< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Естетичні ідеї XVII-XVIII ст. (бароко та класицизм)

З XVIІ ст. беруть свій початок нові нормативно-естетичні системи, основи яких були закладені ще епохою Відродження - бароко та класицизм. Криза культури Відродження, наслідки Реформації та Контрреформації, криза феодалізму як суспільної системи призводять до нового розуміння світу як суперечливого, трагічного та динамічного явища. Однією з центральних ідей бароко є особливе розуміння краси як ідеального утворення, що вище за природу. Мистецтво повинне вдосконалювати природу і відбивати не потворність реального життя, а ушляхетнену і поліпшену дійсність. Із цим пов'язані такі особливості естетики бароко, як пишність, парадність, театральність, живописна ілюзорність, піднесеність та урочистість.

Інший напрямок нормативної естетики пов'язаний з іменем Рене Декарта (1596-1650 рр.), автором системи філософського раціоналізму. Він отримав назву класицизм. Основним естетичним принципом проголошується вірність природі, логічно організованій і творчо ушляхетненій розумом. На думку теоретиків класицизму, об'єктивно властива миру краса - симетрія, пропорція, міра, гармонія - повинна відтворюватися в мистецтві по античних зразках.

Основні ідеї естетики класицизму викладено в творі "Поетичне мистецтво", автором якого є поет-сатирик Ніколя Буало (1637-1711 рр.). Буало доводить виключну роль розуму в творчості та сприйманні мистецтва. Саме розум упорядковує матеріальний світ, і художник відображає лише духовні сутності, які лежать в основі природи. Ідеалом розуму та зразком мистецтва вважав твори римської античності. Мистецтво повинно проповідувати етичні цінності через зображення благородних почуттів та героїчних вчинків. Вірний раціоналістичним традиціям Буало намагався конкретизувати теорію жанрів, визначивши чітку межу між "високими" (ода, поема, трагедія) та "низькими" (епіграма, байки, комедія) мистецтвами.

Естетика Просвітництва

Продовжило започатковану на рубежі XVI - XVII ст. раціоналістичну течію в європейському культурному розвитку Просвітництво. Ця епоха панувала в Європі у XVIII - на поч. XIX ст. У центрі всіх філософських шкіл, систем, течій того часу знаходиться, як правило, активний діяльний суб'єкт, який здатен пізнавати і змінювати світ відповідно до свого розуму. А розум розглядається в раціоналістичних системах як джерело всієї суб'єктивної діяльності людини. Розум як сутнісна характеристика суб'єкта виступає і як передумова, і найбільш яскраве виявлення інших характеристик: свободи, самодіяльності, активності тощо. Людина як розумна істота, з точки зору раціоналізму, покликана стати володарем світу, щоб створити гармонійне суспільство, розкрити творчий потенціал людини. Велику увагу мислителі приділяли питанням про сутність та функції краси і мистецтва, естетичний смак.

У обгрунтуванні краси всі просвітителі підкреслювали, що її об'єктивні підстави відкриваються тільки активно прагнучій до неї людині, озброєній інтелектом і емоціями. Категорія гармонії стає в цей період характеристикою рівноваги раціонального та емоційного початку в людині, обгрунтуванням можливості зняття соціальних суперечностей, а не тільки символом згоди й впорядкованості в природі і в художніх творах. Нове розуміння придбало поняття естетичного смаку. За уявленнями просвітителів - це відчуття, яке пронизане думкою. В ньому тісно стикаються культура і природа, штучне і природне. Смак виступає своєрідним посередником між ними.

Класичним філософом епохи Просвітництва був Франсуа-Марі Аруе, який відомий в історії світової культури як Вольтер (1694-1778 рр.). Серед усіх інших видів діяльності він виділяв творчість, вбачаючи саме в ній силу, яка змінює світ. Підкреслював, що мистецтво є похідною людського розуму та волі. Те, що зображається повинне відповідати загальним законам розуму, але одночасно бути тільки подібністю правди, її видимістю. Визначав естетичний смак, як "чутливість до прекрасного та потворного в мистецтві". Гарний смак асоціювався з простотою та природністю, а поганий з надмірністю. Вважав Просвітництво шляхом формування суспільного смаку, надавав велике значення виховній функції мистецтва. Зокрема це виявилось в його розумінні сутності античної трагедії: трагічне видовище повинно викликати почуття жалю, примушувати відчувати страждання інших як власні.

Більш ґрунтовну розробку естетичних принципів французького Просвітництва ми бачимо в працях Дені Ділро (1713-1783 рр.). Дідро розумів художню творчість, як свідому діяльність, що спирається на загальні правила та закони мистецтва. Прекрасне повинно мати досконалу форму та зміст. Прекрасне повинно мати досконалу форму та зміст. Зовнішньо прекрасне проявляється у відносинах порядку, пропорційності, симетрії, гармонії між предметами. Змістовно прекрасним можна назвати лише те, що має в собі глибинну ідею, торкається розуму та серця людини. Тому Дідро велику увагу приділяє мистецтву, де головними є виховна та цінністно орієнтаційна функції.

На думку філософа, найбільш високої оцінки заслуговує демократичне мистецтво, яке звертається до моральності простих людей, тому що саме таке мистецтво найбільш адекватно репрезентує гуманістичні направленість.

Німецький філософ Олександр Готліб Баумгартен (1714-1762 рр.) виділив естетику як самостійну науку, окресливши коло її найважливіших питань. В його трактаті "Естетика", знаходимо такі слова: "Естетика (теорія вільних мистецтв, мистецтво прекрасно мислити, мистецтво мислити аналогічно розуму) являє собою науку про чуттєве пізнання". Отже естетика є наука про чуттєве пізнання, що пізнає прекрасне, про закони створення на основі прекрасного, творів мистецтва та закони естетичного сприйняття. Естетичне сприйняття по Баумгартену виступає в ролі самодостатнього споглядання певного об'єкту, усвідомлення його сутності, через бачення прекрасного. Людина в такому стані здатна не лише відчути духовну насолоду, але й досягти єднання, духовної гармонії з вічністю.

Таким чином естетика та естетичне світосприйняття виступає однією з форм взаємин людини зі світом, усвідомлення нею (людиною) своєї споконвічної причетності до буття ідо вічності, власної ролі й місця в Універсумі.

Погляди Баумгартена мали значний вплив на естетичні системи представників німецької класичної філософії, зокрема І. Канта та Г. Гегеля.

Німецька класична естетика (кінець XVIII - початок XIX ст.) - винятково важливий етап у розвитку світової естетичної думки. В працях Канта, Шіллера, Гете, Гегеля, Шеллінга не тільки розвинуті положення естетики просвітителів, а й виявлено деякі її слабкі сторони, обґрунтовано нові методологічні принципи естетичних досліджень. їх головним внеском у розвиток естетики, було розуміння естетичної науки, як органічної та необхідної частини філософії та включення її у свої філософські системи.

Естетичні погляди Іммануїла Канта (1724-1804 рр.) викладено в його праці "Критика спроможності судження". Естетична система Е. Канта, сформована ним в 70-ті роки XVIII ст., розглядається ним як завершальна частина філософської системи. Естетика за Кантом - це одна з форм пізнання, що поєднує сферу пізнання ("чистого розуму") та духовну сферу ("практичного розуму"). В основі сфери пізнання лежить естетичне судження, яке, на думку Канта, є "судженням смаку", в той час як логічне судження має на меті пошук істини. Естетична спроможність судження виявляє суб'єктивну доцільність у мистецтві, котра проявляється у категоріях прекрасного і піднесеного.

Вперше в історії естетичної думки І. Кант довів, що сфера естетичного базується на людському досвіді, людському дусі, і полягає в безкорисній творчій діяльності. Творцем цього має виступати художній геній, який: "Є абсолютно оригінальнім, його творчість має бути зразковою, геній - це здатність створювати правила, геній є лише в мистецтві". Кант впевнений, що мистецтво, яке нічого не дає для ідеї - деградує.

Романтична форма мистецтва затвердила пріоритет духовного змісту надчуттєвою формою. Відповідно деградація форми призводить до самознищення мистецтва, бо воно, за своєю сутністю потребує набуття чуттєвої форми.

Георг Гегель фактично був останнім значним мислителем класичної філософської естетики. Після нього естетика стала однією з традиційних університетських дисциплін, яка не зазнала істотних змін і донині.

Культурне життя Західної Європи XIX ст. значною мірою було зумовлене ідеями й умовами Просвітництва. Але з часом стало явним, що людина та людська культура не вичерпуються тільки розумом, а прилучення людини до культурних цінностей не зумовлює безпосереднього прогресу в моральному та будь-якому іншому людському вимірі. На зміну впевненості людини в абсолютних істинах приходить цілком нове сприйняття світу - романтичне, потім реалістичне. Так виникає культура Романтизму, а потім відповідно і Реалізму. Романтизм - це ідейний і художній рух в європейській культурі, який охопив усі види мистецтва і науку в кінці XVIII - на початку XIX ст.

Відбивши розчарування в результатах Великої французької революції в ідеології Просвітництва, романтизм протиставив утилітаризму і нівелюванню особистості прагнення свободи, спрагу удосконалення й оновлення, пафос особистої і громадянської незалежності.

В творах романтиків з'являється ідея про елітарність культури, яка базується на протиставленні творця - "генія" та невиразного сірого натовпу. Митець не повинен наслідувати природу та творити за якимись канонами. Романтики розглядали мистецтво як сферу розкріпачення різноманітних здібностей особистості та її вільної самореалізації. Тому романтизм стимулює асоціативність художнього мислення, взаємопроникнення різних мистецтв та жанрів. Були висунуті нові ідеї і в галузі художньої критики. їх сутність полягала в переході від звичайного споглядання до діалогу з митцем.

Головним центром романтизму була Німеччина. З творів німецьких поетів і філософів черпали пізніше свої ідеї романтики інших західноєвропейських країн. Епоха романтизму змінила період Просвітництва, культура якого породила своєрідне явище, так званий перед романтизм, основними представниками якого були поети "веймаровського класицизму" Й.В. Гете, Ф. Шіллер, K.M. Віланд, а також відомі мислителі ГЕ. Лессінг, Й.Г. Гердер і Й.І. Вінкельман.

Яскравим представником німецької естетики був Йоган Фрідріх Шіллер (1759-1805 рр.), естетичні погляди якого найбільш повно представлені в творі "Листи про естетичне виховання". Цей твір побудований за принципом естетичного виховання особистості в поєднанні з еволюційним шляхом переходу до буржуазного суспільства.

Критикуючи "грубість" низів та "зманіжемість і спаплюженість" культурних прошарків, Шіллер вбачав вихід з цієї ситуації шляхом звернення до краси, яка, на його думку: "Повинна вивести людей на істинний шлях з цього подвійного хаосу".

В своїх подальших роздумах Шіллер приділяє значну увагу таким поняттям як "гра" та "естетична видимість". Гра є діяльність, в ході якої людина здатна найбільш гармонічно себе реалізувати. В ході гри виникає "естетична видимість", котра суттєво відрізняється як від реальності, так і від уяви, а також фантазії. Таким чином Шіллер став провісником нової ідейно-художньої течії - романтизму.

Надзвичайно важливу роль у розвитку естетики відіграв Георг Фрідріх Гегель (1770-1831 рр.). У своїй чотирьохтомній роботі "Лекції з естетики", німецький філософ зблизив естетику з філософією мистецтва, яка в його вченні найбільш точно характеризує це поняття. Гегель, являючись творцем теорії діалектики на основі об'єктивного ідеалізму, вважав, що: "Вищий акт розуму, котрий охоплює всі ідеї, є акт естетичний, і шо істина та добро є родичами лише в красі". Краса, за Гегелем - це чуттєва форма ідеї. Таким чином в його поглядах естетика обмежувалася лише проблемою "прекрасного в мистецтві".

Заслугою ж Гегеля в розвитку естетики був аналіз розвитку мистецтва з точки зору специфіки форм художнього вираження. Саме Гегелю належить ідея аналізу історичного становлення мистецтва, в контексті концепції естетичного розвитку, його доленосного впливу на суспільство. На його думку мистецтво в своєму розвитку проходить три стадії: символічну, класичну та романтичну.

Символічна форма мистецтва (якій відповідає мистецтво Стародавнього, а частково і Середньовічного Сходу) передбачає нерозкритість ідейного змісту, котра є передумовою "ідеалу". Ця ідея не зовсім зрозуміла і не може знайти адекватного виразу. Як наслідок виникає символізм який створює "зовнішнє середовище" ідеї.

Класична форма мистецтва (якій відповідає античне мистецтво) являє собою гармонічну єдність форми і змісту. Ідея, що набула образу класичного мистецтва індивідуальних рис виступає в якості ідеалу.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >