< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Відбиття духовних пошуків доби у філософській думці України

Друга половина ХУИ-ХУПІ ст. були часом складних, іноді й драматичних духовних пошуків ціннісно-значущих орієнтирів буття, сприйняття і переосмислення нових ідей та тенденцій подальшого розвитку людини, суспільства і держави. Визначальну роль у духовних пошуках доби відігравала філософія.

Потужним осередком становлення і розвитку вітчизняної філософської думки була Києво-Могилянська академія, де згуртувалися найосвіченіші наукові кадри, орієнтовані на культивування знання та осмислення прогресивних європейських філософських здобутків. Завдяки їх діяльності українська філософія наповнилася ідеями Бароко та Просвітництва.

У поглядах "могилянців" ще зберігалися зв'язки із світом біблійних настанов та переважало уявлення, що істину про природу і причину речей потрібно шукати в релігійній площині. В академії було створено православний український варіант барокової схоластики, який відповідав потребам зміцнення православних позицій у релігійній полеміці та теоретично обгрунтованого, аргументованого спростування іншої віри.

Водночас вітчизняні філософи намагалися відійти від схоластичної традиції, звертаючись до матеріалістичних засад. У другій половині XVIII ст. філософські курси академії, твори мислителів наповнюються просвітницькими ідеями щодо позастанової цінності людини, пробудження її самосвідомості та утвердження людської гідності, патріотизму, турботи за долю Батьківщини тощо.

Просвітницькі ідеї розвивалися у двох напрямах: науково-просвітницькому та етико-гуманістичному. Перший напрям реалізовувався у діяльності Ф. Прокоповича, Л. Горки, Г. Кониського та ін.

Однією з найяскравіших постатей серед них був Ф. Прокопович - видатний мислитель, талановитий оратор, проповідник, який засуджував релігійний фанатизм, схвалював освіченість та оригінальність мислення. Згідно з ідеями Просвітництва він наполягав на тому, що осягнути істину можна тільки завдяки знанням, обстоював велич і повноцінне життя людини, вважав особисті заслуги перед суспільством критерієм гідності та честі людини-громадянина. Філософія Ф. Прокоповича булл переконливим прикладом суттєвих змін у духовній культурі та формування нової класичної філософської думки в Україні.

Етико-гуманістичний напрям розвитку просвітницьких ідей яскраво втілився у творчості видатного українського філософа Г. Сковороди. Мандрівний філософ, викладач, митець прагнув осягнути світ у його цілісності, поєднати земне і Божественне, індивідуальне і соціальне, суспільно необхідне і особисто бажане. Центром його вчення про устрій світу та головною темою діалогів, поезій, трактатів є людина, її сутність і сенс існування.

Розмірковуючи про сенс людського буття, Г. Сковорода велику увагу приділив проблемі вибору життєвого шляху і щастя людини. На його думку, визначивши своє божественне призначення або свою духовну сутність, людина визначає і шляхи втілення її у матеріальному світі. Обрана праця має вести людину до "чесного життя" і "чесної совісті". Саме таким чином, за Г. Сковородою, можна здобути щастя. У філософії Г. Сковороди - філософії серця, вченнях про народну працю та три світи - втілилися найважливіші морально-ціннісні орієнтири тогочасного суспільства, його філософські ідеали, висока духовність, внутрішня свобода і патріотизм. Це стало потужним імпульсом для розвитку української філософської думки.

В українській філософії протягом XVIII ст. розроблялися проблеми логіки, онтології, гносеології, психології, соціальної філософії тощо. Українські філософи, утверджуючи пріоритетне значення розуму, великої ваги надавали чуттєвому досвіду, що свідчить про збереження одвічних ментальних настанов українського народу.

Багато уваги українські філософи просвітницької орієнтації приділяли обгрунтуванню концепції природного права і суспільного договору. Розуміючи філософію як засіб просвіти розуму, вони були переконані, що подолання суспільного зла, конфліктів, скасування несправедливих законів, у тому числі кріпосного права, можливі через поширення освіти і виховання. На їхню думку, справедливі закони, розуміння того, що є добро і зло, було гарантією спрямування зусиль усіх представників суспільства і насамперед еліти на побудову гармонійних і розумних суспільних відносин.

Отже, у ХУІІ-XVIII ст. українська філософія синтезувала власні православні надбання з набутками західної філософії від Античності до Нового часу, стала тим повноцінним духовним живильним началом, що дозволило українській культурі посісти самобутнє місце в європейській духовній творчості.

Отже, українська культура другої половини ХУІІ-XVIII ст. характеризується: пануванням барокового світогляду; підвищенням національної самосвідомості; різноспрямованістю духовних пошуків; опорою на середньовічні традиції, ренесансні та просвітницькі ідеї; співіснуванням релігійних та світських начал; зростанням ролі освіти та виховання.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >