< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ У СФЕРІ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ

Вступ

Забезпечення інформаційної безпеки охоплює три аспекти:

  • 1) інформаційно-технічну безпеку - управління потенційними чи реальними загрозами з метою захисту комп'ютерних, телекомунікаційних технологій та інших технологій зв'язку;
  • 2) інформаційно-психологічну безпеку - управління реальними чи потенційними загрозами, що можуть завдати шкоди психіці людини, суспільства;
  • 3) інформаційну безпеку у сфері прав і свобод людини - управління реальними чи потенційними загрозами з метою забезпечення права на інформацію.

Тому актуальним, з огляду на акцент дослідження, - євроінтеграційний поступ України - є аналіз інформаційної безпеки у сфері прав і свобод людини.

Поняття права на інформацію

Забезпечення захисту прав і свобод людини в інформаційній сфері є однією з найважливіших цілей інформаційної безпеки, адже права і свободи людини у сфері інформації є ключовими інститутами громадянського суспільства, правової, демократичної держави, надбанням і цінністю європейської спільноти.

Дана думка підтверджується доповіддю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачової, яка зазначила, що світова практика демократичного державотворення переконує в тому, що право на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань є одним з наріжних каменів розбудови демократичної, правової держави і громадянського суспільства.

На думку Арістової І.В., у літературі висловлюються погляди, в яких право громадян на інформацію - лише складова частина свободи слова та преси, або, навпаки, свобода інформації - умовне позначення цілої групи свобод і прав: свободи слова або свободи вираження думок; свободи преси та інших ЗМІ; права на одержання інформації, що має суспільне значення; свободи поширення інформації.

Вважається, що право на інформацію не охоплюється цілком свободою слова і преси. Воно значно багатіше, змістовніше і має власну субстанцію, грає свою роль у задоволенні певних інтересів суб'єктів; тому зрізаність даного найважливішого права необгрунтовано. Навряд чи виправданий і такий, надмірно широкий, підхід до змісту права на інформацію. Аргументом на користь таких висловлень є, безумовно, законодавча практика найвищого рівня - конституційна. Йдеться, наприклад, про ст. 34 Конституції України, де закріплені не лише свобода думки, слова, але і право на інформацію. Зовсім не випадково закріплені свобода думки і слова та право на інформацію в різних частинах, хоча й однієї статті. Тим самим підкреслюється як їхній взаємозв'язок і взаємопроникнення, так і відома автономність, самостійність, "суверенність".

Взагалі, вперше поняття "право на інформацію" було визначено у ст. 9 Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 року, а саме: "Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій".

Причому, ст. 1 цього Закону визначає інформацію як "документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі". Але після набрання чинності Законом "Про телекомунікації", де в Прикінцевих положеннях говориться про необхідність узгодження чинного законодавства з положеннями цього нового Закону, поняття інформації визначається вже як відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в Інший спосіб.

Досить цікавим є також такі основні положення, що закріплюються відповідними нормами Закону "Про інформацію":

  • 1. Громадяни мають право доступу до інформації про них, а в період збору інформації мають право знати, які відомості про них і з якою метою збираються, а також оспорювати правильність, повноту, доцільність такої інформації.
  • 2. Право на інформацію охороняється законом.
  • 3. Держава гарантує усім учасникам інформаційних відносин рівні права та можливості доступу до інформації.
  • 4. Інформація не може бути використана з метою, що завдає шкоди правам та свободам громадян України.
  • 5. Не підлягають розголошенню відомості, які становлять державну чи іншу передбачену законом таємницю.
  • 6. Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи та законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
  • 7. Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

З прийняттям Конституції України в 1996 році, право людини на інформацію - самостійне конституційне право, яке дозволяє людині вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким способом, що гарантується ч. 2 ст. 34 Конституції України.

Здійснення цього права може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч. З ст. 34 Конституції України).

Комплекс прав та свобод в інформаційній сфері вважається непорушним та невідчужуваним. За основу положень розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України взято ряд міжнародних нормативно-правових актів. Зокрема, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права.

У цілому ст. 34 Конституції України відповідає ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, який надає кожній людині право вільно шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, та в будь-який спосіб за своїм вибором.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >