< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Методологічні засади і методи вікової психології

Розвиток вікової психології як науки безпосередньо залежить від її методологічної забезпеченості. Це означає, що кожен дослідник і психолог-практик повинні чітко знати методологічні засади вікової психології, вміти обирати, а за необхідності і створювати відповідно до мети і завдань дослідження конкретні методики, мати достатнє уявлення про систему методів, придатних для пізнання психічних явищ у галузі вікової психології. Чіткість методологічної позиції психолога унеможливлює надмірне захоплення лише збором емпіричного матеріалу чи складанням теоретичних схем без заглиблення в психологічну реальність, вивчення суті психологічної проблеми.

Парадигми вікової психології

У пізнанні теоретичних і практичних питань психології дослідники дотримуються різних парадигм - моделей формулювання проблем, побудови теорії, розв'язання дослідницьких завдань. Загалом парадигма репрезентує стратегічний підхід до вивчення предмета науки. У сучасній психології поширені позитивістська, гуманістична, цільова парадигми дослідження. Останнім часом починає формуватися духовна парадигма.

Позитивістська (природничо-наукова) парадигма

Наукова психологія довго розвивалася за схемою природничої науки - її об'єкт штучно вичленовували і розглядали відповідно до мети дослідження, а не до логіки його об'єкта (психіки та особистості людини). Завдяки цьому нагромаджено багато фактів про окремі явища, сукупність яких ніколи не становить цілого. Цю ситуацію образно охарактеризував американський психолог Гордон Олпорт (1897-1967): *Ми знаємо, як працює мислення більшості здорових людей, але це нічого не дає нам для того, щоб зрозуміти, про що і як думає окремий представник цієї більшості".

Отримання наукових психологічних знань значною мірою залежить від підходу дослідника до об'єкта пізнання, використовуваних ним методологічних парадигм і принципів. Позитивізм як філософська течія виходив із того, що наука повинна лише описувати явища, а не пояснювати, відповідати на питання "як?", уникаючи відповідей на питання "чому?". При цьому вона має спиратися на факти, застосовуючи методи вимірювання, операційні поняття (щодо яких розроблено операції вимірювання виражених у них ознак), володіючи досконалими прийомами перевірки (верифікації) гіпотез. Тому оцінні судження (наприклад, корисно/некорисно, шкідливо/нешкідливо) не можуть бути включені ні у процес наукового дослідження, ні в інтерпретацію його результатів, оскільки це знижує якість знання, суб'єкти візу є висновки.

Гуманістична парадигма

Природничо-науковій парадигмі майже відразу почала протистояти психологія "розуміння" (гуманістична психологія), обстоюючи інтереси практики, ідею неповторності особистості. Суспільство очікує від психології значно глибшого знання, ніж науково-природниче. Гуманістична орієнтація, реагуючи на цю потребу, вимагає залучення ціннісних суджень до сфери наукового дослідження. Формулюючи проблему, психолог усвідомлює мету дослідження, орієнтується на певні цінності суспільства, які він визнає чи заперечує. Цінності, ідеали, переконання дослідника проникають і в психологічні концепції, впливають на їх особливості.

Прихильники гуманістичної орієнтації переконані, що наука про людину не може обійтися без ціннісних суджень. Визнання дослідником певних цінностей робить інтерпретацію отриманих даних осмисленою, дає змогу врахувати моральний і духовний контекст особистісних феноменів.

Вразливим місцем гуманістичної психології є її однобічність, спричинена ігноруванням природничо-наукових засад, запереченням загального, універсального в людині. Вона не побачила основного - як постає унікальне, індивідуально неповторне в особистості, а також знехтувала загальним і людським у людині. Як і природничо-наукова психологія, вона виявилася надмірно тенденційною.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >