< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Наростання неприязні до людей розумової праці

Для різних сфер соціально-економічного й духовного життя суспільства вкрай необхідна була велика кількість фахівців, людей обізнаних, професійно компетентних. Одначе в республіці таких кадрів було надзвичайно мало. Насамперед, це представники дожовтневої інтелігенції, які принесли з собою такі притаманні їй риси, як подвижництво, самовідданість, почуття громадянського обов'язку.

Поміж них були такі, хто сповідував більшовицькі ідеї, й такі, що не змогли швидко звільнитися від буржуазного світогляду, усталених звичок, життєвих стан* дартів, хоча багато з них сумлінно і чесно виконували свої професійні обов'язки. На жаль, над ними тяжіло негативне, а подеколи й відверто вороже ставлення до них з боку окремих робітників, господарників, партійних, профспілкових та інших організацій, які уособлювали їх з поваленими панівними класами.

Досить широкого розмаху в ті роки набуло висуванство. Тисячі робітників і селян посідали керівні посади в різних галузях народного господарства, поповнювали все зростаючий управлінський апарат. Але не можна було не бачити й обмеженості цього явища. Адже для того, щоб управляти, треба бути компетентним, треба досконало знати умови виробництва, техніку, треба мати певну освіту. А всього цього висуванство дати не могло.

Тому головним шляхом створення кадрів нової інтелігенції стала підготовка фахівців через вищу й середню професійну школу. З цією метою відразу після встановлення радянської влади були створені умови, які полегшували робітникам і селянам оволодіння освітою. Уже в 1921 р. було відкрито 10 робітничих факультетів. У 1927 р. в Україні налічувалося 17 робітфаків, на яких навчалося близько 3,7 тис. чоловік. Проте масові чистки студентів і викладачів за соціальною ознакою, які відбувалися в першій половині 20-х рр., збіднювали інтелектуальний потенціал нації.

У другій половині 20-х рр. інтелігенція республіки являла собою досить помітну соціальну верству — і чисельно, і за своїм інтелектуальним рівнем. У неї формувалося нове розуміння своєї ролі в розвитку суспільства, нове ставлення до громадянського обов'язку. Вони могли зробити значно більше, якби не беззаконня та сваволя, що поступово ставали складовою життя радянського суспільства. Інтелігенція відчула їх на собі першою. Уже в травні 1921 р. в Києві було заарештовано й засуджено за політичні переконання ряд інтелігентів — колишніх членів партії українських есерів. Наступного року з Одеси, Харкова, Києва, Катеринослава за межі України — у віддалені північні місцевості Росії та за кордон — було вислано кілька десятків учених, насамперед вузівських професорів, точка зору яких на розвиток вищої школи не збігалася з офіційною лінією. З республіки були вигнані кращі уми, люди незалежного мислення. Цим вітчизняній науці й культурі було завдано ще одного відчутного удару.

Слід відзначити, що ця злочинна акція була частиною задуманої Леніним широкомасштабної потворної ініціативи. У листі Сталіну від 17 липня 1922 р. він вимагає безжалісно вислати за кордон усіх представників вільнодумної інтелігенції, яких він недвозначно оцінював як "інтелігентиків, лакиз капіталу, які уявляють себе мозком нації". У цьому ж листі Ленін пропонує ганебний метод операції: "заарештувати кілька сотень і без оголошення мотивів — виїздіть, панове!" Це один із переконливих виявів ленінського кредо: "моралі в політиці нема, а є лише доцільність".

Таким чином, імміграція поповнювалася й після встановлення влади рад, зокрема інтелігенцією. Значна частина вигнанців оселилася в Польщі й Чехо-Словач-чйні, а також у Німеччині. Поміж них були й такі політичні діячі, як С. Петлюра, Є. Коновалець, Д. Дорошенко, Є. Петрушевич та ін.

Незважаючи на складнощі чи скрутні умови життя і праці там, особливо в перші роки, інтелігенція немало робила для розвитку суспільно-політичної думки. Цьому сприяло ставлення до українських емігрантів з боку урядів та громадськості країн поселення. У Чехо-Словаччині, наприклад, було відкрито Український вільний університет, Українську академію сільського господарства, кілька науково-академічних установ з'явилися в Берліні та Варшаві. Зростала своя — українська — преса. Виникло чимало політичних партій і націоналістичних об'єднань та організацій, поміж яких не-зрідка виникали певні тертя, непорозуміння, а то й протиборство.

А тим часом у радянській Україні продовжувалися репресивні заходи. Зокрема й проти інтелігенції. Так, у 1924 р. в Києві було сфальсифіковано черговий судовий процес над представниками інтелігенції. У 1928 р, було сфабриковано "шахтинську справу", за якою група інженерно-технічних працівників Донбасу безпідставно звинувачувалася в тому, що вона була агентурою міжнародного капіталу й готувала повалення радянської влади. 50 чоловік було почасти розстріляно, почасти засуджено до ув'язнення. Невдовзі після процесу заарештовано ще близько 2 тис. спеціалістів, яких звинуватили в тих самих гріхах. Ці репресії потрібні були для того, щоб на старих спеціалістів звернути всі прорахунки й упущення керівництва в економічній політиці взагалі, індустріалізації зокрема. Того ж року було "виявлено" новий ухил, так звану волобуевщину — за ім'ям молодого українського економіста М. Волобуева, який публічно засудив колоніальну політику Москви щодо України.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >