< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Зміст державного регулювання інноваційної діяльності та органи державної влади, які здійснюють регулювання розвитку науки та техніки в Україні

Інновація - це кінцевий результат упровадження досягнень НТП з метою отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту. Інновації втілюються у вигляді нових технологій, видів продукції, організаційно-технічних і соціально-економічних рішень виробничого, фінансового, комерційного та іншого характеру. Термін "інновація" нині активно використовують у ринковій економіці України як самостійно, так і для позначення низки подібних понять: "інноваційна діяльність", "інноваційний процес", що є близькими, але не однаковими за значенням. Інноваційний процес пов'язаний зі створенням, освоєнням і поширенням інновацій. Він мав такі взаємозумовлені стадії: виникнення ідеї, фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, дослідно-конструкторські розробки, дослідне виробництво, споживання. У дослідженнях структури інноваційного процесу більшість учених дотримується схеми: "фундаментальні дослідження - прикладні дослідження - розробки - дослідження ринку - конструювання - ринкове планування - дослідне виробництво - ринкове випробування - комерційне виробництво". На відміну від НТП інноваційний процес не закінчується впровадженням. Новинка вдосконалюється, стає ефективнішою, набуває нових споживчих ознак - це відкриває для неї нові сфери застосування й нові ринки. У загальному вигляді інноваційний процес можна вважати способом задоволення суспільних потреб на основі впровадження досягнень науки та технології.

Інноваційний процес охоплює невиробничу сферу, сфери матеріального виробництва та експлуатації. Він є системою стадій та робіт, яка має складну структуру.

Інноваційні процеси більшою мірою, ніж інші елементи НТП, пов'язані з ринковими відносинами, їхня спрямованість і темпи залежать від соціально-економічного середовища, в якому вони функціонують і розвиваються. Розрізняють три форми інноваційного процесу:

  • - простий внутрішньо-організаційний (натуральна форма);
  • - простий міжорганізаційний (товарна форма);
  • - розширений інноваційний процес.

Простий внутрішньо-організаційний інноваційний процес передбачає створення й використання нововведення в рамках однієї організації. Нововведення при цьому не набуває безпосередньо товарної форми. У разі простого міжорганізаційного інноваційного процесу нововведення стають предметом купівлі-продажу у відносинах між виробниками та споживачами. Розширений інноваційний процес виявляється не тільки в самій інновації, а й у підготовці нових виробників для нововведення. Унаслідок взаємної конкуренції виробників нововведення вдосконалюється, набуває нових ознак, розширюються його ринки збуту.

Процес поширення інновацій має дві фази: створення нововведення і його поширення та дифузія. На першій фазі корисний ефект нововведення ще не реалізується повною мірою, а тільки створюються перспективи такої реалізації. На другій фазі внаслідок збільшення виробництва нововведення відбувається зниження витрат і збільшення споживачів, а отже, перерозподіл корисного ефекту. Дифузія інновацій - це процес їх передавання комунікаційними каналами, внаслідок чого нововведення проникають в інші галузі виробництва та знаходять усе більше споживачів. З поняттям інноваційного процесу тісно пов'язане інше поняття - інноваційна діяльність - це діяльність, спрямована на використання й конкретизацію результатів наукових досліджень і розробок для розширення й оновлення номенклатури та підвищення якості продукції з її наступною ефективною реалізацією на внутрішньому та зарубіжному ринках. Інноваційна діяльність, пов'язана з капіталовкладенням у інновації, отримала назву інноваційної форми інвестування.

Інноваційна діяльність, як одна з форм інвестиційної діяльності, здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та соціальну сферу. Видами інноваційної діяльності є:

  • - випуск і поширення принципово нових видів техніки і технології;
  • - прогресивні міжгалузеві структурні зміни;
  • - реалізація довгострокових науково-технічних програм із тривалими термінами окупності;
  • - фінансування фундаментальних досліджень для досягнення якісних змін у стані продуктивних сил;
  • - розробка та впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, які призначені для поліпшення економічного, соціального та екологічного стану суспільства.

Об'єктами інноваційної діяльності є розробка та впровадження нововведень у галузі техніки, технології, економіки, організації та управління (у сфері матеріального виробництва та невиробничій сфері) (табл. 14.5). Суб'єктами інноваційної діяльності є юридичні особи незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, громадяни України, держави, іноземні організації та громадяни, а також особи без громадянства, що беруть участь в інноваційній діяльності. Комплексний характер інновацій, багатосторонність та різноманітність сфер і способів їх використання зумовлюють необхідність запровадження певних класифікаційних ознак. Класифікація інновацій уможливлює конкретизацію напрямів інноваційного процесу, комплексну оцінку його результативності, а також вибір форм і методів державного регулювання, адекватних особливостям кожного інноваційного процесу.

Головною проблемою державного регулювання є проблема міри втручання держави в дію ринкових механізмів, які формують економічне середовище інноваційного процесу. Вирішити цю проблему можна, якщо порівняти корисний ефект та суспільні витрати, пов'язані з інноваційним процесом. Тоді логіка теорії врахування суспільних витрат та корисного ефекту як найбільш реалістичної моделі ринкового механізму стає обґрунтуванням державної інноваційної політики. Досвід економічно розвинутих країн доводить, що внаслідок застосування ефективної державної інноваційної політики можна досягти значного прискорення інноваційного процесу. Суспільні витрати на виробництво інноваційного продукту складаються з, по-перше, приватних витрат суб'єкта інноваційного процесу і, по-друге, зовнішніх для цього суб'єкта витрат, які зробили інші юридичні чи фізичні особи в країні у зв'язку з продукуванням інноваційного продукту. Отже, суспільні витрати - це сума внутрішніх та зовнішніх витрат, пов'язаних з інноваційним процесом. Граничні витрати - це така величина суспільних витрат, яка характеризує приріст витрат (внутрішніх та зовнішніх) унаслідок збільшення їх на одиницю виробництва інвестиційного продукту.

Таблиця 14.5. Впровадження прогресивних технологічних процесів та освоєння виробництва нових видів продукції в промисловості

Показники

Роки

2000

2002

2003

2004

2005

Впроваджено нових прогресивних технологічних процесів

1403

1142

1482

1727

1808

3 них маловідходних ресурсозберігаючих і безвідходних

430

430

606

645

690

Освоєно виробництво нових видів продукції, найменувань

15 323

22 847

7416

3 978

3152

з них нових видів техніки

631

520

710

769

657

В оцінці ефективності інноваційного процесу, крім категорії витрат, використовують категорії ефекту. Розрізняють приватні та зовнішні ефекти. Приватний ефект - це ефект, який отримує безпосередньо суб'єкт інноваційного процесу (такий ефект ще називають внутрішнім). Зовнішній ефект - це ефект, який отримують інші юридичні чи фізичні особи в країні у зв'язку з використанням інноваційного продукту. Суспільний ефект є сумою перших двох. Це стосується і граничних їхніх характеристик, що показують значення приросту цих ефектів на додаткову одиницю інноваційного продукту під час його виробництва та споживання. Суспільні витрати та ефекти є зовнішніми параметрами інноваційного процесу, які відображають додаткові витрати та зиски суспільства. Наслідком втручання держави в ринкові відносини між суб'єктами інноваційної діяльності у зв'язку зі стимулюванням підприємців-інноваторів буде перерозподіл таких зовнішніх ефектів на користь останніх. Зовнішні ефекти виникають у третіх осіб унаслідок того, що в ціні товару через дифузію інновацій не відображено витрат, пов'язаних із виготовленням цього товару, а також не відбувається перерозподілу ефекту між виробником і споживачем. Такі зовнішні ефекти та витрати мають назву екстерналій.

Державне регулювання інноваційного процесу є однією з головних умов розвитку економіки. Державна інноваційна політика здійснюється за такими напрямами:

  • - сприяння зростанню інноваційної активності, що забезпечує підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції;
  • - орієнтація на пріоритетну підтримку інновацій, які становлять основу сучасного технологічного прогресу;
  • - узгодження державної інноваційної політики з ефективним функціонуванням конкуренції в інноваційній діяльності, захистом інтелектуальної власності;
  • - сприяння розвитку інноваційної діяльності в регіонах України, міжрегіональному та міжнародному трансферту технологій, міжнародному інвестиційному співробітництву; захист інтересів національного інноваційного підприємництва.

До основних методів реалізації державної інноваційної політики належать такі:

  • - підтримка та прямий розвиток науково-технічної сфери, у тому числі шляхом створення перспективних науково-дослідних інститутів і лабораторій, які розробляють інноваційні проекти;
  • - надання розробникам, виробникам і фірмам, які впроваджують інноваційний продукт, безвідсоткових позик за рахунок коштів Державного інноваційного фонду та інших цільових фондів;
  • - створення приватних інноваційних фондів, що користуються значними податковими та кредитними пільгами;
  • - розробка та впровадження системи податкових пільг для виробників інноваційного продукту;
  • - створення системи атестації інноваційної продукції, що включає: розробку методик атестації, визначення установ та організацій, які матимуть право проводити таку атестацію, розробку та затвердження форм атестатів інноваційної продукції, що надаватимуть право виробникам такої продукції користуватися податковими пільгами;
  • - створення державної інформаційної інфраструктури шляхом розвитку загальнонаціональної інформаційної мережі з приєднанням до світових мереж; створення установ для надання консультаційних, дорадчих та організаційних послуг і н нова торам; фінансова допомога вченим, винахідникам і малим фірмам, які працюють над створенням і впровадженням інноваційного продукту у вигляді надання інноваторами грантів, позик, субсидій, гарантованих кредитів, забезпечення дослідників та інженерів відповідним обладнанням, приладдям, приміщенням та сервісом, експертного кредитування та ін.;
  • - зниження державного патентного мита для індивідуальних винахідників;
  • - розвиток та підтримка системи освіти у формі повного або часткового утримання закладів загальної та вищої освіти, спеціальної фахової підготовки, системи підвищення кваліфікації;
  • - створення сприятливого правового середовища для інноваторів: розвиток державного патентного права, правничих засад виробництва та споживання якісної продукції, системи стандартизації виробництв та окремих видів продукції, дозвіл на тимчасову монополію інноватора;
  • - забезпечення сприятливих умов для розвитку інвестиційної діяльності, зокрема зниження ставок ПДВ на обладнання, що ввозиться для виробництва інноваційної продукції;
  • - захист прав та інтересів вітчизняних інноваторів у міжнародній кооперації праці;
  • - прискорення амортизації та інші амортизаційні пільги; державне замовлення та закупівля продукції інноваційних фірм.

В Україні існує розгалужена структура державних органів, що здійснюють науково-технічну політику. У структурах як законодавчих, так і виконавчих органів державної влади створено відповідні органи, до функцій яких належить формування засад науково-технічної політики. Президент України в процесі розробки основних напрямів соціально-економічної політики визначає головні цілі та напрями науково-технічної політики. При Президенті України створено Національну раду з питань державної політики у сфері науково-технічної діяльності, до складу якої входять провідні вчені різних галузей науки, відповідальні урядовці, працівники міністерств та відомств, на яких покладено реалізацію науково-технічної політики. Національна рада готує пропозиції щодо визначення принципів, пріоритетних напрямів розвитку НТП та механізмів її реалізації.

Верховна Рада України ухвалює закони та постанови, в яких визначає основні цілі, напрями, принципи державної науково-технічної сфери, затверджує пріоритетні напрями розвитку науки та техніки, перелік національних науково-технічних програм, створює систему кредитно-фінансових, податкових та митних регуляторів у науково-технічній сфері, установлює обсяги бюджетного фінансування національних науково-технічних програм, розміри відрахувань до Державного інноваційного та інших фондів. Для вирішення питань формування науково-технічної політики при Верховній Раді України створено комітет з питань науки та народної освіти.

Кабінет Міністрів України координує роботу органів державної виконавчої влади з реалізації науково-технічної політики. Кабінет Міністрів України розробляє постанови, спрямовані на створення, на підставі чинного законодавства, економічних, правових і організаційних механізмів, що стимулюють діяльність усіх організаційно-правових форм підприємництва щодо прискорення НТП. Кабінет Міністрів України організує розробку національних та державних науково-технічних програм, створює органи управління та механізм реалізації програм, контролює виконання, розподіляє кошти бюджету, визначає порядок формування й використання позабюджетних фондів для науково-технічної діяльності. У процесі здійснення науково-технічної політики Кабінет Міністрів України координує роботу міністерств, відомств та інших центральних органів державного управління України й місцевих органів державної влади. Безпосередню роботу з розробки, обґрунтування та ресурсного забезпечення національних та державних науково-технічних програм проводять Міністерство економіки (головний виконавець), Державний комітет з промислової політики, галузеві міністерства, Міністерство освіти та науки, Міністерство фінансів, Національна академія наук України, галузеві академії наук. При Національній академії наук України працює міжвідомча рада з координації фундаментальних досліджень. З метою реалізації комплексного підходу до вирішення проблем науково-технічного розвитку при Кабінеті Міністрів України створено відповідну комісію.

Незважаючи на велику кількість державних органів, до функцій яких належить здійснення науково-технічної політики, єдиного державного органу, відповідального за реалізацію цієї політики, у країні, на жаль, не має. Так, проведення науково-технічної політики у промисловості здійснюється Державним комітетом з промислової політики, тоді як Державний комітет з питань науки та інтелектуальної власності, а також Державний інноваційний фонд з усіма структурами, які координують і фінансують роботи щодо впровадження більшості інноваційних проектів в економіку, чомусь підпорядковано Міністерству освіти та науки. Чинна структура унеможливлює належну реалізацію всього комплексу методів проведення науково-технічної політики і, зокрема, запровадження фінансово-кредитних та податкових регуляторів. Досвід країн Західної Європи та Південно-Східної Азії свідчить про те, що в періоди проведення активної державної політики, спрямованої на прискорення НТП, завжди створювався спеціальний державний орган, який координував роботу банку розвитку науки, техніки і технологій, інноваційних фондів та інших установ і організацій.

Для впровадження на практиці положень законів, якими передбачається використання фінансово-кредитних і податкових регуляторів, пропонується залучити до структури органів, що здійснюють науково-технічну політику, центральний банк країни, податкові органи та державні органи контролю за страховою діяльністю. Функції кожного державного органу безпосередньо пов'язуються із застосуванням конкретних методів реалізації науково-технічної політики.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >