призив молоді в армію; видає посвідки, легалізує підписи; застосовує заходи громадської безпеки; відповідає за складання ак­тів громадянського стану.

Змішаний тип місцевого самоврядування можна охарактеризувати на прикладі муніципальних моделей Німеччини, де існує чотири моделі місце­вого самоврядування: 1) положення про магістрат; 2) положення про бур­гомістра; 3) північно-німецьке положення про раду місцевого самовря­дування; 4) південно-німецьке положення про раду в системі місцевого самоврядування.

У першій моделі самоврядування функціонують два органи: рада об­щини, яка обирається на чотири роки і магістрат - колегіальний орган ви­конавчої влади, який обирається радою і складається з голови магістрату - бургомістра, першого заступника і заступників, а також працівників, по­ловина з яких працює на громадських засадах. Магістрат виконує рішення ради, здійснює управління організаційно-господарською діяльністю, вико­нує закони і розпорядження ради, має право опротестувати незаконні рі­шення ради. Бургомістр не має директивних повноважень щодо членів ма­гістрату, але як голова магістрату має особливі права: представляє магістрат у раді, здійснює загальне керівництво апаратом магістрату, має право вирі­шального голосу, може опротестувати протиправні дії магістрату.

У другій моделі самоврядування функціонує три органи: рада общини, яка обирається прямими виборами на п'ять років; управа - виконавчий ор­ган ради общини; бургомістр як голова ради общини здійснює такі повнова­ження: скликає раду общини, головує на її засіданнях, керує адміністрацією, реалізує державні повноваження, може опротестувати протиправні рішення ради і приймати самостійні рішення у випадку неспроможності це зроби­ти радою.

У третій моделі самоврядування функціонують три органи: рада общи­ни, яка обирається на п'ять років, бургомістр як голова ради та самовряду­вання і голова виконавчої влади - директор. Бургомістр як голова ради має право скликати раду, головує на її засіданнях, представляє її у зовнішніх сто­сунках і як голова самоврядування втілює в життя рішення ради, має право опротестувати її рішення, якщо вони суперечать інтересам общину, у випад­ку необхідності може прийняти самостійно рішення без скликання ради. Директор виконавчої влади обирається радою на вісім років і керує робо­тою адміністративного апарату, призначає і звільняє його працівників.

У четвертій моделі місцевого самоврядування функціонує два органи: рада общини, яка обирається населенням на шість років і бургомістр як го­лова самоврядування та ради - також на шість років. Як голова самовря­дування бургомістр виконує повноваження виконавчого органу та повно­важення держави, а як голова ради головує на її засіданнях, представляє общину в суді, має право опротестувати протиправні рішення ради.

Джерелами місцевого самоврядування у Німеччині є: промисловий по­даток (90 % на прибуток і 10 % на капітал); податок на зарплату; торговий податок; податок на землю, акцизні податки на предмети розкоші (податок на собак, розваги, спиртні напої, рибальство і мисливство), а також субсидії держави та землі (понад 27 %).

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >