< Попер   ЗМІСТ   Наст >

2.4. Соціологічні погляди Нового Часу

XVII ст. стало переломним етапом у розвитку соціального пізнання. Це час, коли влада у суспільстві почала поступово переходити від дворянства та духовенства до буржуазії. Остання, все більше впливаючи на соціальні процеси в суспільстві, потребувала нової соціальної парадигми, нової ідеології, що закріпила б таке соціальне співвідношення, що виникло в новоствореному буржуазному суспільстві. Інакше кажучи, буржуазії потрібна була така ідеологія, яка б відкидала зверхність духовенства і дворянства і дозволила б обґрунтувати новий суспільний порядок, за якого провідна роль відводилася б буржуазії.

Наука цього часу уже повністю звільнилась від християнської теології, було подолано провіденціалізм, і риторична проблема Середньовіччя – співвідношення Бог - людина відходить на другий план. В цей час питання щодо того, що тільки людина є творцем історії, навіть не обговорюється, натомість виникає інша проблема — співвідношення людина — природа. Щоправда деїстичне мислення залишається живучим, тобто факт створення людини і природи Богом не заперечується. Але після свого створення суспільство і природа розвиваються за власними законами, незалежно від Божої волі. Загалом проблема взаємозалежності людини і природи породила в епоху Нового Часу натуралістичне розуміння світу, природи і людини, яке стало провідним у суспільних науках до XIX ст.

Натуралізм - принцип побудови соціального знання за яким відкидається усе надприродне і чудесне і розглядаються закономірності впливу природного середовища на соціальні явища і процеси.

Найповніше подібні тенденції вилились у теорії "природного права" і "суспільного договору", сутність яких вперше була викладена голландським мислителем Гуго Гроцієм, про що йшлось у попередньому підрозділі. Та найбільш повно вони були обґрунтовані англійськими філософами XVII ст. Томасом Гоббсом та Джоном Локком.

Томас Гоббс (1588 - 1679) - видатний англійський мислитель, один із фундаторів теорії суспільного договору, основи якої він виклав у праці Левіафан або матерія" [3]. Учений гадав, що люди від природи мають усі рівні права, так само як природна рівність є і у тварин. Люди ж, отримавши рівні права, спочатку діяли за законами тваринного світу. Кожна л юдина на шляху до власного самозбереження вбачає іншу своїм конкурентом, ворогом. Люди живуть за законом "людина людині вовк". Постійна боротьба людей, сутички між ними, конфлікти і війни, становили загрозу існування людського роду. Тому люди уклали між собою "суспільний договір" і створили державу, яка була гарантом законності і правопорядку. З цього часу "природна" людина стає "громадянською", "соціальною" істотою. Отже творцями історії і творцями держави є виключно люди.

Саму ж державу (і це також було викликано парадигмою Нового Часу, що полягала у взаємозалежності людини і природи) Т. Гоббс порівнює з живим організмом, а конкретніше з біблійним чудовиськом Левіафаном. Кожна соціальна система в державі за Гоббсом, виконує свої функції, аналогічні з тими, що їх виконують органи живої істоти. Так, правитель уподібнюється душі, чиновники — це нерви і сухожилля, виконавчі та судові органи — суглоби, агентура — очі держави. Нагороди та покарання прирівнюються до нервових імпульсів, гроші Гоббс вважає суспільною кров'ю. Звичайно, таке уподібнення не означає, що мислитель вважав суспільство живим організмом, проте він гадав, що воно розвивається за такими ж законами як і все живе в природі.

Отже, до появи держави людина є істотою природною, близькою до тварин, але з появою суспільства ще й стає соціальною істотою, тому в ній виникає протиборство двох сутностей — природних прав з одного боку, і обов'язків, що штучно нав'язані суспільством, з іншого. З появою суспільства закони природного права перестають діяти у повній мірі, оскільки кожна людина уже не може здійснювати свою волю особисто. Проте, закони природного права тепер реалізуються через суверена, який за допомогою різноманітних санкцій та інституцій забезпечує громадянам реалізацію їхніх інтересів і потреб.

Вочевидь, Гоббс не ідеалізував державу, вважаючи її штучним утворенням, яке унеможливлює природну рівність людей (звідси і йде порівняння держави з чудовиськом), проте утворення держави було необхідним для збереження людського роду взагалі.

Схожою на теорії Гоббса була наукова концепція англійського філософа і педагога Джона Локка (1632 — 1704), яка викладена у праці "Два трактати про державне правління". Розвиваючи теорію суспільного договору, вчений вважає, що держава створюється для забезпечення особистої свободи людини, захисту приватної власності та реалізації права на життя. Учений уперше розділяє державну владу на три гілки - законодавчу, виконавчу і союзну, що займається зовнішніми зв'язками. На відміну від Гоббса, який бачить на чолі держави правителя, Локк вважає сувереном, тобто носієм державної влади, народ, який може підтримувати уряд, а може і скинути його.

Наукові ідеї, пов'язані з натуралістичним розумінням світу, що зародились у Нідерландах та Англії, досягли свого апогею у Франції XVIII ст., зокрема у працях просвітників Ш. Л. Монтеск'є, Ж-Ж Руссо, П. Гольбаха, К-А. Гельвеція, Д. Дідро.

Зокрема, видатний французький філософ Шарль Луї Монтеск'є (1689 -1755), детально дослідивши праці Т. Гоббса і Д. Локка, відкидає теорію суспільного договору. Так, він погоджується, що від природи люди мають однакові права, на основі яких у них формуються однакові цілі і завдання. Проте, для досягнення їх, ще в епоху родового ладу, люди прагнуть не до роз'єднання, а навпаки, до об'єднання. Так, Монтеск'є вважає що людство розвивалось за так званими природними законами розвитку, які логічно змінювали один одного. Першим законом природного розвитку людства є мир, а не війна, як доводив Гоббс. Другий закон, що виникає на ґрунті першого — спільне добування їжі. Це ще більше зближує людей, настає третій природний закон - потреба у спілкуванні. З переходом від почуттєвого сприйняття людьми одне одного до набуття знань, потреба у зближенні стоїть ще гостріше. Так виникає суспільство, у якому створюється держава - такий четвертий природний закон розвитку людини. Тож зрозуміло, що закони, які виникають у державі, мають природне походження і повинні відбивати і принципи природних прав людини, і їхніх прав як соціальних істот.

Таку концепцію Монтеск'є висвітлює у своїй найвідомішій праці "Продух законів". Поява законів, на думку вченого, знаменує перехід до суспільного життя. Погляди філософа, як і решти представників наукової думки тієї доби, формувались під впливом натуралізму, у Монтеск'є він виступає як географічна детермінація соціальних процесів. Дух його законів полягає у тому, що вони повинні бути відповідними клімату країни, якості ґрунтів у ній, її положенню, розмірам, способу життя її народів. Таким чином, Монтеск'є чи не вперше в історії суспільствознавства провадить системність наукової концепції, доводить об'єктивну закономірність, а не випадковість соціальних процесів. Його географічна концепція соціального ґрунтувалась певною мірою і на поглядах попередника Монтеск'є — іншого французького вченого Жана Бодена (1530 - 1596), який уперше висловив думку, що на соціальні процеси у тих чи інших народів чи держав впливає насамперед їх географічне розташування та клімат, що є типовим для цієї території.

Розвиває свою географічну концепцію Монтеск'є і у інших працях, таких як "Дослідження про причини величі та падіння римлян", "Перські листи". Так, учений гадає, що причиною могутності Риму був патріотизм його мешканців. Унаслідок експансії римлян, завоювання ними великих територій, що вело до збільшення площі їхньої держави, до неї ввійшли зовсім чужі народи. Громадянський патріотизм порушився, і це стало причиною падіння Риму. Тобто, як вважає Монтеск'є, у малих державах є можливості правління з допомогою законів, тоді як великі потребують деспотичного правління і є менш стійкими. Такі висновки є доволі логічними і свідчать про те, що Монтеск'є будував свою наукову систему, аналізуючи причинно-наслідкові зв'язки, що на той час було доволі прогресивно.

Таким чином, опираючись на традиції натуралізму, учений став автором географічної концепції формування соціальних явищ та процесів, на ґрунті якої виникла географічна школа соціології, основоположником якої справедливо вважають Монтеск'є.

Видатний французький мислитель і громадський діяч Жан Жак Рycco (1712 - 1778) розробив радикальну наукову концепцію, побудовану на основні теорії суспільного договору. Він, як і Гоббс, вважає що природні права породили ворожнечу між людьми, проте не відразу по появі свідомості у людей, а з моменту виникнення приватної власності. Вона стала на думку Руссо мірилом несправедливості, породила соціальну нерівність в суспільстві. Держава ж виникла завдяки волі багатих, а закони, що у ній діяли захищали власність заможних верств населення. Втім, сам Руссо не відкидає приватної власності, а лише вважає, що об'єкти власності повинні бути поділені між людьми більш рівномірно.

Руссо є прихильником теорії суспільного договору, але він не принижує свободу особи, як це робили утопісти, бо це б означало порушення природного права людини на свободу. Навпаки, народ і лише народ є сувереном державної влади. Сутність суспільного договору Руссо вбачає в тому що кожен віддає свою особу під верховне керівництво загальної волі, і кожен є невід'ємною частиною цілого. Така точка зору компрометувала абсолютистську систему влади у Франції часів Руссо, мислитель засуджував її, дорікаючи монархові, що той несправедливо позбавив народ суверенітету. Зрозуміло, що такі погляди стали маніфестом майбутньої буржуазної революції у Франції.

Близькими до концепції Руссо, хоч і не такими радикальними, були наукові теорії його сучасників – Поля Гольбаха (1723 -1789) та Клода Доріана Гельвеція (1715 - 1771). Гольбах обґрунтовує думку, що основні права людини - свобода, власність, безпека, а шлях до звільнення людей - освіта. Кожна людина унікальна, можливості кожного різні, отже, одні допомагають іншим, у цьому полягає соціальна справедливість. Наслідком подібної взаємодії людей є утворення держави. Єдиним засобом самовдосконалення людини є освіта, держава — це царство розуму. На відміну від Руссо, Гольбах - прихильник конституційної монархії. Закони на його думку потрібні для обмеження влади монарха та його порозуміння з народом. Таким чином, Гольбах закладає основи лібералізму як суспільної ідеології.

Прихильником лібералізму виступає і Гельвецій, котрий у працях "Про розум" і "Про людину" виступає за політичні свободи, рівність усіх перед законом, незалежно від майнових статків чи титулів. Вчений також висуває гасла свободи совісті, слова, думки. Причина виникнення держави і законів за Гельвецієм — загальносуспільні інтереси, що об'єднують людей.

Останній період розвитку суспільствознавства доби Просвітництва, що передував початкові власне соціологічної науки, був нерозривно пов'язаний з виникненням філософії історії. Це дало грандіозний поштовх для розвитку соціального знання, оскільки, як уже йшлося вище, розвиток обох наук паралельними курсами без взаємної співпраці гальмували розвиток суспільствознавства.

Термін "філософія історії" вперше вжив видатний французький просвітник Франсуа Марі Аруе, більш відомий як Вольтер (1694 - 1778) для позначення філософського осмислення історичного процесу Таким чином, філософія історії не була механічним поєднанням обох наук, а розвинулась у надрах філософських знань як особливий науковий підхід. Завданням філософії історії було розкриття історичного процесу, законів розвитку суспільства на базі узагальнення історичних та культурних джерел. Пізніше за вирішення подібного завдання береться соціологічна наука, тож слід справедливо зауважити, що поява філософії історії стала останньою сходинкою для виокремлення соціологічної науки з надр філософії.

Одним з перших, хто розробив свою наукову концепцію на засадах філософії історії був італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668 - 1744), що виклав свої погляди у фундаментальній праці "Основи нової науки про спільну природу націй". Звичайно, ідея Віко щодо того, що історія твориться виключно людьми, не була новою, більше того для Віко характерне деїстичне мислення. Проте, найбільшими заслугами філософа були гіпотеза, що історія рухається по спіралі, на основі чого він розробив власну теорію циклічності, введення порівняльно-історичного методу наукових досліджень, запровадження моделі комплексного пізнання соціальних процесів, досліджуючи нерозривні зв'язки між політичними, господарськими, релігійними і культурними явищами. Такі наукові підходи знайшли своє продовження лише на початку XX (!) ст. у працях М. Вебера, А. Тойнбі та П. Сорокіна. Віко вперше розрізняє природні характеристики людини і те, що вона вносить соціального, вперше досліджує особистість у системі суспільних відносин, розглядаючи її як суб'єкт і об'єкт останніх. Світ людини, як заявляє учений — це система тих зв'язків і відносин, що поєднують її з іншими людьми. Завдяки такій взаємодії людина рухається від напівтваринного існування до соціального. Таким чином, Віко впритул наближується до обґрунтування предмету соціологічної науки, що дає підстави погодитись з П. Сорокіним, котрий назвав Віко одним із справжніх "батьків" соціології.

Видатний французький філософ, політичний діяч і активний учасник буржуазної революції Антуан Кондорсе (1743 — 1794), впритул підійшов до розгляду економічних відносин як рушійної сили розвитку суспільства, ідеї, яка знайшла своє наукове втілення лише в період вільного капіталізму (середина XIX ст.) у працях Маркса, Спенсера та інших відомих соціологів цієї доби. Тож, Кондорсе, як і Віко, значно випередив своїми поглядами історичний час, в якому жив. Він сміливо, а головне правдиво, передбачив епоху розвинутого капіталізму, опираючись на історичний досвід минулих епох. Він став одним із фундаторів теорії суспільного прогресу, довівши, що з кожною новою епохою, яких вчений виділяє десять (причому остання з них — це епоха майбутнього, епоха вільного капіталізму та ліберальних свобод), суспільство виходить на більш якісний рівень свого розвитку, таким чином постійно прогресує.

Також Кондорсе відомий тим, що одним із перших приділяв велику увагу математичним методам досліджень як підґрунтю для аналізу соціальних процесів та явищ.

Найбільш детально серед просвітників обґрунтував сутність філософії історії і підійшов до визначення предмету соціології відомий німецький вчений Йоган Готфрід Гердер (1744 — 1803). Мислитель резонно зауважував, що якщо всі речі мають свою філософію, то чому б не бути філософії, яка пояснювала б історію людства. У дослідженні історії розвитку людини і суспільства Гердер, будучи всебічно розвинутою і ерудованою особистістю, надавав значення різноманітним факторам, у тому числі економічним, географічним і культурним. Він, як і Кондорсе був одним із фундаторів теорії суспільного прогресу. Дослідивши антропогенез людини, виділивши у ній природні і соціальні риси, закономірність розвитку останніх на основі природних даних людини, поклав початок майбутнім напрямкам соціології, таким як еволюціонізм та соціал-дарвінізм.

Праці Гердера ознаменували пік розвитку філософії історії, вони містять уже дуже багато спільного з соціологічними теоріями Конта і Спенсера. Тим самим, філософія історії створила підґрунтя для виділення соціології в окрему галузь знань.


Питання для самоперевірки та контролю

  • 1. На яких принципах будувалися міфологічні уявлення людей про суспільство?
  • 2. Що таке епос і чим він відрізняється від міфу?
  • 3. Охарактеризуйте суспільні погляди Платона та Арістотеля. У чому полягають схожість та відмінність між ними?
  • 4. З чим пов'язаний спад інтересу до суспільства у період раннього Середньовіччя? У чому полягає суть християнської теософії?
  • 5. Чому XIV—І половину XVII ст. називають епохою Відродження? Що об'єднує мислителів античності та Ренесансу?
  • 6. Які напрямки суспільної думки епохи Відродження Ви знаєте? Назвіть характерні особливості та представників кожного з них.
  • 7. Яку роль відіграли в розвитку соціального пізнання Н. Макіавеллі, ПІ. Л. Монтеск'є та Д. Віко? Розкрийте сутність теорії "суспільного договору".

Список використаної та рекомендованої літератури

  • 1. Аристотель. Політика// Соч.: в 4 т. М., 1990. Т. 4.
  • 2. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. — М.: "Прогресс", 1993.
  • 3. Гоббс Т. Левиафан или Материя, форма и власть государства церковного и гражданского // Сочинения. - М., 1991. Т. 2.
  • 4. Добреньков В., Кравченко А. Социология. - М.: ИНФ-РА-М, Т. 2. - 2000.
  • 5. Захарченко М. В. Погорілий О. І. Історія соціології. — К.: Либідь, 1993.- 336 с.
  • 6. История социологии и в Западной Европе и США. — М.: Наука, 1993.-424 с.
  • 7. Кампанелла Т. Город Солнца. М:. 1954.
  • 8. Локк Дж. Два трактата о правлении// Сочинения — М., 1987, Т. 3.
  • 9. Макиавелли Н. Государь. - К., 1990.
  • 10. Машкин Н. А. История древнего Рима. М.: ОГИЗ, 1948.
  • 11. Монтескье Ш. Л. Избранные произведения. — М. 1995.
  • 12. Ручка А. О., Танчер В. В. Курс історії теоретичної соціології. - К.: Наукова думка, 1995. - 223 с.
  • 13. Піча В. М. Соціологія: загальний курс. — К.: Каравела, 2000.-246 с.
  • 14. Соціологія: матеріали до лекційного курсу за ред. Пічі В. М. - К.: Заповіт, 1996. – 336 с.
  • 15. Соціологія: Терміни, Поняття, Персоналії. /Уклад. В. Піча та ін. - Львів: "Новий світ - 2000", 2002.
  • 16. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В. Городяненка. - К.:"Академія", 2006.
  • 17. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. / Під заг. ред. В. Воловича. - К.:Укр.. Центр духовн. культури, 1998.
  • 18. Черниш Наталія. Соціологія: Курс лекцій — Львів: Кальварія, 1996.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >