< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Політологічні проблеми посткомуністичної трансформації

Для розуміння трансформаційних процесів в тому числі і посткомуніс­тичного, необхідно з'ясувати концептуальний зміст таких парадигм як: мо­дернізації, транзитології, неоліберальна (Вашингтонський консенсус), неоінтитуціоналізму та навігаційну. Аналіз цих парадигм дозволяє з'ясувати як гальмівні так і рушійні сили постколоніальної, посттоталітарної, посткому­ністичної трансформації.

Парадигма модернізації з'явилася в кінці 50-их років, коли виникла про­блема трансформації слаборозвинутих постколоніальних країн (так звано­го Третього світу), які утворилися в результаті краху колоніальних імперій, у розвинуті індустріальні країни. Ця парадигма ґрунтувалася на визнанні: прогресивного розвитку суспільства; раціоналізації і секуралізації суспіль­них відносин; вагомої ролі формальних інститутів в процесі модернізації; за­хідного шляху розвитку як універсального; визнання економічних змін як визначального фактору політичного та соціального розвитку.

Парадигма транзитології виникла в умовах "третьої хвилі демократиза­ції" (за С. Хантінгтоном), коли відбувся процес встановлення демократич­них режимів у Південній Європі (Португалії, Іспанії, Греції), Латинській Америці, Південно-Східній Азії. Засновником цієї парадигми вважається американський політолог Д Ростоу, який в статті "Переходи до демокра­тії: спроба динамічної моделі" сформулював свої основні теоретичні поло­ження. Транзитологія як альтернатива модернізації передбачала акценту­вання уваги не на структурних факторах трансформації, а на процедурних, пов'язаних з діяльністю політичних сил, здатних створити нові інститути. Основним фактором трансформації з точки зору цієї парадигми вважалася національна єдність, а не економічні зміни. Д. Ростоу визначає три етапи пе­реходу, які він назвав: "підготовча фаза", "фаза прийняття рішення" та "фаза звикання". Подальший розвиток транзитологія отримала в працях Г.О. Доннела і Ф. Шміттера та А. Пшеворського. Якщо Г.О. Доннел та Ф. Шміттер визначають три етапи переходу - лібералізація, демократизація і соціаліза­ція, то А. Пшеворський - два (лібералізацію і демократизацію). Демократи­зація за А. Пшеворським поділяється на дві стадії - "звільнення" (від авто­ритарного режиму) та "конституювання" (демократії).

Лібералізація за своїм змістом є інституціоналізацією громадянських свобод без радикальних змін політичного режиму. Внаслідок цього процесу конституюється режим "опікунської демократії", який має ряд формальних демократичних атрибутів.

Демократизація - інституціоналізація демократичних інститутів вла­ди. Вона передбачає демонтаж попередньо-владного апарату та свідомий ви­бір політичними силами суспільства демократичних інститутів і процедур, в межах яких необхідно створювати умови, що сприятимуть встановленню демократичної системи.

Соціалізація є "інституціоналізацією демократичної політичної пове­дінки" в результаті якої формуються нові норми та цінності.

В рамках парадигми транзитології особливе значення має аналіз полі­тичних сил - суб'єктів трансформації, зроблений А. Пшеворським. На його думку у цих двох процесах беруть участь чотири політичних сили: "прихиль­ники твердої лінії"; "реформатори" всередині авторитарного блоку; "помір­ковані" і "радикали в опозиції".

Процес ліберизації може проходити успішно а може при певних об­ставинах спровокувати репресії і призвести до реставрації старого режиму. Більша ймовірність успіху ліберизації, на думку політолога, залежить від її здійснення зверху, коли правляча еліта усвідомлює необхідність змін і де­монструє готовність до їх проведення. А. Пшеворський вказує на фактори, які унеможливлюють серйозні конфлікти в процесі переходу.

До таких факторів він відносить досягнення компромісу між реформа­торами ( в середині правлячої еліти) і поміркованими (в середині опозиції). Такий компроміс досягається якщо: реформатори і помірковані погоджу­ються на створення демократичних інститутів, в рамках яких вони будуть мати помітний вплив; реформатори спроможні примусити погодитися на реформи ортодоксальну частину правлячої еліти; помірковані здатні контр­олювати радикальну частину опозиції.

Підкреслюючи важливе значення транзитології для розуміння транс­формаційних перехідних процесів слід зауважити, що її концептуальні положення не дають відповіді на питання, які виникли в процесі постко­муністичної трансформації. Тут важливо використати такі парадигми як не­оліберальну, неоінституційну і навігаційну.

Неоліберальна парадигма ґрунтується на положеннях Вашингтонсько­го консенсусу, а також теоретичних висновках політиків-реформаторів, які здійснювали неоліберальні реформи в країнах Центральної Європи. Осно­вні положення Вашингтонського консенсусу були сформульовані американ­ським економістом Дж. Вільямсоном у 1987 році, а сам термін цієї парадиг­ми був вжитий ним у 1989 році. Концептуальний зміст Вашингтонського консенсусу передбачає: досягнення фінансової стабілізації на основі поєд­нання рестрикційної монетарної і фіскальної політики; лібералізацію цін та зовнішньоекономічної діяльності (проведення шокової терапії); швидку - прозору приватизацію державного сектору економіки, переважно шля­хом відкритих аукціонів із залученням стратегічних іноземних інвесторів; зменшення регуляторних функцій держави (дерегуляторна політика); за­хист прав власності і соціально вразливих верств населення. Він задумувався як пакет рекомендацій для проведення економічних реформ у країнах із пе­рехідною економікою (спочатку в країнах Латинської Америки, а пізніше Центральної та Східної Європи).

Використання пакету рекомендацій, передбачених Вашингтонським консенсусом, в країнах, які здійснювали посткомуністичну трансформацію мало різні наслідки. На посткомуністичному просторі успішно вдалося про­вести неоліберальні реформи країнам Центральної Європи, які стали члена­ми НАТО та ЄС. Політичні еліти цих країн ще на початку 90-их років об­рали твердий курс на проведення неоліберальних реформ і євроінтеграцію.

Прихильники парадигми неоінституціоналізму (Гж. Колодко, Дж. Стигліц), започатковану Д. Нортом, формулюють ряд концептуальних поло­жень, суть яких можна виразити наступним чином:

  • 1) слабкість неокласичної теорії у тому, що вона придатна лише до ана­лізу ринкових економік із цінами, залежними від попиту та пропо­зиції, її неможливо застосувати при аналізі командно-адміністратив­них або перехідних економік;
  • 2) інституції - це обмеження, створені людьми, які формують взаємо­дію між ними і складаються з формальних (правила, закони, консти­туції) і неформальних (норми поведінки, звичаї, добровільно обрані для себе правила поведінки) обмежень та механізмів забезпечення їх дотримання;
  • 3) у багатьох суспільствах політики ухвалюють не ті рішення, що спри­яють економічному зростанню, а ті, що вигідні політикам та впливо­вим соціальним, економічним групам, які їх підтримують;
  • 4) трансформаційні процеси слід розглядати в рамках комбінації цін­ностей, інститутів і політики;
  • 5) в рамках посткомуністичного транзиту необхідно поєднати "невиди­му руку ринку" з "видимою головою держави";
  • 6) основні напрямки трансформації, сформульовані в контексті неолі­беральної парадигми можуть призвести як до успіху, так і руйнуван­ню економіки та зародженню "бандитського капіталізму".

Більш повне та точне уявлення про інституційну парадигму можна отримати аналізуючи працю О. Норгаарда "Економічні інституції та демо­кратична реформа", в якій автор пропонує враховувати сукупність факторів в процесі посткомуністичної трансформації. До них він відносить:

  • 1) початкові умови - докомуністичну та комуністичну спадщину;
  • 2) навколишнє середовище - вплив міжнародних інституцій;
  • 3) простір можливостей - політичні умови, темп та фази здійснення перетворень;
  • 4) політичні інституції - модель державного управління, яке забезпе­чує проведення реформ;
  • 5) громадянське суспільство - участь громадськості в трансформацій­них процесах або підтримка нею реформаторського курсу;
  • 6) інституційні зміни - побудова інститутів ринку та інститутів полі­тичної демократії;
  • 7) політичні, економічні та соціальні результати - наслідки інституційних змін, які викликають як опір певних сил так і їх громадську під­тримку.

Концепція Норгаарда є продуктивною з огляду пояснення причин успі­ху деяких країн у трансформаційному процесі, враховуючи комбінацію названих факторів. Так, наприклад, успіхи Польщі і Естонії на початку пе­ретворень вчений пояснює тим що: початкові умови другого порядку були пов'язані з сильним націоналізмом і опозицією до іноземної влади, що створило сприятливі умови для реформ; були збережені традиції політич­ної демократії та ринку; західні економічні погляди мали сильний вплив на громадську думку; були сформовані ще до початку реформ команди змін; перспектива членства в ЄС стимулювала політиків до рішучих дій на шляху перетворень.

Порівнюючи концептуальні положення двох парадигм можна зробити висновок, що вони не заперечують одна одну, а швидше за все доповнюють. На нашу думку, коли ми хочемо зрозуміти всю глибину посткомуністичної трансформації необхідно враховувати як в теорії та і в практиці, рецепти обох парадигм. Рецепти, які передбачені неоліберальною парадигмою, слід використовувати на початку трансформаційного періоду в умовах кризи, спричиненої розпадом старої економічної системи. Інституційна парадиг­ма з одного боку наголошує на необхідності максимально узгоджувати про­ведення радикальної економічної політики із розбудовою політичних та економічних інститутів, з іншого - дає ключ до розуміння інституційних причин успіхів або невдач в трансформаційному процесі. Подібну думку ви­словлюють багато відомих економістів. Серед них слід виділити працю О. Гаврилишина "Капіталізм для всіх чи для обраних", в якій йдеться про необ­хідність поєднання двох парадигм для розуміння універсальних та специфіч­них рис процесу посткомуністичних трансформацій. З цією метою ним про­понується враховувати стартові умови і заходи реформувань. До стартових умов він включає природні умови, тривалість комуністичного періоду, тип першого уряду, етнічну однорідність, рівень освіти, членство у міжнародних організаціях, наступність еліт, а до заходів реформування - темп реформ (градуалізм чи "шокова терапія"), рік початку стабілізації, частку приватно­го сектору до початку змін, ступінь розвитку демократії, обсяги іноземної допомоги, ідеологічна орієнтація уряду.

Узагальнивши основні положення трансформаційних парадигм можна дати відповідь на питання про специфіку, основні напрямки та моделі по­сткомуністичного переходу. Специфіка посткомуністичних трансформацій полягає в тому, що необхідно здійснити перехід не від авторитарних режи­мів, що було характерно для країн Латинської Америки та Південної Євро­пи, а від тоталітарних режимів до ліберальної демократії. Складність цього переходу залежить від:

  • 1) глибини тоталітарної спадщини;
  • 2) демократичних традицій, які існували до тоталітаризму;
  • 3) тривалості попереднього тоталітарного режиму;
  • 4) державотворчих традицій;
  • 5) рівня національної ідентичності;
  • 6) цивілізаційного та культурного рівня політичних еліт;
  • 7) громадянської культури населення;
  • 8) величини території;
  • 9) глибини кризи, яка охопила країну після розпаду тоталітарних структур.

Якщо ми говоримо про напрямки трансформації, які забезпечують її успіх, то треба сказати, що на початку трансформаційного періоду необхід­но швидко і рішуче максимально синхронізовано в часі проводити політич­ні і радикально-економічні реформи. Щодо пріоритетності політичних чи економічних реформ існують розбіжності в рамках дискусії між представ­никами різних парадигм. Посткомуністичний досвід показує, що ця пріо­ритетність має свою специфіку для тієї чи іншої групи країн. Наприклад, в Грузії після революції Троянд проводилися спочатку радикальні економіч­ні реформи, а пізніше правові та політичні. При цьому треба сказати, що на початку трансформаційного періоду необхідно проводити економічні ре­форми відповідно до пропозицій Вашингтонського консенсусу і одночасно ухвалити нову конституцію або новий конституційний закон, які би закрі­пили демократичну модель політичної влади, в рамках якої мало би відбути­ся масштабне оновлення політичної еліти. Підсумовуючи сказане до осно­вних напрямків посткомуністичної трансформації можна віднести:

  • 1) проведення радикально-економічної реформи, яка би за змістом та основними напрямками максимально відповідала пропозиціям Ва­шингтонського консенсусу;
  • 2) одночасно із проведенням радикально-економічних реформ розпо­чати розбудову політичних інститутів (ухвалення нової конституції), виборчого та партійного законодавства в рамках яких відбулося би радикальне оновлення політичної еліти;
  • 3) поряд із проведенням економічних реформ необхідно розбудовува­ти інститути вільного ринку у вигляді інститутів власності, фондового ринку, незалежного статусу національного банку, антимонопольного законодавства, бюджетної та податкової систем;
  • 4) швидка розбудова інститутів правової системи у вигляді створення незалежної судової влади, процесуальних, кримінальних і цивільних кодексів, які би надійно захищали права і свободи громадян.
  • 5) Вирішальним фактором у посткомуністичних трансформаціях є на­явність сильного політичного лідера, який здатний сконсолідувати політичні сили навколо вирішення трансформаційних проблем.

Якщо узагальнити інституційні риси лідерства, які були притаманни­ми для таких великих реформаторів сучасності як М. Кемаль, А. Піночет, Лі Куан Ю, М. Саакашвілі, то сила успішного лідера-реформатора полягає у його здатності: сформувати чітку стратегію перетворень; підібрати команду однодумців (типу чиказьких хлопчиків); консолідувати навколо себе всі ре­формістські сили, а також сили, які перебувають на лояльних позиціях щодо реформ, діяти швидко і рішуче (бо сповільнення як казав класик - смерті подібно); рішуче розірвати кланові зв'язки; рішуче відмовитись від безприн­ципних компромісів із старими силами. Саме ці якості дозволили грузин­ському лідеру досягти вагомих результатів на шляху проведення реформ піс­ля революції Троянд.

В процесі посткомуністичної трансформації можуть бути різні моделі пе­реходу суть яких визначається тим політичним режимом який сформувався внаслідок перетворень. До транзитних моделей, як правило відносять: прямий перехід до демократії; перетворення тоталітарного режиму на авторитарний; повернення, в силу певних причин, суспільства до тоталітарного стану.

Сутність прямого переходу полягає в тому, що після краху комуністич­ного тоталітарного режиму в країні встановлюється режим електораль­ної (процедурної) демократії, який поступово перетворюється у режим ліберальної демократії. Цей режим можна назвати ліберально-демократич­ним режимом. Однак ми в даному випадку використаємо критерії та кла­сифікацію політичних режимів, які виникли в процесі посткомуністичної трансформації запропоновані в програмі ..Freedom in the Word" і "Nation in Transit", яку здійснює "Freedom House". Згідно цієї програми за крите­рії демократизації беруться: виборчий процес; громадянське суспільство; національний уряд; регіональне та місцеве самоврядування; незалежні ЗМІ; незалежність судової влади; корупція. А до політичних режимів згідно цієї програми відносяться: консолідована демократія; напівконсолідована демо­кратія; перехідне урядування або гібридний режим; напівконсолідований авторитарний режим; консолідований авторитарний режим. В контексті подібної класифікації можна також використовувати такі поняття як олігархо-клановий режим, режим .м'якого" авторитаризму, авторитарно-олі­гархічний. Варто також використовувати і економічні моделі поєднуючи їх із політичними режимами, щоб зрозуміти специфіку моделі суспільного розвитку в контексті трансформації.

На сучасному етапі режими консолідованої демократії утворилися в країнах Центральної Європи, які стали членами НАТО і ЄС. Якщо ці країни за політичними режимами є дуже однорідні, то за економічними моделями і рівнем правових систем дещо відрізняються. Наприклад, Естонія і Словенія досягли значно вищих показників у забезпеченні верховенства права і побу­дови інституту вільного ринку. Що стосується режимів напівконсолідованої демократії, то вони охоплюють країни, які запровадили парламентську де­мократію і мають перспективи членства у європейських структурах. До них можна віднести балканські країни (Хорватію, Македонію, Боснію і Герцего­вину, Сербію, Чорногорію), Молдову, а також Україну.

До гібридних режимів (олігархічних), авторитарно-демократичних можна віднести Росію за часів президентства Б. Єльцина і Україну - Леоні­да Кучми, Молдову - домінування комуністів в парламенті.

Авторитарні режими утвердилися у більшості пострадянських країн. Таких як Росія, Казахстан, Азербайджан, Таджикистан. Однак серед них доцільно виділяти авторитарні режими олігархічного типу і консолідова­ного авторитаризму, а також модернізованої "освіченої" автократії. Ав­торитарно-олігархічний режим характеризує вплив сильних олігархічних політико-фінансових угрупувань на президентську владу, а режим консолі­дованого авторитаризму сильний вплив державного лідера (глави держави) і його найближче оточення на економічні і соціальні процеси. При консо­лідованому авторитаризмі можливі вищі досягнення у створенні інститу­тів ринкової економіки та зменшенні соціальної диференціації населення. Суть режиму "освіченого" авторитаризму полягає в тому, що лідер, рефор­матор використовуючи авторитарну модель старої системи для здійснення радикально-економічних реформ. Цей лідер здійснивши економічні і пра­вові реформи, переходить до розбудови інститутів політичної демократії. До такого режиму можна віднести політичний режим Грузії, за часів пре­зидентства М. Саакашвілі. Тут спочатку були проведені найбільш радикальні економічні реформи, реформи правоохоронних органів та судової системи, а пізніше (2011 р.) - ухвалена нова конституція, яка закріпила парламент­ську модель державного управління.

Два режими на пострадянському просторі можна назвати неототалітарними - режим в Туркменістані за часів С. Ніязова і режим О. Лукашенка в Білорусі. Тут переважає державна власність і державний контроль за еконо­мікою, соціальною сферою та ЗМІ. Режим в Туркменістані за С.Ніязова мав більше рис тоталітарних, ніж режим в Білорусі, оскільки передбачав моно­полію одної партії і вищий рівень ідеологічної мобілізації. Ці режими також можна назвати неототалітарними просоціалістичними режимами оскільки зберігається пріоритет державної власності і державного контролю.

Виходячи із аналізу трансформаційних парадигм можна з'ясувати як по­зитивні так і негативні фактори економічних та політичних змін, які відбу­лися в Україні за період її державної незалежності.

Якщо проаналізувати економічну політику в Україні на початку транс­формаційного періоду, то треба сказати, що вона далеко не відповідала пара­метрам неоліберальної парадигми. Це стосується всіх напрямків економіч­ної політики, таких як фінансова стабілізація, лібералізація і приватизація.

Фінансова стабілізація розпочалася із великим запізненням (1994 р.), коли інфляція в Україні сягнула свого рекордного рівня в 1993 р. (до 10155 % у рік). Інфляція в основному була спричинена величезною грошовою емі­сією з допомогою якої НБУ під політичним тиском вимушений був покри­вати дефіцит бюджету і кредитувати комерційні банки для обслуговування ними потреб промисловості і сільського господарства. Не потрібно також відкидати таких інфляційних джерел як спад виробництва та подорожчання цін на імпортні енергоносії. Завдяки послідовній монетарній політиці про­тягом 1994-1996 рр. Національного банку, а також жорстким вимогам між­народних фінансових організацій, що надають кредити Україні, здійснено в 1996 р. грошову реформу, забезпечено відносно стійку фінансову стабілі­зацію шляхом зменшення дефіциту, знаходження неемісійних джерел по­криття дефіциту бюджету і контролю над грошовою масою з боку НБУ.

Якщо в багатьох країнах Центральної Європи лібералізація проходила в режимі "шокової терапії" (радикальні реформи під керівництвом Л. Бальцеровича, які проходили у Польщі на початку 90-их років, отримали назву "шокової терапії"), то в Україні протягом довгого періоду держава дотува­ла ціни та тарифи у певних секторах економіки, особливо у ЖКГ та ПЕКу.

Поряд з лібералізацією цін проходила лібералізація зовнішньоекономіч­ної діяльності і фондового ринку. Це забезпечувало відкритість економіки, яка виявилась у тому, що питома вага зовнішньої торгівлі (за цим показни­ком значно відставала від країн Центральної Європи). Істотним недоліком в цій сфері можна вважати скасування мита та ПДВ на ряд імпортованих то­варів в інтересах окремих політико-бізнесових кіл.

Україна на відміну від країн Центральної Європи, не створила сприят­ливих умов для припливу ПІІ і тому вона значно відставала в ступені лібе­ралізації потоку капіталу від них. Так, наприклад, Естонія в 1991 році при­йняла закон "Про іноземні інвестиції", згідно якого іноземці отримали рівні права з місцевими підприємцями, гарантії захисту інвестицій, право не необмежену репатріацію доходів. Від іноземних інвесторів не вимагалось спе­ціальних ліцензій здійснення підприємницької діяльності.

Підводячи підсумки лібералізації, треба сказати, що впродовж 1992­1998 рр. засадничою характеристикою платіжного балансу України було тривале від'ємне сальдо поточного рахунку, що негативно позначилось на знецінення грошової одиниці, прискорення інфляції, спаду виробництва. Але починаючи з 2000 р. і закінчуючи 2005 р. (2006-2007, 2008 - від'ємне сальдо поточного рахунку) - спостерігалася тенденція до зростання додатного сальдо поточного рахунку. Така тенденція спричинена не глибокими структурними змінами в економіці, а сприятливою світовою кон'юнктурою на метал та товари хімічної промисловості, а також значною девальвацією гривні (майже в 3 рази).

Приватизація в Україні не призвела до глибоких структурних змін в економіці. Вона на відміну від країн Центральної Європи значно відстава­ла у істотних ознаках, які забезпечують реалізацію трансформаційної мети: був відсутній такий інститут приватизації як реституція - повернення влас­ності колишнім власникам, який мав би засвідчити непохитність принципів справедливості та "святенності" і недоторканості приватної власності; на­дання пріоритету сертифікатної приватизації (в дусі соціалістичних уявлень і стереотипів) і затягнення її в часі, що мало негативні наслідки для появи ефективного власника; грошова приватизація, як правило, носила тіньовий характер, в процесі якої об'єкти державної і комунальної власності продава­лися за безцінь (дарувалися) наближеним до владної верхівки бізнес-структурам. Лише продаж Криворіжсталі в 2005 р. був, на нашу думку, першим кроком на шляху прозорої приватизації, яка відповідала всім стандартам су­часних приватизаційних аукціонів.

З точки зору інституційної парадигми, причини недолугої економіч­ної політики крилися у слабкій інституційній базі та низькому цивілізаційному рівні політичної еліти. Тодішні політичні інститути не відповідали сучасним вимогам демократичного політичного правління, спроможного успішно здійснювати реформи. Україна значно запізнилася у прийнятті нової конституції або конституційного закону (більшість країн Централь­ної Європи ухвалили конституцію в 1991 р.), в якій мала би бути закріпле­на нова демократична модель державного правління. Політичне управління, яке забезпечувало здійснення трансформаційної економічної політики ви­явилося занадто неефективним, оскільки поєднувало риси радянської пред­ставницької системи, заскорузлого адміністративного апарату і слабкої де­мократичної виконавчої влади, яка тільки почала формуватись. Політична еліта на початку трансформації в основному формувалася із представни­ків колишньої партійної та господарської номенклатури і частково націонал-демократії. Вона не мислила категоріями сучасних трансформаційних парадигм, сповідувала парадигми, співзвучні із радянським тоталітарним минулим - соціального та етнічного етатизму. Парадигма соціального ета­тизму, яка зводиться до абсолютизації ролі державі у регулюванні економіки та забезпеченні високих соціальних стандартів життя, недооцінює ролі рин­кових стихійних регуляторів та глобальних інтеграційних процесів як необ­хідної умови набуття вищої інституційної та культурної якості. Цієї пара­дигми дотримувались представники колишньої радянської номенклатури. Парадигма етнічного етатизму, яку відстоювали представники націонал-демократії, передбачала абсолютизацію національної держави (демократич­ної за формою і етнічної за змістом), надання пріоритету відродженню ет­нокультурних традицій над соціально-економічними змінами, недооцінку глобальних та регіональних інтеграційних процесів, сильного харизматичного лідера-патріота (не реформатора). Тому політична еліта цього періоду не забезпечила адекватні трансформаційні заходи з метою створення основ ринкової економіки та демократичної суверенної держави, що спричинило глибоку економічну кризу.

З приходом до влади Кучми відбувався швидкий процес формування ав­торитарно-демократичного режиму, який згодом трансформування в ав­торитарно-олігархічний режим. Основа цього режиму була закріплена в Конституції України 1996 р., яка наділила главу держави дуже широкими повноваженнями у сфері формування виконавчої влади, військово-силових структур, прокуратури та контролю над ними. Напівавторитарний політич­ний режим та слабко реформована економічна система послужили підґрун­тям для формування олігархічної моделі суспільного розвитку, характерної для країн Третього світу. До основних атрибутів цієї моделі можна віднести: авторитаризм державної влади у вигляді надто широких повноважень гла­ви держави або незбалансований механізм розподілу владних повноважень між основними політичними інститутами; відсутність політичного механіз­му формування уряду; органічний зв'язок політики та бізнесу, політики та адміністративної діяльності; надто широкі регуляторні (дозвільні) функції політико-владних та адміністративних органів; відсутність демократичної партійної системи, спроможної виражати широкі громадські інтереси; ши­рокі привілеї та пільги для політиків і чиновників; низький професійний та моральний рівень політичної еліти та державної бюрократії.

Політична система України, внаслідок політичних змін 2004 року на­була ряд нових демократичних рис, а саме: партійний механізм формуван­ня уряду; посилення політичної конкуренції; обмеження авторитарних по­вноважень глави держави і розширення повноважень парламенту та уряду; розширення свободи у ЗМІ. Водночас більшість атрибутів олігархо-кланової системи залишилися незмінними. Виникає закономірне питання, чому піс­ля Помаранчевої революції не відбувся повний демонтаж системи олігарха-ту. Відповідь на це питання є подібною до відповіді про причини невдалого трансформаційного старту на початку 90-их років. Низький цивілізаційний та культурний рівень еліти і лідерів, які очолювали революційні процеси. Ця еліта і надалі залишилася на рівні мислення парадигми етнічного ета­тизму, частково доповнивши її євроатлантичними ідеями. Лідер революції

В. Ющенко ставши главою держави, виявився трагічно невідповідним ні з професійної, ні з моральної точки зору до цієї високої посади. Політична еліта та лідери Помаранчевої революції виявилися неспроможними провес­ти радикальні суспільні реформи, що викликало глибоке розчарування серед українського суспільства.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >