< Попер   ЗМІСТ   Наст >

МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА НА РУСЬ

В XIII ст. Русь являла собою територію, що складалась з восьми "напівдержав", ізольованих одна від одної. До того ж вони невпинно дробились всередині себе. Новгородська республіка, Полоцьке, Смоленське і Турово-Пінське князівства не були зачеплені татарами. Сильно постраждала Рязань, та більше від суздальців, ніж від татар. Вціліла північна частина Великого князівства Володимирського завдяки своєчасним переговорам і капітуляції.

Наші літописці схильні були перебільшувати чисельність монгольської армії, називаючи 300-400 тис. воїнів. Це значно більше, ніж взагалі було всіх чоловіків у Монголії в XIII ст. Арабський мандрівник Рашид-ад-Дін вважає, що для війни на три фронти монголи мали 129 тис. воїнів. А для одного вершника в поході потрібно було не менше ніж троє коней — їздовий, в'ючний і бойовий, якого не навантажували, щоб він не втомлювався на час битви. Прогодувати пів-мільйона коней, зосереджених в одному місці, в ті часи було фактично неможливо. Коні дохли і йшли на їжу воїнам. Тому монголи в поході вимагали від усіх підкорених народів свіжих коней.

Більш реальну кількість монголів називає історик Н. Веселовський — 30 тис. воїнів, а, отже, біля 100 тис. коней. Монгольська армія потребувала поповнення, тому монголи пропонували полоненим купувати собі свободу ціною вступу до їх армії. В хроніці Матвія Паризького наведено листа двох монахів, в якому повідомлялося, що в монгольській армії багато куманів і псевдохристиян (так католики в середні віки називали православних). Перший набір серед русів був здійснений монголами в 1238-1241 pp.

Дійсно, монголи набирали або й мобілізували у свою армію угорців, мордву і навіть "ізмаїльтян" (мусульман), але формували з них ударні частини, приречені на загибель в авангардному бою, і ставили позаду загороджувальні загони з відданих воїнів. Власні ж сили монголів перебільшені істориками.

Кн.Данило зустрічався з монголами ще в битві на р. Капці в 1223 р. Активно готувався він виступати проти татар і цього разу, коли після повернення хана Батия з Волині на Волгу, кн. Данило напав на союзних монголам болоховських князів, перебив всю аристократію, а населення князівства розігнав. Але організувати воєнний союз проти Золотої Орди Данилові не вдалося. Тому врешті-решт Данилові прийшлося їхати до Батия на уклін.

Дехто з істориків вважає, що основною метою перебування монголів на Русі була погоня за половцями. Ще в 1223 р. руські князі виступили союзниками половців, яких за підтримку ворогів монголів — плем'я меркітів і переслідував тепер на руській території хан Батий. Зрозуміло, що, йдучи за втікаючими на Захід половцями, монголи грабували і знищували ті міста, гарнізони яких чинили їм опір. В 1240— 1241 pp. монголи націлились на Угорщину, куди втікли половці з ханом Котяном. Для того, щоб успішно діяти на таких розтягнутих комунікаціях, монголам потрібен був забезпечений тил і постачання. Тому вони всіма засобами шукали в Південній Русі не ворогів, а союзників. І знайшли вони їх в Болоховській землі, що у Верхньому Побужжі. Ці дрібні князі, мабуть що не Рюриковичі, а релікт давнього слов'янства, підтримували галицьких бояр в боротьбі проти кн. Данила, а з татарами вони домовились швидко. Татари звільняли болоховців від мобілізації у своє військо за умови, що болоховці будуть постачати їх пшеницею і просом. Виявилось, що сваритися з татарами зовсім не обов'язково. Правда, відкупившись від чужих, болоховці загинули від рук своїх — їх вирізав кн. Данило.

Політичний курс кн.Данила полягав у тому, щоб виділити Галицько-Волинське князівство в самостійну феодальну державу, зорієнтовану на Західну Європу. Та сама Західна Європа у XIII ст. не вирізнялась єдністю. Гібелліни, прихильники германських імператорів, боролися з гвельфами, які підтримували папський престол папи Іннокентія IV. Отже, гібелліни, прихильники світської влади, на чолі з імператором Фрідріхом II боролись проти гвельфів, прихильників церковної влади на чолі з папою Іннокентієм IV. Кн.Данило був прихильником гібеллінів, про що папа Іннокентій IV не забув, і коронував кн. Данила на короля в 1253 p., намагаючись прихилити його на свій бік.

Порівняно з Північно-Східною Руссю Південно-Західна (Галицько-Волинське князівство) постраждало від татар набагато менше. Цілу низку міст татари просто не змогли взяти, а ті, що вони все ж таки захопили, були мало зруйновані, і населення їх встигло сховатись. Більш того, населення південно-східних земель — з Путивля, Рязані тощо, позбавлене захисту з боку розгромлених княжих дружин, і яке страждало від анархії і мародерства, втікало на Волинь, де брати князі Данило і Василько після відходу татар встановили порядок і гарантували захист.

Король Данило Галицький разом зі своїм братом доклали чимало зусиль до справи оборони своїх земель. Велике будівництво, що розгорнулось в містах Галичини і Волині, потребувало значної кількості робочої сили. На заклик Данила і Василька сюди сходились ремісники з Західної Європи та із спустошених татарами земель Східної України. "...Князь Данило... став... прикликати приходнів — німців і русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали (сюди) од татар — сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города поле і села",— зазначено в Галицько-Волинському літописі. Літописець підкреслює особливу повагу кн. Данил а до свого патрона, св.Іоанна Златоуста. Церква св.Іоанна в м.Холмі була зведена коштом к н. Дан и л а, а майстром Авдієм були виконані красиві різблення "всяких барв і золоті" в камені й дереві, а також відлиті дзвони.

Проте справа будівництва Данилом держави і міст гальмувалась опозицією галицького боярства княжій владі. Ця ворожнеча принесла більше лиха, ніж зовнішні вороги.

Галицькі бояри були найбільш реакційною силою на Русі. Вони уособлювали найдавнішу традицію — старовинну слов'янську племінну роздробленість. Для бояр Романовичі були узурпаторами, тоді як для міщан— природними захисниками від боярської сваволі. Політичним ідеалом галицького боярства була слаба влада, навіть іноземна. Для міщан навпаки — сильна влада, тому вони й підтримували волинських Мономаховичів. Але ті, на свою біду, виявилися природними ворогами князів володимирських і чернігівських, а тому і галицькі бояри, і волинські князі шукали союзників серед сусідів.

В 1243-1244 pp. виникла складна розстановка сил. Кн.Ростислав Чернігівський після довгих клопотань одружився з дочкою Бели IV і залучив до боротьби за Галичину малопольського короля Болеслава Соромливого. Кн.Данило об'єднався з кн. Конрадом Мазовецьким і литовським князем Міндовгом. А про татар, які відходили через Болгарію і Молдавію на Волгу, обидві сторони просто забули.

Війна кн.Данила в Карпатах принципово відрізнялась від війни, наприклад, кн.Олександра Невського в Прибалтиці. Кн.Олександр

Невський захищав свій народ і його культуру від залізного натиску католицької Європи, власне, від колоніального рабства. Тому він відмовлявся від усяких культурних контактів з Заходом.

Кн. Данило ж вів війну іншого характеру. Бела IV, король Болеслав Соромливий малопольський і Ростислав Чернігівський, який примкнув до них, знаходились на боці гвельфів. Конрад Ma швецький закликав на свої землі Тевтонський орден, який був на боці імператорів. Там же був і кн. Данило. Князь Міндовг, язичник, був готовий бити католиків де завгодно. Таким чином, видно, що в Карпатах вирішувалось питання не про захист православ'я від католицизму, а про участь Південної Русі у західноєвропейській політиці, віссю якої була війна імператорів проти папи.

І тут раптом до князя Данила Галицького прийшов від хана Батия короткий лист: "Дай Галич!".

Переможець угрів, поляків і крамольних бояр впав у відчай. Його військо було виснажене боротьбою з боярами, а татари були не таким противником, щоб з ними можна було не рахуватись. Вихід був один-єдиний — їхати в Орду на поклон до хана Батия, що князь Данило Галицький і зробив. Там він втішив хана тим, що поклонився за його вимогою кущеві і випив кумису. Літописець з цього приводу написав: "О злее зла честь татарская!", — визначивши тим самим майбутнє свого народу, своєї країни, своєї культури. Вдалий договір князя Данила Галицького з ханом Батисм викликав на Волині "плач об обіде князя". Яким би образливим і незвичним не було таке приниження для буйних голів руських князів, зате кн.Данило, відбувши 25 днів у татар, "отпущен биспі поручена бисть земля его ему".

Заходи юиДанилау створенні анти татарської коаліції. А тим часом кн.Данило вживав заходів для створення антитатарської коаліції. До її створення планувалось залучити папу римського Іннокентія IV, угорського короля, польських і литовських князів. Для цього кн.Данило дав попередню згоду на унію і в 1253 р. був коронований в Дорогочині від імені папи Його легатами. Та ідея "хрестового походу" проти монголо-татарського іга не була втілена в життя. Кн.Данилові прийшлось самому відбиватись від монголо-татарських наскоків на Пониззі та Волині в 1254 р. Однак після чергового нападу хана Бурундая в 1259 р. він був змушений підкоритись Орді і знищити укріплення та відмовитись від антитатарських планів. На півночі в 1250 р. кн.Данило вів боротьбу з ятвягами і литовцями. І хоча за угодою, підписаною в 1254 р., вся Чорна Русь — Новгородок, Слонім, Волковиськ і "всі городи" — на протязі декількох років складали васальне у відношенні до кн.Міндовга князівство Романа, сина кн.Данила Галицького, останній примусив в тому ж році литовського князя до союзу.

Сповна володіючи хистом дипломата і полководця, кн.Данило по праву належить до найвизначніших правителів України. Завдяки йому були відновлені традиції київських князів. Це єдиний князь, який все життя мирно з братом кн.Васильком управляв своєю державою. Приклад, гідний наслідування для можновладців всіх епох.

Занепад Галицько-Волинського князівства. Після смерті кн.Данила на чолі держави став його син Лев І (1264-1301 pp.). За інерцією він ще деякий час розширював кордони Галицько-Волинського князівства. Так, кн.Лев відібрав у сусідньої Угорщини частину Закарпаття, разом з чеським королем Вацлавом II воював проти Польщі, а в 1292 р. захопив Люблінщину. Не такими успішними були його спроби завоювати Литву.

Тут треба згадати й ще одного сина кн. Данила — Своромира або Шварна. Він був галицьким і холмським князем з 1264 р. Одружений на доньці кн. Міндовга, кн. Шварно деякий час був великим князем Литви. Проте його княжіння ускладнювалось боротьбою проти нього литовських бояр-язичників. Останнім на руку були інтриги Шварнового брата Лева і постійні напади з боку німців і поляків. Кн.Шварно змушений був полишити литовський стіл. Невдовзі він помер за таємничих обставин, здається, не без допомоги брата Лева.

Невдалі спроби кн.Лева зайняти Литву привели до розходження між ним і Волинським князівством, яке відокремилось після смерті кн.Василька. В 1270 р. кн.Лев переніс столицю князівства до Львова, де вона й залишалась до 1340 р. Останній раз Галицька і Волинська землі об'єднались в 1324 р. під владою закликаного галицькими боярами мазовецького князя Болеслава Тройденовича. Він був нащадком кн.Данила по матері. Цей князь прийняв православ'я за іменем Юрія і підписувався в грамотах "король всієї Малої Русі" ("гех tortus Russiae Minoris"). В 1340 p. незадоволені ним бояри отруїли його. Тоді польський король Казимір Великий захопив Львів та інші галицькі міста. Почалась "Велика смута" — майже сорокалітня боротьба Литви і Польщі за галицько-волинський спадок.

Під час цієї боротьби Литовський князь Дмитро-Любарт зайняв Волинь. В справи Галичини втрутилися і угорці. Тим часом галицькі бояри під проводом перемишлянського воєводи Дмитра Дєтька встановили боярську олігархію. її визнали сусідні держави — Угорщина і Польща. Боярська олігархія проіснувала до 1349 p., коли Казимір III в союзі з татарами вдруге захопив Львів і всю Галичину. Він уклав договір з Литвою і Угорщиною, за яким Галичина, Західна Волинь і Холмщина залишалися до кінця життя Казиміра III за Польщею. В 1370-1387 pp. Галичина опинилась під владою угорського короля, який став одночасно і королем польським. З 1387 р. Галичину приєднала до Польщі королева Ядвіга, намагаючись перетворити її і Холмщину в польські провінції.

В Галичині було почато підтримку католицьких місій, посилилась колонізація українських земель польськими і німецькими поселенцями, які користувались в містах магдебурзьким правом. Повсюдно польською владою підтримувались католицькі місії в Галичині. Слідом за названими заходами на підготовлений грунт в Галичину прибула польська шляхта. Маєтності, що раніше належали українському боярству, прибрало до рук польське панство. Таким чином, Галичина залишалась під Польщею до першого поділу останньої в 1772 р.

Окремішньою була історична доля Українського Закарпаття. Воно з кінця X ст. входило до складу Київської Русі. Та після смерті кн.Володимира Великого угорський король Стефан І, використовуючи міжусобиці, приєднав Закарпаття до Угорщини в 1015 р. В її складі Закарпатська Україна залишалась, за винятком років князювання Лева І і Юрія І, впритул до 1918 р.

Ще одна південно-західна частина українських земель — Буковина — так само увійшла до складу Київської Русі з X ст., а в XII ст. була в складі Галицького князівства. Після його розпаду Буковину було приєднано до тільки но створеного Молдавського воєводства, в якому вона й знаходилась до 1774 р.

ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ ВТРАТИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Галицько-Волинська держава — це другий етап понад п'ятсотлітнього існування Київської Русі (860-1349 pp.), історія якої по праву належить українському народові. Визначні історики XX ст. Степан Романівський та Іван Лисяк-Рудницький вважають, що

"українство корениться в Київській Русі", а Галицько-Волинське королівство було першою "суто українською державою".

Значний військовий потенціал Золотої Орди, феодальні міжусобиці, роздробленість і слабкість руських князівств, залучення потенційних західних союзників по поділу австрійської спадщини, неоднозначна політика папської курії, внутрішній опір боярської опозиції не дали можливості кн .Данилові скинути золотоординське іго. Водночас його дії сприяли економічному розвитку, політичній стабільності, культурі Галицько-Волинського князівства.

Втрата української державності мала декілька причин:

  • 1. Величезні розміри держави та етнічна різноманітність населення. За часів кн.Володимира Русь простягалась майже на 800 тис. кв. км, поряд зі слов'янами тут проживало понад 20 народів. Управляти такими територіями ефективно було важко, особливо за відсутності розвиненої інфраструктури.
  • 2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Такі господарства були натуральними за своїм характером, тобто виробляли все для внутрішнього споживання. Це посилювало владу місцевих князів і бояр, створило передумови для формування економічної самостійності та політичного сепаратизму.
  • 3. Київська Русь вже перестала бути важливим торговельним центром світу. Західна Європа вже безпосередньо торгувала з Близьким Сходом.

Економічний і культурний розвиток окремих князівств йшов значно швидше і з більшим успіхом. Проте у нової системи були й свої недоліки: слабшою ставала їх обороноздатність, наростав процес роздроблення князівств і міжусобиці між ними, все більше конфліктували представники державної влади з феодалами. Та все ж нова політична система була закономірним етапом історичного розвитку українських земель.

Джерела та література

Галицько-Волинський літопис.— В кн.: Літопис Руський.— К., 1989.

Греков Б.Д. Золотая Орда и ее падение.— М.,1950.

Греков Б.Д. Киевская Русь.— М., 1953.

Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая степь.— М, 1989.

Гумилев Л.Н. От Руси к России — ML, 1992.

Карпини, Плано. История монголов.— М., 1957.

Котляр М.Ф. Данило Галицький.— К., 1979.

Котляр Н.Ф.Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси.— К., 1985.

Крип'якевичІ.П. Галицько-Волинське князівство—К., 1984.

Кучкин В.А. Русь под игом: как это было?— М., 1991.

Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси.— М.-Л., 1950.

Сафаргалиев М.Г. Распад Золотой Орды.— Саранск, 1960.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >