< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Проблема буття і пізнання

Центральне місце в середньовічній філософії займає онтологічна проблема - проблема буття. І хоча конкретне трактування цієї проблеми в Августина, Еригуени, Аквінського різне, усі вони, про що було вже сказано вище, виходили з принципу креаціонізму - створення світу Богом з нічого. Описуючи створення світу Богом, Августин запитує і відповідає сам собі: "Чи не було в Тебе під руками якої-небудь матерії, з якої міг ти створити небо і землю? Але звідки взялася б ця матерія, не створена Тобою, а тим часом стала матеріалом для Твоєї творчості? Допущенням такої матерії неминуче обмежувалася б твоя всемогутність.... До створення Твого нічого не було, крім Тебе, і... все існуюче залежить від Твого буття" [1, с. 583-585].

Таким чином, хоча середньовічна філософія і не заперечує буття світу, його об'єктивного існування, вона проводить розмежування між буттям речей світу, усього, що в ньому існує, у тому числі і нашого мислення, і буттям Бога. Справжнє буття, досконале, незмінне має лише Бог. У ньому, на думку Хоми Аквінського, нерозривно злиті сутність і існування. Сутність у речах Аквінський ототожнює з формою, природою, "щойніс-тю", тим загальним, що властиве речам одного роду або виду. "Про сутність ми говоримо - оскільки завдяки їй і в ній суще має буття" [2, с. 197]. Крім того, Хома виділяє в кожній речі потенційність і актуальність. Кожна річ як творіння має потенційність, можливість стати особливим творінням, актуалізуватися, набути буття. Чисту актуальність має тільки Бог, а чисту потенційність - первинна матерія, що, з'єднуючись з формою, створює різноманіття речей і явищ світу.

З проблемою буття нерозривно зв'язана і теорія пізнання, епістемологія, що також у найбільш розвиненому вигляді представлена Хомою Аквінським. Хома виходить з того, що пізнання починається з чуттєвої ступені. Предмети впливають на наші органи чуттів, і на цій основі в розумі виникають образи, з якими працює інтелект, виділяючи з одиничних сприймань (чуття здатні дати уявлення лише про одиничне) загальне і формує на цій основі поняття, проникаючи в такий спосіб у сутність речей, їхнє буття. Тут Хома Аквінський йде слідом за Аристотелем, але далі шляхи їхні розходяться. З погляду Аквінського, хоча чуття і є тією основою, на якій інтелект формулює поняття, розум пізнає в речах не їхні матеріальні риси, а їхню духовну сутність, їхню ідеальну форму, універсали, що об'єктивно існують у речах, будучи вираженням їхнього божественного походження. Розум, таким чином, пізнає в речах їх божественну ідеальну сутність, тим самим наближаючись до своєї кінцевої мети - пізнання Бога, тому що кожна річ, настільки є істинною, наскільки наближається до подібності з Богом. Через це релігійне одкровення вище від пізнавальної здатності розуму, у ньому Бог сам або через своїх апостолів відкриває нам найвищу істину.

Проблема людини і суспільства

Проблема людини, як і у філософії Античності з часів Сократа, стоїть у центрі філософії Середньовіччя. Але підхід до людини в часи Античності і Середньовіччя істотно різниться. Антична філософія, керуючись принципом космоцентризму, вважає людину часткою Космосу, що має всі його риси і є мікрокосмосом. У ньому вона цінує і його розум, і його тіло (греки подарували нам і філософію, й Олімпійські ігри, і науку, і скульптуру, що оспівує красу людського тіла), він не протистоїть природі, а є, хоча й особливою, його частиною.

Людина в уявленні середньовічної філософії є образом і подобою Бога і, хоча він не позбавлений природних рис, йому властива і тілесність, вона стоїть над природою як її пан, цар (уявлення про людину як царя природи породжене християнством). Він прийшов мов би з іншого світу, у який повинний повернутися після своєї смерті. Через це його тілесність, хоча і є його невід'ємною якістю, далеко не головне в його існуванні. Душа є основою людини, основою її індивідуальності. "Душу моя живить тіло, а душу мою живиш Ти", - говорить Августин. [2, с.175]. Звідси і ставлення середньовічної філософії до тілесного начала людини. Це начало є джерелом гріха, похоті. Звідси і уявлення Середньовіччя про ідеал людини. Таким ідеалом виступає чернець, пустельник, що утихомирив свої пристрасті і присвятив себе цілком служінню Богові. Правда, Хома Аквінський, на відміну від Августина, не вважає тіло, його потреби чисто гріховними, адже тіло теж створене Богом. І тому навіть язичники можуть жити праведно, морально. Але для порятунку необхідно бути християнином, тому що для порятунку необхідні одкровення і віра.

Істотно розходяться антична і середньовічна філософія в питанні про роль розуму і волі в житті людини. Для Античності головне в людині - розум, він лежить в основі моральності. Тільки спираючись на знання, можна досягти щасливого життя. І це не дивно. Людина - частка Космосу, підпорядкована його закономірностям, і тому її головною задачею є збагнення цих закономірностей і дотримання їх у житті. Воля тут, власне кажучи, ніякої ролі не грає, а якщо і грає, як, наприклад, у стоїків, то дуже незначну. Тому греків не цікавить внутрішній світ людини. Для них головне - це дія відповідно до закономірності - долі.

Для середньовічної філософії людина теж є розумною істотою. Розум відрізняє її від усього живого. Але разом з тим розум не є визначальним у праведному житті людини.

Християнський Бог є вищим за необхідність, вищим від закону. Він діє у згідно зі своєю вільною волею. Тому людина не в змозі осягнути його розумом. Головне тут - віра. Більше того, на думку Августина, розум нерідко відвертає нас від Істини, звертаючи нашу увагу вбік "безглуздої цікавості". Істину варто шукати, занурюючись у глибини власної душі. Отже, головною тут є воля, що спрямовує людину на праведний шлях, на подолання своїх гріховних потягів. У залежності від того, куди направляє свої помисли людина, її життя буде або праведним або гріховним. А це залежить, насамперед, від її вільної волі.

Свобода волі людини в релігійній середньовічній філософії є важливою і для того, щоб "виправдати Бога", здійснити теодицею. Адже існування у світі зла і несправедливості входить у суперечність із вірою в справедливого і всеблагого Бога. Наділивши людину свободою волі, релігійна філософія Середньовіччя покладає на неї і провину за існування зла у світі.

Але зсув акценту з розуму на волю дає нам зовсім інший ідеал людини в порівнянні з античним ідеалом. Це вже не Геракл, що безстрашно здійснює подвиги, відведені йому долею, і не безпристрасний мислитель, що поглибився в природу Космосу, а людина, зайнята своїм внутрішнім духовним життям, що здійснює саморефлексію з метою направити не тільки свої дії, але і свої помисли на пошук істини, тобто Бога. Тим самим, центр ваги зміщується з дії на помисел, з фізичного на психологічне, що взагалі було не властиве Античності і яке буде покладено в основу розуміння людини як Я-особистості Новим часом.

Боротьба добра і зла в людині знаходить своє відображення й у людській історії, у людському суспільстві. Уособленням цієї боротьби, відповідно до вчення Августина, є Град Божий і Град Земний. Боже "царство" представляє церква, а "царство" земне - держава. Дана точка зору відбиває реальності політичного життя Середньовіччя, де основними політичними суб'єктами виступають церква і держава, Папа і король, між якими йде політична боротьба протягом усього Середньовіччя.

Держава, на думку Августина, не є випадковим утворенням. Вона виникає після гріхопадіння людини і є необхідною для приборкання зла аж до Судного Дня. Земна влада теж від Бога, як і влада церкви, Папи. Але влада церкви вища, оскільки це духовна влада і політика повинна спиратися на моральні цінності, встановлені і пропаговані релігією.

Трохи по іншому підходить до цього питання Хома Аквінський. Наслідуючи Аристотеля, він вважає державу, суспільство необхідною умовою самореалізації людини. Тому існування людини поза державою немислиме і нехристияни можуть жити в гарній державі й одночасно вести доброчесне життя. Але для Аристотеля держава є вершиною самореалізації людини. Для Хоми Аквінського держава є лише проміжним етапом у людському існуванні, кінцевою метою якого є вічний порятунок. І ось де вже тільки християни можуть розраховувати на вічний порятунок, тому що тільки їм через Біблію відкривається до нього шлях. Тому Хома Аквінський ставить церкву, Папу вище за государя (Папа може відлучити від церкви правителя-тирана), але все-таки вважає політичну владу порівняно незалежною від церковної влади, хоча твердої границі між цією владою не проводить, тому що духовні і земні проблеми.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >