< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ПЕРЕДІНДУСТРІАЛЬНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

ЕКОНОМІКА ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СЕРЕДНЬОВІЧНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ (V—XV ст.)

Ніхто не має права зберігати виключно для себе те, що йому не потрібно і в чому є потреба іншим.

Павло VI (Понтифік)

Загальна характеристика епохи

Історичні межі середніх віків у сучасній економічній науці прийнято обмежувати тисячоліттям між падінням Західної Римської імперії (кінець V ст. н. е.) та початком епохи Великих географічних відкриттів і так званого первісного нагромадження капіталу (друга половина XV ст.).

Із соціально-економічного погляду це період загального занепаду (порівняно з античністю) суспільних інститутів та систем. Особливо це стосується раннього середньовіччя — так званих темних століть (VI—X ст.).

Після соціально-політичної катастрофи VI ст., зумовленої запеклими війнами, екстраординарними епідеміями (чума) і загальним погіршенням клімату (похолодання), господарські системи в Західній Європі занепадають.

Погіршувалася структура харчування — різко збільшувалася частина їжі рослинного походження, а тваринного — знижувалася. Зменшувалися показники тривалості життя — середній очікуваний рівень скоротився до 29—32 років, зросла дитяча смертність, зменшилася частка осіб віком понад 50 років у складі населення, різко погіршилися фізичні якості дорослих: середній зріст (1,5 м), вага (45—50 кг). Загальна чисельність населення Європи становила майже 25— 30 млн осіб (700 р.). Така сама ситуація спостерігалася ще тривалий час: 40— 45 млн (1000—1350 рр.), потім — 70—75 млн осіб (1350—1500 рр.).

У часи раннього середньовіччя занепадали міста та ремесла, наука й культура. Частка міського населення зменшувалася до 3—4 % і лише до завершення періоду, після так званих комунальних революцій, вона досягла 12—15, а в окремих регіонах, наприклад у Північній Італії та Південній Німеччині, — 20 %. Багато господарських навичок античної епохи виявилися втраченими, відбувалася деспеціалізація.

Господарство середньовічної Європи мало натуральний характер. І лише потреба в якісних товарах, насамперед у зброї та предметах розкоші, зумовила торгівлю з економічно розвиненішим у цей період арабським світом. Економічні причини (поряд із релігійними мотивами) призвели до того, що західні європейці пішли у хрестові походи, невдалі з військово-політичного погляду, проте з дуже позитивними для Європи економічними наслідками.

Спрощується також соціальна структура. Головну частину населення становлять селяни, що різною мірою залежать від власника Й "охоронця" землі: колони, серви, літи, вілани. їхня частка в епоху раннього середньовіччя перевищувала 90 %, але поступово (і дуже повільно) знижувалася до 85—80. Рівень життя більшості селян був надзвичайно низький. Вони самі забезпечували себе і свого пана всім необхідним. Частка продукту, що брала участь у ринкових обмінах, становила від 5 до 15 %.

Разом з торговцями та ремісниками селяни утворювали податковий стан — вони сплачували основну частину податків.

На протилежному рівні соціальної піраміди перебували власники землі — феодали: лицарі, абати, шерифи, барони, князі, єпископи, герцоги. їх звільняли від сплати податків, але вони мали нести військову службу, також займалися судочинством і підтриманням порядку. їхня частка в населенні (разом із членами родин) — майже 1,5 %.

Рівень життя феодалів, порівняно із селянами та підмайстрами, відносно високий, однак його якість не можна порівняти з якістю життя вільних як в епоху античності, так і в пізніші часи.

Головними відносинами виробництва й розподілу в середні віки вважають рентні відносини. Це відносини присвоєння додаткового (а часто й частини необхідного) продукту власниками основних факторів виробництва, насамперед землі. Відомі три форми ренти:

  • 1) відробіткова (панщина) — найбільш архаїчна і найменш ефективна форма, в основі якої лежав перерозподіл живої праці, передбачався сильний ступінь особистої залежності селянина від власника землі;
  • 2) продуктова (оброк), що ґрунтувалася на перерозподілі натурального продукту;
  • 3) грошова — найпрогресивніша, що допускає відносно слабку особисту залежність, заснована на перерозподілі доходу.

У чистому вигляді ці форми траплялися нечасто. Звичайно, практикували поєднання всіх трьох форм із переважанням однієї з них.

Організацію ремесел у середньовіччі жорстко регламентували, без неї, очевидно, остаточно втратили б навички й технології. Суворі цехові статути визначають належну технологію й інструмент, час початку й закінчення робіт, кількість учнів і підмайстрів, кількість і якість сировини та готової продукції, рівень цін, кваліфікацію ремісників, період учнівства тощо. Частка ремісників у загальній чисельності населення, скоротившись до 5—7 %, поступово зросла і становила 12—18 %. Рівень життя ремісників, особливо майстрів, був істотно вищий, ніж селян. До того ж вони не перебували в особистій залежності від феодалів.

Гільдії також регламентували торгово-купецьку діяльність. Частка торговців, особливо незначних, поступово зросла — 4—-6 %. Представники інших соціальних груп (учені, ченці, слуги і солдати, служителі закону (легісти) та ін.) становили 3 % населення.

Середньовічна станово-корпоративна система ведення господарства, що переважно ґрунтувалася на традиціях і відтворенні діючого укладу (традиційний спосіб виробництва) в поєднанні зі складовими командної (система влади — власність) і ринкової систем з домінуючою роллю сільського господарства й центральними відносинами розподілу у вигляді ренти, дістала назву системи феодалізму.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >