< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Суверенізація Української PCP

Загострення економічної кризи збіглося з піком мітингового етапу горбачовської "перебудови". Темп політичного життя в Україні різко прискорився з осені 1989 р. Його внутрішній зміст визначався виборами до Верховної Ради УРСР та місцевих рад, які були призначені на березень 1990 р.

Було б спрощенням припустити, що вододіл у політичній боротьбі пролягав між КПРС-КПУ і Народним рухом України. Такий вододіл був неможливим хоча б тому, що КПРС-КПУ була державною структурою, а не політичною партією. НРУ теж був не партією, а широким рухом, який увібрав в себе різноманітні політичні течії і партії, об'єднані однією метою: добитися суверенізації існуючої Української держави.

Сама номенклатура КПРС-КПУ почала розколюватися надвоє: одна її частина прагнула зберегти завойовані раніше позиції, що було марною справою після реалізації конституційної реформи М.Горбачова. Інша, яка дивилася на політичне життя тверезими очима, бажала утриматися при владі, спираючись уже на радянські органи, тобто враховуючи наслідки конституційної реформи.

Специфіка політичної ситуації в Україні, як і в інших національних республіках, полягала втому, що реформаторське крило КПРС-КПУ теж розколювалося на дві частини: одна з них орієнтувалася на центр, інша - на власні сили. Але голос "суверен-комуністів" до березневих виборів 1990 р. ще був майже нечутний.

М.Горбачов мав великий клопіт з Міжрегіональною депутатською групою, яка штовхала його до поглиблення політики реформ. Зокрема, МДГ ставила питання про розвиток ринкових відносин, скасування статті Конституції СРСР про керівну роль партії, відмову від догматизованого марксизму-ленінізму і взагалі про відмову від ідеологізування суспільно-політичного життя.

Народні депутати СРСР від України, які входили до складу МДГ, утворили власний організаційний центр - Республіканський депутатський клуб України (РДКУ). Його члени виступали за укладення нового союзного договору; вилучення статті про керівну роль КПРС з Конституції УРСР; проголошення плюралізму форм власності в економіці УРСР; приведення законодавства УРСР у відповідність з міжнародними нормами про права людини.

18 листопада 1989 р. на нараді представників 43 неформальних громадських організацій у Києві було сформовано Демократичний блок України і схвалено його виборчий маніфест. Серед найбільш впливових засновників Демблоку знаходилися Народний рух України, ТУМ, "Зелений світ", "Меморіал", УГС, Всеукраїнське товариство репресованих, Спілка незалежної української молоді (СНУМ), страйкові комітети Донецька, Стаханова, Миколаєва, Львівської області. Демблок прийняв три принципи РДКУ (вимога укладення нового союзного договору була замінена більш загальним гаслом про "реальний політичний та економічний суверенітет України"). Одночасно він наголосив на необхідності прийняття нової Конституції України та легалізації УГКЦ і УАПЦ.

У першій декаді грудня відбулися великі мітинги, влаштовані Демблоком - у Львові, Тернополі, Запоріжжі, Івано-Франківську, Кам'янці-Подільському. На мітингу у Києві було висунуто ідею утворити 21 січня 1990 р. "живий ланцюг" між Києвом і Львовом, щоб відзначити Акт злуки УНР і ЗУНР. Проведення "живого ланцюга" повинне було символізувати єднання Заходу і Сходу. 21 січня 1990 р. на лінії Київ-Житомир-Рівне- Тернопіль-Львів-Івано-Франківськ за руки взялися, за офіційними даними, - 450 тис, а за даними Руху - майже мільйон осіб. На території шести областей в рамках акції "Українська хвиля" було проведено ЗО мітингів. Найбільш багатолюдні мітинги відбулися у Львові (до 20 тис. осіб), Тернополі (20 тис. осіб) і Києві (16 тис. осіб).

"Живий ланцюг" і всі інші заходи, що були призначені Народним рухом на неділю 21 січня 1990 p., зустріли різку опозицію влади. Однак керівники УРСР і влада на місцях, аби не загострювати ситуацію, не наважилися на вжиття будь-яких силових методів.

Однак ситуація загострювалася. У першій декаді лютого відбулися багатотисячні мітинги в Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Полтаві та інших містах. 9 лютого у Стрию відбувся несанкціонований мітинг з участю 8 тис. осіб. Мітингуючі захопили радіовузол на заводі по виробництву скла

1 стали закликати до захоплення влади. Приміщення міськкому і райкому Компартії України вони готові були віддати під дитячі установи, а будинок офіцерів - під народні збори. Якраз в цей день відбулися пленуми Івано-Франківського, Закарпатського, Хмельницького та Донецького обкомів Компартії України, які прийняли рішення про заміну перших секретарів обкомів. Однак мітингуючі вже ставили питання про заміну політичних структур, а не окремих осіб. На 10-тисячному мітингу в Тернополі було поставлене питання про розпуск Компартії України. У Львові пролунали гасла "Україна без обкомів", "Партію - з підприємств!".

Демблок почав робити зусилля по синхронізації виступів громадян проти влади. 18 лютого 1990 p. у населених пунктах 16 областей і в столиці пройшли мітинги, у яких взяло участь близько 100 тис. осіб. На цих мітингах обговорювалися конкретні питання: про створення громадських комітетів управління на підприємствах, української національної армії на професійній основі, деполітизації армії, міліції і органів безпеки, затвердження національної символіки як державної.

З початку 1989 р. до лютого 1990 р. опозиція підготувала 1565 масових заходів, у тому числі 732 несанкціонованих, в яких взяли участь понад 2 млн осіб. З кінця лютого 1990 р. в Україні розгорілася справжня "мітингова війна". 25 лютого відбулося близько 100 мітингів, в яких взяло участь до 230 тис. осіб. Більше половини мітингів організувала номенклатура. На них лунали заклики підтримати опублікований перед тим проект платформи ЦК КПРС до XXVIII з'їзду партії. НРУ та інші неформальні організації влаштували 46 мітингів, на яких розглядалася і пропагувалася виборча платформа Демблоку.

Під тиском демократичних сил правляча партія постійно відступала. Від січня по квітень 1990 р. подали у відставку одинадцять перших секретарів обкомів партії з двадцяти п'яти. У проекті платформи ЦК КПРС до XXVIII з'їзду партії, який був схвалений лютневим (1990 р.) пленумом ЦК КПРС, висловлювалася готовність проводити свою політику і боротися за збереження становища правлячої партії в рамках демократичного процесу, завойовувати голоси виборців для отримання мандату народу на формування керівних органів у центрі, в республіках і на місцях. У зв'язку з цим партія вважала за необхідне в порядку законодавчої ініціативи внести на З'їзд народних депутатів СРСР відповідну пропозицію по статті 6 Конституції СРСР.

Восени 1989 р. Верховна Рада УРСР внесла важливі поправки в закон про вибори. Тепер виборчий закон не допускав обрання однієї третини депутатів поза виборчими округами. Не допускалося й обрання за загальносоюзним прикладом монстра представницької влади у вигляді З'їзду народних депутатів. Передбачалися прямі й рівні вибори до Верховної Ради УРСР з висуванням будь-якої кількості кандидатів на одне депутатське місце, з цілковитою свободою обговорення виборчих програм, які пропонувалися кандидатами, з можливістю реального контролю з боку громадськості за підрахунком голосів.

Вибори відбулися 4 березня 1990 р. Вони відзначалися великою активністю виборців: на виборчі ділянки з'явилися 85 % тих, хто був занесений до виборчих списків. Лише у чотирьох з 450 округів бюлетені містили тільки одну кандидатуру.

Верховна Рада УРСР 12-го скликання оновилася на 90 %. Це формально засвідчило прихід у політику нової генерації людей. Чимало депутатів прийшло до влади на хвилі щирого обурення виборців з приводу "незаконних привілеїв партноменклатури". В ситуації гласності ці привілеї уперше вийшли на поверхню і вразили багатьох. Опозиція будувала на них значною мірою свою критику влади.

Компартійна номенклатура зберегла позиції у Верховній Раді нового складу, де налічувалося 93 партійні працівники. Але вона програла вибори у багатьох місцевих радах. Понад дві третини складу Львівської обласної ради становили активісти Руху, УГС, СНУМу. Ці організації мали контрольний пакет у міських і районних радах Львова, Дрогобича, Стрия, Червонограда, Миколаєва. Повністю з представників цих організацій була сформована міська рада м. Трускавець. Проте представники або прибічники Компартії України все-таки контролювали більшість (18 з 31) міських та районних рад області.

Вибори показали, що поляризація та розмежування політичних сил здебільшого завершилися, лінії та кінцеві цілі визначилися. Розпочалася боротьба за принципом "хто кого?" 13 березня виконком Стрийської міської ради за участю 22 новообраних депутатів ухвалив рішення підняти над будинком міськради синьо-жовтий прапор. Підняття національного прапора відбулося наступного дня у присутності 5 тис. жителів, що зібралися з цієї нагоди. О сьомій годині вечора 24 липня 1990 р. за рішенням Київради в центрі столиці України на високій щоглі замайорів синьо-жовтий прапор. Багато днів кияни клали квіти до підніжжя щогли, вітаючи таким чином зримий крок у напрямі суверенізації України.

Рада міністрів УРСР зробила великий внесок у передвиборну боротьбу зволіканням з реєстрацією НРУ. Хоч установчий з'їзд Руху відбувся у вересні 1989 р., організація була офіційно зареєстрована тільки в лютому наступного року, коли кампанія висування кандидатів у депутати була вже закінчена. Активісти Руху були висунуті різними трудовими колективами, але добитися концентрації зусиль при відсутності загальнореспубліканської організації виявилося досить складною проблемою. І все-таки за тиждень до виборів кандидатами в народні депутати Верховної Ради УРСР були зареєстровані 130 членів і 70 співчуваючих НРУ при загальній кількості зареєстрованих - 3091. Таким чином, на 450 депутатських міст претендувало тільки 200 кандидатів від Руху.

Демократичний блок здобув 111 депутатських місць: в першому голосуванні - 38, у повторному - 73. Зважаючи на невелику кількість висунутих кандидатів, це був безперечний успіх. У Львівській області під час перших виборів 4 березня було обрано 18 депутатів Демблоку по 24 виборчих округах. Під час другого голосування через два тижні в шести округах, де жодний з кандидатів не набрав більше половини голосів у першому турі, пройшли кандидати Демблоку. Отже, в області перемогли тільки кандидати Демблоку. У Києві Демократичний блок переміг в 10 з 22 округів. Однак у Київській області кандидати Демблоку перемогли тільки у 3 з 17 округів. У Донецьку опозиція перемогла в 6 з 9 виборчих округів. У Волинській області вона виявилася переможницею в 6 округах з 9 наявних. У Харківській області кандидати Демблоку виграли вибори в 9 з 28 округів, в Чернігівській - у 3 з 13 округів, в Одеській - у 3 з 23 виборчих округів. Сільська місцевість ще була надійною опорою компартійно-радянської номенклатури. 13 з 14 працівників ЦК КПУ були обрані в сільських округах.

15 травня Верховна Рада УРСР 12-го скликання уперше почала працювати як парламент - на постійній основі. Сформувалися два блоки депутатів: парламентська більшість ("За Радянську суверенну Україну") і опозиційна "Народна рада". Робота Верховної Ради постійно транслювалася у прямому ефірі по радіо і телебаченню. Полеміка між депутатами негайно ставала відомою в суспільстві і сприяла його дальшій політизації. І навпаки, процеси, що відбувалися в суспільстві, негайно переносилися в стіни Верховної Ради. Мітингова стадія національно-визвольної революції поступово сходила нанівець, переходячи до дискусій в парламенті. Учасниками цих дискусій відчували себе завдяки засобам масової інформації мільйони людей.

З 446 народних депутатів, які стали до роботи на першій сесії Верховної Ради, близько 380 місць належало комуністам. 31 травня комуністична більшість Ради завершила дискусію навколо посади спікера обранням В.Івашка. Проте треба віддати належне більшості: маючи змогу взагалі виключити опозицію з законотворчого процесу, вона зробила спробу налагодити діалог.

До складу Народної ради увійшло 128 депутатів, тобто більше, ніж обиралося за неофіційним списком Народного руху. Зокрема, в Народну раду увійшла майже вся фракція "Демплатформа в КПУ". Головою Народної ради став І.Юхновський, заступниками голови - Л Лук'яненко, О.Ємець, Д.Павличко, В.Філенко, секретарем - Л.Танюк. В.Івашко погодився, щоб опозиція була представлена пропорційно своєму кількісному складу в парламентських і урядових структурах, але категорично не бажав віддати посаду першого заступника голови Верховної Ради академіку І.Юхновському. 7 з 23 постійних комісій очолили, за пропозицією Івашка, представники Народної ради. Гнучка позиція спікера зустріла гостру критику ортодоксів, але її підтримав Олександр Мороз, який очолив парламентську більшість.

Тим часом 15 травня 1990 р. на позачерговому З'їзді народних депутатів М.Горбачов був обраний Президентом СРСР. Державна влада, що небезпечно хиталася між політбюро ЦК КПРС, яке було позбавлене своїх диктаторських повноважень конституційною реформою, і Верховною Радою СРСР, нібито консолідувалася в руках однієї людини. З'їзд скасував 6-ту статтю Конституції, чим поставив КПРС в юридично однакове становище з усіма іншими політичними партіями, які існували або повинні були виникнути найближчим часом. Коли КПРС-КПУ позбавилася диктаторських повноважень, для багатьох вона одразу втратила всю свою принадність. На тлі зменшення кількості бажаючих вступити до партії, починаючи від 1987 р,, керівництво КПУ зіткнулося й з таким явищем, як добровільний вихід з її лав. У 1987 р. партійні квитки здали 380 особи, в 1988 р. - 1862. За 1990 р. про своє небажання перебувати в компартії заявила 250 951 особа, тоді як вступили в партію тільки 11 446 чоловік. На середину 1991 р. чисельність КПУ налічувала 2 732 408 осіб, скоротившись до рівня 1981 р. Кількість партгруп зменшилася вдвічі, а цехових парторганізацій - на третину.

Вибори до Верховних Рад союзних республік у березні 1990 р. породили 15 нових центрів радянської влади. Новий владний центр виник і в Москві. Після того, як Верховну Раду РРФСР очолив Б.Єльцин - непримиренний противник загальносоюзного компартійно-радянського центру, - в Москві склалося двовладдя. В країні імперського типу двовладдя в імперському центрі не могло не призводити до різкого послаблення влади. Розуміючи, що Москва не захистить і не підтримає, компартійно-радянська номенклатура в союзних республіках побачила тільки один шлях до збереження своїх позицій: опору на власний народ. В умовах широкого розгортання національно-визвольного руху вона повинна була підтримати народжену політикою перебудови опозицію в одному, але найважливішому питанні - про владу. Боротьба опозиції проти загальносоюзного компартійно-радянського центру ставала для найбільш далекоглядних регіональних лідерів їхньою власною боротьбою. В Компартії України стали стрімко множитися лави "суверен-комуністів".

У червні 1990 р. відбувся XXVIII з'їзд Компартії України. Задовго до з'їзду політбюро ЦК КПУ опублікувало у вигляді програмних принципів діяльності КПУ своє бачення поточного моменту. У документі проголошувалися зовсім незвичні для рядових комуністів положення. Зокрема, підкреслювалася необхідність досягнення республікою економічної автономії, підтримувалася концепція створення власної кредитно-фінансової системи, піднімалася на щит свобода зовнішньоторговельної діяльності, обґрунтовувалася ідея створення національної армії і служби безпеки. У передз'їздівських і з'їздівських документах КПУ з'явилося немало положень з програми Народного руху України, які раніше називалися лідерами комуністів антирадянськими і націоналістичними. І все-таки партія залишалася сама собою - зашкарублою в своєму догматизмі, неспроможною на реформи. Народні депутати УРСР - члени Демократичної платформи в КПУ - з гіркотою констатували, що з'їзд "наочно показав небажання перетворити Компартію України на сучасну партію демократичного типу".

Тим часом парламенти союзних республік почали один за одним декларувати свій суверенітет. Заявка на словах ні до чого не зобов'язувала, але давала відчуття незалежності. Першою, уже 9 березня 1990 р. з такою заявкою поспішила Грузія. 11 березня 1990 р. литовський парламент прийняв не декларацію про державний суверенітет як заявку на майбутнє, а документ сьогоднішнього дня: "Про відновлення незалежності Литовської держави". Більш обережні за формулюваннями акти прийняли 30 березня Естонія, а 4 травня - Латвія. Проте й вони були орієнтовані в сучасність, а не в майбутнє. 12 червня 1990 р. перший З'їзд народних депутатів РРФСР прийняв історичний документ - Декларацію про державний суверенітет РРФСР. Декларація була спрямована не проти Радянського Союзу, а лише проти загальносоюзного компартійно-радянського центру. Однак саме вона, а не декларації прибалтійських республік, послужила прикладом для найбільшої національної республіки - України.

28 червня 1990 р. український парламент розпочав розглядати питання про державний суверенітет. Розгляд цього питання наклався й навіть переплівся з іншою політичною подією - XXVIII з'їздом КПРС. Ввечері 1 липня велика група народних депутатів відбула в Москву, щоб взяти участь в роботі XXVIII з'їзду КПРС. Посилаючись на те, що парламент обговорює доленосне в історії України питання, 5 липня В'ячеслав Чорновіл виголосив заяву Народної ради з вимогою негайно відкликати всіх депутатів-делегатів з'їзду КПРС. У разі ігнорування цієї вимоги ставилося питання про зміну керівництва парламентом. Із заявою Народної ради солідаризувалося понад 300 депутатів, у тому числі 200 представників фракції більшості. Саме через це майже всі делегати XXVIII з'їзду КПРС повернулися з Москви, не чекаючи кінця його роботи. Не повернувся лише В.Івашко. 11 липня І.Плющ зачитав заяву, в якій голова Верховної Ради оголошував про свою відставку, починаючи з 9 липня. Коли Плющ зачитував цю заяву, Івашко балотувався на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС.

Заява В.Івашка прикро вразила не тільки депутатів Верховної Ради, але й все українське суспільство. Проте Верховна Рада офіційно не відреагувала на заяву В.Івашка. Вона продовжила обговорення питання про суверенітет України. Лише після тріумфального прийняття відповідної декларації парламент повернувся до організаційного питання і 18 липня обрав головою Леоніда Кравчука. За нього було подано 239 голосів представників парламентської більшості. Характерно, що у зв'язку з обранням його головою Верховної Ради Л.Кравчук позбувся своєї посади другого секретаря ЦК КПУ.

Остаточний текст Декларації про державний суверенітет України було ухвалено 16 липня поіменним голосуванням. Він здобув схвалення майже всіх депутатів Верховної Ради, які брали участь в обговоренні. Проти висловилося чотири депутати, один утримався.

Верховна Рада проголошувала, що від імені народу України може виступати тільки вона сама. Державний суверенітет визначався як верховенство, самостійність, повнота й неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Територія

УРСР в існуючих кордонах оголошувалася недоторканною. Щоб наповнити поняття економічної самостійності конкретним змістом, Верховна Рада проголошувала намір створити власні банки включно із зовнішньоекономічним, а також цінову, фінансову, митну й податкову системи. Україна повинна була самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності - впровадити власну грошову одиницю.

У Декларації проголошувалося бажання держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя - політичній, соціально-економічній, культурній. Усім національностям, що проживали на території республіки, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток.

Декларація проголошувала право України на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Вказувалося на те, що українська держава самостійно визначає порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір України стати у майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерну зброю.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >