Взаємовідношення понять політичній лідер та керівник

При висвітленні третього питання теми щодо співвідношення понять і функцій політичного лідера та керівника за основними ідеями ми обрали:

- загально філософське положення щодо суперечливої єдності свободи і відповідальності суб'єктів соціальних дій;
- принципові положення теорії рис лідерства, згідно із якими масштабні риси і потрібні для ефективності роботи механізму лідерства, і водночас вони формуються в умовах соціально значущої діяльності, якою є сфера управління;
- діяльнісний підхід, який за нашими переконаннями, є одним з ключових, бо політичний лідер — це не мудрець-відлюдник, його особистість "живе" серед людей, реалізується у формах суспільно-значущої діяльності. Часто-густо лідерство проявляється повною мірою у ситуаціях складних, небезпечних і там кристалізується його особливий лідерський стиль. Лідерство в політично-управлінському аспекті характеризує механізм передачі і здійснення влади від соціальної групи до особистості з соціально-психологічної та соціокультурної сторони.

Крім того, феномен лідерства, на нашу думку, слід аналізувати у зв'язку з проявами демократизму, а не елітаризму, як це складається в сучасних політологічних дослідженнях, бо лідер національного масштабу має змогу мобілізувати і очолює маси, він спирається на їх сподівання та підтримку і нерідко висувається з народних мас. Недарма політичні лідери і водночас військові керівники Юлій Цезар, за свідченням Плутарха, Наполеон Бона-парт, за висновками академіка Тарле, мали здатність і схильність до демагогії, яка так імпонує масам.

Сфера воєнно-політичного керівництва є показовою, адже історія людства засвідчила плідний синтез діяльності видатних полководців, військових керівників та політичних лідерів держав, імперій, республік у особах перських царів Юра і Дарія, індійського царя Ашокі (Асокі), римських діячів Гая Марія, Марка Антонія, Юлія Цезаря, російського імператора і полководця Петра Першого, українського вождя і гетьмана Богдана Хмельницького, Наполеона Бонапарта в Новий час та Дуайта Ейзенхауєра, Шарля де Голля в новітній час.

Сучасне розуміння взаємодії керівництва і лідерства у будь-якій суспільно значимій сфері зумовлюється рівнем диференціації та інтеграції соціальної групи, соціуму в цілому, яке уможливлює передачу керівної ролі особистостям з лідерськими якостями. В цьому випадку керівник високого рівня управління виступає як формальний лідер з відкритими можливостями для виконання ролі загальнонаціонального лідера у разі потреби, або у певній ситуації „національного порятунку". Серед необхідних керівникові та лідеру якостей ми виокремили такі.

По-перше, це практичний конкретний розум лідера, який не переймався створенням складних планів, а у своїх розрахунках був невід'ємним від їх виконання. Вміння охопити проблему в цілому з надзвичайною увагою до деталей, сміливість замислів і обережність у виборі варіантів характеризують синтетичні розумові здатності керівника рівня політичного лідера.

По-друге, діячів політичного масштабу характеризують здатність прийняти непопулярне рішення і взяти відповідальність на себе. Наполеон називав таку здатність сміливістю думки, мужністю розуму, здатністю до ризику, рішучістю. На жаль, майже звичайним явищем у політичному житті сучасного суспільства є посилання на те, що помилки політичного діяча, національного лідера є наслідком "помилок радників". Тоді закономірно постає питання: хто насправді здійснює політичне керівництво у країні?

Спробу проаналізувати проблему ми відмітили у нинішнього секретаря РНБО І. Плюща, який критично розцінив чисельне збільшення „армії" чиновників-радників сучасних державно-політичних діячів України — секретаріат ВР розпочинався з 200 чоловік, тепер їх більше 2000, при президентові Л. Кравчуку адміністрація створювалась у чисельності 70 осіб, тепер їх більше 500 чоловік. Натомість керівник - лідер завжди має нести персональну відповідальність.

Інституалізація феномена політичного лідера є прикметою владних відносин XX століття. Інститут президентства стає однією з форм трансформації формального (а можливо і неформального) політичного лідера у главу держави, який синтезує керівну функцію в державі і збройних силах. В умовах запеклих політичних сутичок та теоретичних дебатів в Україні щодо доцільності збереження інституту президентства ми стоїмо на позиціях необхідності мати на чолі держави політичного керівника, лідера загальнонаціонального масштабу з широкими повноваженнями, який інституалізований президентством. Відомий український правник В. Шаповал при виступі у Конституційному суді при розгляді справи щодо конституційності Указу Президента України 2007 р. про дострокові парламентські вибори справедливо визнавав, що „Президент України — це не посада, а статус".

Аналіз форм і способів політичних владних відносин у XXI ст. показує, що феномен політичного лідерства, який не випадково пов'язують із інститутом президентства, практично ніхто не заперечує, бо в особливі, "зламні" часи політичні лідери - президенти держав уособлювали владу, могутність, надію нації. Такими президентами — особистостями з яскраво вираженими лідерськими якостями - були у складні часи для своїх країн Т. Рузвельт, Д. Ейзенхауер (США), Ш. де Голль (Франція).

Певні надії бути загальнонаціональним лідером покладалися і на М. Горбачова (СРСР). Але у цьому випадку надія соціально-політичного середовища значно перевищила харизматичні і професійні можливості останнього. На нашу думку, М. Горбачову не вдалось здійснити найбільш складні владні функції "інтегративної складності", які тільки й доступні політичному неформальному лідерові. Останній, на думку генерала і президента Дуайта Ейзенхауера, має володіти "передбаченням, чесністю, сміливістю, мудрістю, силою переконань і глибиною характеру".

Демократичні, "президентські" революції у 2003-2006 р. показали, що народ підтверджує важливість інституту президентства, але бажає бачити на цих посадах не партійних лідерів старого ґатунку, а національних лідерів з високим ступенем довіри. Так, М. Саакашвілі у Грузії на виборах 2003 року отримав 96 % голосів виборців (на виборах 2007 р. він знову переконливо переміг у першому турі), а Н. Назарбаев у Казахстані та М. Снегур у Молдові у свій час набрали відповідно 95% та 98% голосів виборців. Президент у такому випадку є "народним Президентом" і по суті це поняття збігається з поняттям політичного лідера.

ВИСНОВКИ

1. Політичне лідерство - особливий феномен передачі владних повноважень і відповідальності від масового суб'єкту (соціальна група, народні маси) до однієї особи з особливими соціально-психологічними та управлінськими якостями за певних соціально-політичних умов.
2. Взаємини між владою та суспільством, елітами, політичними лідерами та урядом держави мають бути достатньо стабільними, незалежними від виборчих компаній, політичних колізій, боротьби за перерозподіл між гілками влади тощо.
3. Незважаючи на те, що в конституціях різних країн керівна роль президентів, парламентів, прем'єрів встановлена законом, проблемою є реальний розподіл влади та фактичний вплив політичних лідерів.
4. Керівник за змістом функцій співвідноситься з поняттям "лідер" як формальний лідер державного рівня управління. Поняття лідерства у сфері політики кореспондується зі статусом формального лідера в управлінській сфері.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ:

L У чому сутність політичного лідерства?

2. Яка відмінність між політичним лідером і менеджером?
3. Дайте визначення поняттю політичного лідерства.
4. Назвіть основні концепції лідерства.
5. Які взаємини масових суб'єктів політики та лідерів ?
6. У чому смисл феномену політичного лідерства ?
7. Чи можуть бути неформальні лідери у середовищі управлінців?
8. Які спільні риси та відмінності у функціях політичного лідера та керівника?
9. Які підстави кладуться в основу виділення того чи іншого типу лідера?

ЛІТЕРАТУРА:

1. Блондель Ж. Политическое лидерство. Пер. с англ. — М., 1992.
2. Конституція України.-К., 1996.
3. Панарин А. С. Политология. Учебник.- М., 2001.
4. Политология: Учебник для вузов / Под ред. Проф. В. Лавриненко.-М.,2002. -Гл.11.
5. Політичний енциклопедичний словник. — К., 1997.
6. Политология: Учебник для вузов/ под ред. В.Н. Лавриненко.- М., 2002.
7. Политология: Хрестоматия. - Спб., 2006.
8. Политология: Учебное пособие / Под ред. A.C. Тургаева, А.Е. Хренова. - Спб., 2005.
9. Політологія: підручник для Вузів / Ред. Кремень В.Г., Пазенок B.C. та ін. - К., 2001.
10. Состояние и проблемы современной Political Science // Политическая наука в Украине: становление и перспективы. — Симферополь, 2002.
11. Сто великих людей мира. Солон, Перикл, Олександр Великий. -К., 1992.
12. Хайєк Ф. А. Право, законодавство та свобода. Том 3. Політичний устрій вільного народу. — К., 2000.
13. Цюрупа М.В. Військовий керівник і політичний лідер: аспекти взаємозв'язку і трансформації //Політичний менеджмент. - 2006.- № 8.
14. Цюрупа М.В., Ясинська В.С. та ін. Основи загальної та воєнної політолога. - К.: НАОУ, 2007.