< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Іпотека, лізинг, факторинг як субститути позикового фінансування

Високий рівень реальних відсоткових ставок, відсутність матеріальної застави для забезпечення повернення отриманих коштів, слабка розвинутість небанківського фінансово-кредитного сектору, обмеження банківського кредитування малих підприємств (не лише значні ризики мікрокредитування, а й унаслідок посилення вимог до комерційних банків щодо їхніх активів з боку НБУ), - усе це унеможливлює зовнішнє фінансування для заснування і розвитку малих підприємств, зокрема, для закупівлі обладнання, оренди або придбання приміщень, проведення маркетингових досліджень та рекламної кампанії [20, с. 43].

Для тих малих підприємств, які володіють власним майном, інвестиції можуть бути залучені на фінансовому ринку під заставу нерухомості. Так, іпотека - це забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право, у випадку невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання, одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, переважно перед іншими кредиторами цього боржника, у порядку, встановленому законом [2]. У більш традиційному тлумаченні під іпотекою розуміють заставу нерухомістю з метою отримання іпотечної позики, а також заставу і борг за іпотечним кредитом [26, с. 81].

Іпотекодавцем є особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов'язання або зобов'язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодержателем є кредитор (тобто банк). Іпотечний кредит - це правовідносини, які виникають згідно з договором про іпотечний кредит між кредитодавцем і боржником з приводу надання коштів.

Практика засвідчує, що іпотечне кредитування є одним з найбільш надійних видів кредитування, який є привабливим як для банків-іпотекодержателів, так і для позичальників. Перевагами іпотечного кредитування для банків є зниження кредитного ризику при неплатоспроможності, банкрутстві позичальника або його ліквідації як юридичної особи завдяки передачі банку прав позичальника на нерухомість, яку він може використати у випадку неповного або несвоєчасного повернення кредиту. Малі ж підприємства отримують інвестиційні ресурси, можливість модернізувати виробництво, що сприяє підвищенню якості та конкурентоспроможності продукції.

Заставне право на нерухоме майно, або іпотека, стосується земельних ділянок, нерухомого майна, об'єктів незавершеного будівництва, прав на нерухомість та користування нею, а також майнових прав на нерухомість, будівництво якої незавершено. Що ж до застави під нерухоме майно, то строки іпотеки можуть коливатися від 5 років (якщо забезпечення за кредитом - іпотека землі та складських приміщень, виробничих приміщень, майнових комплексів іншої нерухомості (теплиці, гаражі, дачні будинки)) до 8 років (якщо забезпечення за кредитом - іпотека нерухомості нежитлового призначення - офісних та торговельних приміщень тощо) та до 12 років (якщо забезпечення за кредитом - іпотека нерухомості житлового призначення).

Заставна - це борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов'язанням за умови, що воно підлягає виконанню у грошовій формі, а у випадку невиконання основного зобов'язання - право звернути стягнення на предмет іпотеки [2]. Заставна оформлюється, якщо її видача передбачена іпотечним договором, на бланку стандартної форми, який затверджено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Після державної реєстрації іпотеки оригінал заставної передається іпотекодержателю. Після повної виплати боргу закладна анулюється, тобто позичальнику повертаються всі права на нерухомість.

Оцінка нерухомого майна як предмета застави ґрунтується на таких принципах:

  • - під час оцінки нерухомості визначається її сподівана ціна продажу, яка може відрізнятися від фактичної ринкової ціни (необхідно враховувати лише довгострокові властивості предмета застави і дохід, який може він принести за нормального господарювання будь-якому власнику);
  • - необхідно враховувати ту обставину, що сторони іпотечних відносин цікавить, насамперед, ціна продажу предмета застави на дату можливого звернення щодо стягнення, а не лише на дату укладення іпотечного договору;
  • - заставна ціна завжди нижча від сподіваної ціни продажу: зазвичай вона становить до 80 % від ціни продажу (зниження заставної ціни порівняно з ціною продажу, спрямоване на забезпечення достатньої ліквідності предмета застави у випадку його примусової реалізації);
  • - банк має бути обов'язковим учасником визначення заставної ціни. Здійснена таким чином оцінка нерухомого майна, що заставляється, має бути максимально обґрунтованою і виваженою.

Важливими проблемами іпотечного кредитування є узгодження суми кредиту з вартістю застави, а також визначення підходів до формування відсоткової ставки іпотечного кредитування. У більшості розвинутих країн межа іпотечної позики щодо розрахованої банком сподіваної ціни продажу заставного майна визначена законодавчо: у Німеччині - 60 %, у Польщі - 80 %, в Угорщині - 70 % тощо. В Україні з урахуванням сучасної економічної ситуації рекомендується передбачати такі обмеження: для індивідуального іпотечного кредиту - до 70 % вартості заставної нерухомості; для рефінансування виданих позик за рахунок іпотечних боргових зобов'язань -до 80 % іпотечного покриття [17, с. 77-78]. Стосовно відсоткової ставки найприйнятнішим для банків є застосування за іпотечного кредитування плаваючої відсоткової ставки, що дає їм змогу захиститися від інфляційного ризику. Ринкові ризики, що притаманні іпотечному кредитуванню, зумовлені здебільшого коливанням цін на нерухомість. У випадку дефолту позичальника (непогашення позичальником основної суми отриманого кредиту) банки змушені реалізовувати заставне майно. У випадку падіння ринкової вартості нерухомості в банку існує ймовірність збитків або недоотримання прибутку. Методами управління цим ризиком є надання іпотечного кредиту, розмір якого становить 65-70 % від вартості застави, страхування життя і працездатності позичальника, страхування об'єкта застави, оцінка надійності позичальника [17, с. 34].

Одним з варіантів фінансування придбання основних засобів малими підприємствами, які не мають у своєму розпорядженні достатніх грошових коштів для капітальних вкладень (інвестицій) в оснащення виробництва, є лізинг (англ. lease - здавати і брати майно в найми) - це довгострокова оренда матеріальних цінностей (на кшталт обладнання), придбаних спеціалізованою фінансовою організацією (лізингодавцем) з метою їх виробничого використання під час збереження права власності на них лізингодавцем упродовж усього терміну дії угоди. Лізингові операції регулюються Законом України "Про фінансовий лізинг", який регламентує види, форми, об'єкти та суб'єкти лізингу.

Розрізняють оперативний та фінансовий лізинг. Оперативний лізинг (лізинг з неповною окупністю) передбачає передачу орендареві права користування основними засобами на строк, що не перевищує того, за який амортизується 90 % вартості об'єкта лізингу, з обов'язковим поверненням таких основних засобів їхньому власникові після закінчення строку дії лізингової угоди. За умовами оперативного лізингу мале підприємство (лізингоотримувач) набуває короткотермінових та постійно продовжуваних прав на використання предмета лізингу. Натомість фінансовий лізинг є специфічною формою фінансування інвестицій в обладнання. Фінансовий лізинг (лізинг з повною окупністю, або ж інвестиційний лізинг) передбачає придбання лізингодавцем на замовлення малого підприємства основних засобів з подальшою передачею їх у користування останньому на строк, за який амортизується не менше 60 % від вартості об'єкта лізингу, визначеної на день укладення договору, з обов'язковою передачею права власності на такі основні засоби малому підприємству.

Фінансовий лізинг передбачає виплату малим підприємством (лізингоотримувачем) протягом дії договору сум, що покривають повну вартість основних засобів, амортизації, а також частину прибутку лізингодавця. Після закінчення терміну дії договору (протягом цього періоду лізингодавець не має права перервати його) мале підприємство має викупити основні засоби за залишковою вартістю. Лізинг вважають замінювачем кредиту, оскільки лізингодавець забезпечує лізингоотримувачу можливість користуватися предметом лізингу до його повної оплати за рахунок засобів, виділених лізингоотримувачем для потреб інвестування [28, с. 518].

Перевагами лізингового кредитування є:

  • - можливість отримання малим підприємством основних засобів та їх експлуатації без вилучення грошових ресурсів з обігу;
  • - відсутність потреби в підтвердженні кредитоспроможності підприємства (що є необхідним для отримання банківського кредиту);
  • - розширення ринків збуту продукції;
  • - підвищення ступеню гнучкості у використанні власних засобів малого підприємства, оскільки лізингові компанії беруть на себе ризик технологічного та економічного зношування наданого ними у лізинг обладнання; лізинг слугує засобом боротьби з моральним старінням обладнання;
  • - здатність лізингової компанії краще, ніж підприємство, обслуговувати унікальне обладнання (для лізингоотримувача не виникає необхідності створення інфраструктури з утримання та ремонту такого обладнання);
  • - цільове вкладення коштів у виробниче обладнання, інші основні засоби. При цьому власник обладнання може повернути його, якщо орендар порушує лізингову угоду і не використовує лізингове обладнання для виробничих цілей. Важливо зазначити, що основні засоби протягом дії договору перебувають на балансі лізингової фірми, а платежі, які їй сплачуються, відносять до валових витрат малого підприємства.

Лізингові платежі мають компенсувати всі витрати лізингодавця. Загальна схема розрахунку лізингових платежів, згідно з Законом України "Про фінансовий лізинг" [5], можна записати формулою

ЛП=А + ПК + КВ + ПП + ПДВ,

де А - амортизаційні відрахування; ПК - плата за кредитні ресурси, використані лізингодавцем на придбання лізингового майна; КВ - комісійна винагорода лізингодавцю (за домовленістю сторін вона може бути встановлена у відсотках від балансової або середньорічної вартості лізингового майна); ПП - плата за додаткові послуги лізингодавця; ПДВ - податок на додану вартість.

Недоліком лізингу є те, що він не створює права власності; його вартість у підсумку може виявитися більшою, ніж вартість кредиту для придбання обладнання.

Суб'єктами інфраструктури підтримки МБ у Львівській області є вісім лізингових компаній [22, с. 76]. Прискорення такого виду підтримки малих підприємств, як лізинг, в Україні потрібно здійснювати завдяки державному регулюванню та підтримці.

Важливим інструментом фінансування оборотних активів малих підприємств є факторингові операції. Факторинг (англ. factor - агент, посередник) можна визначити як діяльність факторингової фірми або факторингового відділення комерційного банку щодо стягнення грошових коштів з боржника свого клієнта й управління його борговими вимогами [10, с. 20]. Факторинг - одна з найперспективніших послуг фінансово-кредитних установ, коли набувається право на стягнення боргів, на перепродаж товарів та послуг з наступним отриманням платежів. При цьому йдеться, як правило, про короткострокові вимоги. Іншими словами, факторинг є різновидом посередницької діяльності, за якої фірма-посередник (факторингова компанія) за визначену плату отримує право стягувати та зараховувати на його рахунок належну йому від покупців суму (право інкасувати дебіторську заборгованість). Одночасно посередник кредитує оборотний капітал клієнта і бере на себе його кредитні та валютні ризики. Перевагами факторингу є те, що він забезпечує малому підприємству;

  • - концентрацію уваги на виробничих проблемах і максимізації прибутку;
  • - повне погашення дебіторської заборгованості;
  • - скорочення витрат на реалізацію продукції;
  • - підвищення рентабельності внаслідок прискорення оборотності дебіторської заборгованості та відмови від використання кредитів;
  • - зменшення адміністративних витрат на діловодство підчас ведення судових справ з відвернення та стягнення дебіторської заборгованості;
  • - зниження видатків на ведення бухгалтерської звітності з дебіторської заборгованості;
  • - зменшення втрат за неплатоспроможності дебіторів.

Використання факторингу гарантує оплату відвантаженої продукції, позбавляє постачальників необхідності в додаткових кредитах комерційних банків, що позитивно впливає на фінансовий стан малого підприємства.

Вартість факторингу охоплює три елементи:

  • - кредитний відсоток за фінансування дебіторської заборгованості до терміну її погашення;
  • - факторинговий збір, який покриває витрати факторингової компанії з надання нею специфічних для факторингу послуг;
  • - премію за ризик несплати дебітором своєї заборгованості.

Оплата послуг факторингових компаній (комерційних банків) за факторингові операції може здійснюватися внаслідок: сплати авансами відсотків; сплати комісійних винагород з доходу після продажу продукції; застосування овердрафту, тобто кредитування дебетового сальдо поточного рахунка малого підприємства. Таким чином, витратам малого підприємства на факторинг протистоять досягнення при цьому економії витрат та інші переваги, що мають вартісне виявлення.

Напрями подолання відставання в розвитку фінансово-кредитної системи від потреб малих підприємств

У розв'язанні фінансово-кредитних проблем малих підприємств у світовій практиці чільне місце посідає держава, яка має сприяти їхньому розвиткові, стимулювати різні форми й методи підтримки їхньої діяльності.

Одним з пріоритетних завдань розвитку малих підприємств в Україні на сучасному етапі є вдосконалення законодавчої та нормативної бази. Нині Україна має велику кількість нормативних актів, що регулюють підприємницьку діяльність. Це Господарський та Податковий кодекси України, Закони України "Про власність", "Про банкрутство", "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності", "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності", а також безліч нормативно-правових актів, що регулюють фінансові аспекти діяльності малих підприємств. Причому через відсутність єдності та системності багато правових норм дублюються, не узгоджені між собою. Стан економіки потребує розширення регуляторної реформи, ще більшого здешевлення і спрощення операцій, пов'язаних з реєстрацією, реорганізацією, ліцензуванням та патентуванням малих підприємств, запровадженням процедури отримання дозволів у "єдиному офісі", кредитуванням їх створення та розвитку.

Однак обмеженість державних коштів в Україні потребує, насамперед, запровадження непрямих важелів цього процесу:

  • - стимулювання комерційних банків та інших фінансових небанківських установ до надання позик і розширення послуг малим підприємствам за допомогою звільнення від оподаткування тих коштів, які спрямовуються у фонд кредитування малих підприємств, розроблення та запровадження ефективних кредитно-гарантійних механізмів мікрокредитування малих підприємств;
  • - переорієнтація бюджетних коштів, призначених для фінансово-кредитної підтримки малого сектору економіки, від прямого забезпечення фінансовими ресурсами до формування мережі регіональних фондів для надання послуг з метою стимулювання кредитування малих підприємств;
  • - поліпшення умов фінансування розвитку малих підприємств через іпотеку, лізинг, кредитні кооперативи, фонди взаємного кредитування і страхування інвестицій;
  • - активізація процесу створення та розвитку недержавних гарантійних і страхових установ для обслуговування малих підприємств через впровадження мотиваційних механізмів зацікавленості у цій діяльності;
  • - створення системи консультаційно-інформаційних і науково-навчальних послуг для учасників підприємницької діяльності та поширення поінформованості населення щодо започаткування власної справи;
  • - ефективне використання іноземної допомоги.

Вирішальним є створення розвинутої, ефективної інфраструктури підприємницької діяльності, формування адекватних механізмів взаємодії держави з громадськими об'єднаннями підприємців і становлення партнерства між владою та підприємцями.

В умовах створення належної фінансово-кредитної підтримки малі підприємства в Україні мають великі резерви і перспективи, адже немає іншого способу становлення і зміцнення держави, крім розвитку ринкової економіки, яка ґрунтується, передусім, на малому бізнесі, власній ініціативі, що й надає кожному члену суспільства можливість самореалізації та самоствердження.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >