< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

Знання історії сприяє осмисленню не лише минулого, а й того, що відбувається тепер. Критичне засвоєння різних точок зору, уявлення про те, в якому напрямі відбувалася еволюція поглядів на конфлікт, потрібно для убезпечення себе від однобічності та повторення вже здійснених помилок. Тоді сучасні погляди ми можемо оцінити не тільки з позицій істинності-хибності, а й із позицій перспективності-безперспективності.

Щоправда, тут виникає запитання, чи насправді в історії думки мала місце еволюція поглядів на конфлікт, адже, на відміну від філософії, конфліктологія не існувала як окрема дисципліна до XX ст. і не має багатовікової безперервної традиції викладання і вивчення. Ситуація з конфліктологією, на наш погляд, подібна до ситуації з психологією, яка виокремилася в окрему науку в XIX ст., але низку психологічних проблем аналізували в попередній період філософи і природознавці. На нашу думку, така традиція аналізу конфліктів склалася і розвивалася передусім у теорії військового мистецтва, політології, праві та філософії. Особливо ретельно досліджувалася й аналізувалася війна як така форма збройного конфлікту, що мала величезний вплив на життя людей.

Збройні конфлікти відбувалися, і необхідно було спиратися на щось, що давало змогу вибирати жорсткі рішення у ситуації конфлікту, зберігаючи самоповагу і почуття моральної право ти. На думку М. Вебера, "етично орієнтована дія може підкорятися двом фундаментально відмінним, непримиренно протилежним максимам: вона може бути орієнтована або на "етику переконання", або на "етику відповідальності" [24, с. 696]. "Етика переконання" передбачає належні дії, незалежно від умов, значущості цілей і можливого результату. Інша етика передбачає відповідальність і відплату за наслідки своїх дій чи своєї бездіяльності. У збройному конфлікті ці види етики трансформуються у "правила і звичаї війни", з однієї сторони, й у "військову хитрість" і "військову доцільність" (яка нехтує правилами і звичаями війни), з іншої.

Конфлікти в докласовому суспільстві та їх відображення в міфології

Про конфлікти в первісному суспільстві складають думку, виходячи зі спостережень над так званими примітивними (відсталими) народами - тими, що користувалися дерев'яними і кам'яними знаряддями і мали архаїчну суспільну організацію. У житті первісного племені ми можемо спостерігати конфлікти: зовнішні - з іншими племенами і внутрішні - між членами племені. Збройні сутички з іншим племенем могли бути викликані низкою причин - боротьба за мисливські угіддя, жінок, трофеї тощо. Втім, треба зазначити, що були племена канібалів, які систематично нападали на сусідні племена з метою здобуття полонених. Існували і внутрішньоплеменні конфлікти – сімейні, між родинами, між сусідами. Водночас, відповідно до слушного зауваження М. Мід, "первинне завдання будь-якого суспільства - зберегти співробітництво людей у кооперативних формах праці" [126, с. 321]. У первісному суспільстві виживання людей великою мірою залежить від примх природи. З іншого боку, примітивні люди гірше контролюють свої емоції. Сукупність цих факторів робить конфлікти в громаді дуже небезпечними. Через те примітивні суспільства цікаві тими формами профілактики конфліктів, що їх вони виробили. Такою формою є родинні зв'язки і відповідні форми стосунків між родичами, які передбачають взаємодопомогу і взаємо-обдаровування. Також створюються процедури, які дають змогу зменшувати емоційну напругу невдоволення. Передусім це стосується відносин між тими, хто на чолі суспільної ієрархії, і тими, хто внизу.

Французький етнограф Арнольд ван Геннеп написав на початку XX ст. працю "Обряди переходу" [33], а англійський етнограф Віктор Тернер у книзі "Символ і ритуал" [179] інтерпретував соціальну функцію обрядів переходу у зменшенні напруженості в суспільстві (громаді). Ван Геннеп встановив, що всі обряди переходу мають три фази: роз'єднання, грань (лат. limen), з'єднання. Перша фаза передбачає символічну поведінку, яка означає від'єднання особистості (чи групи) від місця, яке вона посідала раніше в соціальній структурі, або від певних культурних обставин. Під час другої (лімінальної) фази ритуальний суб'єкт перебуває в проміжному, перехідному стані - тобто він втратив минулий статус і не набув нового. Лімінальність часто порівнюють зі смертю чи ембріональним станом, а також із невидимістю, темнотою, двостатевістю, пустелею, затемненням Сонця і Місяця. Лімінальні істоти іноді мають ходити голими чи в лахмітті, демонструючи, що вони не мають статусу, власності, знаків розрізнення, що вказували б на їхнє місце в системі родинних зв'язків. їхня поведінка здебільшого пасивна і принижена, вони мають цілковито підкорятися своїм наставникам, без заперечень приймати несправедливе покарання. Між собою неофіти встановлюють відносини товариськості і рівноправ'я. Тернер звертає увагу на те, що для фази лімінальності характерним є переплетення приниженості й сакральності, гомогенності й товариськості. І щось від сакральності короткочасного періоду приниження зберігається і пізніше, "стримуючи гоноровитість того, хто займає більш високий стан чи посаду" [179, с. 170]. На думку В. Тернера, "лімінальність передбачає, що високе може бути високим доти, доки існує низьке, і той, хто високо, має відчути, що означає перебувати внизу" [179, с. 171].

У стосунках між групами обов'язком кожного члена громади є захист родичів, незважаючи на те, праві вони чи ні. Будь-яке пролиття крові або вбивство вимагало помсти, незалежно від того, відбувся інцидент випадково чи був скоєний зумисно. Для осілих і напівосілих мисливців, рибалок і збирачів характерна віра в те, що дух убитого переслідує потенційних месників до того часу, доки помста не здійсниться [25, с. 109]. Об'єктом помсти міг бути будь-який член групи реального чи гаданого вбивці, а не лише сам підозрюваний. Як правило, кровна помста передбачає вбивство особи, яка за своїм рангом і фізичними показниками була б рівноцінна вбитому.

Помста чужинцям віталася, а всередині общини намагалися уникати помсти. Наприклад, у ескімосів помста родичам здійснювалася лише у надзвичайних обставинах, коли ті вчинили тяжкі злочини проти громади і своєю асоціальною поведінкою загрожували її існуванню.

У період переходу від первісного до класового суспільства для багатьох передкласових суспільств було характерно ведення безперервних війн, що пов'язано з процесом майнового і соціального розшарування. Багато з цих війн мали на меті грабування майна і захоплення рабів. Метою інших було захоплення нової території для господарських потреб. Людей, які жили на цій території, знищували чи виганяли або частково знищували, частково виганяли. Часом переможці селилися серед уцілілих мешканців. Нарешті, були війни, метою яких було завоювання території разом із населенням для отримання данини. Відмінності між зазначеними типами війн мають умовний характер. Наприклад, завойовницькі війни майже завжди були одночасно й грабіжницькими.

Поширеність збройного конфлікту як однієї з форм взаємодії між громадами відобразилася зокрема в уявленнях індоєвропейців про гармонію трьох необхідних для виживання суспільства функцій – виконання сакральних дій, військової та економічної діяльності [72, с. 25]. Індійський бог-войовник Індра разом із небесними воїнами Ригведи Марутами, грецькі Apec і Афіна, римський Марс, іранські Мітра та Вритра-хан, скандинавські Одін і Тор - це боги, які дарують перемогу у збройному конфлікті. Водночас численні жертви, що їх приносили в храмах цим богам, аж ніяк не були ознакою того, що війні в ті часи надавалась беззаперечна перевага перед миром. Мир цінувався, вшановувалися боги, відповідальні за підтримання миру, за гостинність, за дотримання справедливості, договорів і обіцянок, захисники людей від пограбування, несправедливих звинувачень і утисків. Поряд із цим збройна боротьба була звичним способом розв'язання конфлікту, а битва сприймалася як суд - "суд зброї". Тому сила, сміливість, мужність, бойовий досвід і знання військової справи високо цінувалися в суспільстві.

Поширеність збройної боротьби як звичної форми розв'язання спірних питань уже тоді породила проблему зменшення її деструктивних наслідків. У давні часи, ймовірно, формуються елементи "культури війни" - уявлення про обмеження у веденні бойових дій.

Поряд зі збройною боротьбою в культурі сформувалися й інші форми розв'язання суперечок (жеребкування, азартна гра, випробування сили, кмітливості, хоробрості, витривалості), де перемога в змаганні є перемогою в конфлікті. "Сам виграш як такий є для архаїчного розуму доказом істини і правоти, - пише Й. Гейзінга. Наслідок всякого змагання, хай то буде випроба сили чи азартна гра, - це священне рішення, яке благословили боги" [32, с. 97]. Позитивним наслідком такого розв'язання спорів було те, що конфліктна взаємодія здебільшого локалізувалася в обмеженому просторі й часі, завершення конфлікту прискорювалося, і, головне, визнаючи процедуру розв'язання суперечки справедливою, сторони мусили визнавати і її результати.

Поряд з оформленням правил і норм вирішення конфлікту через пряму взаємодію сторін розвивалися форми розв'язання конфлікту з залученням третьої сторони, яка могла виконувати консультативно-дорадчі функції (порадництво), функції організації інформаційного обміну і керування процедурою переговорів (посередництво) чи функції оцінки конфлікту і прийняття директивного для сторін рішення щодо його розв'язання на підставі певних норм чи прецедентів (суд).

Перші спроби раціонального витлумачення конфліктів та чинників, що впливають на перебіг стосунків і визначають переможця у конфлікті, знаходимо у висловлюваннях, повчаннях, проповідях, поетичних та прозових творах так званих мудреців. Це і знамениті давньогрецькі "сім мудреців" та старозавітні пророки, і менш відомі нам давньоіранські, давньоіндійські й давньокитайські мислителі, які залишили свої міркування у широкому спектрі загальносвітоглядних, моральних, управлінських, правових та інших проблем. Ось деякі поради грецьких "семи мудреців", які дійшли до наших днів [190, с. 92-94]: "Сварки - замиряй" (Клеобул); "Про таємне здогадуйся з явного" (Солон); "Не лай ближніх, інакше почуєш таке, від чого засмутишся" (Хілон Лакедемонянин); "Нехай поговір не посварить тебе з тими, хто користується твоєю довірою" (Фалес); "Якщо ближні завдали тобі маленького збитку - стерпи" (Піттак); "Перемагай переконанням, а не силою" (Біант); "Коли сваришся, думай, щоб невдовзі стати другом" (Періандр).

Із виникненням класового суспільства учення про конфлікти, запобігання їм, регулювання та розв'язання їх розвивали переважно філософи, правники, дипломати, теоретики державного управління та військові теоретики, а з виникненням у XIX ст. наукової соціології та психології - також соціологи і психологи.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >