< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Первісне мистецтво

Мистецтво, однією з важливих функцій якого є фіксація і передавання наступним поколінням набутого соціального досвіду, певних знань і розумінь, досягло в первісні часи високого рівня. Від епохи палеоліту (40—12 тис. до н. е.) залишилися наскельні зображення, малюнки на стінах і скелях печер. У глибинах підземних галерей і гротів — це контурні зображення голів звірів на вапнякових плитах або людська рука, обведена фарбою. Згодом з'явилися зображення велетенських оленів з гіллястими рогами, отар диких коней, зубрів. У наскельних малюнках 25—12 тис. до н. е. помітні впевненість і експресивність ліній, що передають стрімкий біг, боротьбу, а також почуття могутньої стихійної сили життя звірів. В епоху палеоліту створювалися статуетки звірів і огрядних голих жінок (культ Праматері). Людину зображали в епоху мезоліту і неоліту (12—4 тис. до н. е.): це малюнки про полювання, збройні сутички. В епоху бронзи вже з'являється монументальна архітектура — для культових цілей, поховань. Основною художньою особливістю первісного мистецтва (яке зближує його з новітнім мистецтвом) була символічна форма, умовний характер зображення. Несхожість є абсолютно свідомою, що й свідчить про те, що це мистецтво. Його стилістична еволюція має такий вигляд: у наскельному живописі — найстарішому — панують зображення статичних об'єктів, досить натуралістичних; потім - різкий поворот до узагальнення, певного схематизму; на третьому етапі знову посилюється інтерес до деталізації, життєвих сцен; четвертому етапові характерні стилізація, заміна життєвого образу знаком, імітації - символом. Первісна людина мала не менші художні здібності, ніж сучасна, можливо, навіть і більші. Її смак був бездоганним. Вона ще не стала пасивним споживачем мистецтва, а була такою самою мірою художником, творцем, як і мисливцем, воїном тощо. Сама тому художня спадщина первісного світу посідає значне місце у системі художніх цінностей сьогоденна.

Всесвітньо відомими є палеолітичний живопис Франції та Іспанії, фрески Тассілі в Африці, петрогліфи Італії та Скандинавії. На території України найвідоміший — зображення на піскових брилах Кам'яної могили в Криму, а також на кам'яних плитах кромлеха одного з курганів поблизу с. Вербівка на Черкащині.

Найдавнішими археологічними пам'ятками є мегалітичні споруди: різновиди мегалітів — кромлехи, менгіри, дольмени.

Слов'янська міфологія

Будучи частиною первісного світу, слов'янська стародавність мала свою специфіку. Для вірувань найдавніших слов'ян, як і для інших мешканців планети на етапі родоплемінного ладу, характерне уявлення про природу як світ живих істот — духів, яких вшановували. Слов'яни поклонялися лісовикам (гайовикам, полудницям, щезникам), водяникам та берегиням (пізніше - русалкам, мавкам), пальовикам, упирям (вампірам) та іншим демонам, а також одуховлювали гори і каміння, гаї і дерева (найчастіше дуби, у чехів — липу), тварин (ведмедя, вепра, тура, коня), вірили у те, що є родичами зі своїми тотемами, у зв'язку з чим були впевнені, що тотем може набути людської подоби (личини), а людина перетворитися на звіра (перевертня, вурдалака). Вони обожували не лише земні сили, а й небесні, котрі, як вони вважали, визначали їх долю як землеробів тощо.

У слов'янській міфології божеством небесного світу був Сварог, сином якого вважався Сварожич — вогонь; місцевими варіантами бога Сонця були Триглав — творець неба, землі і води у поморян, чотириликий Святовит (Свантевит) у лютичів, семиликий і восьмирукий Яровит (Геровит) у гаволян. З культом Сонця (солярним культом) пов'язаний характерний для давніх слов'ян звичай спалення трупів, а також сезонно-календарна обрядність. Слов'яни вірили у богиню земної плодючості (у русів — Мати-земля, у чехів і полабів — Жива), у бога вітрів і бур — Стрибога (у поляків — Самовила). Із розвитком родового ладу поширилися вірування у безсмертя душ померлих предків, які називались "нав'є", зокрема у те, що померлі предки (Рід, Шур, Рожаниці, у чехів — Судички) у загробному житті продовжують піклуватися про свій рід. Віра у загробне життя душі, тимчасове повернення її до середовища живих породили відповідні поховальні обряди та поминальні "нав'ї дні" (пізніше — батьківські). Душі померлих дівчат ушановувалися під ім'ям русалок (мавок, пявок). Культ предків зникав поступово разом із родовим ладом, і на місце покровителів роду прийшли духи моногамної сім'ї — домовики (у західних слов'ян — господарики, пенати, skritsky); із загального сонму духів почали виокремлювати небожителів — богів. У VI ст. слов'яни вірили, що тільки один бог — бог блискавки — володарює над усіма. Загальнослов'янський бог пізніше йменувався у русів як Перун, у болгар — Пирін, у поморян — Пируновець. Коли виникла ієрархія та диференціація у світі духів (у ранньофеодальному суспільстві), головними богами слов'янської знаті стали Перун (Радгост, Святовит), наділений функціями бога війни, та Велес (у русів — Волос) — бог худоби і багатства.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >