< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ПОШИРЕННЯ Й ОРГАНІЗАЦІЙНЕ ОФОРМЛЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА

В Ісуса не було стрункої системи догматів, не створив він і особливої релігійної організації — вони йому не були потрібні. Він постійно відчував у собі Бога. У нього не було якихось видінь, як у пророків, Господь не з’являвся йому як основоположнику іудаїзму Мойсею; але все, що він говорив про свого Отця, просто витягав зі свого серця, із глибин своєї душі.

Але чим більше часу проходило від мученицької смерті Ісуса, чим далі відкладалося його Друге Пришестя, тим необхіднішою ставала для нової о вчення потреба в поширенні й організаційному оформленні. Основний напрямок становлення християнства як самостійної релігії радянський релігієзнавець І.С. Свенцицька влучно охарактеризувала так: "Від громади до Церкви". У цьому процесі виділяється кілька етапів.

етап—етап заснування Церкви Ісусом

Охоплює час євангельської проповіді Ісуса, що припадає на перші десятиліття І ст. н.е. Основні події цього періоду — формування зачатків християнського віровчення, створення першої християнської громади в Палестині, найвизначнішими діячами якої були Іоанн Хреститель (Предтеча) і Ісус, початок активної проповіді нового релігійного віровчення.

етап (30—313 р. н.е.) — етап створення єпископальної Церкви

Він знаменується трьома найбільшими подіями: масовим поширенням християнства по всій території Римської імперії, що включала в себе велику частину Європи, Азії й Північної Африки, об’єднанням розрізнених християнських громад у централізовані релігійні організації, нарешті, офіційним визнанням християнства римською владою.

Перша подія. У власне християнській традиції цей етап пов’язується з місіонерською діяльністю 12 учнів — апостолів (грецьк. посланець) Ісуса (Мф. 10) і його найближчих послідовників — "мужів апостольських": "Після того призначив Господь і інших Сімдесят, і послав їх по двох перед Себе до кожного міста та місця, куди Сам мав іти"(Лк. 10:1). Цю місію Ісус доручив їм тоді, коли з’явився востаннє перед своїми вірними сподвижниками, уже після свого Воскресіння, повелівши їм нести Слово Боже іншим народам (Мф. 28:19—20).

Серед цієї групи найближчих послідовників Ісуса виділяється постать апостола Павла (Савла) з азіатського міста Тарс. Народжений членом іудейської діаспори, він зумів засвоїти й ази іудаїзму, і основи греко-римської освіченості. Почавши як правовірний іудей, Павло потім пережив ряд складних душевних зламів, що привели його до прийняття нового вчення. Після цього він протягом трьох десятиліть проповідував Євангеліє, здійснивши кілька великих подорожей. Павло — автор кількох "Послань", що склали другу за значимістю після Євангелій частину Нового Заповіту. У цих "Посланнях" він пояснював віруючим, шо настання Царства Божого слід очікувати упродовж життя не одного, а багатьох поколінь, тим самим налаштував їх на створення релігії, а також дав елементарні культові розпорядження, якими повинні були керуватися послідовники нової віри.

Друга подія. Об’єднання розрізнених християнських громад у централізовані церковні організації. Перші християни об’єднувалися в культові громади, що називалися "еклесіями" (грецьк. збори; латин, ecclesia—порівн. фр. eglise). Збиралися вони, як правило, таємно, іноді в похмурих підземеллях — катакомбах, що мало б символізувати відмову від язичницького світла. H ази вали один одного братами Й сестрами, допомагали один одному. Неформальними лідерами (не керівниками!) громад були проповідники, наділені видатними особистісними якостями, насамперед даром красномовства. Обрядова діяльність ще не склалася в систему, але була вже досить складна. Уривчасті дані про неї можна почерпнути з "Дидахи" (Навчання дванадцяти апостолів) — ранньохристиянської літературної пам’ятки, знайденої в XIX ст.

Основний культовий елемент раннього християнства — колективні трапези (агапе), під час яких відбувалося щось подібне на пізніший обряд причастя; читалися певні молитовні формули (прообраз літургії); практикувалися хрещення — просте по кроплення водою; помазання запашним єлеєм — прообраз таїнства оливосвячення; читалися уривки зі Священного Писання. Дотримувалися також постів (звичайно тривали не більше двох діб і тільки перед Великоднем, Днем Воскресіння Ісуса, і після нього досягали 6 днів).

Спочатку агапе відзначалися за єврейською традицією в суботу. Потім, коли в II ст. н.е. у Римській імперії з’явилося щотижневе свято Сонця (звідси англ. Sunday і нім. Sontag), агапе перенесли на нього. У IV ст. н.е. імператор Константин І узаконив це свято і назвав його День Господній (звідси фр. Dimanche). У рахунку днів тижня цей день йшов першим.

Сліди церковної організації простежуються з II ст. н.е. (перший культовий будинок датується 165 p.). Це пов’язано з кількісним ростом християнства, розширенням географічних рамок його впливу. Зі збільшенням числа громад між ними підсилюються суперечки і розбіжності з тих або інших аспектів віровчення, а збільшення числа віруючих вимагало упорядкування богослужіння, постійного контролю над громадською касою, організації благодійної діяльності.

Спершу серед братів і сестер у Христі виділяються керівники, "старійшини" громад—пресвітери, а також люди, які допомагали пресвітерам у виконанні богослужбових ритуалів, — диякони (грецьк. прислужники). Відповідно до Нового Заповіту, ще у 34 р. апостоли обрали 7 дияконів (Дії. 6:3). їм було доручене керування і розпорядження спільним майном і піклування про вдів та сиріт. Поступово з числа старійшин виділяється й вища посадова особа — єпископ (букв, наглядач), можливо, скарбник громадської каси, або інша назва пресвітера. Згодом обсяг функцій єпископа зростає і складається з наступних повноважень: 1) представляти громаду в зовнішніх зв’язках з іншими громадами; 2) керувати богослужбовою діяльністю і посвячувати в сан пресвітерів і дияконів; 3) відпускати і прощати гріхи членів громади; 4) розпоряджатися майном і керувати господарською діяльністю громад. Власне кажучи, до кінця II ст. н.е. єпископ перетворюється на повновладного главу церковної організації в межах певної території. Християнська Церква того часу являла собою "конфедерацію" рівноправних самостійних єпископальних Церков.

Усі разом—єпископи, пресвітери та диякони склали клір—відособлену від віруючих мирян групу священнослужителів. Однак стати священнослужителем у перших християн були непросто: богослужбові функції повинні були виконувати лише люди з видатними особистісними якостями: "А єпископ має бути бездоганний, муж однієї дружини, тверезий, невинний, чесний, гостинний до приходнів, здібний навчати, не п’яниця, не заводіяка, але тихий, несварливий, не сріблолюбець, щоб добре рядив власним домом, що має дітей у слухняності з повною чесністю" (1 Тим. 2:2—4). Надалі для пастирського служіння встановлюється особливий обряд — рукоположення. За змістом цього обряду християнські священнослужителі перетворюються на посередників між Богом і людьми в силу тієї божественної благодаті, що передається їм містичним чином від самого Ісуса. Так виникає інститут рукопопокладеного духівництва, що стверджує свій авторитет і привілейоване становище серед віруючих не тільки особистими заслугами, але і формальними підставами.

Останній крок в удосконаленні організаційної структури християнської церкви полягав у появі в ІII ст. н.е. митрополитів (грецьк. людина з головного міста) — єпископів головних міст провінцій, за якими закріпилося право призначати інших єпископів. Основних митрополій до IV ст. утворилося чотири: єрусалимська, антіохійська, олександрійська, римська. Пізніше до них додалася й п’ята — константинопольська. Ця система, закріплена рішеннями Вселенських соборів, і стала основою сучасної організаційної структури християнства, у першу чергу східного.

Описание: П’ять давніх патріархатів — устрій ранньої Християнської Церкви

П’ять давніх патріархатів — устрій ранньої Християнської Церкви

Найвпливовішою залишалася столична Римська єпархія. За підрахунками одного з тодішніх єпископів Рима, у Вічному місті на 1,5 млн. жителів налічувалося від 30 до 50 тис. християн і співчуваючих, 46 пресвітерів і 150 прислужників нижчого рангу; християнська громада надавала допомогу і піклування 1500 вдовам і сиротам. Усього ж, на думку вчених, християни складали максимум 10— 15% населення Римської імперії. Свої претензії на пануюче становище серед усіх християн імперії римські єпископи обґрунтовували тим, що першим римським єпископом був сам ап. Петро, котрий виконував відповідне доручення Христа: "І кажу Я тобі, що ти скеля (грецьк. πετρον), і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не пере можуть її. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі!" (Мт. 16:18-19).

Третя подія. Початок перетворення християнства на офіційну релігію Римської імперії було покладено низкою едиктів римського імператора Константина І. Най відомішим з них був так званий "Міланський едикт" 313 р., що говорив: "Ми ухвалили дарувати християнству та всім іншим право сповідання тієї віри, якій вони надають перевагу, щоб божество, що панує в небі, було милостиве і прихильне як до нас, так і до тих, що живуть під нашим пануванням. Нам здається, що буде добре і розсудливо не відмовляти нікому з наших підданих, християнинові або нехристиянинові, у праві слідувати тій релігії, що йому найбільше підходить. Цю нашу волю ми викладаємо на письмі.., щоб відтепер кожен християнин міг вільно і безперешкодно сповідати свою релігію"*52.

*52: {Цит. за Лозинский С. История папства.— 3-е изд.— М., 1986.— С. 24.}

Прийнято вважати, що перші три століття в історії християнства були періодом безперервних переслідувань з боку римських імператорів, які не могли пробачити послідовникам нової віри відмови вшановувати їхні зображення як живих божеств, а також проповідь не-насильства, що загрожувала підривом боєздатності римської армії. Ми б сказали, що римські правителі проводили щодо християн "зигзагоподібну" політику—то влаштовуючи масові переслідування, то, навпаки, виявляючи повну віротерпимість. Це можна пояснити тим, що імператори постійно намагалися знайти вірний засіб, щоб заповнити ідейну порожнечу у своїй гігантській державі, де проживало безліч різних народів. Нарешті, зміцніле християнство здалося їм найбільш відповідним для цієї мети. По-перше, тому що воно проповідувало підпорядкування земній владі: "Віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже" (Мт. 22:21), а по-друге, тому що воно було єдиною монотеїстичною релігією з відповідним ідеологічним обґрунтуванням абсолютної монархічної влади (один всемогутній Бог на небі, один всевладний правитель на Землі).

У наступні десятиліття відомі декілька спроб поновити вплив олімпійської релігії замість християнства. Усі вони зазнали невдачі і наприкінці IV ст. за правління Феодосія І Великого (379—395)християнство остаточно ствердилась як єдина офіційна релігія Римської імперії.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >