< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Політична культура

У соціологічній і політологічній літературі існують різноманітні підходи до визначення поняття "політична культура":

  • 1) суб'єктивний, що трактує політичну культуру як явище виключно ментальне, тобто як оцінки, цінності, знання суб'єктів політичного процесу;
  • 2) суб'єктивний і біхевіористський, в яких політична культура розгляда­ється на ментальному і поведінковому рівнях;
  • 3) культурологічний, що передбачає розуміння політичної культури як сукупності цінностей і символів.

Отже, політичну культуру можна розглядати як ментально-поведінко-вий рівень суб'єктів політичного процесу, духовно-ментальну основу полі­тичної системи, якісний стан функціонування інститутів політичної систе­ми і форм політичної взаємодії.

Структурні компоненти політичної культури як багатопланового яви­ща слід розглядати на декількох рівнях: 1) ментально-поведінковому - цін­ності, норми, способи поведінки; 2) ментально-духовному - ідеологія, нау­ка, елементи політичної психіки та мова; 3) якісного стану функціонування інститутів та форм політичної взаємодії - елементи культури парламента­ризму, політичного, державного та муніципального управління, конфлікту, співпраці, конкуренції тощо.

Політичні цінності - переконання щодо цілей, які суб'єкти політично­го процесу повинні реалізувати. Політичні цінності охоплюють ті явища, що є предметом певних політичних інтересів, бажань, домагань, потреб. Це су­веренітет, державна влада, політичні свободи, соціальна справедливість, пра­вопорядок, війна, мир тощо. Названі цінності по-різному сприймаються і трактуються суб'єктами політики. Вони можуть мати різні виміри залежно від історичної епохи, типів суспільства і політичної системи, ідеології.

Кожна історична епоха по-своєму інтерпретує цінності. Скажімо, якщо в епоху Середньовіччя державна влада розглядалась, як порядок панування і підпорядкування, установлений Богом, в епоху Нового часу - як засіб до­сягнення цілей певних соціальних груп, то нині вона розцінюється як засіб узгодження соціальних інтересів, регулювання суспільних відносин. Полі­тичні цінності не тільки формуються на загальному тлі національної культу­ри, а є результатом власне політичної взаємодії. Якщо нація має обмежений політичний досвід, то незважаючи на її високі досягнення в інших сферах, вона відставатиме у політичному житті.

Політичні цінності, незважаючи на набуті ними в сучасну епоху універ­сальні риси, здебільшого мають національну специфіку. Так, у англосаксонських країнах політична культура грунтується на верховенстві закону й особи, засадах конкуренції, національній консолідації, в Німеччині та Австрії - на поєднанні принципів партнерства і конкурентності у політичному про­цесі, а також на основі жорсткого регулювання суспільних відносин і децен­тралізації влади.

У посткомуністичних країнах політична культура зберігає патерналістські стереотипи, на яких вміло спекулюють противники реформ. Низький рівень громадянської культури у посткомуністичних країнах виявляється у двох крайнощах: національному чванстві і національному нігілізмі.

Політична культура на ідеологічному рівні включає: комуністичні, соціал-демократичні, неоліберальні, неоконсервативні і фашистські цінності. В рамках тієї чи іншої ідеології спостерігається різна оцінка фундаментальних політичних цінностей. Так, ліберальна ідеологія зосереджує увагу на правах особи, а неоконсервативна - на поєднанні прав спільноти (нації, групи) й особи, фашистська - на пріоритеті прав нації і держави над правами особи.

Якщо цінності характеризують ментальний рівень політичної культу­ри, то норми визначають загальноприйняті вимоги-зразки щодо поведінки суб'єктів політичної дії відповідно до цінностей. Норми політичної культури мають масовий характер і сприймаються передовсім як звичні правила по­ведінки, що не викликають захоплення, подиву або осуду в більшості людей. Вони мають власне політичний, правовий і моральний характер. Скажімо, для політиків західного суспільства власне політичними є норми політичної конкуренції, несумісності політичної кар'єри з корупцією,

Співвідношення між цінностями і нормами зводиться до того, що цін­ності суспільства:

  • 1) на практиці реалізуються через правові й моральні норми. Так, цін­ність "власність" у вільному суспільстві захищена законом, і посяган­ня на неї сприймається громадською думкою як тяжкий злочин;
  • 2) виступають як норми і зразки для окремих людей. Так, гуманістичні цінності є нормами поведінки окремих людей у посткомуністично­му суспільстві;
  • 3) виявляються як ідеал, а в реальному житті використовуються норми, що суперечать цим цінностям. Таке явище спостерігається в постко­муністичних країнах, де багато людей позитивно сприймають цін­ності західного суспільства, а в житті керуються нормами старого суспільного ладу. Такий стан зумовлений тим, що ціннісно норма­тивна основа колишнього суспільства розпалася, а нова перебуває на початковій стадії формування. Крім цього, процес вироблення норм триваліший, ніж процес засвоєння цінностей.

Наступним елементом політичної культури є політична дія, політич­на поведінка. Згідно з біхевіористською теорією, щоб правильно оцінити суб'єктів політики, потрібно абстрагуватися від її ментального рівня, а скон­центрувати увагу на поведінковому.

Виділяється декілька типів поведінки. Якщо виходити з відповідної веберівської класифікації соціальної дії, то політичну поведінку можна назвати традиційною, афективною, вартісно-раціональною і раціональною.

Традиційна політична поведінка зумовлена традицією. Скажімо, в Ан­глії згідно з традицією уряд формує парламентська більшість і лідер правля­чої партії стає прем'єр-міністром.

Афективна політична поведінка визначається певним емоційним ста­ном суб'єкта політики.

В основі вартісно-раціональної поведінки лежить мотив переконання, тобто політик керується не раціональною доцільністю, а вартісними орієн­таціями.

І, нарешті, раціональна поведінка передбачає логічне осмислення мети і засобів, адекватних політичній ситуації.

У соціології виділяють ще такі типи поведінки: ідентифікація (проста і складна) як найпоширеніший процес виживання в соціумі ("Я" з більшістю; тип поведінки - поступливо-компромісний); індивідуалізація як форма ви­яву зрілого і нонконформного "Я" - суб'єкта, його самостійності ("Я" сам по собі; тип поведінки - відгороджування); інвестиція як форма найбільш корисного для суспільства і людини розв'язання соціальних конфліктів ("Я" з тим, у кого здоровий глузд"; тип поведінки - колаборативний); маргіналізація як спосіб протистояння тотальній ідентифікації ("Я" з тими, хто проти більшості; тип поведінки - нонконформний, негативістський); девіація як результат деструктивного виходу із внутрішнього конфлікту, який супрово­джується максимумом емоцій і агресивно-руйнівною дією ("Я" проти всіх; тип поведінки - агресивно-руйнівний). Перелічені способи поведінки тра­пляються в усіх сферах суспільного життя, особливо у політичній.

На суспільному рівні політична культура у ментальній площині охоплює психіку, ідеологію, науку.

Важливими елементами політичної психіки є архетип, міф, стереотип, символ.

Архетип - це первинний глибокий пласт колективного підсвідомого, який через символи, образи і міфи відображає попередні образи історичних нашарувань. Архетип часто як неусвідомлена сила визначає людські почуття, думки, дії у політичній сфері, особливо в кризових ситуаціях. Скажімо, архе­тип старшого брата характерний для політичної психології росіян.

Політичний міф - це форма колективної психіки, яка пояснює політич­ну реальність цілісними чуттєво-образними засобами. Особливістю міфу є те, що він, по-перше, спирається на віру, по-друге, не піддається верифікації, по-третє, є за своєю природою ірраціональним, по-четверте, дуже впливає на масову свідомість. Міф згуртовує людей у суспільні групи навколо одного героя, події, ідеї.

Стереотип - це схематичне, стандартизоване уявлення про політику, що грунтується як на міфах, так і на теоретичних знаннях. Стереотип на­роджується з консервативної масової свідомості, яка не встигає адекватно оцінювати нову політичну ситуацію. Він закріплює політичний досвід, проте важко піддається зміні відповідно до нової ситуації.

Політичний символ - чуттєво-наочний або абстрактний засіб, що уосо­блює націю, політичну систему, певні позиції політичних суб'єктів. За фор­мою виявлення розрізняють предметні (прапор, герб), словесні (гімн, патрі­отичні пісні, промови визначних політичних діячів); поведінкові (святкові демонстрації, церемонії).

Інтереси, цінності групових суб'єктів політики виражає політична ідео­логія. М. Вебер, В. Парето, К. Маркс називали її формою спотвореної свідо­мості, яка маскує істинні наміри суб'єктів політики. Обмеженість ідеології полягає в тому, що вона залежить від інтересів тих чи інших суспільних груп, формує цінності й норми, властиві цим групам. Ідеологія апелює як до ірра­ціональних, так і до раціональних елементів масової свідомості. Тому ідео­логія часто формує міфи, оживляє архетипи і стереотипи для утвердження своїх цінностей або бере на озброєння наукові концепції і теорії.

Сучасні політичні ідеології в умовах політичної конкуренції дедалі біль­шою мірою вдаються до використання науки. Політичні науки (політоло­гія, політична соціологія, політична психологія, а також історія) намагають­ся висвітлювати політичну реальність з позиції наукової істини, а не певних інтересів. Однак політичні науки на відміну від природничих не спромож­ні звільнитися повністю від ідеологічного нашарування, тому що методоло­гічною основою наукового дослідження є певні ціннісні орієнтації вченого.

Політична мова, як зовнішній спосіб вираження політичного мислення і політичних цінностей характеризує кожен елемент політичної культури. Тут можна говорити про мову політичних документів, законопроектів, полі­тичну публіцистику, а також усну мову політиків.

Граматична структура, стилістичні, семантичні, тональні особливос­ті мови дають змогу виявити тип політичного режиму, та рівень мислен­ня, ідеологічних цінностей, емоційно-вольових настроїв суб'єктів політики. Наприклад, коли ми чуємо від політиків такі судження, як "вороги народу", "деструктивні сили", "зрадники нації, держави" або "політики повинні за­йматися економікою" "ідеологічні питання треба відкласти, а займатися економічними", то в першому випадку маємо справу з носіями тоталітарної ідеології, а в другому - політичної неграмотності.

Глибше зрозуміти механізми політичної культури дає змогу аналіз пси­хологічних властивостей соціумів, які виявляються у сфері політичного жит­тя. З огляду на це можна виділити такі пари властивостей: екстраверсія - ін­троверсія, раціональність - ірраціональність, сенсорність - інтуїтивність, екстернальність - інтернальність, інтенціональність - екзекутивність.

Екстраверсія означає відкритість політичної культури, прагнення її носіїв до діалогу, інтенсивних контактів з іншими культурами, любов до слави і само­вираження, спокійне ставлення до драматичних подій всередині країни, ініці­ативність, схильність до ризику, сміливість, високу комунікабельність.

Інтроверсія характеризує закритість політичної культури, що вияв­ляється у прагненні її носіїв навчатися на власному досвіді, нехтувати чу­жим передовим досвідом для збереження своєї самобутності, орієнтувати­ся не на зовнішні, а на внутрішні тенденції і традиції розвитку, ідеалізувати внутрішнє духовне життя. Суб'єкти з такою рисою політичної культури відзначаються терплячістю, покірністю та потребою уникати конфліктів, прагнуть змінити самих себе, а не існуючі обставини.

Раціональність політичної культури розкриває здатність соціумів до ана­літичного сприйняття політичної реальності, неухильного виконання соці­альних норм. Основними критеріями при прийнятті рішень для суб'єктів раціональної політичної культури є: логічно - нелогічно, правильно - не­правильно, розумно - нерозумно, економно - неекономно. Така культура передбачає настанову на конкретні справи, а не на розмови про них.

Ірраціональна риса політичної культури розкриває перевагу емоцій і по­чуттів у діях індивідів над логічними обґрунтуваннями, міфів над раціональ­ними теоріями. Критерії оцінок таких соціумів мають етичний характер: добре - погано, чесно - нечесно, потрібно людям - непотрібно, гуманно - не гуманно. Етичний компонент ірраціональності змушує людей бути та­кими, як "треба", як "заведено".

Сенсорність політичної культури характеризує схильність соціумів більш довіряти власному досвіду, ніж цивілізованим принципам організа­ції праці і управління уникати новизни, нестандартних способів розв'язання політичних рішень і задовольнятися примітивними але вже апробованими технологіями. Тут часто копітка рутинна праця над розбудовою суспільної організації і технології політичного життя замінює творчість.

Інтуїтивність політичної культури спрямована на інтуїтивне сприйнят­тя суб'єктами політичної реальності, прагнення радикально змінити її без достатньо продуманої технології цих змін. Творчий та вольовий компонен­ти тут сильніші, ніж у культурі з сенсорною ознакою, але механізм реалізації може навіть слабший.

Екстернальність політичної культури виявляється в тому, що її носії шу­кають причини невдач не в собі, а в інших. їм притаманне бажання звіль­нитися від відповідальності будь-якими засобами, нетерпимість у міжнаціо­нальних відносинах, а в критичних ситуаціях - очікування "чого Бог пошле".

Інтернальна риса політичної культури розкриває активність, послідов­ність і відповідальність соціумів, толерантність у спілкуванні, високий соці­альний інтелект, задоволення працею і життям у цілому. Соціуми з такою рисою шукають причини невдач у собі і усувають негативні наслідки своїх дій самостійно.

Інтенціональна риса політичної культури характеризує її носіїв як силь­них, вольових, цілеспрямованих суб'єктів.

Для суб'єктів політичної культури з екзекутивною рисою характерна по­міркованість у діях, загадковість, непередбаченість, ліричність, а також апа­тичність, наївність, потреба в сильному союзникові.

Політична культура виявляється не тільки у рисах на ментальному рів­ні суб'єктів політичного процесу, а й у системних властивостях. Таку типологізацію запропонували американські соціологи Г. Алмонд і С. Верба. По­рівнюючи політичну культуру США, Англії, Італії, Німеччини, Мексики, ці вчені виділили три основні типи політичних культур: патріархальна (власти­ва найбільш відсталим народам; відзначається відсутністю у членів суспіль­ства будь-якого інтересу до політичної системи); підданська (характеризує зацікавленість членів суспільства результатами функціонування політичних систем, але не передбачає їх участі у політичному процесі); активістська, або культура політичної участі (передбачає, що громадяни не лише цікавляться тим, що їм дає політична система, а й беруть активну участь у політичній ді­яльності).

Ці ж соціологи виділили ще такі типи політичних культур, виходячи з ти­пології політичних систем: англо-американську, в якій переважають такі цін­ності, як свобода особи, індивідуалізм, добробут, а також раціональне і праг­матичне ставлення до владних структур; континентально-європейську, в якій універсальні цінності англо-американського типу співіснують з фрагментами різних субкультур (етнічних, релігійних); доіндустріальну, в якій переплетені різні політичні субкультури, слабко виражені комунікативні й координуючі функції різних політичних спільнот, немає чіткого розподілу владних повнова­жень; тоталітарну, в якій відсутні елементи громадянського суспільства, панує тотальна бюрократизація й ідеологізація суспільних відносин.

Політична культура типологізується також за властивостями її окремих суб'єктів. Згідно з цим підходом, можна виділити електоральну, елітну куль­тури, а також культуру політичного та державного лідера.

На індивідуальному рівні політична культура включає пізнавальну орі­єнтацію (істинне або хибне знання про політику); афективну орієнтацію (відчуття зв'язку або протидії до політичних об'єктів); ціннісну орієнтацію (оцінки, думки і судження про політичні об'єкти).

В Україні вивчення політичної культури перебуває на початковому етапі. Відсутні фундаментальні праці, які б розкривали цю проблему на рівні етносоціології, з використанням усього набору сучасних процедур емпіричної соціо­логії. Певні знання про стан української культури загалом і політичної куль­тури зокрема черпаємо з історичних і філософських праць М.Костомарова, В. Липинського, Д. Чижевськоого, П. Юркевича, О. Кульчицького, М. Шлемкевича, а також з окремих публікацій сучасних українських філософів і соціологів.

У нинішній перехідний період розвитку політична культура в Україні зазнає певних трансформацій під дією кризових явищ. Щоб зрозуміти зміст і тип політичної культури в Україні, використаємо схему аналізу психологіч­них властивостей соціумів, яка дає змогу розкрити психічні механізми функ­ціонування культурних рис українського народу, способи їх вияву в полі­тичному житті. Згідно з таким підходом, Україні властива інтровертна риса культури, що передовсім виявляється в українському традиціоналізмі як у побуті, так і в політиці "аби не гірше". Зокрема, що стосується політики, то український соціум не готовий до швидких і радикальних політичних змін і тому реформи в Україні проходять значно повільніше, ніж в інших постко­муністичних країнах.

Інтровертність виявляється ще й у тому, що українці більше тяжіють до малих груп (родини, братства, клану, громади), ніж до великих (партії, організації національного рівня) груп. Крім цього для українців характерні ксенофобічні настанови, які виявляються в тому, що значна частина із них з недовірою ставляться до транснаціональних корпорацій та інших міжна­родних організацій.

Якщо розглядати українську політичну культуру у вимірі раціонально-ірраціональному, то вона здебільшого є ірраціональною, оскільки в україн­ському суспільстві слабо розвинена нормативність поведінки. Українці не звикли суворо дотримуватися моральних і правових норм, а тому твердий порядок у інших народів (зокрема, англосаксів і німців) вони сприймають як черствість або недружелюбність. Ця риса сьогодні спостерігається на всіх рівнях політичного життя.

Соціальні норми на догоду груповим інтересам ігноруються законодав­цями, управлінцями високого державного рангу, партійними лідерами і пе­ресічними громадянами. Хоча ідея соціального порядку є пріоритетною у масовій свідомості, проте її реалізація розглядається як виняткова преро­гатива державних органів, а не як здатність громадян внутрішньо організу­ватися і жити згідно з випробуваними світовою цивілізаційною практикою соціальними нормами.

В ірраціональній культурі емоційність домінує над прагматичністю. На цю особливість вказували Д Чижевський, В. Липинський. Перевага емоцій­ного над прагматичним є однією з важливих відмінностей між українським і західним індивідуалізмом. Західний індивідуалізм має перевагу над україн­ським у сфері соціальної взаємодії на грунті спільних інтересів. Український же індивідуалізм характеризується замкнутістю, обмеженим набором аль­тернативних варіантів для соціальної взаємодії у відстоюванні власних соці­ально-політичних інтересів.

Ірраціональність української політичної культури виявляється ще у тому, що діяльність політиків оцінюється не за шкалою її практичної ре­зультативності, професійної здатності, а за моральними та етно-психологічними критеріями: справедливий - несправедливий, чесний - нечесний, мужній - боязкий, патріот - зрадник, свій - чужий. Таке сприйняття об­разу політика створює сприятливий грунт для політичного шахрайства.

Масова свідомість з ірраціональною ознакою схильна до сприйняття й творення різноманітних міфологем на зразок "Україна стане незабаром могутньою демократичною державою, тому що вона володіє природними багатствами, високим технологічним і інтелектуальним потенціалом, має славну історію", "міжнародний валютний фонд нав'язує руйнівну для укра­їнської економіки модель реформування для того, щоб ослабити потенцій­ного конкурента для країн Заходу", "всі негаразди в Україні через те, що при владі перебувають антиукраїнські сили".

У політичній культурі України виділяється сенсорна риса на тій підста­ві, що українське населення будучи в підневільних умовах звикло пристосо­вуватися до різноманітних умов виживання, займати позицію конформізму та колабораціонізму з існуючою владою. Люди з такою рисою більше довіря­ють тому політикові, який робить акцент на звичних способах розв'язання соціальних завдань. При цьому не сприймаються надто революційні ідеї та інновації. Так, нинішнє українське село скептично сприймає ідею продажу землі як основного елемента земельної реформи, але вже не довіряє колгосп­ним формам ведення господарства.

Сенсорна риса культури виявляється також у любові до комфорту, не-сприйнятті конфліктів, терплячості і вмінні лавірувати, уникаючи драматич­них колізій ("терпи душа - в раю будеш", "хай буде гречка, аби не суперечка").

Екстернальність у кризових ситуаціях часто призводить до пасивного очі­кування: "що Бог дасть", "на все Божа воля" - або до панічної метушні, котра супроводжується "революційною", "патріотичною" балаканиною про ство­рення комітетів підтримки "трудящих", "державності" і "духовності", "росій­ськомовного населення", антиімперських і антикомуністичних фронтів тощо.

Екстернальні суб'єкти політики виявляють нетерпимість до своїх полі­тичних опонентів, не вміють цивілізованими засобами вирішувати конфлік­тні ситуації. В Україні спостерігається висока напруга між політичними ор­ганізаціями і релігійними групами. Проте екстернальна риса повгамовується сенсорною рисою українського менталітету. Тому в Україні політичні кон­флікти не досягають такої гостроти, як наприклад, у Росії чи в державах За­кавказзя і Середньої Азії. До сказаного слід додати, що екстернальна риса не позволяє її носіям зайняти тверду моральну позицію і тому українські полі­тики та виборці завжди вибирають між "більшим і меншим злом".

У сучасній українській політичній культурі переважає екзекутивна риса, що виражається в архетипах "доброї землі", "великої матері", "матері-при-роди".

Норми поведінки українців формуються під впливом материнських цін­ностей. У політиці ця риса виявляється як перевага споглядального способу життя над активним. Соціуми з такою рисою апатичні, легко піддаються наві­юванню, мають потребу в сильному і вольовому союзникові. Це призводить до того, що вигідні позиції на світовій арені займають наші основні конкуренти.

Отже, українській ментальності загалом і політичній культурі зокрема властиві такі риси, як інтроверсія, ірраціональність, сенсорність, екстернальність і екзекутивність. Такі риси характерні для народів, які ще не подолали наслідків тривалого історичного поневолення, не сформували модерної мен­тальності і політичної культури, властивих високорозвинутим націям світу.

На формування названих рис політичної культури в Україні впливали такі чинники: багатовіковий період бездержавності, коли політична діяльність (за винятком певних періодів національного відродження) була відсутня; розчле­нування України на території та включення їх до країн з різними культур­ними і політичними системами, що призвело до побутового, психологічного і політичного відчуження між різними частинами народу; денаціоналізація провідних верств (міщанства, військових, промисловців, великих землевлас­ників, адміністраторів, а також інтелігенції); панування комуністичного ре­жиму, що спричинилося до деформації рис індивідуалізму і прагматизму, фор­мування патерналістських і егалітарно-колективістських цінностей.

Посткомуністичний кризовий період не тільки поглибив і загострив українські ментальні настанови, які трансформувалися у певні соціопатії, а й значною мірою скоригував традиційно слабкі культурні риси. Внаслі­док кризи збільшилася кількість парагматично мислячих людей, орієнтова­них на здійснення ліберальних реформ. Однак, небезпечним явищем є те, що з вічними стали такі мафіозно-кланові цінності, як збагачення будь-якою ціною, кланова солідарність, підлабузництво і продажність владі, здобуття успіху за допомогою протекціонізму, ритуальне словоблуддя тощо.

Загострення політичної боротьби останніх років продемонструвало нові якісні зміни у політичній культурі українців, які передусім проявилися у їх­ньому прагненні до свободи та соціальної справедливості. Ці зміни спону­кають соціологів та політологів кардинально змінити підходи до вивчення політичної культури України в післяреволюційний період. Однак револю­ційного пориву замало, щоб сформувати європейський тип політичної куль­тури. Тому необхідно радикально реформувати політичну, правову, еконо­мічну і духовно-культурну системи для формування сучасної демократичної політичної культури. З іншого боку, без формування політичної культури не­можливе швидке реформування соціальних інститутів. У зв'язку з тим полі­тичні сили реформістського спрямування повинні забезпечувати через засо­би масової інформації ідеологічну основу реформ і підготовку управлінської еліти, здатної мислити і діяти в умовах конкурентного середовища.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >