< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Україна в роки німецько-радянської війни (1941-1945)

Боротьба проти фашистських загарбників у 1941-1942 рр.

22 червня 1941 року фашистська Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. Тривалому артилерійському обстрілові було піддано прикордонні застави, військові штаби, вузли зв'язку й місця дислокації частин Червоної Армії. Бомби посипалися на Мурманськ, Каунас, Мінськ, Київ, Одесу, Севастополь та інші міста й на численні залізничні вузли. Особливо потужних атак з повітря зазнали військові аеродроми, розташування яких було відоме німцям (з жовтня 1940 року до 10 червня 1941 року було зафіксовано понад 185 випадків порушення німецькими літаками радянського кордону). У перший день війни радянські ВПС втратили 1811 літаків, переважно нових конструкцій, з них тільки 322 в повітрі. Решта літаків навіть не встигла злетіти. Фашистська авіація надовго захопила ініціативу в повітрі.

Ударні сили угруповань армій "Північ", "Центр" і "Південь" почали стрімкий наступ відповідно на Ленінград, Москву, Київ. Як союзники Німеччини у війну проти СРСР вступили Італія, Румунія, Словаччина, Угорщина та Фінляндія. Хоча напад готувався давно, ретельно і за планом, військово-політичне керівництво Німеччини висунуло версію про превентивну (що має на меті запобігти нападові іншої держави) війну. Звинувачення Гітлера на адресу СРСР щодо невиконання зобов'язань за Пактом про ненапад і намір оголосити війну Німеччині спростовуються деякими фактами і самим розвитком бойових дій. Радянські війська не були готовими не лише до наступальних операцій, а й до стійкої оборони. Свідчення про те, що СРСР мав намір напасти на Німеччину першим (виходячи з офіційної військової доктрини, воювати "на ворожій території" і винятково "малою кров'ю"), були. Війна з Фінляндією є наочним доказом цього, так само як і спільний з Німеччиною напад на Польщу і анексія деяких територій прибалтійських країн. Аргументом на цю користь е і документ, підготовлений в одному екземплярі Г. Жуковим за участю С. Тимошенка і О. Василевського (тоді начальника оперативного управління Генштабу Червоної Армії) не пізніше 15 травня 1941 року на ім'я Сталіна, у якому наголошувалося на необхідності "ні в якому разі не віддавати ініціативи в діях німецькому командуванню, випередити противника у розгортанні і атакувати німецьку армію в той момент, коли вона буде перебувати в стані розгортання...". Але Сталін після польоту до Англії в травні 1941 року заступника Гітлера Гесса завагався, побоюючись союзу Англії і Німеччини, і директиви не підписав. Угруповання військ Німеччини мали 153 дивізії. Ще 37 дивізій належали її союзникам (особовий склад становив 5,5 млн). На їх озброєнні було 3580 танків і самохідних артилерійських установок (САУ), 47 200 гармат і мінометів, 2740 літаків (без літаків союзних країн, яких було майже тисяча).

Загальна чисельність особового складу Червоної Армії у переддень нападу перевищувала 5 млн У західних прикордонних округах, які з початком війни було реорганізовано у фронти, зосереджувалося 170 дивізій та 2 стрілецькі бригади. Вони налічували 2,9 млн вояків, були озброєні 9200 танками, 8450 літаками і 46 830 гарматами і мінометами. З урахуванням резервів, за даними Г. Жукова, радянські війська мали в західних прикордонних округах до 100 000 гармат і мінометів, 12 000 танків, з них 1861 нових - КВі Т-84, 18 000 літаків, із них 3700 нових типів. (Загалом Червона Армія мала тоді 35 490 літаків, 22 тис. 600 танків і САУ.) Співвідношення сил у смузі Київського особливого військового округу теж було на нашу користь. Станом на 22 червня 1941 року було 58 дивізій, у німців - 36,5; 867,7 тис. бійців проти 730 тис. німців; 13 тис. 684 гармат і мінометів проти 9700 у ворога; 4204 танків проти 750 у німців і 2256 літаків проти 800 ворожих.

Український напрямок, за планом "Барбаросса", був одним із головних. Гітлер планував оволодіти розвинутою економічною базою республіки. Ті багатими ресурсами, що дало б змогу швидше досягти перемоги над СРСР.

На світанку 22 червня 1941 року першими прийняли на себе удар прикордонники. Упродовж двох тижнів точилися жорстокі бої за доти в укріпленому районі на річці Санок. У нерівних боях радянські льотчики протягом першого дня збили понад 200 фашистських літаків. Війська Південно-Західного фронту на початку липня у прикордонній битві вздовж рубежу Луцьк - Броди - Рівне - Дубно втратили 3464 танки з 4201.

Вороже командування було переконане у швидкій перемозі. Німецька армія була добре підготовлена до чергового "бліцкригу". А радянське керівництво не спромоглося ефективно використати час, виграний укладенням із Німеччиною Пакту про ненапад, для посилення боєздатності Червоної Армії, зміцнення воєнної економіки, вироблення концепції майбутньої війни, відповідного коригування воєнної доктрини. Сам Гітлер заявив напередодні війни на одній з військових нарад: "Червону Армію обезголовлено. 80 % командних кадрів знищено. Вона ослаблена, як ніколи. Це - основний чинник мого рішення. Необхідно воювати, доки кадри не виросли знову".

Сталін у перші дні війни майже на тиждень самоусунувся від керівництва. Свого часу він відкинув запропонований Генеральним штабом план організації оборони західного кордону, не погодився і з тим, що в разі нападу Німеччини головним буде смоленсько-московський напрямок. Дезорієнтована Червона Армія за три тижні втратила 850 тис. солдатів, майже 3,5 тис. літаків, понад 6 тис. танків, 20 тис. гармат і мінометів. Катастрофічної поразки зазнали понад 100 дивізій (3/5 військ, які перебували в західних прикордонних округах). Німці захопили половину складів, розташованих у цих округах, у тому числі стратегічного значення. Загалом у роки війни СРСР використовував усього 15 % від довоєнних потужностей Наркомату боєприпасів. Решту було втрачено на початку війни. Були розгромлені не тільки кадрові дивізії Червоної Армії й авіації, а й захоплені стратегічні запаси, а головне - окуповані території, де були найсучасніші заводи Наркомату боєприпасів. З серпня по листопад 1941 року гітлерівські війська захопили 303 порохових, патронних, снарядних заводів, які мали річну потужність понад 100 млн снарядних корпусів, 32 млн корпусів артилерійських мін, 24 млн корпусів авіабомб, 61 млн снарядних гільз, 30 млн ручних гранат, 93 600 т пороху, 3600 т тротилу. На снарядних заводах були зосереджені мобілізаційні запаси цінної стратегічної сировини свинцю, латуні, легованої сталі. Все це німецька армія використала проти СРСР. Начальник німецького генштабу Ф. Гальдер у своєму "Щоденнику" зазначає, що 30 % потреби в пальному німці задовольнили за рахунок захопленого в прикордонних районах. Це при тому, що можливості Німеччини по виробництву зброї були дуже обмежені: у жовтні 1941 року в боях проти радянської армії Німеччина витратила 501 тис. 75-міліметро-вих снарядів, а її промисловість за той же час виробила лише 75 тис. цих снарядів; у грудні було витрачено 494 тис, а вироблено лише 18 тис.

Саме дотримання доктрини про війну на "чужій території малою кров'ю" спричинило дислокацію стратегічно важливих складів і заводів у безпосередній близькості від кордону. Тому солдатам видавали на день активних боїв півтори обойми патронів, по одній кулеметній стрічці, по чотири снаряди на гармату, чого були недостатньо навіть для відбиття однієї атаки ворога. Гвинтівкою у перших боях був озброєний лише один із трьох бійців, а інколи один із п'яти (німецька армія захопила на складах 5,4 млн із 7,6 млн гвинтівок, 191 тис. із 240 тис. кулеметів). Хибна військова політика зумовила те, що у полон за перші два тижні війни потрапили 329 тис. бійців і командирів. До того ж у спину відступаючим стріляли загони НКВС, створені за таємним наказом № 001919, діяльність яких призвела до безглуздої загибелі цілих частин і з'єднань. Бійців розстрілювали на місці як "панікерів і боягузів". До аналогічних дій закликали НКВС і накази Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 року і № 227 від 28 липня 1942 року, у яких йшлося про репресії щодо воїнів, які потрапили в полон. На 10 жовтня 1941 року тільки за вироком трибуналів, за даними заступника начальника особливого відділу НКВС СРСР Мільштейна, було страчено 10 201 вояка.

З перших днів понад 2 млн жителів України вступило в загони народного ополчення, було створено 657 винищувальних батальйонів (160 тис осіб). До армії з України було мобілізовано за липень 1941 - червень 1942 року З млн 185 осіб. Населення широко залучалося до будівництва оборонних споруд, створення грошового і продовольчого фонду оборони, шефства над військовими шпиталями. Сотні мільйонів карбованців зібрала і православна церква, яка сприяла духовному об'єднанню населення.

До перебудови економіки на воєнний лад жорсткими методами було залучено все працездатне населення. За самовільне залишення місця роботи людей засуджували на строк від 5 до 8 років.

Тільки на 5-й день війни було створено комісію з евакуації. У фронтових умовах виявились своєрідні ознаки командної економіки: переведення підприємств на випуск воєнної продукції було проведено чітко і в стислі строки. Але внаслідок бойових дій понад 30 тис підприємств не встигли евакуювати. Населення часто кидали напризволяще, зате брали кваліфікованих спеціалістів та їхні сім'ї. Органи НКВС, не маючи змоги, а то й не бажаючи евакуювати політичних в'язнів, протягом тижня, з 22 по 29 червня 1941 року, вдалися до масового знищення їх у Львові, Сам-борі, Станіславі, Рівному, Луцьку, де загинуло 15 тис. осіб. Тільки в Золочевській фортеці було вбито понад 1200 в'язнів. Злочинним було мінування унікальних пам'яток української культури - Успенського собору Києво-Печерської лаври, що його підірвала радянська агентура 3 листопада 1941 року, багатьох будинків у центрі Києва. Було підірвано 940 великих будинків за допомогою радіосигналу з Воронежа. Київ зазнав страшніших руйнувань під час відступу радянських військ, ніж за відступу німців. У Донбасі з відступом Червоної Армії затопили майже всі шахти. Було зруйновано комплекс заводів при Дніпрельстані та всі 54 домни в УРСР. Так, Дніпровську греблю підірвали, нікого не попередивши, 17 серпня 1941 року. Від 30-метрової лавини води загинуло понад 20 тис червоноармійців і багато місцевих жителів. Німці зайняли ці місця тільки 4 жовтня 1941 року. Усього було евакуйовано понад 550 великих підприємств України, 30 тис. тракторів, 125 млн пудів зерна та іншого продовольства, 6 млн голів худоби. Евакуювалися десятки наукових установ, приблизно 70 вузів і 50 театрів. На схід Росії, до республік Середньої Азії та Казахстану, було відправлено майже 5 млн жителів України.

Із середини липня бої розгорнулися на київському, уманському та одеському напрямках. Особливо важкими були бої на київському напрямку. На початку липня німецькі війська прорвалися до Житомира. 6 липня командування створило штаб оборони Києва. Він організував будівництво укріплень навколо міста, в якому взяли участь 160 тис. киян (напередодні війни наявні укріпрайони демонтували як такі, що були побудовані "ворогами народу"). Захопити місто з маршу не вдалося завдяки героїчній обороні бійців, жителів Київської області та міста.

Для об'єднання зусиль військ, що обороняли Київ, було створено 37-му армію під командуванням А. Власова (в 1942 р. він потрапив у полон під Ленінградом і перейшов до німців на службу). Армія силами чотирьох дивізій і повітрянодесантного корпусу здійснила контрудар, унаслідок якого 11 серпня було визволено села Теремки, Мишоловку, а 12-14 серпня - Тарасівну, Чабани, Новосілки, Пирогове. Було розбито 44-ту, 71-шу і 299-ту німецькі дивізії. Проте загальна ситуація складалася не на користь радянських військ. Під час оборони Києва німці оточили під Уманню війська 6-ї та 12-ї армій, але Сталін не дав дозволу на відступ. У полон потрапило майже 103 тис. воїнів, серед них командувач 6-ї армії генерал І. Музиченко, командувач 12-ї армії генерал П. Понедєлін.

Опір Південно-Західного та Південного фронтів унеможливив вихід німецької армії наприкінці серпня до Дніпра і загарбання усієї Правобережної України, за винятком плацдармів у районі Києва та Одеси. Крім того, ще 8 серпня 2-га армія та 2-га танкова група німців перейшли в наступ на напрямках Могилів - Гомель і Рославль - Стародуб. Вони вийшли у фланг військ Південно-Західного фронту, оскільки контрнаступ військ Брянського фронту провалився. 7 вересня німецькі танкові колони генерала Гудеріана прорвалися до Конотопа. 11 вересня Сталін не дозволив командуванню Південно-Західного фронту відійти на лівий берег Дніпра. Начальник штабу Південно-Західного фронту генерал В. Тупиков у донесенні начальникові Генерального штабу 13 вересня повідомив про ускладнення становища. І знову Сталін назвав це донесення панічним, вимагав "уперто битися". Тим часом 15 вересня підрозділи 1-ї та 2-ї танкових груп, очолені генералами Клейстом і Гудеріаном, з'єдналися в районі Лохвиці. В оточенні опинилися 5-та, 26-та, 37-ма армії, більша частина сил 28-ї та 38-ї армій. Дозвіл Сталіна на відхід радянських армій надійшов лише в ніч із 17 на 18 вересня, коли всі війська фронту було оточено. Тільки в районі Баришівки під Києвом було оточено понад 130 тис. військових. У полон потрапили 665 тис. солдатів і офіцерів. Вирвалася лише 21 тис. з генералом І. Баграмяном. За нез'ясованих обставин загинув командувач фронту М. Кирпонос, тіло якого, про що свідчить секретна доповідна записка М. Хрущова Сталіну від 7 жовтня 1941 року, було знайдено біля с. Авдіївка.

Німці теж зазнали немалих втрат. Червона Армія завдала поразки десяти кадровим дивізіям. Цих сил, а також часу, згаяного під Києвом, вермахтові якраз і не вистачило для швидкого оволодіння Москвою. Взагалі затримку під Києвом аналітики вважають найтяжчою помилкою німецького командування за всю війну.

Одночасно із наступом на Київ праве крило угруповання армій "Південь" 5 серпня рушило на південний схід і південь України, прямуючи на Одесу. її захисники (Приморська армія) зупинили німців на рубежі Олександрівна - Стара Ванта линка - Кароліно-Бугаз. 15 вересня 4-та румунська армія почала вирішальний наступ й оточила Одесу. Оборона тривала 73 дні. Скувавши тут 18 дивізій, захисники міста полегшили цим відхід частин Південного фронту за Дніпро й організацію там оборони.

Наприкінці 1941 р. Червона Армія спромоглася зупинити ворога на всьому стратегічному фронті, а взимку 1941-1942 рр. під Москвою завдати йому першої поразки з початку Другої світової війни. Ця перемога далася дорогою ціною: 957 953 загиблих і ще більше поранених. Таку криваву перемогу Сталін витлумачив як свідчення великих наступальних можливостей Червоної Армії. Однак він помилявся. Майже всі операції, заплановані на 1942 р., через неорганізованість стратегічної оборони закінчилися провалом. Найбільшої катастрофи радянські війська зазнали під Харковом, наступ на який почався 12 травня 1942 року. Ініціаторами його були головком південно-західного напрямку С. Тимошенко і сам Сталін. Вибравши зручний час, німці вдарили по слабкому флангу радянських військ і оточили три армії. Лише полонених захопили 240 тис. Трагічною була і поразка в Криму навесні 1942 р. Спроба командування Кримського фронту розгорнути наступ із Керченського півострова для визволення всього Криму, незважаючи на перевагу в силах, провалилася. 14 травня війська 11 -ї армії генерала Манштейна прорвалися на околиці Керчі. Війська Кримського фронту з великими втратами відступили через Керченську протоку на Таманський півострів. Під час 12-денного наступу німців Кримський фронт втратив 176 566 вояків, 347 танків, 400 літаків. Особливо деструктивними при цьому були дії представника Ставки Л. Мехліса.

Втрата Керченського півострова різко погіршила становище Червоної Армії в районі Севастополя. Сюди було перекинуто 11-ту німецьку армію Манштейна. Німці зосередили біля міста удвоє більше солдатів, ніж захисники, в десять разів більше танків і в шість - літаків. 7 червня почався вирішальний штурм Севастополя. Кожного дня на його захисників падало від 2,5 тис. до 6 тис. авіабомб і до 20 тис. снарядів. Вранці 30 червня фашисти вийшли на околиці міста. Утримувати його далі було неможливо, незважаючи на героїзм оборонців. У дивізіях Приморської армії, якою командував І. Петров, залишилося по 300- 400 воїнів, у бригадах - по 100-200. Командування залишило місто, а воїни опинилися в полоні, бо Сталін не надіслав кораблів для евакуації. Трагізм ситуації полягав і в тому, що до 4 липня - останнього дня оборони міста - його оборонці вважалися героями, а після 4 липня стали зрадниками як полонені, в тому числі й ті, хто прорвався до Севастополя 27 червня на лідері "Ташкент". Майже 600 осіб командування і партактиву на чолі з командувачем оборони Севастополя адміралом П. Октябрським були вивезені літаками і підводними човнами, а для 10 тис. поранених транспорту не знайшлося, і вони розділили трагічну долю оборонців міста, яких теж не евакуювали. Замість цього Сталін прислав їм вітальну телеграму.

Петров Іван Юхимович (1896-1958) - радянський воєначальник, генерал армії (1944), Герой Радянського Союзу (1945). Учасник громадянської війни. У роки німецько-радянської війни командував арміями, які обороняли Одесу і Севастополь, потім арміями і Північно-Кавказьким, 2-м Білоруським і 4-м Українським фронтами. Брав участь у боях за визволення Західної і Закарпатської України.

Героїчна оборона Севастополя тривала 250 днів і ночей і скувала значні сили фашистів. Наприкінці червня 1942 року німецькі армії розгорнули наступ на сталінградському і кавказькому напрямках та завдали тяжких ударів військам Південно-Західного і Південного фронтів. 22 липня 1942 року вся територія України була окупована.

Перший період війни тривав до 18 листопада 1942 року, коли загалом завершилася підготовка до контрнаступу під Сталінградом.

Таким трагічним був початок війни. Вина за це лежить на керівництві країною і комуністичній партії, які не змогли на належному рівні підготувати країну до оборони. Розплачуватися за це довелось народам СРСР і передусім українському народу.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >