< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Сфери життєдіяльності соціальних суб'єктів

Соціологія культури

Методологічні засади соціологічного аналізу культури

Методологічні підходи до аналізу культури

Соціологія культури дедалі більше виходить на перший план соціально-гуманітарної думки і стає однією з тих дисциплін, яка здатна найбільш повно й адекватно відобразити зміни, що відбуваються у житті суспільства. Але багатоманітність, складність і комплексність культурних процесів і явищ зумовила надзвичайну строкатість уявлень про культуру, підходи та способи її вивчення. Власне тому, насамперед, варто з'ясувати особливості різних національних шкіл соціології у трактуванні та дослідженні цього багатогранного феномену. В кінці XIX - на початку XX ст. у класичній соціології склалися дві основні школи в розумінні культури та засновані на них методи аналізу: французька та німецька.

Французька школа

Засновником французької школи соціології культури вважають Е. Дюркгайма. Суспільство, згідно з його вченням, - це не просто впорядкована емпірично система, а й осереддя внутрішнього морального життя, джерело і вмістилище всіх цінностей. Суспільство існує там і тоді, де й коли існує спільна й загальновизнана система цінностей і норм, яку як загальнообов'язкову визнає більшість громадян. У цьому плані суспільство постає своєрідним божеством, яке ззовні впливає на індивідів, робить з них розумних і моральних істот. Варто лише зруйнувати традиційні колективні цінності й уявлення, вірування і традиції, як настає стан аномії - суспільство наближається до загибелі. Отже, таку орієнтацію можна умовно назвати ціннісно-регулятивною; згодом її дотримується і розвиває у своїх працях інший французький дослідник, представник

структуралістської культурології К. Леві-Стросс. Він зосереджує увагу на аналізі структур мислення і соціального життя, незалежних від індивідуальної свідомості та вибору. На його переконання, культура як універсальний атрибут людського буття володіє приблизно однаковим набором ознак у різних суспільствах, тому мета дослідника - виявлення законів порядку, що лежать в основі різноманіття вірувань та інститутів (щось близьке до культурних універсалій Дж. Мердока). Водночас К. Леві-Строссу вдалося поєднати універсалістський підхід із поясненням і класифікацією окремих деталей соціокультурного буття.

Німецька школа

Одночасно в німецькій соціологічній школі розробляється інша орієнтація, яку умовно можна назвати етико-нормативною. На відміну від аналізу макроутворень (колективних уявлень, цінностей і традицій суспільства) в ній активно досліджуються явища мікрорівня - ціннісні орієнтації особистості в системі соціальної дії. Початок дослідженням такого ґатунку поклав М. Вебер. Йому належить типологія форм соціальної дії, в якій він за критерієм зростаючої раціональності у діях суб'єкта розміщує традиційні й афективні дії, а вище від них ставить ціннісно-раціональну дію. Ціннісно-раціонально діє той, хто вірить у певну самодостатню цінність - релігійну, естетичну тощо. І хоч ідеальним типом соціальної дії М. Вебер вважає нераціональну, все-таки ціннісно-раціональна дія є надзвичайно важливою для певного суспільства і певної культури, бо в її основу людина кладе не прагнення досягти якоїсь раціональної мети, а свої власні переконання про честь, обов'язок, гідність, красу, віру в Бога тощо.

Нарешті, навіть цілераціональний вибір мети може орієнтуватися на певну цінність. У цьому плані М. Вебер головну увагу приділяє етичним ученням релігії, що формують зразки поведінки в усіх сферах суспільства. Він окремо досліджує роль протестантської етики в розвитку капіталізму, зазначаючи, що орієнтація індивіда на цінності протестантизму (аскетизм, щоденна копітка праця, відмова від розкошів тощо) зумовила початок бурхливого розвитку капіталізму.

Розвиток уявлень про культуру в американській антропології

В американській соціологічній школі проблематика, пов'язана з дослідженнями культури, висувається на перший план трохи пізніше, приблизно з 50-х років XX ст. Це зумовлено тим, що до цього часу питання культури розглядалися переважно в лоні іншої дисципліни - антропології (культурної і соціальної). У надрах американської антропології виникли дві різні гілки розуміння культури: культуралістська й антрополого-структуралістська, між представниками яких точилася гостра дискусія з приводу співвідношення культури та соціальної структури. На думку представників культуралістської течії (Ф. Боаса, Б. Малиновського, М. Мід, Р. Бенедикт, А. Кребера), культура є центральним поняттям соціогуманітарних наук; саме вона зумовлює всі зразки людської поведінки, всю їх різноманітність. Культура - це те, що відрізняє людину як вид від усіх інших видів і складається з усього, що виробляється людською колективністю, всім соціальним життям. На основі цих переконань культуралістами вироблений так званий холістський (тобто цілісний) підхід до аналізу культури, згідно з яким культура розглядалася як складна цілісність, до якої входять знання, вірування, мистецтво, мораль, закони, звичаї та інші здатності і навики; всі вони набуваються, досягаються і творяться людиною як членом суспільства.

Американська культурна антропологія

За Ф. Боасом, науки про культуру потрібно використовувати для вивчення різних типів суспільства. Всі суспільства мають свої культури, що різняться одна від одної, і множинність культурних зразків (patterns) доводить, що культура, а не природа відіграє найважливішу роль в управлінні людською поведінкою. Крім того, множинність культур і культурних зразків, культурні варіації, вивчені представниками культурної антропології в різних суспільствах, допомогли зруйнувати домінуючу ідею XIX ст. про психічну єдність людства, єдність людської історії та єдність культур.

Антропологічний структуралізм

До протилежного табору - структуралістів - належали спочатку британські вчені А. Редкліфф-Брауя, А. Еванс-Прічард та французький дослідник К. Леві-Стросс, а згодом і їхні послідовники зі СІЛА. Вони вважали, що, навпаки, саме соціальна структура має бути у фокусі соціогуманітарних наук і їй повинні надавати першість у теоріях про суспільство, бо власне соціальна структура, а не культура, зумовлює усі зразки соціальних дій, взаємодій і характер та спосіб думання, мислення. Спільним для обох таборів було переконання, що досліджувати потрібно різноманітні культури давніх суспільств і примітивних спільнот.

Предмет соціології культури в американській соціологічній школі

Ці дебати та дискусії певним чином позначилися й на соціології, яка, звернувши увагу на сферу культури, потребувала свого специфічного підходу до її дослідження (коли в центрі уваги були культури сучасних суспільств), а відтак і чіткого визначення кордонів свого предметного поля. Це й зумовило появу знаменитого тристорінкового меморандуму, який був написаний двома видатними вченими США: представником антропології А. Кребером і представником соціології Т. Парсонсом 1958 р. У ньому були викладені підставові правила розмежування сфер цих двох наук і предметом вивчення соціології культури встановлювалися зміст і зразки цінностей, ідей та інших символічно-сенсовних систем, що творяться і передаються людьми. Ці системи є чинниками формування людської поведінки і водночас є артефактами (тобто чимось штучно створеним поза природою), які продукують і спрямовують цю поведінку. Іншими словами, завданням соціології культури е дослідження двоєдиного процесу творення людиною культурних взірців і норм поведінки та їх зворотного впливу на формування людини як істоти соціальної. Таке окреслення предметного поля соціології культури згодом дало поштовх до бурхливого розквіту в США двох відгалужень інтерпретативної парадигми, тобто символічного інтеракціонізму і феноменологічної соціології, завданням яких власне і було відшукування символів та дешифровка змістів і сенсів культурних зразків поведінки. Втім, це не виключало можливостей розвитку інших теоретичних підходів до студій культури.

Еклектицизм соціології культури в США та спроби узагальнень різних підходів

Тому для сучасного стану американської соціології культури характерний еклектицизм, тобто наявність найрізноманітніших спроб дослідження культурних процесів і явищ. Р. Петерсон на початку 90-х років XX ст. зробив спробу виокремлення в американській соціології культури певних напрямів соціологічного аналізу, які б об'єднували різні дослідницькі стратегії і тактики. Згідно з його твердженнями, в цій національній соціологічній школі нині можна вирізнити двоєдиний шлях соціологічних досліджень культури:

  • 1) з'ясування певних культурних кодів поведінки, яка або зумовлена соціальним життям, або творить це життя;
  • 2) дослідження культури як символічного продукту групової активності.

Перший тип соціологічних досліджень своїм корінням сягає у традиційну культурну антропологію і використовується для аналізу та опису характеристик певних соціальних одиниць, що існують у певному суспільстві (від індивіда до спільнот і великих соціальних груп) і володіють конкретними субкультурами. Такі дослідження також скеровані на вивчення географічно розпорошених соціальних світів, які організують соціальну активність людей. Другий тип емпіричних досліджень послуговується конкретнішим виміром аналізу сенсів різних форм культурних виявів і акцентує переважно на "виробництві" культури. Ранг емпіричного фокусу тут значно вужчий порівняно з першим типом; це, зазвичай, дослідження, наприклад, морального боку абортів або мотивацій організаційної, професійної, трудової культури тощо.

П'ять напрямів досліджень у сучасній соціології культури США

Дослідники зазначають, що філософія "відкритих меж" культури робить важким для соціологів культури пошук комплексних підходів; широка диференціація і багатоманітність вираження культури в її різних формах соціального життя чинить опір готовій категоризації чи класифікації. Та все ж у середовищі американських соціологів культури робляться певні спроби теоретичних узагальнень і типологій. Серед них варто виокремити дві такі спроби останнього часу, які загалом і характеризують стан сучасної американської соціології культури. Перша з них міститься у праці Дж. Голла і М. Нейтц, які визначили п'ять "аналітичних рамок" емпіричних досліджень культури:

  • 1. Вивчення "інституціональних структур", тобто культури, пов'язаної з соціальними інститутами та конструюванням соціальних/індивідуальних ідентичностей людей, які їх творять; дослідження загальноприйнятих домовленостей і моральної поведінки учасників цих інститутів.
  • 2. Аналіз "культурної історії" і впливу минулих культурних практик на сучасні. Тут широко представлені студії ритуалів, у яких люди теперішнього дня беруть участь і які мають корені в минулому; взірці споживання культури в різні епохи; процеси творення масової культури того чи іншого суспільства протягом того чи іншого історичного періоду тощо.
  • 3. Дослідження "творення і поширення культури" з акцентом на стратифікації і владі; зазвичай, у них описуються різного роду соціокультурні диференціації (наприклад, тендерні або статтеві групи; етнічні меншини; групи нетрадиційної сексуальної орієнтації тощо) та їхній вплив на творення соціальної нерівності, коли ці групи (жінки, цигани, геї, лесбіянки тощо) зазнають дискримінації, але борються за визнання суспільством і владою права на існування їхніх субкультур.
  • 4. Студії "ефекту публіки", скеровані на вивчення того, як культурні об'єкти впливають на людей (публіку, масову аудиторію), як люди їх використовують, чому ті чи інші культурні форми мають успіх у споживачів культури, а решта приречені на швидке забуття.
  • 5. Аналіз проблеми "розуміння і соціальна дія", коли вивченню підлягають процеси використання форм культури для управління поведінкою людей та з'ясування прихованого й очевидного сенсу, а також мотивацій певних соціальних дій та ін.

Труднощі розвитку соціології культури в США

Інше трактування, з наголосом на теоретичному аспекті соціологічних студій у США, дає Д. Крейн у своїх працях кінця 90-х років XX ст. Спочатку вона справедливо зазначає, що протягом першої половини XX ст. американська соціологія культури була на узбіччі наукових зацікавлень учених, які традиційно надавали перевагу студіям економічної сфери, процесам становлення індустріального суспільства або структурам суспільства та їхньому функціонуванню. Щодо цього навіть вживалося визначення: "культура е бідною родичкою структури*'. Брак чіткої дефініції культури, розпливчастість уявлевь про неї та її роль у соціальному житті ускладнювали емпіричні дослідження та інтерпретацію їх результатів.

Американська соціологія культури на початку XXI ст.

Проте ситуація кінця XX ст. свідчить про дедалі зростаючу роль культури в сучасному суспільстві, особливо так званої записуваної ("recorded culture"), яка відображається у друкованих виданнях, кінофільмах, інших артефактах, а особливо в електронних засобах масової комунікації. Тому поширення набули такі дослідження, які з'ясовують суть та соціальний вплив науки, високих технологій, релігії, поп-культури, мас-медіа тощо. Ці культурні субполя стають центральною призмою, через яку має згодом здійснюватися побудова цілісної теоретичної моделі чи схеми. Д. Крейн завершує свої міркування висновком про те, що сучасний стан американської соціології культури визначається не так розпорошеними культурологічними студіями, як прагненням вироблення на їхній основі узагальнюючих теоретичних концепцій.

Два головні напрями досліджень у загальній соціології культури

Таким чином, широта й різноманітність культури, які передаються у визначенні "культура - це все те, що не є природою", зумовили наявність різних національних соціологічних шкіл, котрі у своїх дослідженнях надають перевагу тому чи іншому аспекту її розуміння та дослідження. Водночас у межах усієї соціології культури можна також вирізнити два основні методологічні підходи, довкола яких гуртуються дослідники. Російський соціолог Л. Іонін називає їх об'єктивістським та культурно-аналітичним. Перший підхід акцентує на тому, що людське суспільство є вищою сходинкою розвитку всього живого, а також розрізняє суспільство і культуру: суспільство, його системи та структури існують об'єктивно, поза й незалежно від світу культури - ідей, світоглядів, уявлень індивідів, груп і спільнот, які утворюють це суспільство. Натомість культурно-аналітичний підхід є вираженням іншого розуміння людського суспільства: його вже не треба розглядати як продовження природи, як об'єктивну реальність, подібну до тієї, що її вивчають природничі науки. Воно, суспільство, в цьому разі є продуктом людських дій; штучним, створеним людьми явищем - іншими словами, культурним продуктом.

До першої групи теорій належать практично всі натуралістські, позитивістські концепції разом із початковими версіями структурного функціоналізму. Друга група теорій представлена переважно "розуміючою соціологією", символічним інтеракціонізмом і феноменологічною соціологією.

Позитивісти вважали, що культура як витвір людини є тією силою, котра здатна або прискорювати, або, навпаки, гальмувати об'єктивний процес еволюції людського суспільства. Будучи початково сукупністю індивідуальних суб'єктивних утворень (ідей, поглядів, переконань, почуттів, емоцій людини), вона з часом об'єктивується, відривається від індивіда і перетворюється на соціальну силу, незалежну від окремої людини та навіть пануючу над нею. ^Основоположники соціології про культуру" Тому, наприклад, О. Конт розглядав мораль і релігію радше не як специфічно культурні утворення, а як, передусім, складові певного соціального інституту, явища соціального характеру, здатні допомогти побудувати впорядкований соціальний організм і зменшити деструктивний вплив на нього низьких людських інстинктів. Або візьмімо вчення Г. Спенсера про соціальні інститути: всі вони (серед них і обрядові та релігійні) є наслідками й продуктами природної еволюції, а їхнє призначення полягає у регулюванні та впорядкуванні суспільного життя. Що ж до істинності чи неістинності релігійних учень, то це питання він визнає недоступним для науки; крім того, в умовах утвердження індустріального типу суспільств Спенсер убачає в релігії щось значно менш важливе у справі підтримки взірців або в соціальних змінах порівняно з такими регуляторами життя суспільства, як ринок і політична діяльність. На його думку, релігія - це одна з найпоширеніших та найвитонченіших культурних звичок, специфічна діяльність, яка не має великого значення.

Дюркгейм про соціальні функції видів культури

Особливо варто згадати про ту частину доробку іншого видатного соціолога Е. Дюркгайма, в якій він хоч і визнає суспільство окремим від природи специфічним утворенням, але дотримується думки про те, що існуючі в ньому колективні уявлення (культурного походження) є соціальними фактами. Ці колективні уявлення домінують над індивідом, створюють його і є джерелом усіх вищих цінностей. Одним з таких видів колективних уявлень е релігія; її основне завдання - не пояснення світу, а задоволення потреби у підтримці, пожвавленні та зміцненні колективних ідей і почуттів, з яких і складається єдність суспільства. Релігія завжди допомагала об'єднати суспільство. У традиційних суспільствах вона сприяла механічній, а в розвиненіших - органічній солідарності людей. В останньому випадку саме релігія, виконуючи дисциплінарну, цементуючу та відтворюючу функції, прямо спричиняє з'єднання членів суспільства в єдине ціле. Об'єднанню і цілісності соціуму допомагає також мораль. Серед її основних соціальних функцій провідне місце посідає виховна; наслідком реалізації такої функції моралі, крім зміцнення суспільства, є подолання двоїстості людини, її біологічного деструктивного начала, і формування людини соціальної.

Отже, представники об'єктивістської течії розцінювали культуру як вторинний щодо суспільства та його структур феномен соціального походження й характеру, основне призначення якого полягало у зміцненні суспільства. При цьому сутнісний бік культурних процесів і явищ цікавив соціологів цієї орієнтації набагато менше. Таким чином, культурні системи трактувалися ними з погляду функціонального, як такі, що допомагають досягти певних соціальних цілей.

Структурний функціоналізм про культуру

Таке розуміння культури певний час було репрезентоване і в концепціях соціологічного структурного функціоналізму, де культура була однією з підсистем суспільства, за допомогою виконання своїх соціальних функцій здійснювала зв'язок з іншими підсистемами, зміцнюючи в такий спосіб цілу суспільну систему. Без участі культурної підсистеми не може бути реалізована соціальна дія: культура як комплекс ідеальних зразків обмежує і спрямовує вибір індивіда, надає йому сенсу. Культура також через свої цінності спрямовує соціальні дії особистості, має регулятивну силу та вплив на соціальні процеси; від неї часто залежать темпи динаміки та ефективність суспільних змін. Водночас культура відзначається стабільністю, усталеністю, певною консервативністю, що позитивно впливає на стабільність суспільства загалом.

Парсонс про специфічну суть культури

З часом структурний функціоналізм зазнає суттєвих доповнень у сенсі переосмислення суті та ролі культурної підсистеми, її висунення на провідні позиції. У теорії Т. Парсонса ці зміни набули свого концентрованого вираження та аргументації у вигляді таких положень. По-перше, у процесі взаємодії з суспільством культура розкривається у трьох своїх взаємопов'язаних аспектах:

  • 1) культура передається, вона становить спадщину або соціальну традицію;
  • 2) культура - це те, чого навчаються; вона не є проявом генетичної природи людини;
  • 3) культура є загальноприйнятою.

Отже, перший висновок із наведених міркувань полягає у тому, що культура, з одного боку, є продуктом, але з другого - детермінантою (визначальною силою) системи людської соціальної взаємодії.

Парсонс про провідну роль культури

По-друге, культура володіє, за словами Парсонса, "надординарною інтеграційною технікою системи дій":

  • 1) саме культура визначає суть, якість взаємодій між соціальними агентами та інтегрує ндивіда в соціальну систему;
  • 2) саме культура володіє особливою здатністю проникати в усі інші системи та підсистеми, будучи їхньою органічною частиною;
  • 3) саме культура може мати самостійну форму існування, виступаючи у вигляді знань, ідей, цінностей і норм.

Відтак порівняно з іншими підсистемами соціальної дії культурна підсистема на найвищій сходинці в їхній ієрархії: без культури не може бути соціальної системи. Мало того, хоч би яку з підсистем узяти, в кожній вирішальну формуючу, інтегруючу і мотивуючу роль, що спонукає індивідів і цілі соціальні спільноти до соціальних дій, відіграє культура. Це другий висновок Парсонса.

Парсонс про регулятивну роль культури

По-третє, в кібернетично-управлінському сенсі культура є вищим регулятором будь-якої соціальної дії. Це уможливлюється завдяки тому, що саме вона формує і накидає соціальним акторам - діючим особам норми, ідеали, цінності, взірці поведінки, які мотивують їхні дії, а також зводить їхні інтегровані комплекси в єдину соціальну систему. Це третій висновок Парсонса.

Парсонс про культуру як чинник формування нового суспільства

Нарешті, по-четверте, культура дедалі більше виступатиме вирішальним чинником формування демократичного вільного суспільства, здійсниться перехід від владно-силового ладу до ладу, заснованому на культурній легітимізації, тобто на такій загальній системі культурних цінностей ліберально-демократичного ґатунку, яка мотивує єдину для всіх або найпоширенішу мотивацію поведінки, гармонізує соціальні ролі через загальновизнані культурні стандарти та моральні орієнтації тощо. Це четвертий і завершальний висновок Парсонса в його аналізі культури.

Віддаючи належне великому внескові Т. Парсонса у розвиток соціологічних уявлень про культуру, все ж зазначимо, що у своїх працях він акцентував переважно на ідеальних станах рівноваги соціальних систем. Однак соціальні реалії здебільшого не збігаються з ідеальними уявленнями про суспільні процеси та явища; це стосується й культури.

Конфліктологічний підхід

Відтак у соціологічній думці розвиваються концепції, які досліджують відхилення від нормальних станів суспільства. Серед них - конфліктологічний підхід, основне в якому - акцент на культурі як на динамічній внутрішньо суперечливій системі - арені конфліктів. Найпоширенішими видами конфліктів, пов'язаними з розвитком культури, Н. Смелзер вважає:

  • - аномію (порушення єдності культури, розпад системи моральних релігійних і сімейних цінностей - феномен, який досліджував ще Е. Дюркгайм);
  • - культурне запізнення (коли зміни в матеріальному житті суспільства випереджають зміни духовної культури, що призводить до невідповідності матеріальної та нематеріальної культур, а це, своєю чергою, викликає появу величезної кількості невирішених соціальних проблем. Наприклад, прогрес у деревообробній промисловості пов'язаний з винищенням лісів; лише згодом людство усвідомило високу ціну цього прогресу, якою є екологічна катастрофа);
  • - панування чужої культури (Н. Смелзер наводить приклад несумісності туземної культури і культури колонізаторів у доіндустріальних суспільствах, яку останні нав'язували туземцям будучи впевнені, що це допоможе цивілізувати їх і прищепити їм цінності західної культури - як це робила Велика Британія у своїх численних колоніях. У результаті відбулося не об'єднання двох культур, а їх протиприродне, повне напруженості змішування з нескінченною боротьбою між ними).

Внесок Р. Мертона в соціологічний аналіз культури

Мертон намагається подолати крайнощі структуралістського та конфліктологічного підходів, вдало сполучаючи соціальну статику й соціальну динаміку, узгодженість і конфлікт, стабільність і зміни. Тим самим Р. Мертон, за словами польського соціолога-дослідника його наукової спадщини П. Штомпки, забезпечує повноцінну багатовимірну парадигму для соціологи, яка задала тон інтелектуальним пошукам його наступників. Така висока оцінка доробку Р. Мертона зумовлена тим, що в його дослідженнях зовні непохитна соціальна структура виявляється внутрішньо напруженою, іманентно конфліктною, що породжує зміни двох типів: перший спричиняє відтворення старого соціального порядку, а другий - призводить до утворення нового соціального порядку. Соціальна структура, згідно з поглядами Р. Мертона, також виконує дві функції стосовно індивідів: перша (радше негативна) - стримування індивідів, які мають у ній місце для розвитку культурних потреб, моделей соціальної поведінки і психологічних схильностей; друга (радше позитивна) - фільтрація культурних цінностей, що робить поведінку індивіда відповідно до них можливою для представників цього суспільства і неможливою для інших. Висновок Р. Мертона звучить так: ''Соціальна структура є бар'єром або, навпаки, відкритими дверима для поведінки згідно з культурними мандатами".

Сорокін про три соціокультурні суперсистеми в історії людства

Окреме місце серед соціологічних учень про культуру належить працям П. Сорокіна. Якщо більшість соціологів, віддаючи належне важливій соціальній ролі культури, все-таки схильні розглядати її в ролі складового компонента (або підсистеми) суспільства, то для П. Сорокіна сфера культурних систем найвищого рівня (або суперсистем) перевершує окремі суспільства. Іншими словами, у ланцюгу "суспільство - культура" представники, наприклад, структурного функціоналізму чи марксистської соціології надають пріоритет суспільству, тоді як П. Сорокін вивищує культури великих людських спільнот та окремих історичних епох. О. Погорілий, аналізуючи концепцію соціокультурної динаміки Сорокіна, з огляду на це зазначає, що основу культурної суперсистеми, або "великої культури" становить певна цінність, на ґрунті якої інтегруються складники суперсистеми - форми економічної, соціальної і політичної організації, право, релігія, наука, філософія, мистецтво, разом утворюючи певну унікальну цілісність. Соціокультурна цілісність такого ґатунку характеризується нескінченним різноманіттям, що перевищує будь-який її конкретний прояв.

На думку П. Сорокіна, всі соціальні реалії, типи особистостей і груп, їх культури потрібно аналізувати в контексті процесу періодичної зміни трьох відомих на сьогодні соціокультурних суперсистем - релігійної (ідейної), чуттєвої та інтегральної при домінуванні однієї з них. У Європі з VI по XII ст. панівною була релігійна суперсистеми, відповідно до цінностей якої економіка, політика, право, мораль, філософія, мистецтво тощо були підкорені теології, а вищою цінністю вважалася релігія. Хоч дві інші системи були присутніми у середньовічній культурі, їхня роль була незначною. Починаючи а XVI й аж до XX ст. у Європі утверджується і домінує чуттєва культура, яка акцентує на чуттєвих цінностях добробуту, комфорту, насолоди, популярності, прагненні влади і слави. Релігійні цінності лишилися, але втратили свою провідну роль. З XX ст. на зміну чуттєвій культурі приходить культура інтегральна, яка стверджує як домінуючу цінність нескінченну різноманітність, що складається з чуттєвого, раціонального та надраціонального-надчуттєвого аспектів. Вища інтегральна цінність - це єдність Істини, Краси і Добра.

Закон соціокультурної динаміки П. Сорокіна

П. Сорокін тут формулює закон соціокультурної динаміки, за яким відбуваються чергування соціокультурних суперсистем, а відтак і суспільств разом з усіма їхніми складниками. Відтак соціокультурний чинник у нього розглядається як домінуючий щодо політичного та економічного факторів.

Іншими представниками інтегралізму в західній соціології є Р. Мюнх, Д. Александер, Ю. Габермас, що тяжіють до розробки концепції, в якій би поєднувалася макро- і мікропроблематика.

М. Вебер як засновник культурно-аналітичного підходу

Розглянемо тепер соціологічні концепції представників другого напряму в розвитку соціології культури, а саме культурно-аналітичного. Початок розробки цього підходу знаходимо у працях засновника "розуміючої соціології" М. Вебера, а продовження - в концепціях символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології. Вище вже наведені основні погляди Вебера на культуру; варто додати, що для нього головним було розуміння людини як істоти, передусім, культурної. Тому особливості соціальної поведінки людини полягають не в тому, що вона регулюється ззовні; відмінність людини від тварини полягає у наявності в людини сенсу, що суб'єктивно їй (поведінці) надається. Поряд із цим сенсом соціальної дії предметом соціологічного аналізу є вся багатоманітність ідей, поглядів, переконань, уявлень, образів світу; все це в сукупності й становить культуру. Якраз складники культури й мотивують будь-яку соціальну дію, надають їй сенсу. Так, соціальні дії, що мотивувалися протестантською етикою, сприяли зародженню і формуванню культурних передумов капіталістичного розвитку. Відтак, наголошує Л. Іонін, у поле соціологічного аналізу потрапили не тільки феномени, що традиційно стосуються галузі культури, а й процеси становлення культурно зумовлених глобальних соціально-економічних систем (як-от капіталізму).

Початки символічного інтеракціонізму

Розробка перших положень символічного інтеракціонізму відбувалася приблизно в ті самі часи, на які припадає розвиток "розуміючої соціології"; мабуть, ця обставина й зумовила певну подібність аналізу культурного мікросередовища в обох напрямах. І в одному, і в іншому на першому плані стоїть людина; обидва напрями також наголошували на пошуках та розкодуванні суб'єктивного сенсу діяльності особи. Відмінність радше полягає у тонких нюансах: символічний інтеракціонізм (як видно з буквально перекладеної його назви - символічна взаємодія) надає першість тлумаченню сенсів символів, за допомогою яких і відбувається взаємодія людей. Уже в працях одного з засновників цього напряму Ч. Кулі виразно виявляється образ людини як істоти, насамперед, культурної. Людина, за словами Кулі, починає з простих форм "інтимної" взаємодії в первинних групах, особливо сімейних і сусідських, які існують всюди і завжди, і діють на конкретну людину завжди однаково. Згодом, мірою проходження людини через інші соціальні групи і спільноти, в неї виробляється її соціальна природа, яка одночасно має культурний характер, бо це є певний спільний для людства комплекс соціальних почуттів, установок, моральних норм тощо; цей комплекс і становить універсальне духовно-культурне середовище людської діяльності.

Теорема Томаса

Іншому засновникові символічного інтеракціонізму В. Томасу належить концепція "визначення ситуації", яку Р. Мертон назвав "теоремою Томаса" і яка формулюється таким чином: якщо ситуація визначається як реальна, то вона є реальною також за своїми наслідками. Як ілюстрацію Томас наводить приклад з кримінальної хроніки: психічно хвора людина (параноїк зі стійкими мареннями, але без галюцинацій) убив кількох людей лише тому, що вони, йдучи вулицею, мали невинну звичку щось бурмотіти про себе. Спостерігаючи за такими людьми, цей параноїк уявляв, ніби це бурмотіння стосується саме його і в такий спосіб вони його ображають і кривдять. Тому його поведінка (акти вбивства) була реакцією на цю ситуацію, яку параноїк вважав реальною для себе і вкрай образливою; наслідки цього були також жахливо реальними; людські трупи. Звідси В. Томас робив висновок про те, що соціологи мають аналізувати соціокультурний світ двояко: так, як його бачить об'єктивний дослідник, і так, як його бачать індивіди, що діють і взаємодіють по-своєму, згідно з вкладеним ними у ці акти суб'єктивним сенсом.

Саме це дало підставу вважати такий підхід, зазначає Л. Іонін, культурним аналізом на мікрорівні.

Різноманітність концепцій символічного інтеракціонізму

Дж. Міду належить заслуга формулювання засадничих положень символічного інтеракціонізму, скерованого на дослідження міжіндивідуальних взаємодій людей, наслідком чого і є суспільство. Іншим наслідком таких взаємодій є формування індивідуальної свідомості. Кожна така взаємодія відбувається за допомогою певних символів, серед яких Мід вирізняє і досліджує жест, з якого часто починається взаємодія, бо на нього реагують інші учасники цієї взаємодії. Відтак жест виступає як символ; іншими такими символами можуть бути мова, проста пісенька, гроші або твір мистецтва. Тому кожна людина у взаємодії з іншими людьми постійно інтерпретує символи, розшифровує значення жестів, слів, звуків, які йдуть від інших людей. Так вона вчиться жити в суспільстві, зіставляючи свою поведінку з узагальненим образом "інших". Дослідник-соціолог у таких випадках має справу не з одним об'єктивним соціальним світом, а з різноманітними світами різних людей, груп і спільнот, до того ж надзвичайно мінливими.

Символічний інтеракціонізм є надзвичайно популярною і добре розвиненою в науково-дослідному плані течією сучасної соціології. Всередині неї існує багато різних відгалужень. Одне з найвідоміших представлене іменами Т. Лукмана і П. Берґера, яким належить заслуга реконструкції двоякого процесу: активної побудови світу людьми в процесі їхньої соціальної діяльності (хоч часто вони і не усвідомлюють цього), а також зворотних впливів соціокультурного середовища на цих самих людей. Отже, пізнаючи світ, люди творять його, а творячи, пізнають. Інший представник цієї течії Е. Гоффман називає свою концепцію "драматургічним підходом", у центрі якого - вивчення ролей, що їх виконують люди у своєму соціокультурному житті. Все це життя Е. Гоффман описує через театральні терміни: п'єса, сцена, актор, роль, режисер тощо. Конкретна людина щораз виступає на життєвій сцені у певній п'єсі і як актор (виконуючи певні дії), і як режисер (керуючи постановкою всієї п'єси за участю інших людей-акторів), і як глядач (що спостерігає за розвитком подій із залу), і як репортер (який дає рецензію на цю п'єсу). Побутові речі використовуються як театральний реквізит, а за кулісами людина-актор може відпочити після дійства. Іншими словами, кожна людина в повсякденному житті грає різноманітні ролі і сподівається в кожному випадку на адекватну реакцію інших людей - "публіки".

Як бачимо, символічний інтеракціонізм у своєму зверненні до індивідуальних людських практик є глибоко емпіричним за змістом і підкреслено уникає теоретичних узагальнень. Кожна соціокультурна ситуація (мікроми макромасштабу) є унікальною, неповторною, а, отже, виведення з цієї різноманітної емпірії якоїсь однієї теорії принципово неможливе.

Феноменологічна соціологія про життєвий світ людини

Спорідненою з веберівською "розуміючою соціологією" та символічним інтеракціонізмом е і феноменологічна соціологія. У ній зусиллями А. Шюца та його послідовників наголос робиться на пізнанні світу повсякденного життя людини. Соціологія життєвого світу скерована на пошуки витоків і основ усіх стабільних систем взаємодії, усіх великомасштабних соціальних структур людського суспільства. Вона виходить із того, що до і перед виникненням наук існував світ людської безпосередньості, феноменальний (від грец. рпаіпотепоп - те, що з'являється; явище, що дано нам у досвіді) світ відчування, прагнення, фантазування, бажання, сумніву, ствердження, спогаду про минуле і передчування майбутнього тощо. У цьому світі людина живе в суспільстві й культурі, і завданням соціології є дослідження цього життєвого світу людини в усіх його проявах. Це є надзвичайно складним і важким, оскільки процеси "створення життєвого світу" є постійними і безперервними, мінливими і різноманітними, до того ж належать безлічі людей і відбуваються у безлічі ситуацій; тому важливо "вхопити" ці процеси "тепер і саме тут", у час їхнього розгортання. Тому наступним завданням феноменологічної соціології є відстеження переходу від світів конкретних людей до великого соціокультурного світу. Люди створюють його в процесі взаємодій та постійно змінюють, передають із покоління в покоління через соціалізацію.

Отже, феноменологічна соціологія є близькою до символічного інтеракціонізму, крім усього іншого, ще й тому, що вона також уникає абстрактних теоретичних побудов, звертаючись до безпосереднього повсякденного досвіду людини і суспільства. Саме ця обставина й зумовлює досить легке співіснування названих напрямів культурно-аналітичного підходу із ситуацією постмодерну та концепцією постмодернізму як її виявом.

Постмодернізм про культурні практики

У загальній концепції постмодернізму можна виокремити низку положень, які стосуються безпосередньо сфери культури. До них належить, передусім, заклик вивчати сучасну культуру через аналіз впливу на мислення й поведінку людей так званих культурних практик. Т. Іґлтон, наприклад, називає такі види дискурсивних культурних практик сучасної людини, як кінофільми, телешоу, популярні літературні твори, наукові тексти й шедеври класичної літератури. Інші постмодерністи додають до цього переліку продукцію засобів масової комунікації, різноманітні субкультурні форми - тобто все те, що охоплюється поняттям масова культура, що є породженням постіндустріального технологічного суспільства. У цьому процесі досліджень відбувається критика традиційних уявлень про естетичні цінності; стверджується, що популярна сучасна пісенька здатна володіти більшою естетичною цінністю, ніж будь-яка п'єса безнадійно застарілого В. Шекспіра.

Постмодерністська концепція повсякденності

По-друге, в постмодерністських уявленнях дедалі помітнішу роль відіграють повсякденні практики людини, що і спричинило створення відповідної концепції "повсякденності". Це означає перенесення уваги дослідників з традиційних абстрактно-теоретичних проблем соціокультурного життя суспільства на проблематику повсякденного життя пересічної людини, на дослідження "культурного позасвідомого". До цієї сфери належать ті елементи матеріальної та духовної культури, сімейних і суспільних відносин, поведінкових і мислительних стереотипів, які не усвідомлюються побутовою свідомістю. Це ті звичаї, звички, конвенції, традиції, що існують поза свідомістю людини, але присутні в її духовному єстві в силу її зануреності у певний культурний світ. Вони і є невимовним контекстом цієї культури. Саме таким чином окреслює колективне позасвідоме і практику повсякденності М. де Серго; від його праць 80-х років починається своєрідний "бум" на дослідження в цій царині.

П.Бурдьє та його аналіз повсякденності

Дещо несподівано виявити серед дослідників повсякденності відомого соціолога П. Бурдьє, який уславився працями з соціології політики. Однак різнобічність обдаровань цього вченого дозволила йому створити цікаві розробки проблеми повсякденності щодо різних соціальних верств Франції. У книжці "Відмінність" Бурдьє здійснює детальний аналіз звичок і смаків французьких робітників, селян, службовців, інтелігенції, великої буржуазії. Він звертається до престижності тих чи інших смакових, ігрових, видовищних та інших пристрастей цих верств, створюючи вражаючу картину обрію їхнього повсякденного буття, яка набагато краще від різних теорій дає змогу зрозуміти цих людей. Це стає можливим тому, що кожна соціальна група різниться своїм способом життя, манерами, мисленням і навіть харчуванням; вона залежить від власних культурних традицій навіть тоді, коли хоче їх уникнути, і часто-густо несвідомо йде за ними.

Глобалізація культури

Глобалізація внесла нові сюжети у дослідження культури та її співвідношення з соціальним. Утворилося декілька напрямів досліджень впливів глобалізації на культуру як таку. Перший (і найбільш впливовий) зосереджується на уніфікуючих тенденціях глобального розповсюдження культури західної цивілізації в таких її формах, як вестернізація, американізація і навіть макдональдизація (термін введений відомим американським соціологом Дж. Рітцером). Остання означає не тільки розповсюдження у світі закладів швидкого харчування по-американськи, скільки перенесення принципів їхньої організації і діяльності на сферу культури та інші сфери життя суспільства-реципієнта (тобто одержувача); це, наприклад, швидке одержання освіти за формалізованими правилами дистанційного навчання, блискавичне переведення грошей по цілому світу і навіть індустрія кохання по-швидкому, без традиційних залицянь, заручин і шлюбу. Інший напрям, навпаки, передбачає існування так званого концерту культур, коли в тій чи іншій країні мирно співіснують локальна/етнічна та будь-які інші культури чи їх фрагменти. Американські дослідники П. Верґер та С. Гантінгтон унаслідок дослідження культурних впливів Заходу на культури десяти країн світу з'ясували, що є "слабкі" та "сильні" культури: до перших належали ті, які не змогли чинити спротив експансії західної (переважно американської) культури і були практично поглинуті нею, а до других - культури Індії, Японії, Китаю, які змогли сприйняти західні культурні впливи і частково асимілювати їх, і зберегли при цьому своє неповторне обличчя.

Висновки

Здійснений аналіз різноманітних напрямів і шкіл світової соціологічної думки в галузі сфери культури дає змогу стверджувати, що дедалі виразнішою стає тенденція зближення вектора досліджень у цій царині. Колишнє протиставлення і розмежування суспільства й культури поволі заступається уявленнями про соціокультуний розвиток людства, в якому культура відіграє провідну і визначальну роль. Вона, за словами Л. Іоніна, прогресуючим способом переймає функції двигуна, рушійної сили суспільних змін і розвитку. Відтак і науки про культуру (серед них і соціологія культури) поступово висуваються на перший план у загальній ієрархії наукового пізнання світу, суспільства і людини.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >