< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Проблемні питання доказів і доказування у кримінальному провадженні

Поняття та сутність доказування у кримінальному провадженні

Питання доказового права завжди цікавили науковців у сфері кримінального процесу. І це цілком закономірно, адже ще В.Д. Спасович зазначав, що теорія доказів є центральним вузлом всієї системи судочинства, душею всього процесу, рушійним началом, яке визначає найсуттєвішу складову процесу, яка обумовлює і судоустрій, і всі найголовніші форми судочинства1. Тож засвоєння теоретичних засад цієї діяльності є вкрай важливим для функціонування системи кримінального судочинства, особливо в умовах доволі кардинального оновлення базового нормативного документа - Кримінального процесуального кодексу України.

Насамперед зауважимо, що методологічні основи сучасного розуміння доказування були закладені радянською правовою наукою в 60-х - 70-х роках XX століття. При цьому, проаналізувавши спеціальну літературу, можна простежити характерні особливості наукових підходів у цій сфері. Методологія зводилась до констатації гносеології діалектичного матеріалізму як філософської основи доказування, акцентувалося на позитивному впливі цього вчення на ефективність кримінально-процесуальної діяльності в цілому. Це виявлялося у підходах до розуміння всіх основних понять теорії доказів (мета, суб'єкти доказування, поняття доказу тощо). Однак за нинішніх умов доказування - це система координат, яку можна побудувати лише за допомогою дотримання однієї методології. В сучасному кримінальному процесі її характеристика обумовлюється призначенням системи кримінального судочинства та конкретними завданнями, через виконання яких опосередковується його досягнення.

Для доказування (як і для кожної системи) притаманна своя структура. На один із її елементів вказує найбільш поширена на сьогодні думка процесуалістів, коли йдеться про гносеологію (теорію пізнання) як методологічну основу доказування, з чого можна зробити висновок, що елементом структури доказування є окремі специфічні види практичної діяльності.

Вчені радянського періоду, визначаючи доказування, пов'язували цю діяльність з такими суб'єктами, як: органи розслідування, прокурор, суд, особа, яка здійснює дізнання. Щодо структури - то серед елементів доказування: визначення версій, виявлення, розгляд, збирання, формування, закріплення, перевірка, оцінка, дослідження доказів, формулювання тез і їх аргументація, обґрунтування висновків. Більшість учених розглядали доказування передусім як спільну діяльність для всіх публічних суб'єктів кримінального судочинства, і припускались принципово неприпустимого для змагального принципу змішування діяльності суду й органів кримінального переслідування. Якщо пригадати пріоритети завдань кримінального судочинства, причини цієї ситуації зрозумілі. Таке розуміння доказування зумовлене тим, що перед судом і органами кримінального переслідування протягом десятиліть ставилася єдина мета - боротьба зі злочинністю. Таким чином, Кримінальний процесуальний кодекс України повинен був усунути очевидну антагоністичну суперечність між підходом до розуміння доказування як діяльності домінуючих публічних суб'єктів, включаючи і суд, та принципом змагальності, за якого представники обох сторін провадження мають розцінюватися рівнозначними суб'єктами доказування перед неупередженим судом. Адже метою кримінального судочинства на сьогодні є вирішення соціально-правового конфлікту між особою та державою.

Аналіз позицій сучасних процесуалістів свідчить, що дискусія щодо суб'єктів та елементів доказування і донині триває, доповнюючи структуру додатковими елементами, використовуючи аргументи уточнюючого характеру, що виражається, для прикладу, в таких варіантах змісту, як: "прийняття певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації)", "логічно-аналітичні операції з перевірки й оцінки сформованих доказів", "використання доказів для обґрунтування і мотивування відповідних процесуальних рішень", "обґрунтування висновку та його обстоювання". Ці елементи (більшість із них) акцентують увагу на пізнавальній спрямованості доказування. Так чи інакше, але його зміст зводиться до збирання, перевірки та оцінки доказів. КПК України нормативно закріпив цю традиційну тріаду (ч. 2 ст. 91). Згідно із зазначеною статтею КПК України доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. Принагідно зауважимо, що означена тріада, незважаючи на довгу історію, сама по собі є доволі контроверсійним способом вираження сутності доказування. В доктрині виділяють й інші додаткові складові (висунення версій, виявлення, закріплення, розгляд, дослідження доказів), однак домінуючим залишається підхід у вигляді вказаних трьох складових. Щодо іншої групи елементів, таких як: обґрунтування рішень, висновків, тез, оперування (використання) доказів, варто зазначити, що на відміну від попередніх, їх виділяють не всі науковці. Для відображення позначуваної ними складової доказування процесуалісти дуже часто застосовують різносторонній підхід. Цим вони намагаються визначити природу доказування через виділення "сторін", "рівнів", "аспектів", "видів", "широкого" та "вузького" його розуміння (В.Я. Дорохов, В.М. Савицький, Ю.К. Орлов та інші). На нашу думку, такі підходи є досить вразливими для критики, оскільки, очевидно, що практика і законодавець потребують єдиного універсального визначення, а використання вказаних способів відображення змісту доказування може тільки заплутати, бо щоразу доводилося б з'ясовувати, в якому значенні, рівні, розумінні використовується термін, яку сторону поняття він відображає.

Більш слушною є думка тих вчених, які наголошують, що доказування можна і потрібно розглядати в динаміці, як єдиний процес1. Відповідно, поняття "доказування" варто розглядати не тільки з позицій етимологічного значення як категорію логіки, а й як кримінальний процесуальний термін. Це дасть змогу, з одного боку, врахувати як сутність і методологічні основи, так і його специфіку як процесу пізнання та процесу, який є комплексом процесуальних дій і відносин, що реалізуються з метою вирішення завдань та призначення кримінального судочинства. Хоча закріплення законодавцем визначення доказування у КПК України оцінено нами критично, в цьому контексті зазначимо, що навіть такий крок свідчить про недоцільність штучного розмежування змісту "доказування". У зв'язку з цим варто підтримати думку М.А. Погорецького, який, аналізуючи різноманітні позиції щодо структури та змісту процесу доказування, правильно вказав на необхідність пошуку її уніфікації, надання їй якомога більш загального вигляду, що ілюструє рух як окремо взятого доказу, так і всієї сукупності доказів, які фігурують у кримінальній справі. Схема доказування, що складається лише з одних традиційних компонентів (збирання, перевірки, оцінки доказів), не має універсального характеру. З її допомогою добре ілюструється рух окремо взятого доказу, але при цьому не беруться до уваги суб'єкти доказування. У такому вигляді вона мало придатна для розмежування їхніх функцій.

При визначенні структури доказування необхідно виходити із більш загальної структури життєдіяльності людини в цілому. У філософській літературі діяльність розуміється як специфічна форма активного ставлення людини, спрямована на освоєння, зміну чи перетворення дійсності. Зрозуміло, що без знання реальності вона неможлива, тому пізнання - це сутність будь-якої діяльності. Здійснюючи діяльність, суб'єкт завжди враховує свій досвід як передумову, тому цикл "практика - пізнання - практика" постійно повторюється. На нашу думку, зазначене розкриває найбільш загальну структуру будь-якої практичної діяльності людини, в тому числі кримінально-процесуального доказування, і зводиться вона до циклу "пізнання - практична дія". Ці положення вказують, що наукове підґрунтя для кримінально-процесуального доказування становить не лише теорія пізнання, а й науки, які розкривають закономірності конкретних видів соціальної практики ("пізнання - практична дія"). Продуктом пізнавальної діяльності є знання, а перетворююча діяльність, навпаки, спрямована на зміну, перетворення оточуючої дійсності. Враховуючи такі міркування, традиційне ототожнення процесуального "доказування" та "пізнання" є некоректним. Зазначимо, що зведення доказування у КПК України до збирання, перевірки та оцінки доказів (ч. 2 ст. 91) свідчить про те, що законодавець є прихильником усталеного доктринального ототожнення "пізнання" і "доказування".

Необхідно визнати, що всі вказані вище елементи доказування відображають дві умовні складові в процесі доказування: 1) пізнання (висунення версій, виявлення, закріплення, збирання, перевірка, розгляд, дослідження, оцінка доказів; 2) аргументування (обґрунтування рішень, висновків, тез, оперування, використання доказів). Найбільш точно специфіку виділених складових відображає твердження В.М. Савицького про те, що доказування тези, висновку завжди повернуто до зовнішнього адресата, тоді як доказування в розумінні пізнання (дослідження) спрямоване насамперед на формування внутрішнього переконання самого суб'єкта пізнання. Основним критерієм щодо їх розмежування є не використання логічного доказу, а отримання суб'єктом нового знання за результатами такого процесу. Тобто, коли прокурор бере участь у слідчих діях, він займається пізнанням (формує свою позицію), коли ж він переконує суд за допомогою аргументів, він ніякого нового знання для себе не отримує.

Таким чином, у кримінально-процесуальному доказуванні є як пізнавальна, так і перетворююча форма практичних дій. Для того, щоб визначити інтегруючий фактор для двох складових доказування (пізнавальної та перетворюючої) й одночасно відмежувати його від суддівського пізнання необхідно визначити, чим така діяльність зумовлена. Специфічною ознакою доказування, як діяльністю, якою займаються обидві сторони процесу (відповідно і тих складових, які повинні в неї включатися), є її обумовленість потребою захисту конкретного інтересу (захисту чи обвинувачення). Саме він кардинально відрізняється від інтересу, яким керується представник від правосуддя. При визначенні кримінального процесуального доказування потрібно враховувати наступні його іманентні ознаки: така діяльність зумовлена потребою захисту інтересу, який порушений унаслідок вчинення кримінально караного діяння; така діяльність здійснюється специфічними суб'єктами, які ним володіють; така діяльність складається з двох складових, оскільки обидві вони рівнозначно слугують інструментом досягнення поставлених цілей.

Отже, кримінальне процесуальне доказування - це зумовлена потребою захисту функціонального інтересу діяльність сторін, яка полягає в здійсненні пізнавальних дій (гносеологічних операцій) щодо події злочину для формування власної позиції у справі, а в подальшому - аргументуванні такої позиції перед судом.

Процес доказування, під час якого відбувається відтворення реальної картини події правопорушення, з'ясування її суті (опанування достовірними знаннями про юридично значимі факти), супроводжується прийняттям відповідних процесуальних рішень. Крім цього, він складається з комплексу процесуальних дій і відносин, які можна згрупувати в окремі відносно самостійні елементи. Розслідуючи і вирішуючи кримінальні справи, органи досудового розслідування та судової влади з метою прийняття у них правильного і обґрунтованого рішення прагнуть відновити дійсну картину минулої події, пізнати всі її обставини й факти.

Тому всі зазначені елементи процесу доказування є важливими для аналізу внутрішнього змісту тієї частини кримінального процесуального доказування, яка має пізнавальний характер.

Окремим елементам присвячені деякі статті КПК України. Так, у ч. 1 ст. 93 КПК України йдеться, що збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим у порядку, передбаченому цим Кодексом. У ст. 94 зазначено, що слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили. Цим підкреслюється, що пізнання обставин злочину, на відміну від пізнання в інших сферах людської діяльності, відбувається за специфічною формою доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 91 КПК України доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів. В окремих стадіях процесу ці елементи суттєво відрізняються. Однак в цілому для пізнавальної складової доказування можна виділити такі елементи: збирання фактичних даних (висунення версій, отримання, подання); оцінка (перевірка, дослідження) фактичних даних, які на практиці нерозривно поєднані.

Первинним у процесі доказування є висунення версії, що ґрунтується на криміналістичних знаннях (обґрунтованого припущення, що може пояснювати механізм подій в цілому чи їх окремих обставин). У системі доказування висунення версій найбільш характерне для початкової стадії провадження, пов'язаної з розкриттям правопорушення та викриттям осіб, винних у його вчиненні (у кожному провадженні є щонайменше дві версії: наявність або відсутність події правопорушення). На цьому етапі провадження використовуються не лише початкові знання про подію правопорушення, а й деякі засоби суб'єктивного походження: інтуїція, здогади, досвід. Будь-яка версія повинна бути обґрунтована реальними фактами, не суперечити науковим даним, конкретно та логічно правильно побудовою. При цьому висунення версій об'єктивно входить в елемент збирання доказів. Останній може розглядатися як регламентована КПК України діяльність сторін із пошуку та виявлення носіїв доказової інформації стосовно події правопорушення, пов'язаних з нею обставин, вилучення та фіксації (закріплення) цієї інформації, а також вжиття заходів до її збереження відповідно до вимог кримінального процесуального закону. В доктрині збирання доказів часто пропонується розбити ще на один елемент закріплення або фіксацію доказів. Утім, така позиція є надуманою і не зовсім коректною. Адже збирання доказів є комплексним поняттям, яке включає діяльність щодо виявлення, фіксації і збереження доказів. Способи збирання доказів в загальних ознаках визначені в ч. 1 ст. 93 КПК України, де зазначено, що збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим у порядку, передбаченому цим Кодексом. Таким чином, способи збирання доказів повинні розглядатися в контексті аналізу відповідних процесуальних повноважень суб'єктів доказування. Адже законодавець у зазначеній статті КПК України дає орієнтовні шляхи збирання доказів. Цілком зрозуміло, що органи розслідування мають право вчинити будь-яку передбачену кримінальним процесуальним законом процесуальну дію для формування доказів у кримінальному провадженні.

Щодо оцінки, то ст. 94 КПК України зазначає, що слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Питання оцінки неодноразово ставали предметом наукових досліджень. Загального поширення набуло розуміння оцінки доказів як розумової, логічної діяльності, яка призводить до висновків про допустимість, належність, достовірність доказів, значення кожного доказу та їх сукупність для встановлення обставин, які входять у предмет доказування. Наголосимо, що оцінка наскрізно проходять через увесь процес доказування. Тож дефініція, запропонована вище, безпосередньо не містить категорії "оцінки", оскільки в діяльності людини елементи мислення та практики знаходяться в нерозривній діалектичній єдності. Автори "Теорії доказів у радянському кримінальному процесі" щодо цього зазначали, що доказування - це тривалий процес, який складається з різноманітних дій та операцій, які відносяться як до мислення, так і до практичної діяльності1. Тому зрозуміло, що всі результати практичних дій також осмислюються, що є підґрунтям для подальшої активності учасників процесу.

У наведеному в КПК України визначенні доказування ("збирання", "перевірка", "оцінка") є певна непослідовність. По-перше, практичні й мисленнєві моменти діяльності одночасно і розірвані, і об'єднані: збирання (практичні дії) - перевірка (практичні дії та мислення) - оцінка (мислення). У зв'язку з цим виникає суто штучне питання про

Їх співвідношення. Оцінка як суб'єктивний момент безпідставно урівнюється та розглядається як рівнозначне поняття зі збиранням. Такий підхід є штучним і обмежує всебічне дослідження доказування. Цілком зрозуміло, що як збирання (практичні дії), так і перевірка (у формі практичних дій) не може відбуватися без попереднього, поточного та наступного осмислення. Оцінка й перевірка (без практичних дій) якраз і складають зміст такого мислення. Відповідно, на практиці доказування фактично і зводиться до двоелементної структури (мислення плюс практичні дії).

Необхідно відмежовувати процеси оцінки, які здійснюються суб'єктами доказування та судом як органом правосуддя. Тому визначення оцінки як елементу процесу доказування потрібно обов'язково давати у прив'язці до діяльності конкретних учасників цього процесу. Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що оцінка суб'єктів доказування як складова кримінального процесуального доказування - це їх логічні операції щодо фактичних даних та обставин справи, спрямовані на формування їх правової позиції та визначення перспектив і способів її реалізації.

Також необхідно окремо зазначити про функціональне навантаження оцінки в механізмі кримінально-процесуального доказування. Зокрема, можна виділити такі функції оцінки: оціночну; інтегративну; стимулюючу; регулятивну. Зміст першої зводиться до відображення ціннісних характеристик об'єкта пізнання. Інтегративна функція полягає в тому, що в ході пізнання саме оцінка (як система логічних операцій) дає змогу формувати цілісне бачення інтегральних об'єктів, зокрема злочину (поняття злочину містить відповідні елементи). Стимулююча полягає в ініціюванні та підтриманні активності суб'єктів в процесі доказування. Регулятивна функція полягає в тому, що оцінка детермінує розвиток доказування у кримінальних справах, визначаючи його конкретний алгоритм. У суб'єкта завжди існує свобода вибору, тобто відсутня жорстка необхідність у можливості підбору методів і прийомів, йому надана можливість самоаналізу й оцінки процесуальної ситуації, визначення перспектив її розвитку.

Окремо розглянемо такий елемент доказування, як аргументування (обґрунтування висновків, тез), оскільки він належить до другої (непізнавальної) складової кримінально-процесуального доказування. Такому елементу, як переконання іншого суб'єкта в доктрині, традиційно приділялося менше уваги в контексті розгляду питань доказування, зокрема з позиції специфіки правової аргументації. Сутність аргументації як окремого виду діяльності (на відміну від пізнавальних операцій) не зводиться виключно до логічного доказу. Адже аргументація - це конкретна діяльність людини, яка відбувається в конкретному соціальному контексті і має кінцевою метою не знання самі по собі, а переконання в прийнятності якихось положень. Під аргументацією необхідно розуміти діяльність, в процесі якої створюється переконання в істинності тези і хибності антитези як у того, хто доказує, так і в опонентів; обґрунтовується доцільність прийняття тези з метою вироблення активної життєвої позиції і виконання певних дій, що витікають із положення, що доказується. Тобто суб'єктів доказування цікавить конкретна позиція суду, яка стане підставою для прийняття відповідного судового рішення. Тож опанування теоретичними основами аргументації у кримінальному провадженні, безперечно, сприятиме підвищенню ефективності діяльності професійних суб'єктів доказування. На нашу думку, в кримінальному процесі, окрім того, що аргументація відбувається у формі діалогу і перед неупередженим арбітром, головною особливістю є те, що ми маємо справу з нормативною моделлю аргументації, яка суттєво відрізняється від тих моделей, що застосовуються в інших сферах життєдіяльності. Вона вужча за рахунок правових обмежень (застосовуючи правила допустимості доказів) і її реалізація відбувається тільки в чітко окреслених межах. Законодавство задає конкретні алгоритми (послідовності) та способи представлення позиції кожної із сторін. Кримінально-процесуальне доказування як форма правової аргументації відбувається відповідно до тієї нормативної моделі, яка закріплена в законі.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >