< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Адміністративне право Італії, Іспанії, Португалії

Італія

Італійська Республіка - держава на півдні Європи, в Середземномор'ї. На території Італії розташовані також такі державні утворення: Сан-Марино, Ватикан, Суверенний Мальтійський орден.

Столиця Італії - Рим.

Державний прапор - прямокутне полотнище з трьох рівномірних вертикальних смуг зеленого, білого та червоного кольору.

Етнічний склад - на території Італії проживають італійці, німці французи, словенці.

Офіційна мова італійська, але досить значні мовні меншини розмовляють фріуланською, ладинською, сардською та німецькою мовами. Крім того, є компактні осередки поширення таких мов. як франко-провансальська, грецька, албанська й каталанська.

Населення: за переписом 2011 р. - 59464644 жителів.

Валюта: євро € (EUR).

Іспанія

Королівство Іспанія - держава на південному заході Європи. Столиця - Мадрид.

Державний прапор - складається з червоної, жовтої і червоної горизонтальних смуг з гербом посередині.

Етнічний склад: корінне населення - іспанці (кастільш), каталонці, баски, галісійці.

Релігія - римо-католицька. Існують громади протестантів різних течій. Поширений іслам.

Офіційна мова іспанська. На території деяких автономних областей такий самий офіційний статус мають такі мови: у Країні Басків - баскійська, у Валенсії та на Балеарських островах - каталанська (у Валенсії вона офіційно називається валенсійською), у Галісії - галісійська, у Каталонії - каталанська та окситанська (у формі аранської говірки) мови.

Населення: проживають близько 44 млн осіб (приблизно 14 млн - у містах), середня густота населення - близько 90 чоловік на 1 км.

Валюта: євро € (EUR).

Португалія

Португальська Республіка - держава на крайньому південному заході Європи. Розташована в західній частині Піренейського півострова, а також на островах Азорських і Мадейра в Атлантичному океані. Межує з Іспанією.

Столиця - Лісабон.

Національний прапор - дві вертикальні смуги: зеленого (з боку кріплення на 2/5 ширини) і червоного (3/5 ширини) кольору із зображенням герба Португалії, що розташований на роздільній лінії.

Валюта: євро € (EUR).

Населення: Португалія, в тому числі архіпелаг Азорські острови і Мадейра, налічує 10529255 мешканців, що являє собою щільність населення в 114 чоловік на 1 км.

Офіційна мова португальська.

Етнічний склад: існує дві етнічні складові в Португалії, які визначаються - португальці від 90% до 95% і мігранти від 5% до 10% (бразильці, українці, кабовердці, ангольці).

Релігія: португальське суспільство є римо-католицьке - 84,5% населення, а 2,2% є послідовниками інших християнських конфесій. В країні є невеликі громади протестантів, моронів, мусульман, індуїстів, сикхів, православних, бахаїстів, буддистів та гебреїв.

Загальна характеристика організації системи публічного адміністрування Італії, Іспанії, Португалії

Романо-германська правова сім'я об'єднує правові системи багатьох держав сучасного світового суспільства. Сформувалася вона на території Європи в латинських (Італія, Іспанія, Португалія) і німецьких країнах (Німеччина, Австрія, Швеція). До романо-германської правової сім'ї належать правові системи держав континентальної Європи, вся Латинська Америка, значна частина Африки, країни Близького Сходу. Вплив цієї правової сім'ї знайшов вираз у правових системах Японії, Індонезії, інших держав.

Дослідники цієї правової сім'ї виділяють три основні періоди її еволюції.

Першим періодом становлення і розвитку рома но-германської правової сім'ї хронологічно вважається період, що передував її еволюції до XIII ст. У цей період елементи, з яких складалася романо-германська правова система, мали характер звичаєвого права. Широко використовувалися кодекси, дигести та інституції Юстиніана.

Система правосуддя у цей період була розрізненою. У судових засіданнях панувало "звернення до надприродного". Виконання судових рішень ніяк не забезпечувалося. Спори між приватними особами і соціальними групами вирішувалися у цей період "за законом сильного".

Другий період розвитку романо-германської правової сім'ї хронологічно визначається з XIІ і по XVIII ст. Він безпосередньо асоціюється з Ренесансом, що був започаткований в Італії, а далі поширився на всю Західну Європу. Ідея звернення до культурної спадщини, у тому числі й юридичної, а саме до правової системи Стародавнього Риму, поширилися практично на всю Європу.

Третій період, що триває і нині у розвитку системи романо-германського права, який значною мірою був підготовлений школою природного права, асоціюється з посиленням розвитку законодавства в європейських країнах і кодифікацією.

В Італії, Іспанії і Португалії, як і в інших країнах континентальної Європи, адміністративне право виокремлене в самостійну галузь права, що регулює відносини у сфері управління та діяльності органів публічної адміністрації. Наприклад, особливістю італійської правової системи є наявність спеціального нормативного акта, що встановлює чітку ієрархію джерел права, - це Загальні положення про закон. Відповідно до них джерелами права визнаються закони, регламенти, корпоративні норми та звичаї.

Зазвичай, систему виконавчої влади очолює уряд, Рада Міністрів, правовий статус якої регулюється Законом про діяльність уряду та організації Бюро Ради Міністрів. Структура і внутрішня діяльність уряду регулюються також регламентом, який затверджується Головою Ради Міністрів.

До органів публічної адміністрації належать Бюро Ради Міністрів, міністерства та міжгалузеві комітети, незалежні агентства та інші автономні служби. Окремі функції публічної адміністрації можуть виконувати інші суб'єкти публічного права, наділені правами юридичної особи.

Основні засади організації державної служби зумовлені завданнями конкретної установи. Службові особи призначаються на посаду на підставі акта органу публічної адміністрації, який визначає його повноваження та обов'язки. В основу службових відносин покладено принцип ієрархічної та функціональної підпорядкованості. Всі службовці об'єднуються в окремі підрозділи для укладення колективних договорів. Кількість і склад підрозділів затверджується декретом президента республіки (наприклад в Італії).

Обов'язки службовців полягають у вірності нації, здійсненні своєї діяльності виключно в інтересах суспільства, дотриманні службової таємниці та підпорядкованості тощо. За порушення своїх обов'язків службові особи притягаються до дисциплінарної відповідальності. Відповідно до Закону про Бюро Ради Міністрів був створений департамент державної діяльності, до компетенції якого належить: ведення реєстру службовців державних і міжнародних організацій; координація державної служби і контроль за ефективністю управлінської діяльності; підготовча діяльність для колективних переговорів; планування кадрового підбору тощо.

Конституції Італії, Іспанії і Португалії передбачають поділ їх територій на такі адміністративно-територіальні одиниці, як провінції, області, комуни тощо. Всі територіальні одиниці мають власні статути і систему органів, до якої входять ради, джунти, голови (в комунах - синдики). Джунта - це виконавчий орган ради, який проводить у життя її рішення, передає на розгляд проекти обласних планів, бюджетів, програми розвитку. Джунта управляє обласним майном, укладає угоди від імені області, координує діяльність підприємств і служб обласного підпорядкування. До складу джунти входять голова, заступники, асесори. Асесори очолюють асесорат - управління, яке відповідає за певну галузь економіки або культури. В усіх територіальних одиницях Італії є представники центральної влади. В області ці функції виконує уповноважений комісар, в провінціях - префект, який входить до системи Міністерства внутрішніх справ. Наприклад в Італії розроблено детальну систему контролю за дотриманням законності під час здійснення державного управління. Особливе місце в ній посідають Рахункова палата і Державна рада, основні засади діяльності яких закріплено на конституційному рівні. Вони незалежні від уряду і можуть здійснювати юрисдикційні функції. Спори, які виникають у галузі управління і стосуються публічної адміністрації, можуть розглядатися як адміністративними трибуналами, так і судами загальної інстанції.

Загальне уявлення про організацію публічної влади дає Конституція Італії. Конституція Італії, прийнята Установчими зборами 22 грудня 1947 р. Вона надає автономію адміністративно-територіальним одиницям областей, провінцій і комун у межах єдиної і неподільної держави та встановлює субординацію між органами управління центра, влади й органами обласних адміністрацій'.

Об'єктом публічного адміністрування у зазначених країнах є саме державне управління і місцеве самоврядування (публічне адміністрування) в усіх його зв'язках та проявах. Предметом є специфічні закономірності в сфері державного управління і місцеве самоврядування, які трансформуються в публічне адміністрування, а також ті загально-соціологічні закономірності, які безпосередньо впливають на них.

У країнах романо-германської правової системи використовується відомий з часів Римської імперії, що став класичним, розподіл права на публічне і приватне. Підставою, критерієм виділення публічного права виступає загальний, державний інтерес (здійснення громадських цілей і завдань), приватного права - особливий, приватний інтерес (реалізація цілей окремих осіб, громадян, організацій). Публічне право регулює відносини, засновані на владі і підкоренні, на механізмі примусу зобов'язаних осіб. У ньому домінують імперативні норми, які не можуть бути змінені, доповнені учасниками правовідносин. До сфери публічного права традиційно відносять конституційне, кримінальне, адміністративне, фінансове, міжнародне публічне право, процесуальні галузі, основні інститути трудового права і т. п. Приватне право регулює відносини між рівноправними незалежними суб'єктами. Тут переважають диспозитивні норми, що діють лише в тій частині, в якій вони не змінені, не скасовані їхніми учасниками. До сфери приватного права входять: цивільне, сімейне, торгове, міжнародне приватне право, окремі інститути трудового права та деякі інші.

Зазначеним країнам притаманні такі теоретичні концепції державної влади і демографічних інститутів:

  • - визнання доктрини й принципів правової держави;
  • - закріплення принципу поділу влади;
  • - забезпечення систематичного конституційного контролю (конституційне правосуддя);
  • - регулювання адміністративної юстиції;
  • - гарантії розвитку багатопартійної системи;
  • - забезпечення місцевого самоврядування.

Публічне право регулює відносини субординаційні, які базуються на владі і підкоренні, на механізмі примусу зобов'язаних осіб. У ньому домінують імперативні норми, які не можуть бути змінені, доповнені учасниками правовідносин.

Також слід згадати про одну спільну особливість у організації роботи місцевого самоврядування і органів публічної адміністрації це адміністративно-територіальний поділ держав. Адміністративно-територіальні одиниці не є суто географічним явищем. Це матеріальна основа організації публічної влади, що склалася на окремій частині державної території. Існує кілька систем адміністративно-територіального поділу. Для розвинутих країн звичайними є дво- і триланкові системи. Зустрічаються й чотириланкові (Франція). Порядок формування адміністративно-територіальних одиниць має свої особливості в унітарних і федеративних державах. Якщо за умов унітарної форми державного устрою створення та зміна цих одиниць здійснюються централізовано, то у федерації відповідні питання, як правило, вирішуються на рівні суб'єктів. Адміністративно-територіальні одиниці - це частини території держави, організаційно відокремлені для виконання загальних завдань державного управління. Вони є територіальною базою для здійснення функцій такого управління. Однак у межах адміністративно-територіальних одиниць здійснюються не тільки функції державного управління у вузькому значенні цього поняття (тобто суто адміністративні функції), а й певні політичні функції.

Існуючі системи адміністративно-територіального поділу в основному склалися ще в XIX ст., хоча вони постійно еволюціонують. У 60-80-х роках XX ст. у багатьох розвинутих країнах були проведені реформи адміністративно-територіального поділу. Реформи характеризувалися скороченням кількості наявних територіальних одиниць шляхом збільшення їх розмірів або створення нової, укрупненої ланки адміністративно-територіального поділу - регіону. Проблема регіоналізації пов'язувалася з необхідністю практичного розв'язання питань реалізації загальних соціально-економічних програм на національному і місцевому рівнях, узгодження інтересів, підвищення ефективності в роботі державного механізму тощо. В теоретичному плані регіоналізація нерідко розглядається як складова більш широкого процесу децентралізації влади. Існують різні погляди на юридичну природу регіону.

Усе це ускладнює визначення такого явища, як автономія. Звичайно, автономія супроводжує унітарну форму державного устрою і за таких умов розглядається як засіб децентралізації. За своєю юридичною природою автономія є самоврядуванням населення на частині території держави, що звичайно характеризується наданням органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення. Статус автономних одиниць відмінний від правового положення звичайних адміністративно-територіальних одиниць. Найчастіше цей статус надається не всім, а лише окремим частинам держави. Виняток становлять автономії в Іспанії та Італії.

Автономії утворюються за адміністративним і національним принципами з урахуванням історичних та географічних факторів. Прикладами адміністративних автономій є більшість областей в Іспанії та Італії, а також автономні області в Португалії (острови Мадейра та Азорські).

Характеризуючи особливості організації автономій, слід зазначити, що у кожній відповідній одиниці утворюються представницькі органи, які виконують законодавчу функцію в межах своєї компетенції. Представницький орган автономії формує виконавчі органи, які несуть перед ним політичну відповідальність. Водночас діяльність цього органу досить ефективно контролюється центральною владою, зокрема глава держави зазвичай має право розпускати його.

В Італії таке право Президент реалізує за умов, якщо обласна рада діє не відповідно до Конституції або грубо порушує закон. Він може розпустити раду в разі її недієздатності, а також з міркувань національної безпеки. У Португалії Президент наділений правом розпуску представницьких органів автономії або припинення їх діяльності, якщо така діяльність суперечить Конституції. У всіх країнах, де є автономії, діють призначені центральною владою її представники (губернатори, спеціальні міністри, урядові комісари тощо). До їх компетенції віднесено здійснення від імені держави управління в автономній одиниці і координації діяльності всіх існуючих тут владних структур.

В Іспанії, Італії і Португалії компетенція органів автономій визначена і в спеціальних актах - статутах. Порядок введення цих статутів дещо різниться, але у будь-якому випадку відповідні процедури потребують взаємодії представницьких органів автономії та національного парламенту. Так, в Іспанії розроблені в автономіях проекти статутів приймаються парламентом у вигляді органічних законів. В Італії статути вводяться рішенням обласних рад, а парламент лише їх затверджує. Для цього він приймав звичайні або конституційні закони.

Зміст і обсяг повноважень органів автономій у різних країнах не однакові. Найширшою і найзмістовнішою компетенцією наділені органи автономних областей Іспанії та Італії. Зокрема в Іспанії, за винятком енергетики, оборонної та атомної промисловості, всі питання економічного розвитку областей вирішуються органами автономій відповідно до вимог загальнодержавної економічної політики.

Заслуговують на увагу і такі повноваження, як право португальських автономій брати участь у переговорах про укладення окремих міжнародних договорів або право автономій вирішувати питання їх належності до процесу європейської інтеграції.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >