< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Російська Федерація

Іноземні та вітчизняні фахівці відзначають, що після розпаду Радянського Союзу та Організації Варшавського договору Російська Федерація втратила військовий та політичний вплив "радянського рівня" на країни колишнього "соціалістичного табору" і з 1991 р. практично не має сталих стратегічних союзників. Існування американської супердержави ускладнює російську ситуацію у глобально-стратегічній сфері. Хоча зараз у Москві далеко до встановлення "імперського" чи бодай "гегемоністського" контролю навіть над близьким зарубіжжям, вона намагається це компенсувати, спрямовуючи свої погляди на населену Азію (Індія, Китай), підтверджуючи вислів "наступати на Захід - відступати на Схід".

Аналіз наявних матеріалів свідчить, що нинішні російські пріоритети розподіляються так:

  • 1. У короткотерміновому плані:
    • o недопущення ізоляції РФ за основними стратегічними азимутами (США, Європа, Азія).
  • 2. У середньотерміновому плані:
    • o створення сприятливого для Росії середовища в близькому зарубіжжі, сприяння інтеграційним процесам на пострадянському просторі;
    • o інтеграція у міжнародні економічні та політичні структури;
    • o участь у врегулюванні міжнародних конфліктів, у боротьбі з міжнародним тероризмом і злочинністю, вирішенні екологічної, енергетичної, ресурсної, інформаційної та інших глобальних проблем.
  • 3. У довготерміновому плані:
    • o збереження і зміцнення позицій Росії як однієї з провідних дійових осіб світової політики за відмови від імперських та месіанських претензій;
    • o активна участь у формуванні демократичної глобальної системи.

У цих умовах російською політичною елітою ставиться завдання щодо організації в зоні колишнього Радянського Союзу протидії зростанню впливу Сполучених Штатів, Німеччини, Туреччини, Афганістану, Пакистану І Китаю, незважаючи навіть на благі наміри, які б виправдовували їх втручання.

Результати безпекознавчої оцінки, проведеної під час аналізу зовнішньополітичної практики і тенденцій розвитку внутрішніх економічних та соціально-політичних процесів у російському суспільстві, засвідчили, що з приходом до влади В. Путіна навіть за умов подальшого розвитку російської демократії і становлення ринкової економіки співробітництво із США в економічній, військовій та політичній сферах, не передбачає ідентичності інтересів, припускає наявність і посилення розбіжностей з окремих принципових геостратегічних питань. Можна однозначно стверджувати, що для Вашингтона завжди є й залишатимуться пріоритетними, у порівнянні з Росією, не лише американські, а й інтереси держав Західної та Центральної Європи, Японії, Туреччини, а також у деяких випадках навіть ісламістів. Поступки з боку Москви можливі лише в обмін на рівнозначні кроки. Крім цього, можна з впевненістю констатувати, що після приходу до влади нових політичних сил, об'єднаних обраним у листопаді 2000 р. президентом США, росіяни не союзники Вашингтона й не будуть ними в досяжному майбутньому. Цей довгостроковий шанс Україні потрібно враховувати при формуванні відносин з партнерами зі Сходу І особливо з Китаєм.

Російські геостратеги нині одностайні в тому, що наближення НАТО до кордонів Росії у найближчі роки залишатиметься серйозним подразником у європейській політичній атмосфері. Якщо слідом за прийняттям до цього блоку Польщі, Угорщини,

Чехії, Литви, Латвії та Естонії розпочнеться реалізація перспективи для ряду Інших центрально- та східноєвропейських країн, а також відчиняться двері НАТО для Азербаджана, Грузії та України, проти чого категорично виступає Росія, то розширення альянсу серйозно провокує у відповідь створення нових військових блоків і загрожує світові поверненням до оновленого варіанту "холодної війни".

Даний висновок ґрунтується, зокрема, на інформації, що надходить останнім часом, зокрема, щодо загострення американсько-російської конкуренції на такому стратегічно важливому напрямку, як ринок міжнародної торгівлі зброєю, військовою технікою та спорядженням.

Під час дискусій російські геостратеги, зі свого боку, пропонують свою альтернативу розширенню НАТО на схід - Ідею утворення нової міжнародної структури для спільного захисту європейських держав, в основному малих і колишніх соціалістичних, а також членів СНД. А саме - нову міжнародну оборонну організацію (International Defence Organisation). Висуваються інші пропозиції.

У Росії, дві третини території якої розташовано на Азіатському континенті, немає альтернативи розширенню зовнішньої торгівлі, як "просуватися" до Китаю і країн Близького та Середнього Сходу, а також Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Взагалі тенденція світової економіки така, що поступово залежно від розширення Заходом своєї присутності на ринках Східної Європи Росія, зі свого боку, "приречена" пробиватися на Близький Схід та у Південно-Східну Азію. Таким чином, Іран, Ірак, Індія, Малайзія, Індонезія, Південна Корея - це держави, спроможні забезпечити зовнішньоекономічне майбутнє Росії, і лише ці країни є споживачами російської машино-технічної продукції, оскільки Захід не має потреби в російських літаках або енергетичному обладнанні. Аналогічна ситуація складається і з Україною, у зв'язку з цим російські та українські Інтереси переплітатимуться у зазначеному регіоні значно.

Російські геостратеги вважають, що на сході та на півночі для Росії основним імперативом нині є оборона і захист, збереження, консервація статус-кво та упереджуючі геополітичні кроки. На півдні та заході навпаки - йдеться про активну наступальну геополітику, про експансію, про сумарно наступальну стратегію. Виходячи з принципу загально континентальної інтеграції, "на Півдні всієї Євразії, на думку російських геостратегів, Росія має встановити "новий геополітичний порядок". Тому всі наявні політичні утворення Півдня - Ісламські держави, Індія, Китай, Індокитай - слід, насамперед, розглядати як театр континентальних позиційних маневрів, остаточне завдання яких полягає в тому, щоб стратегічно міцно об'єднати всі ці проміжні регіони з євразійським Центром - Москвою. Звідси випливає концепція "відкритих променів", що надходять від Центра до периферії аж за російські кордони до південного океанського узбережжя. Загальна логіка євразійської геополітики росіян в цьому напрямі зводиться до того, щоб вся протяжність променів стала актуальною або напівактуальною.

Імператив геополітичної експансії в південному напрямі визначає і структурну форму областей, що входять до складу адміністративних кордонів Росії або до складу дружніх (союзних) З Росією держав СНД. "Російським Півднем", у більш обмеженому розумінні, вважаються такі зони:

  • 1. Північ Ватіканського півострова від Сербії до Болгарії.
  • 2. Молдова, Південна і Східна Україна.
  • 3. Ростовська область і Краснодарський край (порт Новоросійськ).
  • 4. Кавказ.
  • 5. Східне і північне узбережжя Каспію (територія Казахстану і Туркменистану).
  • 6. Середня Азія, включаючи Казахстан, Узбекистан, Киргизстан і Таджикистан.
  • 7. Монголія.

Російські аналітики вважають, що над вказаними зонами Росією встановлено стратегічний контроль. Всі вони розглядаються як база подальшої геополітичної експансії на південь, а не на "вічні" кордони Росії. Робимо висновок, що розпад СРСР і поява самостійних політичних утворень на базі колишніх союзних республік дає вражаючий приклад того, що відмова від експансії до південних берегів континенту (вивід військ із Афганістану) неминуче призводить до відкату надійності кордонів Москви далеко на північ, углиб континенту.

Таким чином, вважається, що "новим геополітичним порядком" (континентальним та євразійським) на Балканах повинен бути порядок, заснований на заохоченні всіх інтеграційних процесів по осі Північ-Південь. Це означає, що слід максимально сприяти зміцненню зв'язків у напряму Белград-Афіни, Софія-Афіни. Виходячи з того, що регіон Балкан має мозаїчну і вкрай складну конфігурацію, для Москви теоретично ідеальним рішенням став би проект загальнослов'янської південної федерації, до якої увійшли б Сербія, Болгарія, Македонія, Чорногорія та Сербська Боснія. Проте цей проект навряд чи може бути реалізований найближчим часом. Якщо підключати Туреччину до вирішення болгарської проблеми, тобто сприяти покращанню турецько-болгарських відносин на шкоду болгарсько-російським, то вся євразійська континентальна політика тут може зазнати поразки.

На думку певної досить впливової групи російських геостратегів, "суверенітет України - це негативне для російської геополітики явище, яке, в принципі, легко може спровокувати збройні конфлікти". Це обумовлено тим, що втрачаючи чорноморське узбережжя від Ізмаїлу до Керчі, Росія отримує дуже довгу прибережну полосу, реально не контрольовану Москвою, що не може не викликати занепокоєння щодо безпеки незалежності РФ. Чорне море не заміняє собою вихід до "теплих морів" і його геополітичне значення різко падає через постійний натовський контроль Босфору та Дарданелл. Проте, контроль Чорноморського узбережжя, щонайменше, дає можливість забезпечити безпеку центральних регіонів від потенційної експансії турецького впливу, і є досить зручним, надійним кордоном, що не потребує великих витрат. Тому поява на цих землях нового геополітичного суб'єкта (який, до того ж прагне увійти до Атлантичного союзу) вважається абсолютною аномалією, "до якої могли призвести лише відверто безвідповідальні, з геополітичної точки зору, кроки".

Стратеги із Російського центру спеціальних метастратегічних досліджень упевнені, що Україна як самостійна держава з певними територіальними амбіціями є загрозою для всієї Євразії, і без вирішення української проблеми взагалі говорити про континентальну геополітику немає сенсу. Це не означає, що культурно-мовна або економічна автономія України повинна бути обмежена, і що вона повинна стати суто адміністративним сектором російської централізованої держави. Росіяни вважають, що водночас, стратегічно Україна має бути стійкою проекцією Москви на півдні та заході.

У цьому контексті, на думку автора даного розділу, слід вважати, що практична реалізація пропозицій фахівців Національного інституту стратегічних досліджень України щодо проведення політики на обмеження можливостей втягнення України в орбіту російської геополітики, зважаючи на наявний російський потенціал та можливості, вкрай ускладнена і буде постійно викликати напруженість у російсько-українських відносинах доти, доки українська еліта буде мати слабкі, насамперед, економічні позиції в регіоні.

Стосовно ситуації між Чорним та Каспійським морями російські аналітики вважають, що Кавказ складається з двох геополітичних рівнів: Північний Кавказ і територія трьох суверенних кавказьких держав - Грузії, Вірменії та Азербайджану, безпосередньо до цього сектора прилягає територія російських земель від Таганрога до Астрахані, тобто всі російські землі, розташовані між Чорним морем і Каспієм, куди вклинюється простір Калмикії.

Увесь цей регіон є вкрай важливим стратегічним вузлом, тому що його народи мають велику соціальну динаміку, давні гвополітичні традиції, а сам він безпосередньо межує з натов-ською Туреччиною, яка, зі свого боку, стратегічно контролює прикордонну зону, що належить єдиному простору гірського масиву Кавказу.

Це одна із най вразливіших точок російського геополітичного простору, і не випадково саме ці території традиційно були ареною жорстоких воєнних подій між Росією, Туреччиною та Іраном. Контроль над Кавказом відкриває, на першому етапі, вихід до "теплих морів". І кожне (навіть незначне) переміщення кордону на південь (або на північ) означає суттєвий виграш (або програш) всієї континентальної сили.

Північний Кавказ у складі Росії і власне Кавказ - мають також своє потенційне продовження ще на південь. Це додатковий, суто потенційний пояс, що знаходиться за межами не лише Росії, а й держав СНД, складається з Південного Азербайджану (територія Ірану) і північних районів Туреччини, переважно заселених курдами та азербайджанцями. Весь цей регіон - така ж етнокультурна проблема для Туреччини та Ірану, як і кавказькі етноси, що входять (або входили) до складу Росії. Натомість, є всі об'єктивні передумови для розширення континентального впливу вглиб кавказького простору.

Весь Північний Кавказ і все, що пролягає на північ від нього, повинно підпорядковуватися виключно меридіональній орієнтації. Стратегічні центри так званого "хазарського трикутника" повинні розвивати самостійні географічні ланцюги, які розгортаються суворо на південь - від Ростова через Краснодар до Майкопа, Сухумі та Батумі; від Ставрополя до Кисловодська, Нальчика, ОрджонІкідзе, Цхінвалі та Тбілісі; від Астрахані до Махачкали. Авторами російського проекту дослідження робиться висновок, що будь-яке широтне розмежування етнічних регіонів Закавказзя не слід підтримувати, а меридіанну інтеграцію - навпаки, зміцнювати. Так, наприклад, важливо всякими засобами відірвати активну сепаратистську Чечню від Дагестану (та Інгушетії), зачинивши їй вихід до Каспію. Якщо залишити Чечні лише Грузію, що лежить на півдні, то вона буде геополітично контролюватися з усіх сторін, і управляти нею можна буде, зокрема з боку православної Грузії.

Російські геостратеги вважають, що до Грузії слід прив'язати також частково Дагестан та Інгушетію, що може призвести до утворення автономної північно-кавказької зони, розвиненої економічно, проте стратегічно повністю підконтрольної Росії та євразійсько орієнтованої. Загальний переподіл Північного Кавказу міг би вирішити й осетинську проблему. Утворена на етнічному підґрунті ( Осетія) втратила б риси національно-державного утворення, набуваючи суто етнічного і культурного, лінгвістичного та релігійного значення. Відповідно до тієї ж меридіанної логіки важливо пов'язати Абхазію напряму з Росією.

Всі ці кроки спрямовані до таких її геополітичнихї цілей - зміцнення євразійського телурократичного комплексу і підготовки його планетарного тріумфу в дуелі з атлантизмом. Тому російські геостратеги називають цей план "Новим геополітичним порядком на Кавказі". Він пропонує відмову від традиційного підходу до існуючих політичних утворень як до "держав-націй", тобто жорстко фіксованих адміністративних утворень з постійними кордонами та завершеною владною структурою. "Новий геополітичний порядок на Кавказі" передбачає повну перебудову існуючих політичних реалій та перехід від моделі взаємовідносин "держава-держава" або "нація-нація" до суто геополітичної системи "Центр-Периферія", причому структура периферії повинна визначатися не політичною, а етнокультурною диференціацією.

Це можливо здійснити за планом утворення "Кавказької Федерації", до якої могли б увійти як три кавказькі держави СНД, так і внутріросійські автономні утворення. Центр поступався б цьому районові культурно-економічною автократією, проте забезпечував би жорсткий стратегічний централізм. Це привело б до вкрай гнучкої системи, заснованої не на насильстві, окупації чи уніформалізації кавказької різноманітності, а на усвідомленні єдності та спільності континентальної долі.

Російські аналітики підкреслюють особливу геополітичну роль Вірменії, традиційного і надійного союзника Росії на Кавказі, найважливішою стратегічною базою для попередження турецької експансії на північ і схід. Й навпаки, в наступальному геополітичному аспекті Вірменія важлива як етнокультурна спільнота, яка безперервно поширюється на південь, на територію Туреччини, де знаходиться значна частина стародавньої Вірменії та її головна святиня - гора Арарат. Расова і лінгвістична спорідненість пов'язує вірмен із курдами - це найважливіший етнічний чинник, який може бути використаний для провокування геополітичних потрясінь у середині Туреччини. При цьому вкрай важливо створити сухопутний коридор, котрий перетинатиме весь Кавказ і надійно зв'язуватиме Вірменію із "хазарським трикутником".

Вірменія важлива ще й тому, що спираючись на історичну та етнічну близькість з Іраном, вона могла б слугувати одним із важливих чинників для поширення євразійського імпульсу від Центру до іранського субконтиненту. Це означає можливість утворення осі Москва-Єреван-Тегеран.

Російські геостратеги вважають, що до Ірану (ні в якому разі до Туреччини) доцільно було б прив'язати також Азербайджан, акцентуючи на шиїзмі, етнічній близькості з іранським Південним Азербайджаном та історичних зв'язках. Таким чином, головним стратегічним променем "Москва-Тегеран" через Єреван дублювався б промінь "Москва-Баку-Тегеран", утворюючи свого роду геополітичний ромб, симетричний балканському. Загалом, між Балканами і Кавказом існує багато геополітичних паралелей. і найголовніше: саме тут яскраво проявляється дія найважливішого геополітичного закону - широтні процеси провокують жахливі конфлікти, меридіанні зв'язки ведуть до стабільності та врівноваженості. Особливо виразно це віддзеркалюється на подіях, пов'язаних із громадянською війною в Югославії, та на вірмено-азербайджанському конфлікті через Нагірний Карабах. Сама ж карабахська проблема у загальних рисах аналогічна проблемі Македонії. Тому для стабілізації всього регіону російські фахівці пропонують Кремлю налагодити найтісніші прямі зв'язки з Карабахом, щоб зробити цю територію точкою рівноваги всієї Кавказької геополітичної системи. Для цього пропонується створити умови, за яких карабахський переговорний процес мав би оптимальне коло учасників - чотири сторони: Азербайджан, Вірменія, Росія та Іран, виключаючи всіх атлантистіе, чия політична присутність у регіоні, на думку російських фахівців, недоцільна з геополітичних міркувань.

На нашу думку, хоча в цьому випадку наведені погляди вкрай радикальних російських геостратегів, які не репрезентують погляди всієї політичної еліти РФ, у подальшому в міру загострення боротьби за регіональне і світове панування їх погляди набиратимуть все більшої ваги в російському суспільстві, що може призвести до практичного втілення цих геостра-тегічних ідей у повсякденну зовнішню і внутрішню політику Росії. Особливо це набуло значення з приходом В. Путіна до влади.

Матеріали свідчать, що громадська думка Росії, на відміну від думки правлячої еліти, не має чітко виявленої прозахідної орієнтації, в ній радше превалюють підозрілість і ворожість, які останніми роками активно нав'язуються російськими ЗМІ. Це обумовлено, насамперед, перетворенням США на найпотужніший силовий центр і звуженням спектру впливу Росії до ролі однієї з двох опор ненадійної системи ядерної рівноваги. Таким чином, політика РФ у найближчій перспективі залежатиме від динаміки розвитку російських громадсько-політичних сил, а також від спроможності Й готовності провідних Західних держав належним чином враховувати інтереси Росії.

Наскільки, світове лідерство Сполучених Штатів не завдаватиме шкоди РФ, настільки вона не буде зацікавлена брати на себе роль опонента, а в нинішньому кризовому становищі й не в змозі відігравати такої ролі. Проте відсутність антиамерика-нізму ще не означає проамериканізму. Міжнародні позиції, які зберігає Росія, глибоко вкорінене усвідомлення відповідальності за становище в світі диктують політику підтримки миротворчих дій США у поєднанні з критикою гегемоністських тенденцій та активним сприянням формуванню багатополюсної демократичної глобальної системи.

У російсько-американських відносинах завершився "романтичний" період, вже не лунають декларації "стратегічного партнерства", і провину за це у Москві покладають на Вашингтон. Зростає кількість питань, де позиції двох держав не сходяться: боснійський вузол, санкції проти Іраку, зокрема його окупація американцями, продаж росіянами ядерної технології Ірану, розширення НАТО, інтеграційний процес в СНД, тиск на керівництво Грузії та України щодо прийняття рішення про вступ до НАТО тощо. Особливе несприйняття викликають активність США на пострадянському просторі, намагання поширити свій вплив за рахунок російського чинника і на противагу йому. Американці енергійно проникають до мусульманських республік колишнього Радянського Союзу, націлившись головним чином на природні багатства регіону, який, очевидно, буде одним із "енергетичних клондайків" XXI століття.

По суті, Москва, втративши глобальну роль, намагається окреслити досить скромну зону своїх особливих інтересів, а Вашингтон відмовляється їх визнати, причому не лише в Центральній і Східній Європі, а й на території колишнього Радянського Союзу. США прагнуть зміцнити своє положення єдиної супердержави, запобігти появі суперників і забезпечити собі контроль над ресурсами. Проте, при цьому протиставляють російські інтереси американським. Протидія природним інтеграційним тенденціям на пострадянському просторі загрожує життєвим інтересам Росії. Історичний шанс на російсько-американське партнерство може бути втрачений, а новий тур конфронтації із США та їх союзниками серйозно ускладнив би й демократичне реформування країни.

Більшість російських політиків вважають, що за Центральну Азію, її багатство і кордони Росія разом з Іраном та Індією суперничають зі США, Великою Британією, Туреччиною та Пакистаном. Останні, зокрема, свого часу підтримали наступ талібів з метою захоплення влади в Афганістані. Якщо б це вдалося, енергетичний експорт із Центральної Азії отримав би вихід на південь через Афганістан і Пакистан, в обхід як Росії, так Й Ірану. Це викликало б значний приплив іноземних інвестицій до Центральної Азії, різко змінило б економічний, політичний і військовий баланс сил у регіоні не на користь Москви та її союзників.

Проте, події останніх років, особливо військове втручання США у збройне протистояння в Афганістані кардинально змінило ситуацію, до якої американська правляча еліта не була готова навіть морально. Саме американськими руками та їх союзниками по НАТО росіяни вирішують проблеми отримання мусульманських радикалів у Центральній Азії.

На думку автора розділу даного навчального посібника, для української дипломатії та перспектив зовнішньоекономічної діяльності в державах Східної Азії та АТР необхідно звертати увагу на особливості формування таких варіантів військово-політичних союзів між Росією, Іраном, Китаєм та Індією; Німеччиною, Росією і Японією; Росією, Іраном, Іраком та Сирією.

Нині для такого геополітичного будівництва існує декілька важливих завдань. Перш за все, це вісь Росія-Іран-Індія з подальшим можливим залученням ісламських регіональних гігантів Південно-Східної Азії - Малайзії та Індонезії. Стратегічний паралелограм Євразії: Росія-Китай-Індія- Іран (всі ці держави, включаючи Китай, виявляють готовність до компромісів заради успіху загальної геополітичної стратегії). Раніше російськими геополітиками розглядався також середньо-східний силовий трикутник Росія-Іран-Ірак, хоча знищення режиму Саддама Хусейна та окупація американцями Іраку позбавила таку регіональну геополітичну перспективу на найближчі 30-40 років.

По-справжньому важливе, дійсно центральне місце Росія займає у таких континентальних геополітичних осях, які пролягають через Москву, а саме: Німеччина-Росія-Японія і Німеччина-Росія-Китай, що знову виринають із піввікового небуття і знову починають поки ще не явну, проте невпинну боротьбу за своє місце під сонцем.

Одночасно основна увага явних та не явних супротивників і можливих союзників Росії нині прикута до Тегерана, як до центру, де приймаються рішення керівництвом саме Ісламської Республіки Іран.

Аналіз геополітичних намірів іранського керівництва свідчить, що Ісламська Республіка Іран реалізацію власної зовнішньої стратегії спрямовуватиме, залежно від стану міждержавних відносин з країнами того чи іншого регіону, на таких диференційованих напрямках, в тому числі із задіянням всього потенціалу спецслужб і арсеналу ведення ІВ:

  • o суміжних країн (Іраку, Пакистану, Вірменії, Азербайджану): збір інформації щодо противників іранського режиму, військові приготування сусідів та опозиції; проведення як окремих терористичних актів, так і превентивних військових операцій із застосуванням спецпідрозділів та частин регулярних військ;
  • o США, Ізраїлю, Туреччини та Саудівської Аравії, підготовка країни до відбиття можливої агресії з їх боку; проведення терористичних акцій як на території зазначених держав (з метою дестабілізації їх внутрішньої ситуації), так і проти їх громадян та представництв у різних регіонах світу; в підривних акціях проти Ізраїлю та Саудівської Аравії можуть використовуватися бази ісламських фундаменталістів у Йорданії, Лівані та Сирії;
  • o країн Західної Європи: підготовка до відбиття можливої агресії з їх боку; проведення періодичних терористичних акцій з метою залякування противників режиму; організація психологічного тиску для зниження антиіранських настроїв серед населення і в урядах цих держав; проникнення у сферу економічного, політичного, військового та культурного життя шляхом придбання агентури впливу у вищих колах; проведення науково-технічного та промислового шпигунства (особливо в ракетно-ядерній галузі);
  • o мусульманських країн СНД (Кавказ, Середня Азія, особливо в Азербайджані, Туркменистані та Таджикистані): придбання позицій впливу; проведення, при необхідності, заходів щодо дестабілізації ситуації та просування у владні структури проіранських сил; створення умов для використання їх посередницьких функцій у придбанні та постачанні в Іран забороненої для експорту в цю країну зброї, військової техніки, спорядження, технологій, сировини й компонентів для виробництва зброї масового ураження (посередниками можуть бути приватні та державні фірми, а також інші структури Йорданії, Китаю, Лівії, Лівану, Сирії, Таджикистану і Туркменистану);
  • o немусульманських країн СНД, Прибалтики, Центральної та Східної Європи: створення агентурної мережі для проведення розвідувальної діяльності у сфері науково-технічного та промислового шпигунства, насамперед, у галузі ядерних та високих технологій; створення умов для укладання таємних угод щодо постачання необхідних товарів для модернізації іранських збройних сил, підготовки фахівців для виконання ядерної програми, створення баз зберігання зброї, спорядження, боєприпасів та відпочинку бойовиків, які діятимуть у Західній Європі. За відсутності напруженості у двосторонніх міждержавних відносинах здійснення терористичної діяльності іранців на території цих країн малоймовірна.

Туреччина та Іран після розпаду СРСР опинилися не в ситуації конфлікту інтересів, а фактично - в ситуації боротьби за вплив у регіоні. При цьому Іран намагається нав'язати регіону так званий "політичний іслам", тобто сформувати можливості для безпосереднього впливу на політику нових держав, використовуючи ідеологічну гармонію. Туреччина ж активно використовує чинник політичного та економічного впливу в середовищі тюркських народів.

У даному випадку економічно Туреччина не має можливості здійснювати силовими методами свою політику в глобальних масштабах. Тому вона, спираючись на встановлений раніше в межах НАТО розподіл сфер розвідувальної відповідальності, використовує можливості спецслужб північноатлантичних союзників. Загальновідомо, що США не лише жорстко контролюють зовнішню політику Туреччини, а й впливають на визначення напрямів та межі розвідувальної відповідальності її спецслужб. До зони турецької розвідактивності віднесено Крим, Причорномор'я, Приазов'я, Гагаузію. США і Європейські союзники також поклали на Туреччину відповідальність за стеження за розвитком ситуації та здійснення оперативного впливу на:

  • o Балканах: у Хорватії та Боснії - надання допомоги мусульманам у придушенні сербсько-російської експансії; у Болгарії та Румунії - традиційна економічна присутність та захист інтересів етнічних турків від російської експансії та вирішення стратегічних завдань у межах НАТО, як це вже було у 1990-1992 рр. під час повалення комуністичного режиму Чаушеску;
  • o Кавказі: у Грузії - стеження за російською військовою активністю; у Вірменії - за вірмено-російською військовою діяльністю, насамперед стосовно Азербайджану; в Азербайджані - протидія посиленню російської військової присутності та іранському проникненню;
  • o Близькому Сході: зниження екстремізму з боку Сирії та Лівану, протидія розвідувально-підривній активності Ірану,
  • o Середньому Сході: протидія екстремізму, економічній та ідеологічній експансії Ірану та Іраку, придушення руху під керівництвом Курдської робітничої партії (КРП) за створення незалежної держави Курдистан за рахунок частини турецької території та земель суміжних держав;
  • o в середньоазіатських республіках СНД: зниження впливу та стеження за військовою активністю Рос/7, Пакистану, Ірану, Китаю, угруповання "Талібан" в Афганістані, протидія ідеологічному та економічному проникненню до регіону Ірану,
  • o у Середземномор'ї: вирішення з Грецією Кіпрської проблеми на свою користь.

На рівень активності турецької сторони впливає також та обставина, що керівництво країни досить обтяжене вирішенням внутрішніх соціально-економічних проблем; протидією зростанню криміналізації суспільства та екстремістським проявам фундаменталістів; пошуком шляхів нейтралізації дій праворадикальної частини військових, які вважають, що лише відродження хунти зможе вирішити соціально-економічні та інші проблеми країни; забезпеченням безпеки держави від зовнішніх загроз, насамперед військової, - з боку Ірану, Іраку, Сирії та Греції.

Виходячи з наявних регіональних і світових тенденцій, треба мати на увазі, що Російський інститут оборонних досліджень пропонує правлячій еліті Росії продавати ядерну і ракетну технологію Ірану, якщо НАТО здійснить на практиці своє розширення на Схід. Розглядається також можливість утворення військового альянсу з Іраном з наступним розміщенням російських військ у районі Перської затоки та Ормузької протоки.

Російські аналітики вважають, що керівництво Ірану досить вільне від впливу західних політичних і економічних доктрин під час прийняття відповідних рішень, виходить з національних інтересів країни. Іран з огляду на свою самостійність - реально протистоїть спробам побудови однополюсного пострадянського світу. Це тому, що лише Китай, Індія та Іран мають достатні економічні та фізичні можливості, а також необхідну політичну волю І свободу дій для незалежного розвитку. Всі інші ключові країни - від європейської об'єднаної Німеччини до азіатської Індонезії - нині вбудовані, хоч і різною мірою, в ті чи інші структури нового світового порядку. І будь-які проекти їх самостійної участі у великій геополітичній грі передбачають досить тривалі перехідні процедури.

Іран, природно, здатен зрозуміти труднощі Росії та усвідомити спільність геополітичних інтересів. Він не підтримував сепаратистів у Росії (бо сам стикається з такою ж самою проблемою), не прагне розпалювати пожежу в персомовному і про-московському Таджикистані й взагалі в Середній Азії, він не бажав торжества руху "Талібан" в Афганістані, який сформований і фінансується Саудівською Аравією, Пакистаном і Сполученими Штатами. Чинячи опір військовій присутності у Перській затоці непрошених західних "миротворців", Тегеран не схвалює і їх просування в Європі у напрямку російських земель.

Під час геополітичної оцінки значення Ірану та його ролі у подальших міжнародних процесах необхідно враховувати особливі відносини між китайським та іранським керівництвом, їх обопільну антизахідну, антиамериканську спрямованість.

Російське керівництво добре розуміє особливу соціальну загрозу операцій інформаційно-психологічної війни. Для вирішення порушеної проблеми російська правляча еліта не лише приділяє багато уваги, а й всіляко сприяє створенню міцної державної системи протидії інформаційно-психологічній агресії у будь-яких її формах. У Росії на достатньо високому фаховому рівні розробляється державна стратегія інформаційного протиборства в особливих умовах (в умовах ІВ та у період загрози), а також вдосконалюється система організації та діяльності органів влади та державного управління для реалізації положень державної стратегії.

У стратегічній концепції інформаційного протиборства в умовах використання Іноземними державами та іншими учасниками інформаційного протиборства акцій, заходів інформаційно-психологічної агресії та спеціальних інформаційних операцій інформаційно-психологічної війни у політичних цілях враховуються чинники, які формують облік сучасного світу, глобального інформаційного суспільства та системи соціальних інформаційно-психологічних відносин:

  • o глобальна інформатизація;
  • o глобалізація;
  • o інформаційна геополітика та геополітична конкуренція;
  • o інформаційна політика;
  • o безпека;
  • o чинники, що породжуються взаємозв'язком змін в інформаційному суспільстві та інформаційній політиці, яка реалізується в цьому суспільстві.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >