< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Розвиток марксистських уявлень про культуру в теоретичній спадщині В.І. Леніна. Ленінська концепція "двох культур". Культурна політика комуністичної партії в радянський період: наслідки впровадження в життя концепції "двох культур"

Принципи марксизму, як відомо, виражали функціональний погляд на культуру. Звертаючись до проблеми культури, вітчизняний марксизм базувався насамперед на тому, що неможливо розділити власне культурну проблематику й необхідність революційного перетворення людини і суспільства. Поступово, вже на початку XX ст., марксизм усе більше усвідомлює значимість культури у функціонуванні суспільства. На початку свого історичного шляху російський марксизм був не єдиним, він асимілював у собі різні ідейні течії (ніцшеанство, кантіанство, гегельянство, позитивізм та ін.). Водночас марксизм у його російському варіанті перетворився на згуртовану ідеологію, яка мала практичну спрямованість. Мета марксистського руху - глобальне соціальне перетворення, яке повинне привести до принципово нового суспільства - комунізму. Комунізм, на думку його ідеологів, - це і е теперішня історія людства; усе, що було до нього, трактувалося як "передісторія". Видатними представниками російського марксизму, що звернулися до теоретичних проблем культури, минулого, були Г.В. Плеханов, A.A. Богданов, М.Н. Покровський, A.B. Луначарський та ін.

Загалом марксизм вбачав об'єктивні основи розвитку культури, причому духовні, ідейні начала культури вважалися вторинними стосовно суспільного виробництва, практики. Отже, цілком природним для марксизму був утилітарно-соціологічний підхід до культури, що вбачав за культурою спосіб виробництва. Отже, історія культури розглядалася в контексті історії матеріального й соціального життя людей. Культура представлялася як система людських дій і містила не лише духовні продукти (релігію, філософію, мораль, мистецтво, науку), але також економіку, політику, побут та ін. Цій системі, на думку марксистів, властива єдність, яка виявляється через дію загальних законів розвитку, що мають матеріальну природу. Історична картина розвитку культури виводилася з особливостей формаційного розвитку суспільства. Тип культури визначався соціально-класовою структурою суспільства, що склалася в історично-конкретних умовах.

У розвиткові марксизму ленінський етап був важливим, знаковим періодом. Особливості ленінізму мали своїм джерелом російські суспільно-економічні й духовні реалії, які й забезпечили специфіку ленінського етапу розвитку марксизму. Незважаючи на те, що ленінізм мав свою специфіку порівняно із західноєвропейським марксизмом, В.І. Ленін вбачав своє основне завдання в боротьбі за чистоту марксистської теорії проти численних спроб її модифікації, водночас опікувався необхідністю розвитку Й творчого застосування марксизму, зокрема до російських реалій. Основою специфіки ленінізму було ленінське вчення про партію як передову керівну силу робочого руху, про диктатуру пролетаріату, про можливість побудови соціалізму в одній країні. Ленін визначив тактику й стратегію революційної боротьби, у якій культурі приділялася особлива роль. У листопаді 1905 р., у розпал першої російської революції, вийшла друком невелика за обсягом, але знакова за змістом праця В.І. Леніна "Партійна організація і партійна література". У цій праці Ленін визначив закономірності відносин між партією й тими діячами культури, які виражають політику партії в умовах буржуазних свобод, що народжуються в Росії, зокрема й свободи слова.

Розкриваючи цю практичну проблему, В.І. Ленін підійшов до визначення теоретичної проблеми сутності культури в буржуазному суспільстві. На думку Леніна, у такому суспільстві немає й у принципі не може бути свободи культурної творчості. У будь-якому суспільстві, заснованому на експлуатації людини людиною, не можлива справжня свобода культури. "Жити в суспільстві й бути вільним від суспільства не можна. Свобода буржуазного письменника, художника, актриси є лише замаскованою (або лицемірно замаскованою) залежністю від грошового мішка, від підкупу, від змісту"1. Лише в соціалістичному, позакласовому суспільстві можливі, на думку Леніна, "некласова література й мистецтво".

Справді вільна лише та культура, яка відкрито пов'язана з пролетарським рухом. Цей рух, ставши масовим і легальним, повинен "переварити в собі" ті непролетарські культурні течії, які можуть співпрацювати із соціал-демократичним рухом. У підсумку вся культура повинна стати партійною. Цей принцип партійності культури застосовувався Леніним не лише до соціал-демократичної преси. У буржуазному суспільстві культура також не може не виражати інтересів якої-небудь партії, класу, соціальної групи. На думку Леніна, в суспільствах експлуататорського типу немає й не може бути єдиної незалежної культури. Якщо суспільство розділене на два антагоністичні класи, то культура того ж суспільства розділена на дві культури, які перебувають в опозиції одна до одної. Одна з них - демократична, народна культура пригноблених класів, інша - упадницька культура експлуататорів, визискувачів, залежна від грошового мішка. Будь-який твір культури і мистецтва об'єктивно соціально залежний та економічно детермінований. Є твори, які чітко відображають інтереси того чи іншого класу. Однак у багатьох випадках все виявляється набагато складнішим: в одному й тому самому творі відображаються і експлуататорські інтереси, і тенденції та елементи демократичної культури. Тому найважливішим ідеологічним завданням партії у створенні нової, соціалістичної культури є виявлення об'єктивних, "прогресивних", "демократичних" тенденцій у тому чи іншому творі, створеному в антагоністичному суспільстві. Таким чином, ленінська концепція "двох культур" логічно випливала з марксистської концепції культури, стала цілком закономірним її продовженням. Після перемоги Жовтневої революції в Росії ця теорія, як і інші ленінські ідеї, була затребувана в практиці радянського культурного будівництва.

Жовтнева революція, як відомо, ознаменувала собою початок грандіозного соціального експерименту - побудови принципово нового суспільства, вільного від гноблення й експлуатації людини людиною. Важливу роль у здійсненні цього експерименту відіграла культура. Радянській владі насамперед потрібно було визначити своє ставлення до культури минулого "експлуататорського" суспільства. У перші радянські роки як у рядах партійної інтелігенції, так і серед широких мас розвивалося нігілістичне ставлення до культурних досягнень минулого, до традиційних морально-етичних цінностей. В.І. Леніним був переосмислений цей певною мірою негативний шлях культурних перетворень. У своїй промові "Завдання спілок молоді" на ІП з'їзді російського комсомолу 2 жовтня 1920 р. Ленін закликав молодь як будівника майбутнього комуністичного суспільства вчитися, опановувати ті цінності науки й культури, які вироблені попередніми поколіннями: "Навчання, виховання й освіта молоді повинні виходити з того матеріалу, який залишений нам старим суспільством. Ми можемо будувати комунізм лише з тієї суми знань, організацій і установ, при тому запасі людських сил і засобів, які залишилися нам від старого суспільства"1. Більше того, побудувати комунізм можна лише на фундаменті старої культури, підкреслював Ленін. Однак, зважаючи на теорію "двох культур", В.І. Ленін стверджував, що для побудови комунізму "потрібно взяти не всю стару культуру, а лише ту її частину, яка буде корисною для нового суспільства. Більше того, не можна бути комуністом, не засвоївши того, що накопичене людським знанням".

Нове радянське суспільство принципово заявило про себе як про пролетарське суспільство, а пролетарському суспільству необхідна пролетарська культура. Питання про сутність і природу пролетарської культури для перших років радянської влади було важливим і часто дискусійним. Значна частина комуністичної інтелігенції закликала будувати пролетарську культуру як щось принципово відмінне від усієї іншої культури. Ленін же бачив пролетарську культуру як закономірний розвиток усієї попередньої культури, вищу точку цього розвитку. Цю позицію Ленін відстоював не тільки у своїй знаменитій промові на III з'їзді комсомолу, на ній він наполягав і в проекті резолюції з'їзду Пролеткульту (жовтень, 1920 р.). У пункті № 4 проекту резолюції В. І. Ленін стверджував: "Марксизм завоював собі своє всесвітньо-історичне значення як ідеолог революційного пролетаріату тим, що марксизм аж ніяк не відкинув найцінніших завоювань буржуазної епохи, а навпаки, підсилив і переробив усе, що було цінного в більш ніж двохтисячорічному розвитку людської думки й культури".

Наполягаючи на необхідності засвоєння молодими будівниками комунізму культурної спадщини й насамперед науки, Ленін закликає бачити в культурі її класове коріння, пов'язувати "кожен крок виховання, освіти й навчання нерозривно з боротьбою всіх трудящих проти експлуататорів". Таким чином, розроблена Леніним ще під час першої російської революції концепція "двох культур" і партійності культури знайшла своє яскраве вираження і в умовах радянської влади. Культура обов'язково повинна була відповідати партійній ідеології та завданням комуністичного будівництва, головним з яких було завдання ліквідації неграмотності. Щоб побудувати комунізм у бідній і неписьменній країні, потрібно навчити народні маси насамперед читати й писати, тобто елементарній грамотності. Але ця ліквідація неграмотності не повинна була стати самодостатньою. Просвітницьку роботу Ленін пов'язує з політикою партії, критикує аполітичність освіти. Уся культосвітня робота повинна підкорятися ідеологічному контролю партії й слугувати цілям комуністичного виховання мас. Будь-який ідеологічний відступ убік строго заборонявся. Так закладалися основи тоталітарної ідеології й культури.

Втілення в життя марксистсько-ленінської концепції культури пройшло досить швидко, уже до середини 30-х років констатувався факт створення нової радянської культури. Культурна політика радянської влади, незважаючи на свій тоталітарний характер, мала певні позитивні результати. Насамперед це ліквідація неграмотності. За освітнім рівнем дореволюційна царська Росія - країна різких контрастів. З одного боку, існував нечисленний порівняно із загальною чисельністю населення шар надосвіченої і витонченої інтелігенції, а з іншого - маса практично неписьменного народу. Згідно з переписом 1897 р., у Росії неписьменних серед чоловіків становило 76 %, а серед жінок - 87 %. Приблизно таке саме становище зберігалося до 1917 р. Безумовно, кількість неписьменних у різних регіонах імперії різнилася. Наприклад, у Середній Азії кількість грамотних була мінімальною (1-2 %). 26 грудня 1919 р. Рада народних комісарів видала Декрет "Про ліквідацію неграмотності серед населення РСФСР", яким зобов'язала усе неписьменне населення республіки у віці від 8 до 50 років навчитися грамоті на рідній або російській мові, за бажанням. Органам освіти було надано право залучати все грамотне населення країни для навчання неписьменних у формі трудової повинності. Тим, хто навчався грамоти, робочий день скоротили на дві години зі збереженням заробітної плати. Країна вкрилася густою мережею пунктів ліквідації неграмотності. Уже за період з 1917 по 1920 р. грамотних було 7 мли осіб, з них більше 4 млн жінок. У 1923 р. організувалося добровільне товариство "Геть неграмотність", яке об'єднувало більше 5 млн осіб. Значну роль у ліквідації неграмотності відіграли комсомол і профспілки. На початку 1930 р. при місцевих радах були створені комісії з ліквідації неграмотності. Зусиллями держави й радянської громадськості за роки перших п'ятирічок було навчено грамоти більше 40 млн осіб дорослого населення. Завдяки цьому до кінця 30-х років були отримані важливі результати в досягненні загальної грамотності населення СРСР. Згідно з переписом населення 1939 р., на кожну тисячу населення країни припадало 812 грамотних. Ліквідація неграмотності стала величезним досягненням радянської культурної політики.

Радянська влада приділяла значну увагу й вищій школі. Уже на початку 1920-х років чисельність ВНЗ збільшилася, порівняно з 1914 р., більш ніж у 2 рази, відповідно подвоїлася й кількість студентів. Двері вищих навчальних закладів відкрилися для тих верств населення, яким раніше вища освіта була недоступна. Велике значення в розвитку нової вищої школи відіграли робфаки, організовані в 1919 р. при університетах та інститутах. Уже на початку 1920-х років на них навчалося близько 17 тис. студентів, на початку 1930-х років існувало близько 200 робфаків, де навчалося 57 тис. студентів робочої молоді.

Радянське культурне будівництво почалося в умовах, коли дуже мала частина старої інтелігенції пішла за радянською владою. Якась частина інтелігенції не прийняла більшовицький режим. Основна ж її маса зайняла вичікувальну позицію, але поступово переходила на бік радянської влади. Загальний ентузіазм побудови нового суспільства поширювався на всіх, навіть ворогів, що очікували. Успіх у залученні інтелігенції на бік комуністичного режиму базувався ще на дореволюційній опозиційності інтелігенції до царського режиму, на захопленості інтелігенції просвітницькими ідеями. А радянська влада планувала втілити в життя проект просвітництва загальної освіти вже в умовах XX ст. Однак, незважаючи на поступове зростання підтримки радянського режиму й певний інтерес держави до розвитку освіти, інтелігенція в перші роки радянської влади переживала постійні матеріальні труднощі й перебувала під жорстким ідеологічним контролем. Частина інтелігенції, що не прийняла дух тоталітаризму і його нову культуру, була примусово вислана в серпні 1922 р. за кордон, а частина зазнала політичних репресій за сфабрикованими справами. Фактично інтелігенція була безправною, їй відводилась роль прошарку в радянському суспільстві, висувались функції підтримки правлячого режиму.

Радянська влада особливо потребувала старих науково-технічних кадрів, тому активно залучала їх на свій бік. Але лише до того моменту, поки не була вихована "своя", "пролетарська" інтелігенція.

У втіленні проекту просвітництва в життя значну роль відігравали різні культосвітустанови. Велику роботу в освіті населення, і політичній зокрема, відіграли хати-читальні, що виникли майже відразу після революції. У 1920-х роках їх налічувалося десятки тисяч. Широкого розвитку набуло будівництво бібліотек: у 1920 р. їх було вже близько 35 тис. Постійно розширювалася культосвітня діяльність клубних установ у містах і на селі. Створювалися палаци культури, парки культури й відпочинку, колгоспні клуби, клуби сільрад, профспілок, де трудящі у вільний час могли долучитися до цінностей культури. Ці культосвітустанови мали не лише просвітницьке, але й ідеологічне навантаження, були покликані виховувати маси в комуністичному дусі.

Тотальна ідеологізація культури, що виникла після революції, досягла своєї кульмінації до середини 1930-х років. Цілеспрямовано велася боротьба проти ідеологічно несумісних з тоталітаризмом культурних цінностей. Ідеологічно далека культура усувалася. Так, з бібліотек, кількість яких постійно зростала, вилучалися видатні твори літератури, що суперечили партійній ідеології. Ці книги або знищувалися, або потрапляли в спецсховище. Лише на межі 1980-1990-х років ця література стала доступна масовому читачеві. Водночас із перших років радянської влади значними накладами видавалися твори класиків марксизму-ленінізму, діячів революційного руху тощо.

Процес ідеологічного чищення й консолідації на платформі радянської влади торкнувся численних літературно-художніх об'єднань 1920-х років. Культурний плюралізм однозначно відкидався. 23 квітня 1932 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про перебудову літературно-художніх об'єднань", яка передбачала розпуск усіх наявних на той час літературно-художніх організацій і об'єднання всіх письменників, що підтримували платформу радянської влади, в єдиний Союз радянських письменників. Для радянського письменника обов'язковим було написання своїх творів за допомогою лише одного методу - соціалістичного реалізму. Подібна асоціація літературно-художніх об'єднань була необхідна для полегшення ідеологічного контролю над художньою творчістю з боку партії.

Союз був оформлений на Першому Всесоюзному з'їзді письменників у серпні 1934 р. Важливу роль у роботі з'їзду відіграв О.М. Горький. На з'їзді було прийнято статут Союзу радянських письменників, у якому говорилося, що членом Союзу може бути письменник, який стоїть на платформі радянської влади й бере участь у соціалістичному будівництві. Радянські письменники у своїй творчій діяльності повинні були керуватися політикою Комуністичної партії й радянського уряду, служити справі комунізму, допомагати партії виховувати народ у дусі комунізму.

Основним творчим методом радянської літератури став соціалістичний реалізм, який вимагав від письменника зображувати життя в його революційному розвиткові. Таким чином, з вільного творчого суб'єкта письменник перетворювався на провідника комуністичної ідеології, що підпорядковував свою творчість диктату тоталітарної держави. У таких умовах розвивалася радянська література, що висунула багатьох талановитих письменників і поетів, які вірили в комуністичні ідеали й перейнялися ідеєю побудови нового суспільства й нової культури. Ця ідея в їхніх очах була вагомішою, ніж усі тоталітарні витрати радянської ідеологічної машини, які, звичайно ж, не могли не пригнічувати творчий процес. З початку 1920-х років у радянському літературному процесі з'явилися нові письменники - О. Серафимович, Д. Бєдний, Д. Фурманов, Л. Сейфулліна, М. Тихонов, В. Каверін, М. Свєтлов. У той самий час розквітла творчість В. Маяковського. У 1930-х роках вийшли талановиті твори М. Шолохова, М. Островського, О. Фадеєва, Вс. Іванова, О. Толстого, Ф. Гладкова, М. Шагінян, П. Тичини, В. Сосюри, М. Бажана та ін.

У 30-ті роки плідно розвивалася література й у республіках СРСР, у тому числі й в Україні, але вона все більше потрапляла під ідеологічний прес. Успішно розвивалося радянське кіномистецтво. У 1925 р. під керівництвом режисера С. Ейзенштейна був створений кращий фільм німого кіно - "Броненосець Потьомкін", який одержав високу оцінку в усьому світі. У1929-1930 рр. український режисер О. Довженко поставив картини "Арсенал" і "Земля". Світову славу радянському кіно приніс фільм "Чапаєв", знятий у 1934 р. С. і М. Васильєвими.

Досить плідною була творчість радянських композиторів. Вони створили багато яскравих музичних творів різних жанрів - від популярної пісні до опери і балету. Популярними стали пісні О. Александрова, М. Блантера, І. Дунаєвського та ін.

Таким чином, підсумки культурної політики партії суперечливі: з одного боку СРСР перетворився на країну загальної грамотності, з майже найкращою у світі системою народної освіти, країну передової науки й самобутньої культури. З іншого - було створене тоталітарне суспільство й тоталітарна культура, що виключали різнодумство, плюралізм, творчий пошук поза межами комуністичної ідеології. Розхитування здавалося б непорушного культурного тоталітаризму відбулося вже в часи так званої хрущовської відлиги стагнацією культури, що вже суттєво змінилася до 70-х - середини 80-х років XX ст. Для останніх років Радянської влади характерне існування двох культур - офіційної, соцреалістичної, і неофіційної, самвидавської, яка й підточувала ідеологічні бастіони тоталітарного суспільства. Культурна політика партії змінилася лише в роки перебудови (1985-1991 рр.), коли ослабнув ідеологічний контроль над культурою, з'явились можливості для вільної художньої творчості. У цей час були повернуті раніше заборонені видатні твори філософії, літератури й мистецтва.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >