< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Поняття збитків та обсяг їх відшкодування у цивільному праві

В ЦК України є легальне визначення поняття збитків, яке і має бути покладене в основу дослідження його змісту. Відповідно до ст. 22 ЦК України збитками є:

  • 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права {реальні збитки);
  • 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене {упущена вигода).

Дещо по-іншому визначався зміст поняття збитків у ЦК УРСР 1963 р., в ч. 2 ст. 203 якого було записано, що під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата чи пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які б він одержав, якби зобов'язання було виконане боржником.

Порівняльний аналіз наведених двох законодавчих конструкцій визначення змісту збитків дає підстави вважати наявність у них як спільних ознак, так і істотних розбіжностей, встановлення яких може сприяти більш ефективному і всебічному виявленню поняття збитків та їх правової природи.

Відповідно в цивілістичній літературі радянського періоду Сформувалися певні погляди щодо збитків як юридичної категорії. По-перше, панівною стала думка про поділ усіх збитків на позитивну шкоду (понесені витрати та втрату чи пошкодження майна) та неодержані доходи, які інколи називали і називають упущеною вигодою1. Різниця між цими двома видами вбачалася насамперед у тому, що витрати, втрати чи пошкодження майна відображають факт зменшення майнового активу потерпілої особи (кредитора), а неодержані доходи відображають той факт, що наявне майно не збільшилося, хоча могло б збільшитися у разі відсутності правопорушення.

Власне, окремі елементи збитків, перераховані в ст. 203 ЦК УРСР, можна виявити у тій чи іншій інтерпретації та з застосуванням дещо іншої юридичної термінології у вищенаведеній ст. 22 ЦК України. Дійсно, в цій статті також визначені відповідні складові елементи, які у своїй сукупності, на наш погляд, становлять зміст збитків за новим законодавством. Це, зокрема: 1) втрати, викликані знищенням або пошкодженням речі; 2) витрати, понесені особою для відновлення порушеного права; 3) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин у разі відсутності факту порушення її права. Таким чином, існують і певні розбіжності, які полягають у наступному.

По-перше, у новому ЦК більш повно визначено ознаки збитків у формі "втрат" та "витрат", які одержали законодавчу назву реальних збитків. Думається, що юридично обґрунтованою є відмова розробників нового ЦК від введення в нормативний обіг такого поняття як "позитивна шкода" ("позитивні збитки"), широко використовуваного в цивілістичній літературі радянського періоду, адже будь-яка шкода, заподіяна особі, аж ніяк не може розглядатися позитивним явищем, а швидше всього це є негативним явищем у цивільних правовідносинах. Новелою ст. 22 ЦК України, порівняно зі ст. 203 ЦК УРСР, щодо змісту витрат потерпілої особи є те, що у першому випадку витратами мають вважатися як ті витрати, які вже фактично такою особою понесені, так і ті, які мають бути нею понесені у майбутньому для відновлення порушеного майнового права.

По-друге, в ст. 22 ЦК України неодержані особою доходи названі упущеною вигодою, яка як різновид збитків може застосовуватися не лише в зобов'язальних (так було за ст. 203 ЦК УРСР), айв інших правовідносинах.

Загалом вищезазначені новели носять прогресивний характер, а відтак заслуговують на підтримку. Водночас поки що не усі аспекти даної проблеми можна вважати вирішеними, на що вже зверталася увага українських цивілістів. Насамперед варто звернути увагу на аналогічні норми Господарського кодексу України, якими визначається механізм регулювання збитків. У ч. 2 ст. 224 ГК записано, що "під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною". Наведене визначення змісту збитків найбільш повно концептуально відтворює положення ст. 203 ЦК УРСР за винятком двох істотних моментів. По-перше, взамін особи кредитора введено нове поняття "управнена сторона". По-друге, можливість включення неодержаних доходів до збитків має місце не лише за умови належного виконання зобов'язання, а й за умови додержання правил здійснення господарської діяльності і другою стороною. По-третє, в ст. 225 ГК законодавець ввів замість терміна "неодержані доходи" термін "неодержаний прибуток" як рівнозначний терміну "втрачена вигода".

Співставляючи зміст ст. 22 ЦК України та статей 224, 225 ГК можна виявити наявність істотних суперечностей, на які вже частково зверталася увага. С. М. Бервено до такого роду суперечностей вважає за необхідне віднести термінологічні неузгодженості, адже в ст. 22 ЦК йдеться про упущену вигоду, а в статтях 224, 225 ГК - про неодержані доходи, втрачену вигоду, неодержаний прибуток. При цьому автор слушно зауважує, що такі поняття, як доходи та прибуток, за податковим законодавством мають різне значення1. Автору варто було б у такому разі продовжити свою думку і пояснити нетотожність цих понять, яка, на наш погляд, полягає у тому, що "дохід" є більш широким поняттям, порівняно з "прибутком". Однак на цьому суперечності між ЦК і ГК в цій частині не вичерпуються. Так, вважаємо за доцільне звернути увагу на ту частину норми ст. 22 ЦК України, яка передбачає можливість стягнення з порушника не лише тих витрат, які особа фактично вже зробила, а й тих, які вона мусить зробити для відновлення порушеного права. Така норма є цілком логічною, адже потерпіла особа на момент пред'явлення вимог до порушника може і не вчиняти дій на відновлення порушеного права, власне вона і не зобов'язана цього робити. Окрім всього потерпіла особа може не мати коштів для самостійного відновлення порушеного права. Редакція ст. 22 ЦК дозволяє особі (за ГК - управленій особі) вимагати відшкодування витрат, фактично вже ним понесених, та присудження коштів для покриття майбутніх витрат для виправлення недоліків речі, її ремонту тощо. Натомість норми ГК України не дають гарантій відшкодування збитків у формі майбутніх витрат на відновлення порушеного права, адже ч. 2 ст. 224 ГК України дозволяє стягувати з порушника лише ті витрати, які "зроблені управненою стороною". Тобто у наведеній нормі маються на увазі вже понесені управненою стороною фактичні витрати. Оскільки ж положення ст. 224 ГК розраховані на регулювання господарських зобов'язальних правовідносин, які переважно є водночас і цивільно-правовими, то доцільно, щоб в обох кодексах поняття та зміст збитків визначалися однаково. Водночас прорахунком ст. 22 ЦК України є те, що її редакція (на відміну від ст. 203 ЦК УРСР) не дає можливості визнавати збитками ті фактичні витрати кредитора, які не пов'язані з відновленням порушеного права, наприклад витрати покупця, зроблені для прийняття великої партії товару (оренда приміщення, транспортних засобів тощо), але не поставлених з вини продавця.

Між тим і в самому ЦК положення ст. 22 не знайшли свого послідовного втілення. Наприклад, згідно зі ст. 678 ЦК покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право, зокрема, вимагати від продавця відшкодування витрат на усунення недоліків. Цю норму можна розуміти таким чином, що відшкодовуватися можуть вчинені та майбутні витрати продавця. А вже за ст. 708 ЦК України покупець, який придбав товар неналежної якості в роздрібній торгівлі, зокрема, може вимагати відшкодування витрат, "здійснених покупцем чи третьою особою на їх виправлення". Очевидно, що в останньому випадку передбачена можливість відшкодування лише фактично понесених покупцем витрат на виправлення недоліків товару. Тому вважаємо за необхідне зробити висновок про нагальну потребу узгодити норму ст. 708 відповідно до змісту ст. 22 ЦК України, що ліквідує існування суперечностей між цими двома статтями.

На практиці може постати питання про те, якими мають бути здійснені потерпілою особою витрати чи які можуть бути здійснені витрати у майбутньому - економічно обґрунтованими чи надмірними або зайвими? На жаль, в ст. 22 ЦК України відповідь на це питання не міститься. Між тим певний законотворчий досвід вирішення подібної проблеми можна зустріти в самому ЦК України. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 778 ЦК у разі поліпшення речі, зробленого за згодою наймодавця, наймач має право на відшкодування необхідних витрат або на зарахування їх вартості в рахунок плати за користування річчю.

У цивілістичній літературі, зокрема в науково-практичних коментарях ЦК зміст поняття необхідних витрат авторами поки що не розкривався належним чином, очевидно в силу очевидності його змісту. Під необхідними витратами для усунення недоліків речі чи ліквідації інших негативних наслідків порушення прав особи необхідно розуміти такі витрати, без здійснення яких неможливе відновлення порушеного права. Тому вони повинні бути економічно раціональними, не надмірними та відповідати засадам розумності та справедливості. Звичайно, було б доцільно, щоб у ст. 22 ЦК України була норма про необхідні витрати, але на даному етапі цілком достатньо було б висловити свою правову позицію з цього питання Верховному Суду України, що сприяло б формуванню ефективної судової практики.

Другою формою збитків відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 22 ЦК є упущена вигода (за ГК України - втрачена вигода), яка також підлягає відшкодуванню, адже якби порушення прав кредитора не було, він міг би одержати відповідні майнові прирощення. В ЦК можливість відшкодування упущеної вигоди не ставиться в залежність від суб'єктного складу правовідносин (фізичні особи, суб'єкти підприємництва). Натомість положення ст. 225 ГК щодо загалом усіх видів збитків розраховані лише на учасників господарських відносин, що відзначається і господарсько-правовою літературою. Відтак з усією очевидністю постає питання про можливість відшкодування збитків у формі неодержаного прибутку в правовідносинах між суб'єктом господарювання та особою, яка не є таким суб'єктом, наприклад фізичною особою. Можна вважати, що у таких ситуаціях необхідно керуватися нормами ЦК України, зокрема ст. 22, яка передбачає відшкодування збитків за участю будь-яких суб'єктів цивільних правовідносин.

У ст. 22 ЦК України та в ст. 224 ГК України переважно лише узагальнено визначається зміст збитків. Більш-менш конкретизовані реальні збитки в ЦК, які проявляються у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, та в ГК, які проявляються у втраті або пошкодженні майна. Безумовно, настання таких негативних наслідків щодо речі (за ГК - майна) в усіх випадках зменшує майновий актив потерпілої особи (кредитора, управненої сторони). Однак і тут є певні неістотні розбіжності, оскільки не можна визнати тотожними поняття "знищення" (ЦК) та "втрата" (ГК) майна.

Думається, що і в ЦК, і в ГК у цій частині невдало визначено складові елементи реальних збитків з наступних міркувань.

По-перше, під знищенням майна необхідно розуміти повну загибель майна внаслідок дій сторін чи інших осіб, а також різних подій чи явиш. Однак зменшення майнового активу потерпілої особи може відбутися і без його загибелі, наприклад у зв'язку з його викраденням чи загубленням, що охоплюється поняттям "втрата майна", але не враховано в ЦК України. Власне, цей висновок підтверджується нормою ст. 203 ЦК УРСР, в якій збитками визнавалася втрата майна. У широкому розумінні під втратою майна можна розуміти різні способи його ліквідації, утому числі шляхом його загублення, знищення.

По-друге, в ст. 224 ГК України не передбачено знищення майна яке призводить до виникнення збитків. Натомість вже в ст. 225 ГК України, яка має назву "Склад та розмір відшкодування збитків" прямо зазначається, що вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна включається до складу збитків, які підлягають відшкодуванню. Отже, наявною є також суперечність між ст. 224 і ст. 225 ГК України.

З урахуванням вищесказаного можна дійти висновку про вразливість положень ст. 22 ЦК та ст. 224 ГК та необхідність широкого тлумачення складових елементів реальних збитків, до яких необхідно включати втрату, знищення та пошкодження майна потерпілої особи.

На відміну від ЦК України, в ГК України зроблено спробу конкретизувати складові елементи збитків, згідно зі ст. 225 якого до них мають включатися:

  • - вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;
  • - додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;
  • - неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;
  • - матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Переважна частина перерахованих складових елементів збитків не є новою і так чи інакше визначена вже в наведених статтях ЦК (22) та ГК (224). При цьому ще раз акцентуємо увагу на неприпустимій суперечності, яка полягає в ототожненні не співпадаючих юридичних категорій як "неодержані доходи" та "неодержаний прибуток" у значенні втраченої вигоди. Взагалі ж, як нам вважається, на законодавчому рівні практично неможливо дати вичерпний перелік конкретних видів збитків. Хоча практиці відоме певне нормативне регулювання складу збитків та їх розміру. Такою була, наприклад, Тимчасова методика визначення розміру шкоди (збитків), заподіяної порушенням господарських договорів, затверджена 21 грудня 1990 р. Державною комісією Ради Міністрів СРСР1. Такими є Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. Методика обчислення розміру відшкодування збитків, завданих енергопостачальнику внаслідок порушення споживачем Правил користування електричною енергією для населення, затверджений постановою Національної комісії електроенергетики від 22 листопада 1999 р. № 141 б3.

Для такого рівня нормативних актів деталізація складу збитків та їх розміру, можливо, є виправданою з позицій відомчих органів. Однак спроба зробити таку деталізацію в ГК вийшла не досить вдалою, особливо в частині зарахування до складу збитків матеріальної компенсації моральної шкоди, оскільки вона не розглядається в ЦК України різновидом збитків, які є різновидом більш загального поняття "шкода".

Все викладене свідчить про наявність істотних проблем у визначенні складових елементів збитків як у ЦК, так і в ГК України.

ЦК України досить однозначно закріплює загальний принцип повного відшкодування збитків, що випливає з ч. З ст. 22, в якій прямо записано, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Дещо нижчий ступінь однозначності у закріпленні такого принципу притаманний ЦК УРСР. Так, у ст. 6 ЦК УРСР передбачалося, що одним із засобів захисту цивільних прав є "стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків", а відповідно до ст. 203 ЦК цього ж Кодексу "в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником він зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки". І хоча в наведених нормах відсутнє застереження про відшкодування збитків у повному обсязі, але оскільки в ст. 206 ЦК УРСР встановлювалося, що за окремими зобов'язаннями законодавством Союзу PCP і Української PCP може бути встановлена обмежена відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, то можна було вважати, що ЦК УРСР як загальне правило встановлював повне відшкодування збитків, що, власне, і визнавалося в цивілістичній науці1. Більше того, в радянський період навіть розвивалася дискусія щодо відмови від встановлених законодавчих обмежень принципу повного відшкодування збитків, у тому числі в сфері господарської діяльності. Однак ця ідея не одержала належної наукової підтримки та законодавчого втілення ні в радянський, ні в сучасний періоди.

Під відшкодуванням збитків у повному обсязі необхідно розуміти відшкодування потерпілому всієї вартості усіх видів збитків, передбачених законом та договором. Тобто мають відшкодовуватися у повному розмірі як реальні збитки, так і упущена вигода, передбачені в ч. 2 ст. 22 ЦК України.

Таким чином, під відшкодуванням збитків не у повному обсязі необхідно розуміти звільнення порушника за законом або договором від обов'язку відшкодовувати кредиторові будь-який із складових елементів збитків, перерахованих у ст. 22 ЦК, певним їх граничним розміром чи іншим прямим чи опосередкованим способом. Однак та сама ст. 22 ЦК дещо спрощено вирішує проблему можливих відхилень від принципу повного відшкодування збитків, оскільки передбачає можливість відхилення від відшкодування збитків у повному обсязі лише тоді, коли договором або законом передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Між тим, насправді ситуація в цивільному законодавстві є значно складнішою, адже в ньому передбачаються також випадки прихованих обмежень дії принципу повного відшкодування збитків, про що свідчить наступне.

У ЦК України є глава 51, яка визначає правові наслідки порушення зобов'язання, одним із яких є відповідальність у формі відшкодування збитків. Відповідно до ст. 611 ЦК у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, зокрема у формі відшкодування збитків. 1 хоча в наведеній статті нічого не згадується про розмір таких збитків, загальний її зміст дає підстави стверджувати, що в ній утверджується принцип повного відшкодування збитків. Але зміст наведеної норми був би більш однозначним за умови її приведення у відповідність до вимог ч. 2 ст. 22 ЦК. У цьому доповненні є певна потреба, адже в наступних статтях, які регулюють окремі види договорів, знову ж таки по-різному формулюються положення про розмір відповідальності боржника перед кредитором у формі відшкодування збитків.

Наприклад, у статтях ЦК, що регулюють купівлю-продаж, передбачається відшкодування збитків лише за чотири види порушень умов договору купівлі-продажу, а саме у разі: 1) вилучення за рішенням суду товару в покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав (ст. 611); 2) продажу покупцеві товару неналежної якості (ст. 678); 3) використання продавцем переваг свого становища у виробничій або торговельній діяльності (ст. 698); 4) не надання покупцеві повної і достовірної інформації про товар у місці його продажу в роздрібній торгівлі (ст. 700).

При цьому варто зазначити, що в ЦК взагалі не передбачено відшкодування збитків за інші порушення умов договору купівлі-продажу, в тому числі істотні, що не піддається логіко-правовому обґрунтуванню. Дійсно, постає питання, чому законодавець не встановив відповідальності у формі відшкодування збитків, наприклад, за непередачу чи несвоєчасну передачу проданої речі покупцеві, неоплату чи несвоєчасну оплату покупцем придбаної речі, неприйняття чи несвоєчасне прийняття покупцем придбаної речі, недотримання вимог договору про асортимент чи комплектність товару. Така конструкція норм про відшкодування збитків могла б бути прийнятною за умови, коли б у загальних положеннях про зобов'язання ЦК було пряме застереження про те, що збитки відшкодовуються за порушення зобов'язання незалежно від закріплення цього обов'язку в спеціальних нормах, що регулюють окремі види договорів, чи в умовах таких договорів, за винятком випадків, коли інше встановлено договором або законом. Очевидно така ситуація змушує ліквідовувати існуючі нормативні прогалини в спеціальних законодавчих актах. Наприклад, на відміну від ЦК України, в якому відсутні норми про відшкодування збитків споживачам, що придбали товар неналежної якості, в Законі України "Про захист прав споживачів" (в редакції від 1 грудня 2005 р.) вміщені прямі застереження про відшкодування збитків за окремі види порушень договору роздрібної купівлі-продажу та інших споживчих договорів, у тому числі у повному обсязі.

Так, згідно зі ст. 4 Закону споживач (у тому числі покупець) має право на відшкодування шкоди (збитків), завданої дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості. Більше того, за окремі порушення встановлюються відшкодування у повному обсязі, наприклад, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю або майну споживача дефектною продукцією або продукцією неналежної якості (ст. 16). Зрозуміло, що загальне правило ЗУ "Про захист прав споживачів" певною мірою вирішує досліджувану проблему, але лише щодо споживачів, якими є фізичні особи. Водночас встановлення Законом обов'язку продавця (виробника, виконавця) відшкодовувати в одних випадках збитки, в інших - збитки у повному обсязі може спричиняти різне тлумачення норм про обсяг відповідальності сторони, що порушила договір.

Відсутня логічна побудова норм щодо відшкодування збитків і в інших випадках регулювання ЦК України договірних відносин. Загалом особливості таких норм зводяться до наступних кількох варіантів їх структурної побудови. Так, ЦК України найбільш поширено встановлює відповідальність у формі відшкодування збитків без спеціальних застережень щодо їх виду чи розміру у разі:

  • - непередання наймодавцем майна наймачеві (ст. 766);
  • - виявлення недоліків речі, переданої наймодавцем наймачеві з гарантією якості (ст. 768);
  • - використання наймачем речі не за призначенням або з порушенням умов договору найму (ст. 773);
  • - непроведення наймодавцем капітального ремонту речі, що перешкодило її використанню відповідно до призначення та умов договору (ст. 776);
  • - неможливості відновлення речі, щодо якої відбулося погіршення з вини наймача (ст. 779);
  • - втрати наймачем або пошкодженням транспортного засобу (ст. 803);
  • - невиконання позичкодавцем обов'язку передати річ у користування (ст. 830);
  • - неповернення речі після закінчення строку користування нею за договором позички (ст. 836);
  • - невиконання замовником вимог підрядника (ст. 848);
  • - відмови замовника від договору підряду, не обумовленої порушенням договору підрядником (ст. 849);
  • - порушення підрядником договору підряду, які призвели до істотних недоліків у роботі (ст. 852);
  • - наявності у виконаній роботі за договором підряду істотних недоліків та таких, що не можуть бути усунені або не були усунені у встановлений замовником розумний строк (ст. 858);
  • - укладення договору побутового підряду внаслідок неповноти або недостовірності інформації підрядника на виконання робіт, які не мають тих властивостей, які мав на увазі замовник (ст. 869);
  • - істотного порушення підрядником договору побутового підряду (ст. 872);
  • - явної неможливості своєчасного виконання підрядником роботи (ст. 849);
  • - невиконання підрядником вимоги замовника усунути допущені недоліки в роботі в призначений ним строк (ст. 849);
  • - у разі внесення замовником змін до проектно-кошторисної документації, що потребують додаткових робіт, вартість яких перевищує кошторисну ціну на 10 відсотків (ст. 878);
  • - відмови підрядника від договору будівельного підряду у зв'язку з неможливістю використання матеріалу або устаткування, наданих замовником (ст. 889);
  • - виявлення недоліків у проектно-кошторисній документації або в пошукових роботах, допущених підрядником (ст. 891);
  • - прострочення перевізником доставки вантажу (ст. 923);
  • - якщо не відбулася поїздка пасажира з пункту пересадки внаслідок запізнення транспортного засобу, який доставив його у цей пункт (ст. 922);
  • - відмови від договору транспортного експедирування клієнта або експедитора (ст. 935);
  • - прострочення перевізником доставки вантажу (ст. 923);
  • - відмови поклажодавця від передачі речі на зберігання без попередження про це зберігана в розумний строк (ст. 939);
  • - відмови довірителя у статусі комерційного представника від договору доручення (ст. 1009);
  • - невиявлення управителем при управлінні майном належної турботливості про інтереси установника управління (ст. 1043);
  • - неналежного виконання банком операцій за рахунок клієнта (ст. 1073);
  • - зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця за вимогою користувача за договором комерційної концесії (ст. 1128);
  • - заподіяння збитків внаслідок властивостей речі, переданої на зберігання (ст. 952).

Водночас за другою конструкцією ЦК України прямо передбачає відшкодування збитків у повному обсязі у разі:

  • - невиконання або неналежного виконання обов'язків підрядником за договором будівельного підряду (ст. 883);
  • - невиконання або неналежного виконання замовником обов'язків за договором будівельного підряду (ст. 886);
  • - порушення оплатного договору про надання послуг виконавцем (ст. 906). ЦК України також встановлює відшкодування збитків в обмеженому розмірі у

разі:

  • - порушення договору на виконання науково-дослідних або науково-конструкторських та технологічних робіт виконавцем - в межах реальних збитків (ст. 900);
  • - невиконання або неналежного виконання виконавцем договору про безоплатне надання послуг - у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 906);
  • - втрат, нестачі, псування, пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти - у розмірі фактичної шкоди (ст. 924);
  • - втрати (нестачі) або пошкодження речі, переданої поклажодавцем на зберігання зберігачеві у випадку втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості, а у випадку пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість (ст. 951);
  • - страхової виплати бо страхового відшкодування - у розмірі реальних збитків (ст. 988);
  • - відмови учасника від подальшої участі в договорі простого товариства та розірвання договору - у розмірі реальних збитків (ст. 1142).

Нарешті у ЦК України у багатьох випадках за порушення умов окремих договорів взагалі не передбачається відшкодування збитків (наприклад, договорів довічного утримання, позики, кредитного договору та деяких інших) або передбачається лише за певні порушення, а за інші не встановлюється (договори купівлі-продажу, найму, підряду, зберігання та ін.). Наявність таких підходів до врегулювання правових наслідків порушень умов договорів не можна розглядати як відсутність підстав для стягнення збитків за порушення умов договору, для яких законодавець в ЦК не встановив такі санкції. Є підстави вважати, що у таких випадках необхідно керуватися положеннями ст. 22 та статтями глави 51 ЦК України, якими закріплюється загальне правило про відшкодування збитків у повному обсязі, якщо інше не передбачено договором або спеціальним законом. Не виникає подібних проблем у тих випадках, коли в ЦК при врегулюванні певних договорів міститься застереження про поширення на них норм глави 51 ЦК, Наприклад, відповідно до ст. 934 ЦК за порушення обов'язків за договором транспортного експедирування експедитор відповідає перед клієнтом відповідно до глави 51 ЦК. Згідно зі ст. 1092 ЦК у разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення клієнта банк несе відповідальність відповідно до цього Кодексу та закону. Наведена норма певною мірою стосується і відшкодування збитків, які є формою (мірою) відповідальності.

Такий висновок грунтується також на судовій практиці застосування відповідних положень ЦК УРСР. Наприклад, судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України у своїй ухвалі у справі за позовом колгоспу ім. Мічуріна Хустського району Закарпатської області до Виноградівського районного підприємства матеріально-технічного постачання про відшкодування витрат на усунення недоліків придбаних тракторів та стягнення збитків, заподіяних простоєм тракторів, дійшла висновку, що останні повинні відшкодовуватися на підставі загальних норм ЦК УРСР про зобов'язання та статей 233, 234, незважаючи на відсутність в них безпосередньої норми про відшкодування збитків за таких обставин'. Висловлена Верховним Судом України позиція повністю відповідає також правовим засадам про відповідальність, закладеним у новому ЦК України.

Аналіз наведеної системи норм, що встановлюють відповідальність сторони за порушення договору, дає підстави вважати, що у ЦК передбачені нечисленні випадки обмежень принципу повного відшкодування збитків, які полягають у відшкодуванні лише реальних (фактичних) збитків. Тобто, якщо договором, Цивільним кодексом, іншим законом не встановлено прямих винятків, діятиме презумпція відшкодування збитків у повному обсязі.

Встановлення законом обмежень у відшкодуванні збитків у повному обсязі за певне порушення конкретного виду договору не означає, що і за інші порушення договору має застосовуватися обмежена відповідальність. Так, відповідно до ч. 2 ст. 924 ЦК перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезень вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди. Наведене правило не розповсюджується на інші можливі порушення договору перевезення, зокрема за прострочення доставки вантажу (ст. 923). Як зазначається в ст. 920 ЦК, у разі порушення зобов'язань, що випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами). Натомість транспортне законодавство (Повітряний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства, Статут залізниць та ін.) в частині відшкодування збитків не виходить за межі врегулювання їх Цивільним кодексом України.

При вирішенні питань про відшкодування збитків за порушення господарських договорів необхідно враховувати відповідні положення ГК України, який хоча загалом і закріплює принцип повного відшкодування збитків (ст. 266), але встановлює тільки умови та порядок їх відшкодування.

Нарешті, розмір відшкодування збитків може певною мірою залежати від того, у якому співвідношенні із неустойкою (штрафна, залікова, альтернативна, виключна) вони стягуються (ст. 624 ЦК України, ст. 232 ГК України). При цьому прикметно, що ЦК за порушення зобов'язання передбачає стягнення у повному розмірі неустойки (якщо така встановлена) та збитків (штрафна неустойка), а ГК передбачає застосування залікової неустойки, за якої збитки відшкодовуються в частині, не покритій штрафними санкціями.

Підсумовуючи результати здійсненого аналізу правових засад збитків необхідно зазначити, що у правозастосовній практиці та при вирішенні цивільних спорів необхідно брати до уваги наступне.

  • 1. ЦК України закріплює як загальне правило відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, у повному розмірі, якщо інше не встановлено договором або законом.
  • 2. Якщо нормами, що регулюють той чи інший вид договірного зобов'язання встановлено, що за порушення договору відшкодовуються збитки, то таке відшкодування має здійснюватися у повному розмірі, якщо інше не встановлено договором.
  • 3. Якщо нормами ЦК чи іншого закону, що регулюють той чи інший вид договірного зобов'язання, взагалі не передбачено за його порушення відшкодування збитків, необхідно керуватися загальними положеннями зобов'язального права, які закріплюють принцип відшкодування збитків у повному обсязі.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >