< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Енергетична криза 70-х років і ОПЕК

Як вже було зазначено, на початку 70-х років XX ст. почалася енергетична і фінансова криза. Цьому певною мірою посприяла і політична ситуація на Близькому Сході, пов'язана з конфліктом арабського світу та Ізраїлю.

У лютому 1970 року на нараді на вищому рівні представників АРЕ, Сирії, Іраку, Йорданії і Судану у Каїрі було зазначено, що арабська нація не бажає експлуатації її багатств і ресурсів для допомоги Ізраїлю. У квітні 1970 року в Сирії був виведений з ладу нафтопровід із Саудівської Аравії, а Лівія почала поступово зменшувати добування нафти, мотивуючи це збереженням своїх запасів від передчасного вичерпування.

В арабських політичних колах ще до жовтневої війни 1973 року спостерігалися різні підходи до політики видобутку нафти. На сесії Ради спільної оборони арабських держав, яка відбулася в Каїрі в лютому 1973 року, Ірак вимагав від арабських країн націоналізувати власність тих держав, які продовжують підтримувати Ізраїль, припинити експорт нафти в ці держави і вилучити свої капітали із американських і західноєвропейських банків. Цієї позиції дотримувались Алжир і Лівія. Арабські нафтові монархії не прагнули націоналізації, йшлося тільки про нафтовий бойкот. Про це в січні 1972 року заявив представник Кувейту, а пізніше на підтримку виступив король Саудівської Аравії Фейсал.

Але небажання Ізраїлю і його американських заступників відмовитись від агресивного напрямку спричинило прагнення арабських держав застосувати "нафтову зброю" [1]. На наступний день в Іраку, Кувейті та Алжирі на годину, а в Лівії на добу було призупинено постачання нафти іноземним покупцям. Цю акцію розцінили як попередження про нафтову війну. 11 червня голова Революційної Ради Лівії М. Каддафі оголосив про націоналізацію концесій американської нафтової компанії "Бенкер Хант". Ще в квітні президент Алжиру X. Бумедьєн висловив думку про те, що боротьба проти Ізраїлю повинна початися з націоналізації нафтової промисловості. Керівництво Саудівської Аравії звернулось до Вашингтона з проханням змінити проізраїльську позицію у близькосхідній кризі. В квітні 1973 року керівництво заявило, що не збільшить видобування нафти, а 31 серпня король Фейсал, виступаючи на американському телебаченні, повідомив, що підтримка Сполученими Штатами Америки Ізраїлю ускладнює постачання у США арабської нафти, оскільки така політика США залишає позицію короля Саудівської Аравії в арабському світі "незахищеною" [1]. У вересні Саудівська Аравія повідомила АРАМКО, що при дотриманні США такої політики стосовно арабсько-ізраїльського конфлікту протягом ще шести місяців вона скоротить добування нафти на 50 млн т на рік. Ці погрози насторожили США, оскільки стало зрозуміло, що Саудівська Аравія та інші арабські монархічні нафтодобувні країни вже не зацікавлені в швидкому добуванні нафти, тому що доходи від неї перевищують можливості виробничого використання, ціна на нафту зростає, а арабські вклади в західні банки знецінюються через девальвацію долара.

У серпні 1973 року питання про використання нафти у майбутній війні з Ізраїлем обговорювалося на переговорах між представниками арабських держав — Єгипту, Саудівської Аравії, Кувейту і Лівії. Саудівська Аравія розробила спеціальний документ з цього питання. До початку воєнного вибуху на Близькому Сході в жовтні 1973 року багато питань нафтової політики вже були узгоджені на рівні керівників арабських держав і урядів. Незадовго до початку жовтневої війни Лівія націоналізувала 51% акцій у всіх американських нафтових концесіях. Успіх Лівії продовжував і закріплював досягнення в цій ділянці Алжиру та Іраку.

6 вересня президент США "застеріг" арабські країни від подальшого підвищення довідкових цін на нафту під загрозою скорочення їх ринків збуту в США і Західній Європі. 7 вересня США повідомили про те, що припиняють експорт пшениці в арабські країни [1]. Але ці погрози не подіяли. На сесії ОАПЕК і ОПЕК, яка відбулася у вересні, були схвалені рішення Лівії, організатори шантажу попереджені, що вони самі можуть стати об'єктами "необхідних заходів" з боку країн-експортерів нафти [1].

Під час жовтневої війни 16 жовтня в Кувейті десять основних країн-виробників нафти — Абу-Дабі, Ірак, Кувейт, Катар, Алжир, Лівія, Бахрейн, Єгипет, Саудівська Аравія і Сирія — вирішили скоротити видобування нафти на своїх територіях на 5 % порівняно з минулим місяцем, а крім того скорочувати щомісяця на 5 % експорт у недостатньо дружні країни до того часу, доки "території, окуповані Ізраїлем, не будуть повернені їх законним власникам". Ряд учасників сесії ОАПЕК (Ірак, Алжир, Лівія) вимагали негайної націоналізації американських нафтових компаній і припинення поставок нафти в США і Голландію, котрі активно підтримували Ізраїль. На наступний день після початку жовтневої війни Ірак націоналізував майно американських і голландських компаній останньої концесії на іракській території — "Басра Петролеум", а також акції компанії "Партекс" та оголосив ембарго на поставку нафти в США і Голландію.

За Іраком Абу-Дабі, потім Саудівська Аравія, а далі інші арабські країни приєдналися до нафтового бойкоту прибічникам Ізраїлю. Згодом ембарго поширилось також на нафтопереробні заводи Італії, Греції, Канади, Сінгапуру. В "чорний список" була включена Португалія, яка надавала свої бази американським літакам, а також Родезія та ЮАР як союзники Ізраїлю [1]. Францію вважали дружньою, адже її міністр закордонних справ М. Жобер 8 жовтня повідомив, що він не вважає арабські країни агресорами: "Хіба ж прагнення повернутися на власну територію має обов'язково означати непередбачену агресію?" [б].

Для того, щоб посилити тиск на США, Саудівська Аравія скоротила добування нафти відразу на 10 %, а з урахуванням ембарго — на 22 % [1]. її приклад наслідували інші арабські країни. У результаті вже в жовтні добування нафти скоротилось на 20 %.

5 листопада чергова нарада країн ОАПЕК ухвалила скорочення видобутку нафти в грудні вже на 25% порівняно з листопадом. 26 грудня нарада ОАПЕК прийняла рішення послабити обмеження постачання нафти для країн, які підтримують арабів, і з 1 січня 1974 року збільшити видобуток нафти на 10 %. У результаті скорочення добування нафти досягнуло в середньому ЗО % і з 1 січня 1974 року повинно було залишатись на рівні 15 % .

За оцінками англійського журналу "Петролеум Економіст", в грудні 1973 року добування нафти арабськими країнами знизилось порівняно з вереснем на 24 млн т і було на 32 млн т нижчим від запланованого нафтовими компаніями рівня [1]. У капіталістичних країнах спостерігалась значна нестача пального для оптового і роздрібного споживача і збільшилась ціна на нього.

Скорочення експорту нафти було, мабуть, меншим, ніж вважали її країни-експортери. Наявні повідомлення про те, що в Роттердам нафта постачалась майже безперебійно. Відомий єгипетський публіцист М. Хейкал писав у газеті "Аль-Ахрам", що "заходи, за допомогою яких здійснювалось це ембарго, виявлялись тільки в письмовому зобов'язанні капітанів танкерів не пускати товар своїх суден у порти США. Але факти свідчать, що потік нафти в США не зупинився і навіть не зменшився". Становище країн навіть покращилось завдяки збільшенню добування нафти в Ірані, Венесуелі, Нігерії, Індонезії протягом останнього кварталу 1973 року.

У кінці грудня 1973 року "нафтова війна" пішла на спад — 18 березня 1974 року на нараді ОАПЕК прийнято рішення зняти з США ембарго. Але Лівія, Ірак і Сирія відмовились зробити це, а Алжир заявив, що чинитиме залежно від дій США. 11 липня ОАПЕК зняли заборону на постачання нафти в Голландію.

У 1974 році в США був прийнятий закон про зовнішню політику, згідно з яким поступки, зроблені країнам, що розвиваються, не поширюватимуться на країни-члени ОПЕК. У 1975 році намагання налагодити стосунки між промислово розвиненими країнами і країнами-виробниками нафти зазнали поразки.

США почали створювати союз держав-імпортерів нафти на зразок "Анти-ОПЕК". У грудні 1974 року у Вашингтоні відбулася конференція, на якій було створено "Міжнародне енергетичне агентство" (МЕА). Формально МЕА було сформоване з метою вироблення учасниками спільних дій у випадку виникнення нової енергетичної кризи, а також для координації планів для кращого довготермінового забезпечення джерелами енергії [1]. До нього увійшли дев'ять країн ЄЕС (крім Франції), США, Японія, Канада, Швеція, Австрія і Туреччина. Президент Ж. д'Естен виступив проти цієї системи, яку назвав "картель споживачів" [б].

Другий "нафтовий шок" був викликаний падінням правління шаха і приходом до влади Аятолли Хомейні в Ірані в січні 1979 року. Після спаду попиту на нафту, що призвело до нафтової кризи 1973 року, замовлення повністю відновилися. Але значне зменшення іранського виробництва досить різко скоротило пропозицію, внаслідок чого знову спостерігалось підвищення ціни, що досягла максимальної позначки 150%. На початку 1981 року уряди ОПЕК продавали нафту за ціною 32 дол., а наприкінці року навіть по 34 дол. США за барель. Тільки за 1980 рік позитивне сальдо балансу країн ОПЕК, зокрема країн Перської затоки, становило фантастичну суму 102 млрд дол. [б].

Коли 22 вересня 1980 року вибухнула ірансько-іракська війна, можна було очікувати третього "нафтового шоку" і такої дестабілізації в світі, яку можуть викликати тільки аналогічні події. Але цього разу трапилось навпаки. Рівень 32—34 дол. утримався тільки один рік. Навесні 1983 року ціна за барель знизилась до 29 дол. США.

Слід згадати про створення ОПЕК у 1976 році важливої фінансової інституції — Фонду міжнародного розвитку ОПЕК, — призначеного для сприяння співробітництву між країнами ОПЕК та іншими країнами, що розвиваються. Допомогу Фонду можуть отримати міжнародні інститути, чия діяльність ефективна для країн, що розвиваються, та інші країни. Фонд надає позики (на пільгових умовах) трьох типів: для здійснення конкретних проектів у таких галузях, як промисловість, енергетика, транспорт, сільське господарство, водопостачання та водовід ведення, охорона здоров'я; для програм відновлення або модернізації галузей економіки і підтримки платіжних балансів.

Допомога надається всім країнам, що розвиваються (за винятком країн-членів ОПЕК), почергово, причому пріоритет надається найменш розвинутим країнам. Фінансові ресурси Фонду складаються з добровільних внесків держав-членів, а також прибутків, отриманих завдяки інвестиційним і кредитним операціям.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >