< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Найпростіше розуміння економіки. Основні етапи розвитку економічної теорії

Кожному з нас відомо слово "економіка". Але знаходячись в оточенні економіки, ми не можемо легко і просто пояснити що це таке, тому що економіка - поняття досить загальне, багатозначне і однією фразою його визначити неможливо. У перекладі з грецького слово "економіка" означає мистецтво ведення домашнього господарства ("ойкос" - дім, домашнє господарство; "номос" - вчення, закон). Вперше цей термін ввів грецький поет Гесіод (VIII-VII ст. до н. е.), а в науковий оборот - давньогрецький філософ Ксено-фонт (430-355 до н. е.), а через кілька десятиліть - Аристотель (369-322 до н. е.). Він поділив науку про багатство на економіку та хрематистику. Під економікою він розумів виробництво благ для задоволення потреб людей, під хрематистикою - накопичення грошей ("хрема" - майно, володіння).

Із занепадом феодального способу виробництва поступово долається замкненість феодальних господарств і формується єдиний національний ринок, виникає потреба у широкому тлумаченні поняття "економіка".

У 1615 році французький учений А. Монкретьєн запроваджує термін "політична економія" (гр. "роИИсоъ" - державний, суспільний та "оісопотіа", який означає "мистецтво державного управління господарством"). Тобто він зосереджує увагу на державній економічній політиці, мистецтві державного управління економікою. У цьому полягає одна з відмінностей політичної економії від економічної теорії, яка не пов’язує розвиток народного господарства з основною діяльністю держави.

Термін "політична економія" був пануючим в науковому обороті до початку ХХ ст. Після виходу в світ у 1890 році праці англійського економіста А. Маршалла (1842-1924) "Принципи економіки" його став витісняти термін "економікс". Термін "еконо-мікс" він запровадив, щоб показати неефективність державного регулювання економіки наприкінці XIX ст. і доцільність його обмеження в ринковій економіці.

Термін "економіка" в сучасних умовах має різноманітні значення, але якщо їх узагальнити, то тоді економіка - це господарська система, яка забезпечує потреби людей і суспільства шляхом створення і використання необхідних життєвих благ.

Не дивлячись на те, що економічна теорія - одна з найдавніших наук, інтерес освічених людей до неї сьогодні не тільки не послабився, але й виріс, тому що глобальні зміни у світі, про які йшлося вище, вимагають нових досліджень і "рецептів" щодо влаштування сучасного світу. Недарма видатний американський вчений П. Самуельсон назвав економічну теорію королевою наук. Лауреат Нобелівської премії М. Фрідмен писав, що економіка - чаруюча наука, вона дивовижна тим, що її фундаментальні принципи дуже прості і можуть бути записані на одному листку паперу, тим не менше їх розуміють лише деякі. Дана наука, що відображає складний світ господарювання, вимагає від читача, за словами німецького спеціаліста з історії економічної думки А. Хейлброннера, "витривалості верблюда і терпіння святого".

У минулому і в наш час різні напрями, школи і течії економічної думки намагалися пояснити дії людей в господарській діяльності. Сучасна людина і, перш за все, фахівці з вищою освітою теж повинні орієнтуватися у широкому колі непростих економічних питань, уміти давати оцінку різним тенденціям соціально-економічного розвитку, володіти критично-аналітичним мисленням для визначення вірного напряму економічних перетворень.

Дієвим засобом розвитку економічного мислення особистості є вивчення генезису і основних етапів розвитку економічної думки (див. схему "Основні етапи розвитку економічної теорії").

Як бачимо, економіка як наука виникла в XVI-XVII ст. Це період становлення капіталізму, зародження мануфактури, поглиблення суспільного поділу праці, розширення зовнішніх і внутрішніх ринків, інтенсифікації грошового обігу. Капіталістичні відносини почали складатися передусім у сфері торгівлі (італ. "merkante" означає "торгівець"). Звідси і назва школи - меркантилізм.

Французький економіст А. Монкретьєн (1575-1621) у 1615 році опублікував "Трактат політичної економії". Англієць Томас Мен (1571-1641) довів, що баланс зовнішньої торгівлі є регулятором багатства країни. Для цього потрібно "продавати щорічно на більшу суму, ніж купувати".

Новий напрямок в розвитку політичної економії представили фізіократи (XVII-XVIII ст.), які відобразили проникнення капіталу у сферу виробництва. Тому французькі економісти XVIII ст. перенесли предмет економічних досліджень - національне багатство - із сфери обігу у сферу виробництва. Це стало величезним досягненням економічної науки. Однак обмеженість цього вчення у тому, що фізіократи помилково вважали джерелом "багатства" виключно сільське господарство (фр. physiocrates - "влада природи""). Головним представником і засновником цього напряму був Ф. Кене (1694-1774) (див. статтю "Схема економічного кругообігу Ф. Кене).

Навколо Ф. Кене згрупувалися ряд талановитих його прибічників і учнів: В. Р. Мірабо (1715-1789), Дюпон де Немур (1739- 1817), Анн Робер Тюрго (1727-1781).

Подальший розвиток економічна наука отримала у класичній політичній економії, коли основним об’єктом дослідження стало виробництво незалежно від його галузевих особливостей, а також розподіл благ. Започаткував цей напрям у економічній думці Уїль-ям Петті (1623-1687). На відміну від меркантилістів він зробив спробу проникнути в сутність економічних процесів і пояснити їх. Він заклав теорію вартості. Позаринкову ціну він розглядав як "природну", тобто об’єктивну. Вартість він ототожнював з міновою вартістю, а останню - з ціною.

Збагачення і конкретизацію ці підходи знайшли в працях англійського економіста Адама Сміта (1723-1790). Він увійшов в історію економічної думки як засновник класичної політичної економії. У віці 44 років він вирішив дати світові теорію соціально-економічного улаштування. У "Дослідженні про природу і причини багатства народів" (1776) він систематизував всю суму накопичених до того часу економічних знань і таким чином виконав історичну задачу. Основна ідея у вченні А. Сміта - ідея економічного лібералізму, мінімального втручання держави в економіку, ринкового саморегулювання на основі вільних цін, які склалися залежно від попиту і пропозиції. Ці економічні регулятори він назвав "невидимою рукою". А. Сміт заклав основи трудової теорії вартості, показав значення поділу праці як умови підвищення її продуктивності, створив вчення про доходи, принципи оподаткування тощо. Його дослідження стали біблією для вчених-економістів Заходу.

Давид Рікардо (1772-1823) продовжив розробку теорії А. Сміта. Його головна праця - "Засади політичної економії і оподаткування" (1817), де він показав, що єдиним джерелом вартості є праця робітника, яка є основою доходів різних класів (заробітної плати, прибутку, проценти, ренти); прибуток є результат неоплаченої праці робітника; сформулював закони обернено пропорційно залежності між заробітною платою і прибутком, розкрив механізм диференційованої ренти. Його вчення стало джерелом англійського утопічного соціалізму.

Ідею створення майбутнього суспільства кожний у своєму розумінні висунули соціалісти-утопісти Сен-Сімон (1760-1825), Шарль Фур’є (1772-1837) - Франція і Роберт Оуен (1771- 1858) - Англія. Вони виступили з критикою капіталізму і вимагали реорганізації виробництва, розподілу і споживання, скасування приватної власності, ліквідації протилежностей між розумовою і фізичною працею, встановлення справедливої соціальної системи. Останню Сен-Сімон назвав індустріалізмом, Фур’є - гармонією, Оуен - комунізмом. Вони були проти революції і політичної боротьби.

Спираючись на досягнення класичної школи політичної економії, Карл Маркс (1818-1883) - німецький мислитель-енциклопедист, разом зі своїм другом і соратником Фрідріхом Енгельсом (1820-1895) створили теоретичну концепцію, яка одержала загальну назву - марксизм.

Марксизм - видатний етап в розвитку економічної теорії, який являє собою всебічне дослідження законів капіталістичної системи і концепцію соціалізму (комунізму) як нової соціально-економічної системи, що грунтується на суспільній власності на засоби виробництва, відсутності експлуатації найманої праці, рівній платі за рівну працю, загальній суцільній зайнятості, ведення господарства за єдиним планом (більш детальніше див. статті в іменному покажчику "Маркс Карл" і "Ленін Володимир Ілліч").

У другій половині XIX ст. була сформульована теорія маржиналізму, яка виникла як реакція на економічне вчення К. Маркса, його критичне осмислення. Саме маржиналізм лежить в основі сучасної неокласичної течії економічної думки. Представниками маржиналізму були економісти австрійської школи Карл Менгер (1840-1921), Фрідріх Візер (1851-1926), Е. Бьом-Баверк (1851-1914), а також англійський економіст Уільям Стенлі Джевонс (1835-1882).

Маржиналізм (англ. marginal - граничний) - це теорія, яка представляє економіку як систему взаємопов’язаних господарюючих суб’єктів, що пояснює економічні процеси і явища виходячи з нової ідеї - використання граничних (max і min) крайніх величин або станів, що характеризують не сутність явищ, а їх зміну у зв’язку із зміною інших явищ.

Головні категорії в цьому напрямку: гранична корисність, гранична продуктивність, граничні витрати тощо. Маржиналізм спирається на якісний аналіз і використовує економіко-математичні методи і моделі.

Так, Леон Вальрас (1834-1910), швейцарський економіст, розробив модель загальної економічної рівноваги, яка має у своїй основі аналіз попиту і пропозиції і містить ряд систем і рівнянь (див. статті до графіків - "Загальна економічна рівновага", "Загальна рівновага. Закон Вальраса", "Оптимум В. Парето", "Поняття корисності", "Крива граничної корисності", "Гранична корисність продукту, коли споживач має деяку його кількість", "Еластичність кривої граничної корисності", "Криві байдужості", "Бюджетні лінії або що доступне покупцю", "Рівновага споживача на ринку").

Як бачимо, послідовники цієї школи розглядали ринкову економіку як систему, потенціально здатну досягти рівноваги на основі попиту і пропозиції.

Згідно з сучасним науковим баченням економіку розглядають як діяльну, еволюційно відкриту систему, що зазнає постійного впливу процесів та явищ зовнішнього середовища (усіх інших сфер суспільного життя, природи) і здатна реагувати на них.

Змінюються акценти, підходи, але наука залишається тією ж. Розвиток знань з економіки веде за собою послідовну зміну напрямів, в русі яких відбувається перегляд базових теоретичних понять.

Сьогодні виділяють чотири найважливіших напрями економічної думки: неокласичний, кейнсіанський, марксистський та інституціонально-соціологічний.

Неокласичний напрям виходить з основоположної тези класиків політичної економії про ринок і конкуренцію як природну умову функціонування і розвитку економіки. Вони вважають, що ринковий механізм - це єдиний ефективний засіб регулювання економіки, виробництва і споживання, пропозиції та попиту. Але в силу нових історичних умов представники неокласичного напряму припускають зменшення регулюючих можливостей ринку і допускають державне втручання в економіку, яке має бути гнучким і обережним. Основні представники цього напряму - А. Маршалл, К. Кобб, П. Дуглас. До неокласичного напряму належать сучасні теорії монетаризму і неолібералізму.

Монетаризм (його ідеологи - М. Фрідмен, Ф. Кейган, А. Ме-льтцер, Д. Лейдлер та ін.). Це теорія стабілізації економіки, в якій головну роль відіграють грошові фактори. Монетаристи зводять управління економікою насамперед до контролю держави над грошовою масою, емісією грошей, кількістю грошей, які знаходяться в обігу і в запасах, що досягається збалансованістю державного бюджету і встановленням високого кредитного банківського проценту. Пропонується підтримувати темп зростання грошової маси на рівні 3-5 відсотків протягом року.

Неолібералізм - течія, згідно якої необхідно скорочувати (звести до мінімуму) втручання держави в економіку, тому що приватне підприємництво здатне само вивести економіку з кризи і забезпечити її піднесення і добробут населення. Звідси якомога більше свободи підприємцям і продавцям в господарській діяльності.

Головними теоретиками концепції економічного лібералізму ХХ ст. є американський економіст австрійського походження Люд-віг фон Мізес (1881-1973) і його учень Фрідріх Август фон Хайєк (1899-1992).

В умовах величезного безробіття та глибоких економічних криз 20-30-х років ст. з’явився новий напрям економічної теорії - кейнсіанство. Його

назва походить від прізвища видатного англійського економіста Дж.М. Кейнса (1883-1946), засновника макроекономічного аналізу (основні положення кейнсіанства див. у статтях до графіків: "Мультиплікатор. Історичне походження", "Схильність до споживання", "Схильність до заощадження", "Взаємозв’язок рівноваги та повної зайнятості в моделі Кейнса", "Кейнсіанська модель рівноваги: базовий варіант", "Кейнсіанська модель рівноваги: розширений варіант", "Роль держави у стимулюванні сукупного попиту за рахунок власних витрат і регулювання чистого експорту" і в іменному покажчику стаття "Кейнс Джон Мейнард").

У сучасному кейнсіанстві домінують дві тенденції: американська (Е. Хансен, С. Харріс, Дж. М. Кларк та ін.) і європейська (Дж Хікс, Дж. Робінсон, П. Сраффа та ін.). Кейнсіанська теорія вплинула на економічну політику ряду західних країн. Дж. М. Кейнс був "рятувальником капіталізму", а його теорія проголошена "кейнсі-анською революцією в політичній економії".

Марксизм (див. вище).

Четвертим і найбільш привабливим напрямом в кінці ХХ ст. став інституціонально-соціологічний. Його представники: Т. Веб-лен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт. Назва концепції походить від лат. institutum- установа, устройство, заклад.

Згідно з ним економіка розглядається як складна система, в якій взаємодіють економічні, соціальні, політичні та соціально-психологічні чинники. Об’єктом у цьому напрямі досліджень є "інституції", тобто корпорації, профспілки, держава, правові, морально-етичні та психологічні явища. Методологія інституціоналізму ґрунтується на технологічному детермінізмі. Саме вони розробили теорії "індустріального", "постіндустріального", "технотронного", "планетарного" та "інформаційного" суспільства.

Представники інституціоналізму піддають критиці деякі аспекти життя капіталістичного суспільства, а саме негативні наслідки монополізації вільної ринкової конкуренції, мілітаризацію економіки, а також окремі його вади - бездуховність тощо. Вони виступають за забезпечення гарантованого доходу всім членам суспільства, за розширення соціальних програм, у тому числі за створення дійової системи перекваліфікації робітників, які вивільняються у процесі механізації та автоматизації виробництва, пропонують покладатися на фінансово-бюджетну, а не на кредитно-грошову політику, скорочувати податки, бюджетний дефіцит і знижувати позичковий відсоток.

Інституціоналізм виступає в різноманітних модифікаціях: соціально-психологічний інституціоналізм (Т. Веблен), соціально-правовий (Дж. Коммонс), кон’юнктурознавство (У.К. Мітчелл).

Виключне місце в концепції займає проблема трансформації сучасного суспільства. Прибічники інституціоналізму вважають, що науково-технічна революція (НТР) веде до подолання соціальних протиріч, до безконфліктної еволюції суспільства від індустріального до постіндустріального, суперіндустріального або "неоіндуст-ріального" (тобто інформаційного) суспільства. Абсолютизація ролі НТР дала можливість висунути теорію конвергенції (Дж. Гелбрейт, Пітірім Сорокін - США, Раймонд Арон - Франція, Ян Тінберген - Нідерланди).

Неоінституціоналізм характеризується відходом від абсолютизації технічних факторів, більшою увагою до людини та соціальних проблем. Так виникла економічна теорія прав власності (Р. Коуз, США), теорія суспільного вибору (Д. Б’юкенен, США). На основі цих поглядів змінюється економічна політика розвинутих країн, що дає змогу говорити про "соціалізацію капіталізму". Головна ідея сучасного інституціоналізму - в ствердженні не просто зростаючої ролі людини як основного економічного ресурсу постіндустріального суспільства, але й переорієнтації постіндустріальної системи на всебічний розвиток людини, а ХХ! ст. проголошується століттям людини.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >