< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Право спільної власності

Поняття права спільної власності

Майно може належати на праві власності як одній особі індивідуально, так і кільком особам (суб'єктам права власності) одночасно. Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). У такому разі між цими суб'єктами і виникає спільна власність. Оскільки спільна власність за своєю юридичною природою є своєрідним способом реалізації суб'єктами права приватної, державної та комунальної власності, то тут не утворюється нова самостійна форма власності. Отже, право спільної власності - це право двох чи більше осіб на один об'єкт (на одну річ або сукупність речей).

Право спільної власності здійснюється кількома особами - співвласниками. Спільний об'єкт може складатися з однієї або сукупності речей, які можуть бути подільними або неподільними, проте як об'єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного зі співвласників поширюється на весь об'єкт у цілому, а не на певну його частину. Отже, право спільної власності характеризується множинністю її суб'єктів та єдністю об'єкта. Право спільної власності кількох співвласників на відповідну річ (сукупність речей) не є більш широким за обсягом чи іншим за своїм змістом, порівняно з правом власності однієї особи на таку саму річ (сукупність речей). При цьому право спільної власності кожного із співвласників поширюється на весь його об'єкт в цілому, а не на його певну частину. Тобто загальний обсяг повноважень співвласників щодо спільного майна не збільшується, а лише розподіляється між співвласниками. Відтак воно є більш "концентрованим" або "акумульованим" правом, оскільки реалізується під впливом волі кількох осіб. Істотною особливістю права спільної власності є також те, що воно забезпечує функціонування правовідносин двох категорій: зовнішніх (відносин співвласників з третіми особами з приводу спільного майна) та внутрішніх (відносин, що виникають між співвласниками з приводу утримання, використання, поліпшення спільного майна). Перші є абсолютними, другі - умовно відносними правовідносинами. Як зазначав з цього приводу Ю. С. Червоний, внутрішні права й обов'язки співвласників один щодо одного обумовлені наявністю самого права спільної власності, як "стиснутого" права, опосередковують ставлення до речі "як до своєї" і для їхнього виникнення не потрібно додаткових юридичних фактів, а відтак внутрішні правовідносини за своєю структурою є відносними правовідносинами, які не перестають бути правовідносинами власності. Така оцінка є правильною по суті, але визнання таких правовідносин умовно відносними була б юридично коректнішою.

Протягом тривалого часу цивільне законодавство обмежувало можливість створення спільної власності. Зокрема обмежувалося існування спільної власності між громадянами і "соціалістичними організаціями", а в разі виникнення в певних випадках права спільної власності держави й громадянина, організацій і громадян закон вимагав обов'язкового її припинення протягом одного року. Закон України "Про власність" від 7 лютого І991 р. зняв ці та інші обмеження щодо виникнення права спільної власності та його функціонування. Новий ЦК дану тенденцію закріпив.

Новий ЦК, як і ЦК 1963 р. передбачає два різновиди права спільної власності - право спільної часткової власності і право спільної сумісної власності. З правового погляду, між двома різновидами права спільної власності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед "ідеальну" частку в праві власності на спільне майно (наприклад, одному співвласнику належить 3/5, двом іншим - по 1/3 частки у праві спільної власності на жилий будинок, автомашину). У спільній сумісній власності її учасники не мають наперед визначених часток, але тут діє презумпція рівності часток співвласників.

Право спільної власності в багатьох випадках може виникати за тими самими підставами, що й право приватної, державної чи комунальної власності. Так, воно може виникати на договірних засадах, зокрема на підставі договорів про спільну діяльність, внаслідок спільного створення чи спільного придбання майна, внаслідок успадкування спадкового майна кількома спадкоємцями, внаслідок приватизації житла тощо. Головне, щоб підстава виникнення права спільної власності не суперечила закону. Отже, як спільна часткова, так і спільна сумісна власність можуть виникати або на підставі прямої вказівки закону, або на підставі правочину. Законодавством в окремих випадках надається право особам на власний розсуд визначати для спільного майна режим часткової або сумісної власності.

Так, Законом України "Про фермерське господарство" від 19 червня 2003 р. (до цього діяв Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" від 20 грудня 1991 р.) передбачено, що майно, яке використовується для ведення фермерського господарства, закріплюється за ним на праві власності, а члени фермерського господарства можуть утворювати спільну власність щодо майна, не переданого до складеного капіталу господарства. За Законом від 20 грудня 1991 р. майно, необхідне для функціонування фермерського господарства, могло належати його членам на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлювалося угодою між ними (ст. 16).

Відповідно до Закону України "Про особисте селянське господарство" від 15 травня 2003 р. майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю його членів (ст. 6).

Статтею 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 р. (з наступними змінами) встановлювалося, що передача займаних квартир (будинків) у порядку приватизації здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі (будинку).

Закон України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 5 червня 2003 р. надає право громадянам (власникам земельних часток) вимагати в установленому порядку виділення їм у натурі належних їм земельних часток єдиним масивом у вигляді однієї земельної ділянки у спільну власність.

Частина 4 ст. 355 ЦК встановлює презумпцію дії правового режиму права спільної часткової власності, якщо інше не встановлено договором або законом. Така презумпція застосовується в тих випадках, коли в договорі конкретно не визначено правовий режим спільності. Інколи може діяти презумпція спільної сумісної власності, наприклад між подружжям відповідно до положень Сімейного кодексу України, якщо інше не передбачено шлюбним договором. Статтями 17 і 18 Закону України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. було передбачено презумпцію сумісної власності на майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, а також на майно осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.

Закон може встановлювати для співвласників належність одного майна на праві спільної сумісної власності, а іншого - на праві спільної часткової власності. Так, відповідно до ст. 19 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" неподільне майно багатоквартирного будинку перебуває у спільній сумісній власності, а загальне - у спільній частковій власності співвласників такого будинку.

Співвласники можуть здійснювати свої правомочності самостійно за допомогою своїх представників шляхом створення для цього юридичних осіб тощо. Згідно зі ст. 142 Конституції України об'єкти спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах можуть перебувати в управлінні районних і обласних рад.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >