< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Соціологія конфлікту

У класичній соціології війну розглядали як щось архаїчне, що має досліджуватися антропологами. Анрі Сен-Сімон (1760-1825) та Огюст Конт (1798-1857) ігнорували конфлікти і війни як об'єкт аналізу. Вважають, що термін "соціологія конфлікту" ввів німецький соціолог Георг Зиммель (1858-1918), який назвав так одну зі своїх праць, видану на початку XX ст. Зиммель розглядає конфлікт як один із визначальних соціальних процесів, що сприяє згуртуванню людей і збереженню соціального цілого. Гострота міжгрупового конфлікту пов'язана з емоційним залученням груп до конфлікту. Нетривалі й неглибокі конфлікти допомагають індивідам позбутися почуття ворожості й роздратування. Зиммель стверджував необхідність конфліктів та їхні важливі позитивні функції в житті суспільства.

Погляди Зиммеля поділяли соціологи Чиказької школи Роберт Парк (1864 -1944), Ернст Берджес (1886 -1966), Албіон Смолл (1854-1926), які в соціальному житті виокремлювали чотири типи взаємодії: змагання, конфлікт, пристосування, асиміляція. Конфлікти виконують перехідну роль від змагання до пристосування й асиміляції, становлячи джерело соціальних перетворень.

Пізніше погляди Зиммеля на конфлікт розвивав Льюїс Козер (1913-2003), який стверджував, що в будь-якій соціальній системі можна виявити відсутність рівноваги, напруженість, конфліктні інтереси, які в суспільствах із гнучкою структурою породжують зміни, здатні підвищувати пристосованість системи до зовнішніх умов і сприяти її інтеграції. Соціальна структура, в якій існує плюралізм конфліктних ситуацій, володіє механізмом об'єднання сторін, що були ізольованими або апатичними, залучення їх до сфери соціальної активності; механізмом, що дає змогу при зміні внутрішнього балансу сил уникати серйозної внутрішньої нестабільності. Суспільства з негнучкою структурою в таких умовах прагнуть придушити конфлікт і тим самим посилюють небезпеку соціальної катастрофи. Для розрядки соціального невдоволення й негативних емоцій суспільства використовують соціальні інститути, які виконують роль "запобіжних клапанів". Вони забезпечують об'єкти для "переадресування" ненависті й засоби для "вивільнення" агресивних тенденцій.

Для завершення конфлікту важливою є наявність (або встановлення) правил, які дають змогу визначити взаємне співвідношення сил. Якщо такі правила існують і сторони їх дотримуються, то конфлікт інституалізується й набуває рис змагання, в якому момент виграшу чітко зафіксований та очевидний як для переможця, так і для переможеного. В багатьох випадках наявність правил створює можливість уникати невигідної для обох сторін боротьби до повного виснаження, з одного боку, та обмежувати й конкретизувати вимоги переможця до переможеного - з іншого. На думку Козера, для завершення соціального конфлікту важливою є наявність символічних ключів-орієнтирів перемоги й поразки, які сприймаються обома супротивниками. Якщо ж сильніша сторона не враховує, що є символом поразки для слабшої сторони, то в ситуації, коли неможливі ні повний виграш, ні абсолютний програш, це призводить до затягування конфлікту й обопільних втрат.

Соціологічні концепції можна поділити на дві групи: ті, що визнають конфлікт вихідним моментом соціального аналізу, й ті, що визнають його похідним [78, с. 180].

Типовим представником концепції вихідного конфлікту був Карл Маркс (1818-1883), який вважав класову боротьбу рушійною силою історії, а конфлікт між буржуазією і пролетаріатом – основним фактом та основною суперечністю сучасного йому суспільства, суперечністю, яка визначає історичний розвиток і є основою наукового передбачення майбутнього. Держава з моменту свого виникнення є знаряддям класового панування, знаряддям підпорядкування суспільства інтересам економічно панівного класу. Тому звільнення від експлуатації можливе лише через заміну диктатури буржуазії диктатурою пролетаріату й подальшу побудову безкласового суспільства.

На думку Макса Вебера (1864-1920), суспільство - це сукупність статусних груп, які борються за свої матеріальні інтереси, за місце в системі влади і збереження наявного "стилю життя". Так само успіх кожної зі світових релігій - це результат тривалої боротьби соціальних груп за ствердження певних кінцевих цінностей, за визнання винятковості та привілейованості їхнього власного "стилю життя".

Вихідним чинником суспільного життя визнає конфлікт і Ральф Дарендорф (нар. 1929). Він вважає, що концепція класового конфлікту К. Маркса ґрунтується на осмисленні двох найважливіших процесів європейської історії XVІІ-XIX ст. Великої французької революції і промислової революції в Англії та інших європейських країнах. Тому Маркс мав рацію в XIX ст., коли стверджував, що основний конфлікт відбувається між пролетаріатом і буржуазією. Але в XX ст. економічні умови змінилися, промисловість не відіграє домінуючу роль в організації суспільних зв'язків - тому класовий конфлікт став одним із локальних конфліктів. З ліквідацією класової дихотомії почав виникати новий клас "громадян-споживачів", який поступово перетворився на "клас більшості". Забезпечення комфортних умов життя для "класу більшості" вимагає систематичного й постійного відторгнення "чужих". У розвинутих країнах соціальне громадянство починає сприйматися як цінність, яку слід оберігати від зазіхань з боку "інших", "чужих". Найсерйозніший конфлікт сучасності, за Р. Дарендорфом, конфлікт між тими, хто належить до суспільства добробуту, і тими, хто до нього не належить (емігранти, національні меншини, безробітні тощо). Існують і інші конфлікти, які, на відміну від класового, не поляризують суспільство, бо є конфліктами між різноманітними групами інтересів.

У сучасному суспільстві існують великі можливості регулювання конфліктів. Важливим для цього Дарендорф вважає:

  • 1. Визнання наявності конфлікту. Для того щоб конфлікти виявилися, мають бути виконані певні технічні (особис-тісні, ідеологічні, матеріальні), соціальні (систематичне рекрутування, комунікації) та політичні (свобода коаліцій) умови. Маніфестування конфлікту, за Дарендорфом, є важливим кроком до його послаблення.
  • 2. Рівень організованості сторін конфлікту. Чим вище організовані сторони, тим легше досягти домовленості й виконання умов договору. Дифузний характер інтересів робить малоймовірним врегулювання конфлікту.
  • 3. Сторони конфлікту мають домовитися щодо певних правил, які забезпечують баланс взаємовідносин і рівність сторін.

Конфлікти можуть "нашаровуватися" один на одного і, таким чином, ставати інтенсивнішими. Демократичне суспільство визнає наявність групових інтересів, які не збігаються, і допускає ненасильницькі конфлікти. У тоталітарному суспільстві конфлікт не визнається. В кожному реальному суспільстві точиться боротьба між тенденціями до тоталітаризму й тенденціями до демократії, і центральним у цій боротьбі є питання про допустимість конфлікту.

Представниками концепції похідного конфлікту були Еміль Дюркгайм (1858-1917), Талкотт Парсонс (1902-1979), Нейл Смелзер (нар. 1930). Усі вони визнають соціальні утворення за первинну даність. Зокрема, за Дюркгаймом, індивід користується створеними суспільством засобами сприймання світу: основні поняття, що формують свідомість людини, є певною проекцією суспільних відносин в індивідуальній свідомості. Оскільки суспільство тлумачиться як ієрархічно організоване, основну причину конфліктів Дюркгайм вбачає в неузгодженості взаємодії між рівнями. Зокрема зниження релігійності, послаблення ролі традицій і збільшення автономії індивідуальних суджень від колективної думки вимагає створення нової моральності, суттєвим моментом якої має бути регулювання конфліктів.

На думку Т. Парсонса, соціальна дія містить у собі такі елементи, як засоби, цілі, умови і норми діяльності. Соціальна дія розгортається на чотирьох рівнях: організм, особистість, соціальна система і культура. І на кожному з цих рівнів можливе виникнення зон напруженості й конфліктів. Напруженість, за Парсонсом,- це тенденція до дисбалансу між структурними елементами соціальної системи. У випадку високої напруженості контрольні механізми соціальної системи можуть не впоратися із завданням підтримання балансу відносин, що призводить до руйнування структури. Головною пружиною становлення сучасного суспільства Парсонс вважає структурну диференціацію [77, с. 64].

Учень Парсонса Н. Смелзер, розвиваючи ідею про напруженість як можливе джерело суспільних конфліктів, концентрує увагу на розгляді спалахів насильства в американській історії. Вихідною точкою розвитку напруженості є ситуація невизначеності. Масова свідомість реагує на невизначеність поширенням чуток, підвищується збудженість людей, які не знають, що їм треба робити, чого слід боятися. Наступна фаза – масова істерія, коли з'являється образ ворога, відповідального за створення ситуації невизначеності. Масова істерія небезпечна насильством, бажанням знайти винного й покарати його.

Щоправда, за оптимістичної настанови ситуація невизначеності може викликати народження сподівань на позитивний результат її розвитку, що утримує людей від агресивних дій.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >