< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Політичні режими

Якщо поняття "політична система" передає характер і специфіку функ­цій політичних інститутів стосовно інших суспільних систем у їх статично­му вигляді, то поняття "політичний режим" розкриває способи І механіз­ми формування та розподілу політичної влади у політичній системі, форми взаємозв'язків суб'єктів політичного процесу. Отже, поняття "політичний режим" стосується динамічного, або процесуального, аспекту політичної системи.

Поняття "політична система" охоплює всю специфіку політичного про­цесу на різних структурних рівнях, не виділяючи окремо владних відносин. Його зміст розкривається через такі системні ознаки, як: специфіка політич­ного процесу у тому чи іншому типі суспільства (за різними методологія­ми типологізації); обсяг і характер впливу політики на суспільний розвиток; ментально-поведінкові аспекти суб'єктів політичного процесу (політична культура); способи і механізми розподілу влади в політичному просторі (по­літичний режим).

Поняття "політичний режим" розкриває не весь, а лише політико-влад-ний зміст поняття "політична система". Наприклад, вимоги студентів до ор­ганів державної влади як політичне явище можна включити у зміст поняття "політична система". Однак, якщо аналізується характер відносин між сту­дентами і державою з погляду суспільних впливів на владу, то за змістом вжи­вається поняття "політичний режим".

Отже, поняття "політичний режим" висвітлює процесуальні аспекти інститутів політичної системи, взаємодію суб'єктів політичного процесу в структурі політичної системи; способи і механізми розподілу влади у політич­ному просторі; характер відносин між політико-владними і політико-невлад-ними суб'єктами, а також між політичними і неполітичними інститутами.

У вітчизняній правовій і політологічній науці прийнято розглядати по­літичний режим як елемент форми держави поряд з іншими елементами - формами державного правління та державного устрою. Однак такий підхід алогічний, тому що, по-перше, обсяг поняття "політичний" ширше, ніж по­няття "державний"; по-друге, у відкритому суспільстві політична влада охо­плює не тільки державні інститути; по-третє, поняття "політичний режим" стосується процесу всіх структурних елементів політичної системи на інституційному, груповому, інтеракціоністському рівнях.

Політичний режим розкриває характер відносин між державою і гро­мадянами; вищими органами державної влади (главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими органами); державою та органами регі­онального і місцевого самоврядування, а у федеративних державах - між державою і суб'єктами федерації; державою і партіями; правлячими елітни­ми групами й опозицією; виборчою системою і формою державного прав­ління; партіями і групами тиску; ідеологічними та неідеологічними формами політичного процесу.

Сутність політичного режиму визначається тим, що у державі є пріори­тетним - права держави чи права особистості, якою мірою держава визнає, гарантує, обмежує чи фальсифікує права, передбачені Загальною декларацією прав людини і різноманітними міжнародними конвенціями, що стосуються механізму реалізації сукупності політичних, громадянських, соціально-еко­номічних і соціально-культурних прав, чи порушує держава права людини (мотиви, форми, масштаби порушення).

Характеристика політичного режиму передбачає не тільки юридичні гарантії здійснення прав і свобод громадян, а також ступінь розвиненості структур судового і несудового захисту цих прав, ступінь зрілості інститутів громадянського суспільства, здатних не дозволити політичній владі виходити за рамки правового поля. Скажімо, сучасні демократичні конституції існу­ють у багатьох слабо і середньорозвинених країнах, однак ступінь правово­го захисту прав громадян тут недостатній порівняно з високорозвиненими країнами.

Наступною істотною ознакою політичного режиму є розподіл влади між вищими державними органами: главою держави, урядом, парламентом, ви­щими судовими інстанціями. Важливе значення тут має обсяг прерогатив тієї чи іншої гілки влади, а також чіткість правових меж компетенції між ними. Скажімо, великий обсяг повноважень президентської влади призводить до авторитаризму, а законодавчої - до охлократичної олігархії. Якщо допуска­ти дуалізм виконавчої влади, то при різних рівнях розвитку суспільства він може мати різні наслідки. В перехідному суспільстві дуалізм виконавчої вла­ди послаблює її ефективність, призводить до розпорошення повноважень між президентськими й урядовими структурами, а у високорозвинених сус­пільствах цей феномен послаблює концентрацію владних повноважень, за­безпечує баланс перерозподілу владних повноважень між главою держави та урядом залежно від партійного представництва.

Оптимальним співвідношенням між владними інститутами є чіткий роз­поділ виконавчої та законодавчої влади (США); сильний однопартійний уряд і однопартійна опозиція, арбітражна роль глави держави (Великобританія); верховенство парламенту при колегіальних і консенсуальних типах партійної співпраці (Австрія, Швеція, Швейцарія).

Найбільш невдале співвідношення між гілками влади може виникнути при сильних повноваженнях парламенту в порівнянні з виконавчою владою у політичне неструктурованому суспільстві (досвід Росії, України в доконституційний період) або за обмеженої прерогативи парламенту при значно розши­рених (авторитарних) повноваженнях президента (сучасні Білорусь, Росія).

Політичний режим залежить також від співвідношення повноважень між державними, регіональними і місцевими владними структурами. В су­часних умовах централізоване державне управління є неефективним, тому процес децентралізації набуває універсального значення. Ступінь децентра­лізації, як свідчить досвід європейських держав залежить від історичних тра­дицій, етнокультурної і територіальної специфіки регіонів, протяжності те­риторії і кордонів, правової і громадської культури населення.

Відносини між державою і партіями передбачають різноманітні їх вза­ємовпливи. Крайнощами тут є монополія партії та її зверхність над держа­вою і безпартійне формування державної влади. Невдалим варіантом мож­на вважати також відсутність партій-лідерів, здатних забезпечити урядову стабільність.

З точки зору істотної ознаки політичного режиму важливо знати ідеоло­гічні й організаційні типи партій, джерела їхнього фінансування, механізми контролю держави за фінансовою діяльністю партій. Якщо партії користу­ються тіньовими джерелами фінансування, непідконтрольними державі, то їх вже можна вважати потенційними претендентами на мафіозні способи політики.

Для з'ясування істотної риси політичного режиму має значення вивчен­ня відносин між партійними лідерами, партійною елітою, партійним апа­ратом і партійною масою, механізмів політичної мотивації, закладених в організаційній структурі партії. Нестача сучасних механізмів політичної мотивації, інертність політичної маси, незнання нею закономірностей по­літики створюють партійним клікам сприятливі умови для маневрування у власних інтересах.

Важливою рисою політичного режиму є відносини між правлячою елі­тою та опозицією. Тут беруться до уваги юридичний статус опозиції, форми легітимності, її типи (партійний, громадський, військовий, революційний, терористичний), а також масштаби опозиційного впливу на суспільство. При недорозвиненій партійній системі опозиційні сили неспроможні до­стойно витримувати конкуренцію з правлячою державною верхівкою.

Співвідношення виборчої системи і форми державного правління дає змогу найбільш точно відобразити істотні риси сучасних демократичних по­літичних режимів. При цьому ефективність кожної виборчої системи зале­жить від форм державного правління і політичної культури. Найбільш ефек­тивною є пропорційна преференційна виборча система із застосуванням регіональних списків у парламентській республіці. У перехідних суспільствах важливо через виборче законодавство стимулювати партійну конкуренцію.

Якщо громадськість здійснює цивілізований тиск на політичну владу з метою захисту своїх інтересів, то забезпечується певний баланс соціальних сил, і, як наслідок цього, зростає рівень партійної конкуренції. У випадку домінування інтересів окремих соціальних груп, сильних у майновому, фі­нансовому чи ідеологічному розумінні, партії, прикриваючись "народними інтересами", апелюють до народних інстинктів, а насправді змушені вира­жати стратегію монопольних груп. Прискорювачем партійної конкуренції виступає соціальна стратифікація, яка відтворює цивілізований тиск громад­ськості на владу.

У відносинах держави і груп тиску важливо створити рівні правові умо­ви для відстоювання соціальних інтересів через механізми соціального парт­нерства, легального лобіювання інтересів, спрощення процедури законодав­чого розв'язання конфлікту і забезпечення доступу громадян до об'єктивної інформації про політичне життя. Основними елементами громадянського суспільства є вільні ЗМІ, вільні університети (із статусом автономії) і групи тиску як репрезентанти громадських інтересів.

Ідеології як певні системи ідей, поглядів виражають інтереси групових суб'єктів політики і тому важливою ознакою політичного режиму є стан ідео­логічного процесу в суспільстві. Сучасна західна політологічна наука вирізняє п'ять основних політичних ідеологій: комуністична, соціал-демократична, лі­беральна, консервативна, фашистська.

Комуністична ідеологія ґрунтується на утопічних ідеях Т. Кампанелли, Т. Мора, К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна про такий суспільний лад, де не буде приватної власності, класової нерівності, держави, а люди отримувати­муть за свою працю за потребами. Комунізм відкидає ліберально-демокра­тичний лад як такий, що не дбає про соціальні права "трудящих", і закликає до революційного повалення цього ладу. Основою комуністичної ідеології є пролетарський інтернаціоналізм, об'єднання людей за класовими ознака­ми. Сучасний комунізм (неокомунізм) визнає конституційні засоби здобут­тя влади і національний ідеал держави (а в деяких випадках стає на позиції інтернаціоналізму), однак ідеї націоналізації, перерозподілу національного багатства для підтримки соціальної рівності, надання пріоритету державній, колективній формі власності залишаються провідними для цієї ідеології і на сучасному етапі.

Соціал-демократична ідеологія виникла на ідеях Е. Бернштейна про кла­сову співпрацю і соціальні реформи як єдиний шлях поліпшення соціально­го становища робітничого класу. Якщо до 60-х років XX ст. соціал-демокра­тія надавала перевагу державному регулюванню економіки, державній формі власності як найбільш ефективним засобам соціального захисту найбідніших верств населення, то на сучасному етапі вона визнає економічну ефективність приватної власності, однак намагається підтримувати соціальну рівновагу за рахунок збільшення бюджетних видатків на соціальну сферу. Сучасна соціал-демократія зорієнтована не тільки на робітничий клас, а й на широкі верстви представників найманої праці.

Ліберальна ідеологія пройшла складний шлях еволюції і набула інших рис порівняно з попередньою своєю парадигмою. Лібералізм умовно мож­на поділити на такі напрями: класичний лібералізм, соціальний лібералізм, неолібералізм, лібертаризм. Класичний лібералізм зародився в надрах ідео­логії просвітництва і відстоював ідеї абсолютної цінності людини, її прав і свобод, правової держави і громадянського суспільства, невтручання держа­ви в економічну і соціальну сфери, вільного ринку і космополітизму. Соціаль­ний лібералізм виник у 20-30-х роках XX ст. в Америці, ґрунтувався на еко­номічних ідеях Дж. Кейнса і розумінні держави як інституту всезагального благоденства. Цей напрям близький до європейської соціал-демократії. Не­олібералізм ґрунтується на вченнях М. Фрідмана і Ф. Хайєка Представники цього напряму критикують державне регулювання економіки як економіч­но неефективне, що породжує безладдя і корупцію, відстоюють ідеї повної приватизації і ринкових саморегуляторів. Неолібералізм розглядає державне регулювання економічних і соціально-культурних процесів як у комуністич­ній, так і соціал-ліберальній інтерпретації як дві форми "конструктивістської єресі". Лібертаріанці вважають, що державні органи повинні також функці­онувати за законами ринку, і тому з часом можуть бути приватизовані струк­тури поліції, оборони і правосуддя. Вони відстоюють принцип "необмеженої свободи", при якій кожна людина жила б так, як сама хоче (за винятком по­сягання на свободу іншої людини).

Консервативна ідеологія спрямована на збереження вічних цінностей, таких, як приватна власність, сім'я, релігія, мораль, нація, держава, і їх при­стосування до сучасних модернізаційних процесів. Консерватизм на відмі­ну від лібералізму, котрий акцентує увагу на цінностях індивідуалізму і праг­матизму, намагається поєднати ці цінності з цінностями таких спільнот, як сім'я, Церква, нація і держава. Консерватизм поділяється на традиціоналізм, елітарні теорії, неоконсерватизм.

Традиціоналісти (Ф. Шатобріан, Е. Берк, Ж. де Местр) заперечували ідеї революції і конституціоналізму як руйнівні для існуючого монархічного по­рядку, заснованого на християнській релігії і моралі.

Елітарні теорії (В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, Х. Ортега-і-Гассет) проти­ставляли активну еліту як рушійну силу прогресу інертній масі як об'єктові політичних маніпуляцій. Вихід мас на історичну арену розглядався ними як небезпека зародження фашизму і комунізму

Сучасний неоконсерватизм є, швидше, модернізаційним, ніж тра­диційним, його умовно можна поділити на англосаксонський, який більше змикається з неолібералізмом у соціально-економічній політиці, і християн­сько-демократичний - близький у соціально-економічній сфері до соціал-демократії. Однак в інших сферах суспільного життя ці два види неоконсер­ватизму відстоюють ідеї твердого правового і морального порядку, розумного обмеження людини в ім'я збереження здорового начала національного буття, меритократичного (аристократичного) державного управління.

Ідеологія фашизму об'єднує всі право-радикальні течії, для яких харак­терні: расове розуміння нації як антропобіологічної спільноти, що має успадковану від природи нижчість або вищість, зміцнення нації за рахунок розширення території, визнання ієрархічної будови суспільства, його поділу на вищі і нижчі касти, відстоювання расової чистоти, пошук суспільного ідеа­лу в минулому, інтерпретація історичного зла як світової змови (жидів-масонів), розуміння нації, держави і вождя як органічної єдності, соціальний за­хист населення за етнічною ознакою.

Сучасний неофашизм дещо пом'якшив расові й імперські претензії своїх попередників, однак зберігає ворожість до всього чужоземного, намагається захищати національну самобутність усякими засобами.

Виходячи з характеристики основних рис політичного режиму, розгляне­мо основні підходи до його типологізації: системний, класичний, який нама­гається охопити всі системні ознаки режиму; фрагментарний, що типологізує режим за конкретними проявами його основних ознак. Згідно з першим під­ходом до типологізації, політичний режим поділяють на тоталітарний, авто­ритарний і демократичний.

Тоталітарний режим ґрунтується на тотальному (лат. totalitas- загаль­ність, цілісність) охопленні державою суспільного життя. Поняття "то­талітаризм" прийшло у філософсько-політичний лексикон XX ст. з праць Дж Джентіле, а у політику його ввів вождь фашистської партії Італії Б. Муссоліні. Дослідники тоталітаризму Ф. Хайєк, К. Поппер, К. Фрідріх і З. Бжезінський розкрили генетичний зв'язок тоталітаризму з статистським і соціалістичним вченнями, з існуванням масового суспільства і одномірної авторитарної особистості, кризою ліберального індустріального суспільства. Тоталітаризм - явище XX ст. Він виникає в кризових ситуаціях, породжених необхідністю форсувати модернізацію суспільства, де існує, з одного боку, значна частина знедоленого населення й інтелектуалів-маргіналів, з іншого - могутні владні, технічні, психологічні можливості мобілізації мас для виходу з такої ситуації.

Для тоталітарного режиму характерні тотальний контроль держави за усіма сферами суспільства; монополізація влади в руках однієї партії, котра цілком підпорядкована вождеві; повне панування єдиної ідеології, терорис­тичний поліційний контроль; мілітаризація суспільного життя і знищення громадянського суспільства; проголошення принципу органічної єдності держави і народу; панування воєнної або планової економіки.

До тоталітарних режимів можна віднести гітлерівську Німеччину, колишній СРСР за часів И.Сталіна, маоїстський Китай, Камбоджу при Пол Поті, Іран при Р.-М. Хомейні та режим Талібану у Афганістані. Тоталі­тарні режими були, як правило, комуністичними та фашистськими. Комуніс­тичні режими відзначалися більшою тоталітарністю, оскільки їм вдалося лік­відувати приватну власність, подолати церковну опозицію. Крім цього, вони ґрунтувалися на привабливих ідеях "інтернаціональної солідарності" трудя­щих і "світлого комуністичного майбутнього", в той час коли фашистські ре­жими пропагували вищість своєї нації і необхідність світового панування.

Авторитарний режим характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод грома­дян. На відміну від тоталітарного режиму він допускає певні елементи демо­кратизму, економічних свобод, існування парламентаризму, навіть боротьбу політичних партій.

Якщо при тоталітарному режимі влада намагається контролювати всі без винятку сфери життя, прикриваючись гаслом органічної єдності з народом, то авторитарний режим порівняно з тоталітарним не вдається до тотально­го насадження ідеології з метою мобілізації народних мас на виконання "ве­ликих ідей", не передбачає примату партії й ідеології над державними ін­ститутами, не заохочує егалітаризм і патерналізм. До авторитарних режимів можна віднести всі колишні абсолютні, а також сучасні монархії в слаборозвинених країнах (Йорданія, Марокко, Саудівська Аравія), військові дикта­тури (здебільшого в Латинській Америці), "патримоніальні тиранії", де дер­жава є власністю сімейного клану і керується диктатурою особистої влади, а також режими суперпрезидентської влади (поширені у країнах Близького Сходу та СНД).

Демократичний режим включає сукупність ознак, протилежних то­талітаризмові: народний суверенітет, політичний плюралізм, консенсуальний тип політичної культури, правові гарантії політичних, громадянських і культурних свобод. Демократичний режим можна класифікувати: за фор­мою державного правління - на президентський, парламентський, прези­дентсько-парламентський; за формою демократії - на ліберальний, соціал-ліберальний, християнсько-демократичний, національно-демократичний; за етапами розвитку демократизації - на демократичний режим першої хвилі демократизації (1896-1926 рр.), демократичний режим другої хвилі демо­кратизації (після краху фашистського тоталітаризму (1943-1962 рр.) і демо­кратичний режим третьої хвилі (з'явився у 80-х років XX ст.).

Авторитарно-демократичний режим (м'який авторитаризм) характери­зується передусім сильною президентською владою, де президент має право самостійно формувати уряд, розпускати парламент, зміщувати голів місце­вих державних адміністрацій, ліквідовувати структури державного управлін­ня, мати перевагу над парламентом у формуванні судової влади. Однак при цьому режимі зберігаються всі демократичні інститути: парламент, виборча і партійна системи, опозиція, органи місцевого самоврядування, судовий за­хист прав людини. Такий режим існував у Франції за часів де Голля, а також існує у багатьох країнах Латинської Америки і деяких країнах СНД.

Анархо-демократичний режим, охлократичний передбачає широкі пре­рогативи представницької влади й органів місцевого самоврядування над ви­конавчими органами, а також широке застосування прямої демократії. Для анархо-демократичного режиму характерні дефіцит влади, відсутність сис­теми ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, низький рівень адміністративного управління, а також поширення охлократичних на­строїв у політичній діяльності.

Олігархо-клановий режим ґрунтується на домінуванні у структурах полі­тичної влади могутніх політико-бізнесових і мас-медіа угруповань, які, воло­діючи надприбутками, контролюють політичні структури - парламентські фракції, партії, громадські організації, а також сегменти інформаційного простору (телеканали, радіомовлення, газети тощо). Вони домоглися свого становища не в умовах конкуренції, де треба виявити талант, а в умовах свого монопольного становища у таких секторах економіки, як ПЕК, торгівля під­акцизними товарами і природними ресурсами, а також державного протек­ціонізму і негрошових форм розрахунків (бартеру, взаємозаліків, векселів).

Для класифікації політичних режимів використовують підхід, за­пропонований французьким політологом Е. Шілзом, котрий розрізняє п'ять типів режимів: політичну демократію (досить значна диференціація функцій і спеціалізація структур); опікунську демократію (основною метою є демо­кратизація політичного суспільства, але влада сконцентрована в руках бю­рократичної держави); модернізовану олігархію (передбачає відсутність або формальне існування демократичних інститутів, вся влада належить військо­вим чи бюрократичним клікам, проте режим намагається модернізувати економіку); тоталітарну олігархію (відрізняється від попередніх високим сту­пенем впливу держави на суспільство, сильною концентрацією влади, інтен­сивною мобілізацією членів суспільства на участь в економічному житті); традиційну олігархію (династичні або сімейні режими, котрі негативно став­ляться до будь-яких змін і схильні зберігати існуючий лад).

Ще один підхід до типологізації політичних режимів запропонував А. Лейпхарт, виходячи зі співвідношення типу виборчої системи і фор­ми правління, на основі якого він виділив чотири демократичні режими: президентсько-мажоритарний (США); парламентсько-мажоритарний (Велика Британія, Нова Зеландія, Австралія, Канада); парламентсько-пропорційний (Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Німеччина, Італія (до 1995 р.), Голландія, Норвегія, Швеція); президентсько-пропорційний (кра­їни Латинської Америки).

На думку А. Лейпхарта, найвищі показники демократичності (пред­ставництво жінок у вищих органах влади, участь у голосуванні, політика у сфері підтримки сімей) і економічного розвитку (рівень інфляції, безробіття, економічного зростання) виявлені в країнах з парламентсько-пропорційним режимом, а найнижчі - при президентсько-пропорційному режимі. Однак такий підхід треба сприймати обережно, оскільки названі показники зале­жать не тільки від співвідношення форми державного правління і виборчої системи, а швидше за все - від ступеня цивілізованості всього суспільства.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >